Моє рідне місто Бобринець.

Історичні відомості

[[1]]

Бобринець — місто районного підпорядкування, центр району, розташоване за 54 км на південь від Кіровограда. Через Бобринець проходить автошлях Кіровоград—Миколаїв. А також, проходить залізниця –Помічна – Долинська. Населення — 12,0 тис. чоловік. Міській Раді підпорядковані села Дібрівка, Шляхове. Свідченням того, що територія міста та його околиць була заселена ще в глибоку давнину, є кургани доби бронзи (II тисячоліття до н. є.) та скіфських часів. Виявлено скіфське поселення (V—IV ст. до н. є.), трапляються знахідки римських монет (II ст. н. є.). Крім того, досліджено кілька курганів з кочівницькими похованнями X—XI століття. 1767 року запорізький полковник А. Кийнаш повідомив Кіш Запорізький, що поблизу річки і Сугоклії виникло поселення Малий Бобринець. Наприкінці XVIII ст. це був уже досить великий населений пункт — у 80-х роках тут щороку відбувалися 4 ярмарки. 1816 року в Бобринці проживало 1910 чоловік. За генеральним межуванням 1828 року, поселенню відведено 10 348 десятин землі, в т. ч. 100 — під забудову. В кінці 1828 року йому надано статус повітового міста. Державним селянам, що вели торгівлю або займалися промислом, дозволялося протягом року записуватися у міщани, якщо вони платитимуть відповідні податі. 10 років у Бобринці не було військового постою, через те з навколишніх військових поселень всі бажаючі записатися до стану міщан переселилися до Бобринця. В 1835 році кількість населення в місті досягла 6038 чоловік. Набував розвитку кустарний селянський борошномельний промисел. У місті діяло 34 вітряні та 2 водяні млини, тютюнова фабрика, було 9 постоялих дворів. Переважна більшість населення Бобринця займалася землеробством.

У 60-і роки 19 століття Бобринець майже нічим не відрізнявся від села. На початку 1856 року тут налічувалося 529 будинків. На великому вигоні містилося кілька цегляних будинків, урядові установи, аптека. Місто перетинав поштовий тракт з Єлисаветграда на Миколаїв, обабіч якого селилися заможні мешканці. Решта вулиць безладно забудовувалася хатами й землянками. На 1859 рік в місті мешкало понад 9 тис чоловік, з них 4409 належали до міщанського стану, 407 — купецького. 1841 року тут відкрили трикласне повітове училище, а згодом парафіяльне училище і три школи. З другої половини XIX ст. у місті помітно пожвавилося культурне життя, що було тісно пов'язане з діяльністю корифеїв українського театру М. Л. Кропивницького та І. К. Тобілевича. М. Л. Кропивницький після закінчення Бобринецького трикласного училища служив секретарем міської ратуші. 1855 року до повітового училища вступив і І. К. Тобілевич. З 1859 до 1865 року він працював у Бобринці.

У 1854 році в тимчасово обладнаному під театр приміщенні відбувалися спектаклі трупи Л. Ю. Млотковського. Під впливом акторів цієї трупи брати матері М. Л. Кропивницького — Олексій, Єгор і Микола Дубровинські родинними силами почали ставити п'єси українських і російських авторів. Взимку 1862 року І. К. Тобілевич познайомився з московським актором І. В. Соболевим та його сестрою, які на той час перебували у місті. Навколо них групувалася молодь, яка захоплювалася сценою. З цим гуртком навесні 1863 року зійшовся М. Л. Кропивницький і скоро став його керівником.

Після реформи 1861 року за селянами було закріплено по 5,7 десятини землі на ревізьку душу. У 1883—1885 рр. з 1752 господарств міста рільництвом займалося 714. Міщани-хлібороби на тривалий строк орендували 7864 десятини міської землі, а на річну оренду припадало 2952 десятини.

Наприкінці XIX ст. в місті діяло 118 промислових і торговельних підприємств з щорічним оборотом 787 тис. крб. Найзначніші з них — два чавуноливарні, 10 колісних, два шкіряні й миловарний заводи. Крім того, працювало 3 парових, 2 водяні млини, 15 кузень. Це були переважно дрібні, кустарні підприємства з 1—10 найманими робітниками. 1892 року засновано завод сільськогосподарських машин. Торгівля продуктами сільського І господарства зосередилася в руках скупщиків з Єлисаветграда і Миколаєва. У місті було 95 лавок. Щороку відбувалося 5 ярмарків, тричі на тиждень — базари.

З розвитком капіталістичних відносин Бобринець стає одним із значних ринків найму сільськогосподарських робітників. За період 1893—1900 рр. тут зареєстровано 48 700 заробітчан.

Основним напрямом сільськогосподарського виробництва в Бобринці початку XX ст. було землеробство і скотарство; у промисловості — фургонно-колісна, ковальська, взуттєва, швейна галузі. Діяли 48 дрібних фабрик і заводів, на яких було зайнято 84 робітники. На одному з найбільших підприємств — паровому млині, працювало 15 робітників. Вони щорічно переробляли 50 тис. пудів зерна. Крім того, у Бобринці було 38 майстерень з 81 ремісником. Для кращого фінансування підприємств промисловці, торговці і заможні міщани-землевласники у 1902 році заснували товариство взаємного кредиту.

В Бобринці на початку XX ст. проживало 18 470 чоловік. Місто мало 43 вулиці і провулки, 4 майдани, 2 сквери. Освітлювалися вони гасовими ліхтарями. Були земська лікарня на 25 ліжок, аптека, 3 аптечні магазини. Після того, як повітовий центр знову перевели до Єлисаветграда, відкрилося 4 народні училища на 246 учнів. На початку 80-х років працювала жіноча прогімназія, в 1882 році засновано трикласне початкове училище, І восени 1889 року в передмісті Грицьковому в тісному приміщенні, взятому під оренду, почала діяти церковнопарафіяльна школа.Однак основна маса населення не мала змоги опанувати й елементарних основ грамоти. Плата за навчання була досить високою. У Бобринецькій гімназії, наприклад, 1914 року вона становила від 50 до 100 крб. на рік. За даними 1885 року лише 18,6 проц. загальної кількості жителів, тобто 1605 чоловік, знали грамоту. Більшість неписьменних припадала на околиці Бобринця: якщо в самому місті з 3864 жителів читати й писати вміли 1192, то у передмістях на 4446 чоловік грамоту знали лише 443. У місті функціонувало 2 бібліотеки.

Звістка про Лютневу буржуазно-демократичну революцію дійшла до Бобринця на початку березня. Трудящі міста роззброїли і заарештували представників царської влади. В цей час місцева буржуазія створила громадський комітет. 4—7 квітня пройшли збори робітників промислових і торговельних підприємств, на яких організовувалися профспілки. 11 квітня 1917 року в місті обрано Раду робітничих депутатів, до якої поряд з представниками від робітників увійшли й прикажчики. Пізніше виникла Рада селянських депутатів.

Після вигнання кайзерівських військ владу в місті захопили петлюрівці. В грудні 1918 року підпільний комітет домовився з Лозуватським партизанським загоном, яким командував О. Т. Бусуйко, спільними зусиллями визволити Бобринець.

Боротьбу з григор'єнськими і куркульськими бандами очолив створений у квітні військово-революційний комітет. Одним із важливих заходів комітету, було також взяття на облік і заготівля продовольства, організація прод-загонів. З 4 до 9 квітня місто відправили до Єлисаветграда 30 тис пудів пшениці.

Наприкінці липня 1919 року під час наступу денікінців у місті оголошено загальну мобілізацію до Червоної Армії. 800 жителів міста влилося до лав Червоної Армії.

В березні 1920 року до новообраної Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів ввійшло 72 чоловіка. На першому засіданні було створено виконком та його відділи: народного господарства, земельний, комунальний, праці, освіти й охорони здоров'я. Ревком передав повноваження виконкому. АЗІ березня до Бобринця надійшла телеграма, що 3-тисячна банда Тютюнника рухається до міста 3 квітня у Бобринці та навколишніх селах було оголошено воєнний стан. Партком разом з виконкомом привели у бойову готовність караульну роту, закликали до зброї всіх комуністів і комсомольців. Під тиском переважаючих сил тютюнниківців загін залишив місто. В Кетрисанівці, за 18 км від Бобринця, було створено військревком. 7 квітня під Кетрисанівкою відбувся бій, а 14 квітня бобринецький загін вибив Тютюнника з міста. 18 квітня почав працювати виконком Ради.

Влада багато уваги приділяла розвитку народної освіти, культури, вихованню дітей. У 1920 році засновано технічну школу і сільськогосподарські курси. Восени того ж року відкрили два дитячі будинки на 67 сиріт. Працювали центральна бібліотека, педагогічний музей, пересувна дитяча бібліотека, агітаційно-лекторський пункт, 2 театральні колективи.

З 1921 року Бобринець — центр однойменного району. В 1923 році в місті працювали вже електростанція, 7 маслозаводів, 5 млинів, 98 приватних торговельних підприємств. Протягом року кількість промислових підприємств (переважно за рахунок ремісничих) зросла до 773. Їх технічна оснащеність була вкрай низькою, лише на 9 з них працювали двигуни. Електростанція, що виробляла 86 тис. квт.год. електроенергії за рік, ледве задовольняла промислові й побутові потреби міста.

Із земельного фонду міста та з фонду конфіскованої поміщицької землі селяни одержали наділи в середньому по 1,8—1,9 десятини на їдця. За 1922—1927 рр. на хутори й села з Бобринця виїхало 5813 чоловік, яким держава виділила понад 10 460 десятин землі. З червня 1930 року рішенням Єлисаветградського окрвиконкому Бобринець віднесено до категорії селищ міського типу.

З 20 вересня 1930 року почала виходити районна газета «Червоний шлях», на сторінках якої систематично висвітлювалися події в місті та районі.

В 1930 року 563 чоловіка закінчили при Бобринецькому технікумі сільського господарства; курси агротехніки і тваринництва. Селяни оволодівали спеціальностями трактористів, птахарів-інкубаторників, електромонтерів, рахівників тощо.

В 1931 році засновано Бобринецьку МТС, парк якої через два роки налічував 57 тракторів 14 молотарок, 8 вантажних автомашин.

1937 року в Бобринці організовано сортодільницю, де впроваджувалися кращі сорти пшениці, жита, соняшнику. Прибутки місцевих колгоспів збільшилися порівняно з 1939 роком утричі, а в окремих господарствах досягай 250—270 тис. карбованців.

У жовтні 1938 року Бобринець переведено до розряду міст. Заможно і культурно жили його мешканці. У 1939 році тут працювали поліклініка (відкрита 1925 року), дві лікарні, 3 амбулаторії, санепідстанція. Міське населення обслуговували 12 лікарів і 40 медпрацівників зі середньою спеціальною освітою. Значно підвищився освітній культурний рівень трудящих Бобринця. Наприкінці 30-х років тут було 2 середніх, семирічних та початкова школи. Працював також сільськогосподарський технікум.

У передвоєнні роки успішно розвивалася культура. Діяли міський будинок культури, 7 клубів, де працювали — хорові, драматичні, танцювальні та інші гуртки. У 15 червоних кутках на підприємствах проводилися читки газет і журналів. 31937 року в місті діяли дві звукові кіноустановки (в т. ч.— стаціонарна), бібліотека.

21 червня 1941 року вийшов черговий номер районної газети з закликом до населенні вийти в неділю на будівництво шляху Бобринець—Кіровоград. А наступного дня місто; облетіла звістка про віроломний напад фашистів на нашу країну. 1724 жителі Бобринця захищали Вітчизну на фронтах Великої Вітчизняної війни 997 з них полягли смертю хоробрих. 6 серпня 1941 року до Бобринця увірвалися німецько-фашистські загарбники. Почалися масові грабежі і насильства над мирними жителями. За період окупації загинуло близько 450 чоловік. Населення всіляко саботувало розпорядження окупантів, молодь ухилялася від примусових робіт. Патріоти піднімалися на боротьбу з ворогом. На території району з вересня 1942 до березня 1944 року діяла підпільно-диверсійна група, керівником якої був комуніст В. П. Репешко. За час своєї діяльності підпільники визволили з концтаборів військовополонених, врятували від фашистської неволі 470 юнаків і дівчат. 16 березня 1944 року частини 19-ї, 9 3-ї, 113-ї і 223-ї стрілецьких дивізій 57-ї армії 3-го Українського фронту визволили Бобринець від німецько-фашистських загарбників. За роки окупації гітлерівці завдали місту великих збитків, які обчислювались сумою у 13,7 млн. крб. Вони зруйнували 9 промислових підприємств, 10 магазинів, 6 шкіл, технікум, багато комунальних житлових будинків, пограбували господарства МТС і міських колгоспів.

Завдяки вмілій організаторській роботі керівництва і наполегливій праці трудящих протягом березня — квітня 1944 року в місті стали до ладу електростанція, маслозавод, інкубаторна станція, слюсарна, столярна, взуттєва, вагові майстерні та інші підприємства. Будівельники ввели в дію 1265 кв. метрів житла. Відновилося навчання в школах. Перші триста книг, надіслані працівниками «Союздруку» м. Москви, поклали початок районній бібліотеці. Навесні 1944 року працівники МТС відремонтували 26 тракторів. Бобринецький сільськогосподарський технікум, який почав діяти наприкінці березня 1944 року, готував кадри комбайнерів і трактористів. Вже навесні тут пройшли підготовку 19 бригадирів, З0 механізаторів, а взимку наступного року технікум випустив 24 бригадири, переважно з демобілізованих воїнів. І все ж для своєчасного виконання сільськогосподарських робіт, наявної техніки в МТС та робочого тягла в колгоспах не вистачало. Нерідким явищем того часу було використання колгоспниками на артільних ланах власних корів.

Водночас відбулося об'єднання промислових артілей міста. 1947 року засновано швейні та взуттєву майстерні промартілі «III Інтернаціонал». Для прискорення і поліпшення будівельних робіт восени 1956 року створено «Міжколгоспбуд». Комбінат комунальних підприємств об'єднував: електростанцію, лазню, готель, перукарню, газове господарство і мереж водопостачання.

За успіхи у сільськогосподарському виробництві Президія Верховної Ради СР(ЗН нагородила передових колгоспних трудівників. В.Ю. Бойку, О.І Новак, Л.М. Цимбал, О.Г.Косовському, І.К. Гниляк, С.О.Гончаренко присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Ордена Леніна удостоєні голови артілей XX з'їзду КПРС та «Комінтерн» — О. М. Капраленко й І. О. Кириленко, доярка артілі «Комінтерн» М. П. Карасенко, бригадир тракторної бригади Бобринецької МТС С.О. Гончарко.III.Орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено 11, орденом «Знак Пошани» — 21чоловіка.

За роки восьмої п'ятирічки на промислових підприємствах Бобринця здійснене реконструкцію діючих і побудовано нові цехи. У районному об'єднаний «Сільгосптехніки» розширено цехи для ремонту гусеничних тракторів і ремонті автомобільних двигунів; майже удвічі збільшився випуск чавунного литва. «Міжколгоспбуд» має 2 цегельні заводи потужністю 5 млн. штук цегли на рік, гранітний кар'єр, 2 пилорами, залізобетонний цех. Побутовий комбінат об'єднує швейні бригади для ремонту й виготовлення взуття, перукарні.

Міська Рада приділяла багато уваги житловому та комунальному будівництву, а також благоустрою Бобринця. Протягом 1960—1970 рр. споруджено будинок райкому партії, комунально-побутові приміщення: готель, аптеку, автовокзал, гуртожиток для студентів технікуму, введено в дію 8,2 тис. кв. метрів житла, побудовані мости через річку Бобринку, обладнано стадіон.

Стали до ладу будинок культури, кінотеатр, середня школа та школа-інтернат на 95 учнів, типовий дитячий садок, спортивний зал дитячої спортивної школи. Жителі міста звели близько 500 індивідуальних будинків.

Поліпшилося медичне обслуговування населення. У місті працюють поліклініка, лікарні на 200 ліжок, проти тубдиспансер, є лабораторії, аптеки, санепідстанція, жіноча і дитячі консультації, медичні пункти, У цих закладах трудяться 44 лікарі та 167 чоловік середнього медперсоналу. Серед них кавалери ордена Леніна — хірург Т. І. Коваленко, Трудового Червоного Прапора — хірург І. Г. Примушко, «Знак Пошани»—лікар А. Г Жук.

У Бобринці народився Л. Р. Корнієць (1901—1969 рр.) — радянський державний партійний діяч, Голова Раднаркому УРСР (1939—1944 рр.), голова Державного комітету заготівель Ради Міністрів СРСР — міністр СРСР (1963—1969 рр.). Уродженцями міста є П. Шумилов (1901—1942 рр.) — тричі лауреат Державної премії СРСР, доктор технічних наук, Тодоровський Петро Юхимович, 1925 року народження, народний артист РСФСР, заслужений діяч мистецтв, лауреат премії «Золотий Овен». Лауреат Всесоюзних кінофестивалів в 1960 та 1965 роках.

З бобринеччиною пов’язано постать всесвітнього історичного значення, політичного діяча Л.Д.Троцького.

В 80-х роках ХХ століття в Бобринці введено в дію 14157 кв. метрів житла, побудовано універмаг «Бобринець» та нове приміщення середньої школи на 1176 учнівських місць, проведено реконструкцію міського стадіону, обладнано куточки відпочинку.

За роки незалежності в місті побудовано КП «Ринок «Таврія». Здано в експлуатацію адмінбудинок, де розташувалися керівні органи району та міста, а також більшість організацій.

В 2005 році газифікований мікрорайон «Ковалівка», в 2008 році було газифіковано останній мікрорайон міста – Рогозівка, тим самим було повністю завершено газифікацію міста.

За 2007 – 2008 роки освоєно 1205 тис.грн., виділених із державного бюджету на будівництво очисних споруд та каналізаційної станції в м. Бобринець.

В 2007 році міською радою була розроблена Програма по відновленню нічного вуличного освітлення. Проект Програми Бобринецької міської ради з даного питання був визначений переможцем обласного конкурсу проектів та програм місцевого самоврядування і отримав грант з обласного бюджету на 50 тисяч гривень.

В 2008 році в червні місяці у парку ім.. М.Л.Кропивницького відбулося відкриття літнього танцювального майданчика.

Відновлено автобусний маршрут Бобринець – Дібрівка – залізнична станція.

Проводиться реконструкція автодороги Олександрівка – Кіровоград – Миколаїв, побудовано об’їзду дорогу навколо м. Бобринця.

В 2009 році в місті здано в експлуатацію 30-ти квартирний будинок для молодих сімей.

За роки незалежності в місті реорганізовано комунальні служби, які успішно працюють. Триває реконструкція центрального парку ім.. М.Л.Кропивницького. Про ці та інші події, які відбуваються в нашому місті ви можете дізнатись відкривши Інтернет – сторінку міста Бобринця.