Військова реформа Карла Мартелла, її наслідки.
Зміст
Мета проекту
Визначити загальну картину історії держави Меровінгів і держави Каролінгів та розлянути час правління Карла Мартелла та його реформаторьску діяльність
Основні віхи історії держави Меровінгів і держави Каролігінів
Держава Меровінгів
У 486 р. внаслідок франкського завоювання в Північній Галії виникла Франкська держава, на чолі якої стояв вождь салічних франків Хлодвіг(486-511) з роду Меровея (народжений морем, звідси династія Меровінгів). Так розпочався перший період історії Франкської держави – з кінця 5 до кінця 7 ст., названий меровізьким. За Хлодвіга була завойована Аквітанія (507), за його наступників – Бургундія (534), остготи відступили франкам Прованс. До середини 6 ст. Франкська держава включала майже всю територію колишньої римської провінції Галії. Франки підпорядковували собі також кілька германських племен, що жили за Рейном: верховну владу франків визнали тюринги, алемани і бавари; сакси вимушені були платити їм щорічну данину. Франкська держава проіснувала значно довше, ніж інші варварські королівства континентальної Європи. Процес феодалізації відбувся тут у формі синтезу пізньоримських і германських родоплемінних відносин. Найважливішим джерелом для вивчення суспільного устрою франків (переважно Північної Галії ) в меровізький період є одна з найвідоміших «правд» - «Салічна правда». Це запис судових звичаїв салічних франків, зроблений, як вважають на початку 6 ст., тобто ще за життя ( а можливо за наказом) Хлодвіга. Римський вплив позначився тут набагато менше, ніж в інших варварських «правдах», і виявляється головним чином у зовнішніх рисах: латинська мова, штрафи в римських грошових одиницях. «Салічна правда» відображає архаїчні порядки первіснообщинного ладу, що існували у франків ще до завоювання. Але в ній містяться і нові дані – відомості про зародження майнової і соціальної нерівності, приватної власності на рухоме майно, права успадкування на землю і, нарешті, держави. Франкське королівство меровізького періоду з кінця 6-початку 7 ст. було вже ранньофеодальним суспільством, хоча процес феодалізації в ньому розвивався досить повільно. Аж до кінця 7 ст. основним станом цього суспільства залишалися вільні дрібні землевласники, на півночі ще об’єднані у вільні общини – марки. Початок феодалізації франкського суспільства супроводжувався зародженням ранньофеодальної держави. Король зосередив у своїх руках усі функції державного управління, центром якого став королівський двір. Влада короля ґрунтувалася передусім на тому, що він був найбільшим землевласником у державі, очолював численну, особисто віддану йому дружину. Державою король управляв як особистим господарством: дарував своїм наближеним у приватну власність ті землі, що раніше становили всенародну, племінну власність, довільно розпоряджався державними прибутками, що надходили до нього у вигляді податків, штрафів і торгового мита. Королівська влада спиралася на підтримку класу великих землевласників. З моменту виникнення держава всіляко захищала інтереси цього класу феодалів і сприяла своєю політикою розоренню і закабаленню вільних общинників, зростанню великої земельної власності, організовувала нові завоювання. У центральному управлінні Франкської держави збереглися лише слабкі залишки минулої первіснообщинної організації у вигляді щорічних військових оглядів – «березневих полів». Вимушені рахуватися з великими землевласниками, франкські королі періодично скликали збори найзначніших магнатів, де обговорювали загальнодержавні питання. Управління графством – більшою територіальною одиницею – цілком перебувало в руках королівської посадової особи – графа, який був головним суддею в графстві й стягував на користь короля третину всіх судових штрафів. Найповніше збереглося самоврядування в сільській общині, яка на сільському сході обирала своїх посадових осіб, творила суд за дрібними правопорушеннями і стежила, щоб дотримувалися звичаїв марки. Зростання великого землеволодіння і приватної великих землевласників вже за сина Хлодвіга призвело до ослаблення королівської влади. Позбувшись унаслідок щедрих земельних роздавань значної частини своїх володінь і прибутків, франкські королі виявилися безсилими в боротьбі з сепаратиськими спрямуваннями великих землевласників. Після смерті Хлодвіга почалося дроблення Франкської держави у Парижі державу розподіляють його сини. Внаслідок боротьби між королівською владою і місцевою знаттю намічається відособлення трьох самостійних областей у складі Франкської держави: Нейстрії – Північно-Західної Галії з центром у Парижі; Австразії – північно-східної частини Франкської держави, що включала споконвічні франкські області по обох берегах Рейну; Бургундії – території колишнього королівства бургундів. Корінні землі Австразія; Нейстрія та Бургундія отримують деяку самостійність під правлінням майордома, котрий стоїть на чолі королівської придворної адміністрації і є керівником королівського почту, а також главою всієї адміністрації. Піпін 2 Середній стає майордомом Австразії і править як майордом усією державою після перемоги біля м. Тертрі над майордом Нейстрії – Бургундії. Карл Мартелл, позашлюбний син Піпіна 2 виборює собі посаду майордома і після боротьби з Нейстрією та Аквітанією знову відновлює державу. Карл Мартелл перед своєю смертю розподіляє державу між своїми синами, вихованими у монастирі Сен-Дені; Карлманн отримує Схід, Піпін – Захід. Аквітанія та Баварія перебувають під спільним правлінням. Під час кількох походів підкоряють аквітанців, баварців, саксів і швабів.
Держава Каролінгів
Карлманн іде з влади в монастир і Піпін стає єдиновладним правителем держави франків. Майордоми Австразії з дому Піпінідів (нащадки Піпіна Герістальського), ставши правителем об’єднаної Франкської держави, започаткували нову династію франкських королів, яка пізніше за ім’ям найвидатнішого зі своїх представників – Карла Великого – отримала назву династії Каролінгів. Представники дому Каролінгів (Піпінідів) правили Франкською державою з кінця 7 до середини 9 ст. спочатку як майордоми, а з 751 р. – як королі. Цей період в історії Франкської держави називають каролінзьким. За правління Каролінгів у франкському суспільстві відбувся переворот в аграрних відносинах, що сприяв завершенню формування феодального ладу. Суть цього перевороту, який почався ще за Меровінгів, полягала: 1. у швидкому зростанні великої земельної власності за рахунок соціального розшарування всередині общини; 2. розорені маси вільних селян-общиників, які, втрачаючи свої алоди, поступово перетворювалися на залежних людей, а потім і кріпаків. До початку 8 ст. у франків вже склалися дві ворожих одна одній соціальних верств: перша – великі землевласники галло-римського і германського походження, які володіли своїми землями переважно на правах безумовної приватної власності, а тому були відносно залежні від центральної влади і нерідко виступали проти неї зі зброєю в руках; друга – тією або іншою мірою залежні селяни, що не мали земельної власності і піддавались експлуатації з боку власників землі, на якій вони жили. Значну частину цих залежних людей становили нащадки галло-римських рабів, колонів, вільневідпущенників, германських рабів і литів. Відмінності між цими категоріями поступово згладжувалися. Але водночас у франкському суспільстві ще були досить численні проміжні групи населення: дрібні та середні алодисти селянського типу, що частково також користувалися працею залежних селян. Іноді поряд з алодотом вони тримали землю у вотчині як дрібні держателі феодального типу ( дрібні вотчинники ), що починали переходили до феодальної системи господарства. Саме за рахунок розмивання цих проміжних шарів значною мірою і відбувся процес аграрного перевороту 8-початку 9 ст. Зміни в соціальній структурі франкського суспільства визначили політику наступника Піпіна Герістальського – Карла Мартелла. Карл Мартелл ( «Молот»), що правив з 715 по 741 р., почав своє правління з придушення внутрішньої смути в королівстві. Розбивши повсталих проти нього нейстрійських феодалів, а потім герцогів Аквітанії і Провансу, Карл виступив проти німецьких зарейнських племен, що вийшли з покори – саксів, фризів, алеманів, баварів, і знову обклав їх даниною.
Правління Карла Мартелла та його реформаторська діяльність
У 732 р. у битві при Пуатьє Карл Мартелл завдав поразки арабам, які, завоювавши на початку 8 ст. Іспанію, вторглися в 720 р. в Південну Галлію, погрожуючи Франкській державі. Перемога франків при Пуатьє поклала край подальшому просуванню арабів у Європі. Розвиток феодальних відносин у Франкській державі вимагав зміни форм феодальної власності. Оскільки значна частина вільних селян, що розорилися, вже не мала матеріальних засобів для служби в ополченні, постало питання про докорінну реорганіцію військових сил. Тому була здійснена бефіціальна реформа Карла Мартелла. Суть її полягала в тому, що замість пожалувань землі в повну, безумовну власність, які переважали за Меровінгів, набула значного поширення і закінченої форми система пожалувань землі в умовну феодальну власність у вигляді «бенефіціїв» (благодіяння). Бенефіції надавалися в довічне користування на умовах виконання певної служби, частіше за все кінної військової.З часом бенефіції стали перетворюватися з довічного у спадкове володіння і протягом 9- 10 ст. набули характер феоду, тобто спадкового володіння, пов’язаного з обов’язком військової служби. Карл Мартелл здійснив широке роздання бенефіціїв. Фондом для них були спочатку землі що конфісковувалися у бунтівних магнатів, а коли ці землі вичерпалися, він провів часткову секуляризацію церковних земель, за рахунок якої наділив велику кількість бенефіціаріїв. Разом із тим Карл Мартелл діяльно сприяв поширенню християнства і збагаченню церковників. У церкві він бачив засіб здійснення свої влади. Проводячи земельну реформу, Карл Мартелл мав, звичайно, і політичні цілі. Він сподівався прив’язати великих феодалів, що бунтували, до трону; за допомогою бенефіціальної системи розраховував створити замість пішого селянського ополчення, що занепало, боєздатне кінне військо, Кіннота стала відігравати у війнах вирішальну роль. Бенефіціальна реформа мала кілька важливих соціальних наслідків: по-перше, значно укріпила шар дрібних і середніх феодалів, що формувався, які як професійні воїни стали основою кінного ополчення і всієї військової організації; вони були попередниками майбутнього рицарства. Разом із тим селянство, яке становило раніше основу пішого франкського ополчення, втратило значення головної військової сили, що підкреслювало його неповноправне становище в державі; по-друге, поширення пожалувань сприяло зміцненню феодальної земельної власності та подальшому закріпаченню селян. Бенефіціарій зазвичай отримував землю разом із людьми, іноді вже залежними, які виконували на його користь панщину або сплачували податок. Таким чином, бенефіціальна реформа сприяла подальшому зміцненню та оформленню феодальних відносин у Франкській державі. 4. Розквіт Франкської держави за володарювання Карла Великого
Інші великі землевласники також стали переходити до цієї форми пожалувань. Тому масове поширення бенефіціїв сприяло оформленню ієрархічної структури земельної власності та класу феодалів. Посилюючи військове значення магнатів і створюючи ієрархічні відносини всередині класу феодалів, бенефіціальна реформа сприяла згодом політичному розпаду Франкського королівства. На перших порах, однак, реформа Карла Мартелл посилила центральну владу, що було однією з її цілей Карл Мартелл і його наступники значно розширили кордони Франкської держави і домоглися тимчасового посилення центральної влади. Син і наступник Карла Мартелла майордом Піпін Короткий (741-768) врегулював взаємовідносини з церквою, загострені секуляризацією церковних земель за Карла Мартелла. Всі роздані в бенефіції церковні землі визнавалися власністю церкви, якій бенефіціарії мали вносити певні платежі. З часу цього компромісу Каролінги завжди перебували в тісному союзі з католицькою церквою та її главою – Папою Римським. Усунутий лангобардами,папа всі свої надії покладав на допомогу франків,тому він санкціонував захоплення Піпіном королівського титулу.У 751 р. в Суассоні зі згоди папи Піпін був проголошений королем франків. Останній меровінзький король Хільдерік був ув’язнений у монастирі,де і помер. Піпін відповів папі послугою за послугу.За закликом папи Стефана 2 Піпін здійснив походи в Італію (в 754 і 757 рр.) проти лангобардського короля Айстуль –фа, якого примусив віддати папі захоплені раніше міста Римської області і землі Равеннського екзархату (колишнього візантійського володіння ). На цих землях у Середній Італії в 756 р. виникла світська держава пап. Залишком цієї держави є сучасний Ватикан, розташований всередині міста Рима. Час найбільшої могутності Франкської держави припадає на правління сина Піпіна Короткого –Карла Великого (768 -814 ), що став героєм багатьох легенд,оповідань і пісень.Сучасників вражала його кипуча, невтомна енергія, здатність вникати у всі деталі управління державою, у справи адміністрації, господарства, військові,дипломатичні, справи освіти тощо.За описами сучасників, Карл Великий був величезного зросту, міцної статури.Для свого часу він був досить освіченою людиною - цікавився літературою і поезією,зокрема античною,знав латинську і грецьку мови, хоч писати так і не навчився. Внаслідок кількох воєн він значно розширив кордони Франкської держави, підпорядкувавши своїй владі різні племена і народності. У результаті походу в Італію (774) лангобардський король Дезідерій був позбавлений престолу, а його володіння приєднали до Франкської держави. Карл перейшов також у наступ на Арабську Іспанію. Правда, його перший похід в Іспанію (778) не був успішним:дійшовши до Сарагоси,франки вимушені були повернути на свою територію ні з чим. Цей невдалий похід став пізніше сюжетною основою середньовічного французького рицарського епосу «Пісня про Роланда». Надалі франки методично просуватися на південь від Піренеїв.У 801 р. в арабів була відібрана Барселона на території Північно-Східної Іспанії заснована Іспанська марка (прикордонна територія ), населення якої становили головним чином баски і наварці. За Карла Великого внаслідок тривалих воєн ( з 772 по804 р.) була завойована і приєднана до Франкської держави Саксонія. Прагнучи розширити свої володіння на південному сході, Карл у 788 р. скасував герцогську владу в Баварії і розділив цю область на графства. Разом із Баварією на орбіту франкського впливу потрапила і залежна раніше від неї Карінтія (Хорутанія)- область,населена слов’янськими племенами хорутан (словенців ). Захоплення Баварії зіштовхнуло Карла з аварським ханством, що утворилося у 6ст. в Паноннії. У 788 р. авари вторглися в межі Франкської держави. Почалися затяжні аварські війни, що тривали з переривами з 788 до 803 р. Сили аварів були зломлені, їх держава, що довго наводила жах на сусідів, розпалася; спустошена Паннонія тимчасово потрапила в руки слов’ян. Надалі вся увага Карла на Дунаї була спрямована на зміцнення дунайсько- паннонського кордону. Внаслідок усіх цих воєн кордони Франкської держави значно розширилися: на південному заході дійшли тепер до Барселони і середньої течії Ебро, на сході – до Ельби (Лаби), Богемських гір і Віденського лісу, на півдні включали значну частину Італії. За площею держава франків наближалася до старої Західної Римської імперії і так само включала до свого складу різні племена і народності, що стояли на різних рівнях соціально – економічного і культурного розвитку. Королівський титул більше задовольняв франкського короля. Карл чекав лише зручної нагоди, щоб проголосити себе імператором. Така нагода випала, коли слабкий і безвільний папа Лев ІІІ, що викликав проти себе опозицію римської знаті, втік до Карла, у якого шукав захист. Карл дав папі надійну охорону і сам очолив похід на Рим. У порядку за цю допомогу папа наприкінці 800р. в соборі св. Петра в Римі вінчав франкського короля імператорською короною. Так була встановлена нова імперія на Заході. Ця подія викликала різкий конфлікт між Карлом і Візантією, імператори якої вважали себе єдиними спадкоємцями старого Риму. В останні роки життя Карл обрав постійним місце – перебуванням свою нову столицю Ахен. Головну увагу він приділяв зміцненню нових рубежів для оборони і подальших захоплень. На північному заході було створено Бретонську, а на південному заході –Іспанську марки. В Італії південні кордони франків прикривало напівзалежне Беневентське герцогство. На протязі всього східного кордону імперії – від Балтійського до Адріатичного моря, франки межували зі слов’янськими племенами. З півночі до Рудних гір у Центральній Європі тягнулися землі полабських слов’янськими племенами: ободритів, лютичів, лужицьких сербів; далі до Дунаю йшли володіння чехів і моравів; від Паноннії до Адріатики жили південнослов’янські племена – хорутан та хорвати. Карл Великий приділяв велику увагу зміцненню східних кордонів. На півночі, у Шлезвіга, була заснована Датська марка, яка мала відокремити датчан від слов’ян і прикрити Саксонію з півночі; далі на південь простягся Саксонський укріплений рубіж, що загрожував прибалтійським слов’янам. Від Ельби до Дунаю на сотні кілометрів тягнувся Сербський рубіж. На Середньому Дунаї була заснована Східна, або Паннонська, марка, що доходила до віденського лісу, ядра майбутньої Австрії. На крайньому півдні лінія укріплень замикалася Фріульською маркою, що прикривала Північну Італію.
