Реферат
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ
Кіровоградський державний педагогічний університет
імені Володимира Винниченка
РЕФЕРАТ
на тему:
«Судова система Арбського халіфату»
Виконала
Студентка I курсу 13 групи
Історично-правового факультету
Поліщук Аліна
Кіровоград 2015
Зміст
1.Вступ
2.Утворення Арабськогохаліфату
3.Суспільний лад Халіфату
4.Ісламська держава 5.Джерела мусульманського права.
6.Висновок
7.Список використаної літератури
1.ВСТУП Історія держави й права зарубіжних краї належить до тихий суспільних наук, котрі прийнято називати історико-правовими, оскільки смердоті мають пряме ставлення як до науки історія то й до науки про державу й право.
У зв’язку конкретно-історичним підходом до державно-правових явищ й процесів, що притаманні тому чи іншому суспільству на певному етапі його розвитку, історія держави й права оперує великою кількістю фактів, конкретних подій політичного життя, діяльності держав, урядів, класів, партій й т.д. Алі у тій годину, історія держави й права й не просто набір знань про минуле держави й права.
Наука історії держави й права зарубіжних країн має власну історію. Еволюція східного середньовічного суспільства пройшла особливий шлях, що відрізняє його від розвитку феодального Заходу. Панування соціально-економічних й соціально-політичних традиційних структур визначало надзвичайно уповільнений характер цієї еволюції. Отже, поняття феодалізму, що застосовується в навчальній літературі до цого суспільства є в значній мірі умовним. Рабство на Сході ніколи не відігравало значної ролі в суспільному виробництві, але й воно та продовжувало існувати в середні віки, а деякі соціальні інститути європейського феодалізму були притаманні й давньому й середньовічному Сходу.
Уявлення про Середньовіччя сформувалися в буржуазній історіографії разом із поняттям нова історія в епоху революційних змін ХVII-XVIII ст. При цьому, нова історія Західної Європи протиставлялась її минулому, яку на свій чергу, сприймалось як зміну двох попередніх періодів: античної давнини й середньовіччя. Ця трьох етапна схема набула завершеної форми, коли антична давнина пов’язуватись із рабовласництвом, а феодалізм – із середньовіччям й розглядався в буржуазній історіографії як особливий соціально-політичний лад, політична організація середньовічного суспільства із притаманною централізацією й системою васальних відносин.
Жорстку соціально-економічну детермінованість поняття феодалізму набуло в марксистській літературі, у вченні про формацію як особливому способі виробництва.
При формаційних підходах в якості основних виділяються виробничі відносини, а кожне конкретне сус-пільство розглядається як система, в котрі усі інші суспільні зв’язки вважаються виробничими надбудовами з них. Це і визначило моністично-матеріалістичний погляд формаційної періодизації історичного процесу, в якому на зміну рабовласництву приходити феодалізм, потім капіталізм й, нарешті, комунізм.
Повна неможливість вкласти в цю схему історію багатьох суспільств призвела самого До. Маркса в його ранніх творах до вчення про особливий “азіятський спосіб виробництва”, спори щодо якого велися в нашій науковій літературі до недавнього години. До беззастережного визнання соціально-економічної й соціально - політичної специфіки й давнього, й середньовічного східних суспільств з їхнім уповільненим характером розвитку, глибоким на суспільний розвиток традицій, релігійної ідеології і ін. Феномен цих суспільств свідчить про багатоваріантність самої суспільної еволюції.
Ос-кільки в Європі середньовіччя є синонімом феодалізму, тієї і досить умовними треба вважати й застосування поняття середньовіччя до східних суспільств у силу крайніх труднощів визначення його нижніх й верхніх хронологічних границь. Тім годиною у суто методичному плані необхідність визначеної періодизації настільки тривалого періоду в історії Сходу пов’язується із комплексом історичних факторів, із якісними змінами в політичній структурі, зі створенням централізованих імперій, з завершенням формування найбільших цивілізованих центрів, світових релігій й їхнім могутнім впливом на периферійні зони і ін.
Виділяючи найбільш загальні риси подібності соціально-економічної еволюції середньовічних країн Сходу, слід зазначити , що жодна із цих країн не досягла в епоху середньовіччя європейського рівня пізнього феодалізму, коли в його надрах почали розвиватися капіталістичні відносини. Тут у порівнянні із основними середньовічними європейськими країнами різко відставав розвиток промисловості, товарно-грошових, ринкових відносин.
Уповільнений характер розвитку визначив стійку багатоукладність східних середньовічних суспільств, тривале співіснування патріархально-родових, кланових, рабовласницьких, напівфеодальних й інших укладів. Вагомий вплив все хід історичного розвитку країн Сходу здійснило поширення державної власності на грішну землю, що сполучалася із іншою формою власності – общинним. Державна власність у її вузькому розумінні включала лише велике землеволодіння монарха й державної скарбниці. У широкому ж змісті вон не зводилася до власності монарха, а охоплювала й земельні дарування й присвоєння ренти-податку із визначеної територї.
Алі в середньовічних суспільствах Сходу держава всіляко державну власність на грішну землю із властивої їй традиційною системою експлуатації подібних селян, стримувала розвиток приватної власності, перешкоджало створенню тут західноєвропейської системи панського господарства.
Сполучення різних форм земельної власності, особлива контрольно-регулююча роль економіці знаходили вираження, насамперед в особливій структурі пануючого класу, в всіх неєвропейських середньовічних суспільствах. Якщо в західній середньовічній Європі сформований клас приватних земельні власників, що експлуатують працю залежних селян, спирався на феодальну державу, що об'єктивно виражала його волю, то пануючий клас у країнах Сходу - це сама держава в особі саново-бюрократичного соціального прошарку, причетного до влади, що живий за рахунок ренти-податку головним чином із формально - вільних хліборобів-селян.
Для середньовічних суспільств Сходу характерний й менший ступінь залежності безпосередніх виробників-селян, відносно більший обсяг їхніх прав, зв'язаних із Розпорядженням своєю земельною ділянкою. Відсутність панського господарства й панщини призвело доти, що тут селяни не були прикріплені, а зв'язані податковим тягарем, підтримуваним за допомогою державного апарата, чиновництва. Ця залежність, що виражалася в становій неповноцінності "простолюдина", скріплювалося правами, релігією, общинними порядками.
Специфічне місце займало і східне середньовічне місто. Низький рівень суспільного поділу роботи в країнах Сходу знаходив вираження в тім, що місто не стало організуючою й направляючою силою суспільного прогресу. Воно жило за рахунок перерозподілу ренти-податку, бо прибавочний продукт, що концентрується до рук окремих соціальних груп, не ставав капіталом, не включився у виробництво. Реміснича продукція йшла не так на ринок, але в задоволення потреб правлячих сановно-бюрократичних, у тому числі й військових кіл. Купецький ж капітал виконував при цьому функції своєрідного агенту між ними й ремісниками-виробниками.
Східна сільська громада, що являла собою замкнутий господарський світло зі спадкоємним, незалежним від ринку поділом ремесла й землеробства, гальмувала розвиток двостороннього товарообігу між містом й селом, а разом із тім й формування стану городян, купецтва міського типу.
Це у свою чергу визначило й порядки, що існували в східному місті. Ремісник перебував под повторюємо контролем бюрократичного державного апарату, був скований правовими, релігійними розпорядженнями, становими, кастовими обмеженнями. У східному середньовічному місті не існувало особливого міського права. Правовий статус міського жителя не відрізнявся від сільського.
На відміну від європейського східне місто Герасимчука ареною політичної боротьби, що безпосередньо впливає на зміну форм держави. Не стало воно та і опорою центральної влади у боротьбі із роздробленістю, як це мало - в Європі.
Специфічні риси соціально-політичного розвитку країн Сходу визначалися тією обставиною, що не склалися державні форми, властиві феодальній Західній Європі. Не було б сеньйориальної монархії як своєрідного союзу феодалів сеньйорів, що володіють суверенними правами в межах територій своїх доменів. Ця форма могла скластися в суспільстві, де процес утворення класів носивши завершень характер. Не могла скластися й станово-представницька монархія в суспільстві, у якому місто було б позбавлено будь-якої було б самостійності, де не сформувався стан городян зі своїми становими цілями і інтересами.
Розповсюдженою формою східної середьновічної держави стала спадкова монархія, в якій були відсутні інституційні форми обмеження влади правителя. Разом із тім, ці державні форми не були ідентичні. Різним був й рівень централізації в цих державах, ступінь застосування військово-деспотичних засобів й методів здійснення державної влади. Більш того, смердоті мінялися й на окремих етапах розвитку конкретних східних середньовічних держав.
Безперечну специфіку соціально-політичній структурі східного суспільства додавала пануюча релігійна ідеологія, саме ставлення членів суспільства до релігії й влади. При цьому до релігії смердоті відносилися як до вчення, що могло бути використано лише для влади.
2.Утворення Арабського халіфату
У VІІ столітті в арабських племен, центром розселення які був Аравійський півострів, почався розпад родоплемінного ладу. Підсилилася майнова, а потім й соціальна диференціація. Шейх (глава племен) й сайди (племінні старійшини) захоплюють кращі землі оазисів. У їхню власність переходити велика кількість худоби. З'являються рабі. Право займати суспільні посади стає спадковим привілеєм найбільш багатих батьківщин.
Розпад родоплемінних відносин особливо далеко зайшло в Хіджазу (район узбережжя Червоного моря). Тут навколо оазисів концентрувалися напівосілі племена, що займалися не лише скотарством, але й й землеробством. У цьому районі були торгово-ремісничі міста: Мекка, Ясриб, через котрі пролягав великий караванні шлях із півдня на північ. У містах домінували багаті купці-лихварі. Відокремившись у привілейовану групу, смердоті, проте, не порвали родинних зв'язків із визначеними племенами й їхньою знаттю. У цих районах перебувала велика кількість знедолених бедуїнів. Руйнувалися вікові зв'язки, узи й традиції взаємодопомоги, що зв'язували всіх одноплемінників. Нещастям для простих людей був міжплемінна ворожнеча, котра все підсилювалася. Постійні взаємні військові набіги супроводжувалися убивствами, викраденням людей й худоби.
Так було в обстановці глибокої соціально-економічної кризи народжувалося нове (класове) сус-пільство. І, як це мало - в інших народів, ідеологія суспільного руху, що об'єктивно виступив за новий лад, набула релігійної форми.
Виникнення нової релігії - Ісламу - пов'язано із ім'ям Мухаммеда (приблизно 570-632 р.). Мухаммед проголошував необхідність нового порядку, що виключав колишню племінну ворожнечу. Всі араби незалежно від свого племінного походження покликані були скласти єдину народність. На чолі їхнього винен бути Пророк - "намісник Бога на землі". Єдиною умовою вступу в цю спільноту було б визнання нової релігії й жорстке дотримання її норм.
Серед простих людей нові ідеї знайшли своїх прихильників. Вони прийняли Іслам, бо давно зневірилися у могутності племінних божків, котрі не захистили їхні від нещасть й руйнувань.
Народний характер первісного руху відлякував багатих, але й це продовжувалося не довго. Спостерігаючи за дією прихильників Ісламу, смердоті почали розуміти, що нова релігія не загрожує їхнього корінним інтересам. Незабаром представники родоплемінних й торгових верхівок увійшли у склад правлячої еліти мусульман.
До цого години (20-30 р. VІІ століття) було б довершене організаційне оформлення релігійної мусульманської громади, очолюваної Мухаммедом. Створені військові зажени вели боротьбу за об'єднання країни под прапором Ісламу. Діяльність цієї релігійної військової організації поступово здобувала політичний характер.
Нова держава вирішувала одну із найважливіших завдань, що стояла перед країною - подолання племінного сепаратизму. До середини VІІ століття об'єднання Аравії було б в основному довершено.
3.Суспільний лад Халіфату
Смерть Мухаммеда поставила запитання про його послідовників на посаді верховного глави мусульман. До цого години його найближчі родичі й сподвижники (родоплемінна й купецька знати) консолідувалися в привілейовану групу. З її середовища й стали вибирати нових одноособових вождів мусульман - халіфів ("заступників Пророка").
Під їхнім керівництвом у VІІ-VІІІ століттях були завойовані величезні територї, включаючи Ближній й Середній схід, Північну Африку й деякі інші райони. Одним із найважливіших стимулів руху арабів на нові землі стала відносна перенаселеність Аравії. Корінні мешканці завойованих земель майже не лагодили опір прибульцям, бо до цого знаходилися под ярмом інших держав, що їхнього нещадно експлуатували. Вони над захисті старих панів й їхніх порядків.
як наслідок, на завойованих землях виникла нова велика держава - Арабський Халіфат. У його склад ввійшла і Аравія. Давши своїй новій батьківщині нову релігію, араби здобули взамін продуктивні сили, що знаходилися на відносно високому ступені розвитку. Вступивши в райони древньої культури (Месопотамію, Сирію, Єгипет), смердоті опинилися под впливом глибокого соціального перевороту, основним напрямком якого було б формування феодалізму.
Одночасно із утворенням Халіфату формувалося й його право - шаріат. Право спочатку формувалося як найважливіша частина релігії. Його основними джерелами стали Коран - священна книга ісламу, що містить норми, котрі носять характер моральних установ; сунна - збірник переказів про вчинки й виречення Мухаммеда, що містить норми сімейно-спадкоємного й суднового права; іджма - рішення, винесені авторитетними мусульманськими правознавцями, із питань, не відбитим у Корані й сунне, фетва - письмовий висновок вищих релігійних авторитетів за рішеннями світської влади щодо окремих питань громадського життя.
Під впливом цих процесів розкладання первіснообщинного ладу в арабів було б швидко довершене.
Арабський феодалізм поряд із головними, загальними для феодального суспільства будь-якої країни рисами, мав важливі особливості. Рівень розвитку феодалізму в західних областях Халіфату не був однаковою. Вона перебувала в прямій залежності від рівня їхнього соціально-економічного розвитку, що був до завоювання. Якщо в Сирії, Іракові, Єгипті феодалізм панував практично роздільно, то більшій частині Аравії збереглися значні пережитки родоплемінного ладу.
4.Ісламська держава
Державний апарат Халіфату був досить централізованим. Цьому значно сприяла концентрація до рук глави держави значної частини земельного фонду країни. Вища влада: духовна (імамат) й світська (емірат) - перебувала до рук халіфа. Перші халіфи обиралися мусульманської знаттю зі свого середовища. Однак досить швидко влада Халіфату стала спадковою. Арабська держава набула форми централізованої теократичної монархії. Влада Халіфа в принципі визнавалася необмеженою. Реально він винен був рахуватися із найбільшими феодалами країни, що нерідко організовували двірські перевороти, скидали неугодних їм правителів.
Центральними органами державного керування вважалися наступні відомства (дивани):
1) Диван-ал-Джуід, що завідував оснащенням й озброєнням війська. Під його контролем працювали чиновники, котрі складали списки ополченців й найманців, а також визначали розміри оплати й земельні пожалувань за службу.
2) Диван-ал-Харадж, що контролював діяльність центральних фінансових органів, зайнятих обліком податкових й інших надходжень у скарбницю.
3) Диван-ал-Барид - керування доріг й пошти, будівництво доріг, колодязів й т.д. Будучи фактично єдиною організацією, здатною якнайшвидше забезпечити передачу інформації, це відомство здійснювало й таємне спостереження за діяльністю й політичним настроєм місцевої влади й населення. Це визначало його значимість. Чиновники пошти не підпорядкувалися посадовим особам у провінціях.
Вищі лагодь відомств призначалися халіфом й були безпосередньо проти нього відповідальні. Серед них перше місце належало візиру (чи візирю). Спираючи на підтримку знаті, візири поступово зосередили у своїх руках керування й тім самим відтіснили у певній мірі халіфів від їхньої реальної влади.
У кінці 8 століття намітилися нові тенденції в розвитку арабської держави. Місцева знати, зміцнившись на завойованих територіях, втрачає колишню зацікавленість у єдності Халіфату. До цого години еміри здобули можливість створювати своє, у ряді районів дуже численне військо. Вони отримують зважується на власну користь податкові платежі. Розкол Халіфату на окремі незалежні держави стало питанням години.
5.Мусульманське право
Одним із найвидатніших явищ у середньовічній цивілізації на Сході стало мусульманське право (шаріат). Це правова система, що згодом набула світового значення.
Шаріат з самого початку склався й розвивався як конфесійне право. Воно було б органічно злите остеологією ісламу, пронизане його релігійно-етичними уявленнями.
Для шаріату, особливо на перших стадіях його розвитку, характерна увага не дуже до прав мусульманина, а до його обов'язку, що досить широко представлено в шаріаті й саме ці обов’язки визначали все життя правовірного мусульманина.
Однієї із характерних рис середньовічного мусульманського права був його відносна цілісність. разом з явленнями про єдиного бога Аллаха - затвердилася ідея єдиного правового порядку, що має універсальний характер. Більш того, виникнувши спочатку на Аравійському півострові, мусульманське право в міру розширення кордонів Халіфату поширило свій вплив на нові територї.
Алі усе ж таки таке мусульманське декларація про перший план висувало не територіальний, а конфесійний принцип.
як конфесійне право шаріат відрізнявся й від канонічного права в країнах Європи тім, що він регулював не суворо окреслені сфери суспільного церковного життя, а виступав у якості всеохоплюючої й всеосягаючої нормативної системи, що затвердилася в цілому ряді сторін Азії і Африки. Згодом норми шаріату вийшли далеко за межі Ближнього й Середнього Сходу, поширили свій вплив на Середню Азію й частину Закавказзя, на Північну, а також частково Східну й Західну Африку, на цілий ряд країн Південно-Східної Азії. Однак настільки бурхливе й широке поширення ісламу й шаріату потягло за собою і усе більший прояв в ньому місцевих особливостей й відмінностей при тлумаченні окремих правових інститутів й рішень у конкретних правових суперечках. Так, згодом з утвердженням двох головних напрямків у ісламі, відбувся розкол у шаріаті, де поряд із ортодоксальним напрямком виник й інший напрямок - шиїзм, що і до нашого години має домінуючі позиції в Ірані, а так саме частково в Лівані й Йомені. Протиборство між цими напрямами знайшло своє закріплення у правових нормах, що стосуються самих різних сторін життя держави й суспільства. То в шиїзмі передбачається правовий порядок передачі державної влади в спадщину, зосередження світського й релігійного авторитету до рук духовних осіб - імамів, що вважалися непогрішними. Більш того, імами визнавали лише тих перекази про пророка Мухаммеда, котрі були їм правовими вказівками, що сягали праведного останнього халіфа Алі.
Висновок
Своєрідності держави Арабського халіфату і інших держав мусульманського світу було б безпосереднє пов'язано із їхнього релігією. Універсальна релігія іслам, що скидатися із неподільності духовної й світської влади, був органічно пов'язана теократичною ідеєю про всемогутність, всесилля й неподільність самого Аллаха, що знайшла вираження в Корані: "Немає Бога крім Аллаха, й Мухаммед - пророк його". Іслам визначав у мусульманському світі й характер соціальної структури, й державних установ,й правових інститутів й моралі - всю духовну сферу мусульман. Так, релігійно-правовим основам мусульманського суспільства відповідала особлива соціальна структура, що характеризується відсутністю системи титулів, привілеїв, вибраності, що передаються спадково. Тут були усі рівні, а скоріше в однаковій мірі безправні перед теократичною Державою й її главою -халіфом, султаном.
Іслам виключав невір'я, проти нього не можна було б виступати ані прямо, ані побічно, навіть сперечаючись по його окремих положеннях, не бо єретиків, як у Європі, спалювали на багатті, а бо це означало протипоставити, виключити собі із мусульманського суспільства.
Універсалізм ісламу, основна ідея мусульманської ідеології й політичної теорії про злитість духовного й світського визначили і особливе місце держави в ісламському суспільстві, її безумовне абсолютне панування над суспільством, її теократично-авторитарну форму.
Не одна із країн Сходу ніколи не відрізнялися тім ступенем всесилля держави, що був властива Арабському халіфату.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
- Брандт М. Ю. «Хрестоматия по истории Средних веков. 6 класс. Часть 2», Москва 1998 год
- Бродель Ф. «Что такое Франция? Пространство и история», Москва 1994 год
- Бродель Ф. «Что такое Франция? Люди и вещи», Москва 1995 год
- Дюби Ж. «Европа в средние века», Москва 1194 год
- Примак П. И. «Франция. Учебное пособие по страноведению 8-11 класс», издательство «Народная Асвета», Минск 1994 год
- Пти-Дютайи Ш. «Феодальная монархия во Франции и Англии XI-XIII вв.», Москва 1974 год
- «Энциклопедия Всеобщая История. Том 1», издательство «Аванта+», Москва 1996 год
- «Энциклопедия История Европы. Том 2», издательство «Наука», Москва 1992 год
