Реферат на тему: "Григорій Сковорода"

Зміст

1. Вступ
   
2. Розділ І. Причини й передумови актуалізації образу Григорія Сковороди в українській літературі кінця ХХ століття.
   
3. Розділ ІІ. Образ видатного філософа й письменника в українській прозі 70-80-х років ХХ століття.
   
4. Розділ ІІІ. Поетичний портрет Григорія Савича Сковороди.
   
5. Висновок
   

1. Вступ.
Григорій Савич Сковорода є однією з величних постатей української культури. Видатний просвітитель, філософ і письменник, він був всебічно обдарованою людиною. Його геній зріс і викристалізувався на рідному національному ґрунті, а його проповідь, його філософія, його мудрість мали універсальний, всесвітній характер. Не менший інтерес ніж літературно-філософська спадщина Сковороди викликають відомості про його життя. Так, О.Ізмайлов у своїх спогадах наводить таке висловлювання Л.Толстого: “Багато в його світогляді є дивовижно близького мені. Я недавно ще раз його перечитав. Мені хочеться написати про нього. І я це зроблю. Його біографія , мабуть, ще краща за його твори, але які гарні й твори”. Тож не дивно, що протягом ХІХ-ХХ століть факти життєвого та творчого шляху митця були об’єктом уваги дослідників, його яскрава особистість надихала письменників на створення високохудожніх творів. Українськими вченими зроблено чимало в справі збирання, публікації та вивчення творчості Сковороди. Але необхідно зазначити, що лише поодинокі праці літературознавців висвітлюють питання художніх інтерпретацій постаті митця як конкретного історичного образу в українській літературі. Найбільш повним дослідженням цієї проблеми є монографія Т.С. Пінчук “Григорій Сковорода і наш час”( Луганськ,1996), в якій розглядається відтворення образу мислителя в українській літературі взагалі – від перших художніх біографій, основаних на спогадах сучасників Сковороди до творів кінця ХХ століття. Проблемі специфіки відображення постаті філософа в поезії присвячена стаття Т.С.Пінчук “Штрихи до поетичного портрета Григорія Сковороди”(1988). Окремі аспекти питання висвітлили у своїх статтях інші літературознавці: З.Геник-Березовська (“Григорій Сковорода: образ художній і справжній”) звернула увагу на співвіднесеність художнього образу митця та реальної історичної особистості, наголосила на небезпеці стереотипності у його відтворенні, М.Радецька подала огляд історико-біографічної прози про Г.С.Сковороду, довела, що саме цей жанр художньої літератури надає найбільші можливості для розкриття образу, М.Черняк також аналізує прозові твори про філософа у статті “Образ Григорія Сковороди в художній літературі". Таким чином, актуальність теми полягає в тому, що відтворення образу Григорія Сковороди в українській літературі 70-80-х років не було предметом окремого спеціального аналізу, а розглядалося в контексті загального розвитку вітчизняної літератури або як складова частина сукупності творів цієї тематики ХІХ-ХХ століття .
2. Розділ І. Причини й передумови актуалізації образу Григорія Сковороди в українській літературі кінця ХХ століття.
Протягом останніх майже ста років літературно-філософська спадщина й сама постать Григорія Савича Сковороди ставала знаряддям різних ідей і поглядів. На інтерпретацію його творчості впливали напрочуд цікаві факти життя митця, різні підходи до її аналізу, зокрема психологічний, біографічний. Образ мислителя був постійно у центрі уваги письменників і критиків, оскільки давав багатий матеріал для освоєння, авторського тлумачення, наукових досліджень. Численні звертання не лише дослідників а й митців до постаті Сковороди зумовлені історичною значимістю особи мислителя, якого І.Я.Франко назвав “чи не найзамітнішим з усіх духовних діячів наших ХVІІІ ст.”[23,79]. Але окрім зацікавлення цією яскравою особистістю, важливою причиною інтересу до образу Сковороди в українській літературі була необхідність звертання до її традицій, адже у мистецтві поряд із послідовною, поступовою спадкоємністю, часто спостерігається “ретроспективна, “зворотна” спадкоємність, звернення безпосередньо до традицій віддалених епох, бо “значне бачиться на відстані”[2,64]. Це є актуальним передусім для літератури кінця ХХ століття, коли роль людини в історії, “на крутозламі суспільних формацій стає провідною темою мистецтва слова”[6,1]. Аналіз минувшини стає ключем до розв’язання найболючіших проблем сучасності, а з’ясування місця особистості в прогресі людства дає можливість торувати шлях у майбутнє. Навіть якщо увага письменника зосереджена на подіях і постатях минулого, це неминуче перетворюється на призму, крізь яку автор розглядає сучасні йому реалії. Тому спроби освоєння одного й того ж самого матеріалу, здійснені в різні історичні періоди будуть суттєво відрізнятися один від одного, відбиваючи як риси розвитку суспільства, так і особливості власне літературного процесу, адже ”конкретний історичний образ великої національно-культурної ваги, яким би віддаленим у часі він не був, продовжує жити в динамічному духовному потоці сьогодення. При цьому ідейно-естетичне й морально- філософське його наповнення пов’язане з провідними тенденціями літературно-мистецького життя”[21,10]. А дослідження того як мистецтво, зокрема література, трактує й інтерпретує певні культурно-історичні реалії , дає змогу повніше зрозуміти логіку його розвитку в різні періоди, бо повноцінне художнє життя такого образу зумовлюється специфікою національної художньої думки в кожний конкретний момент її саморозвитку. Художнє осмислення історичної особистості перетворюється на розкриття суперечностей сучасності, висвітлення злободенних проблем, переважно й не властивих віддаленому минулому, в якому жив і творив герой книги. Але незважаючи на можливу варіативність трактування образу, він зберігає внутрішню цілісність, певну непроникливість, оскільки сам об’єкт освоєння є принципово невичерпним, незглибимим , завжди є самоцінним, залишаючи можливості його подальших літературних інтерпретацій, що зумовлено насамперед його культурно-історичною значимістю, мистецьким безсмертям. Це значить не те, що образи такого масштабу взагалі не можуть бути освоєні літературою, просто з кожною новою вдалою спробою рівень їх підвищується, відкриваючи тим самим нові площини для трактування, тобто простежується певна етапність, поступовість наближення до образу. 70-80-ті роки характеризувалися досягненням досить високого рівня в освоєнні образу Сковороди, що значною мірою було зумовлено свідомим і відповідальним ставленням письменників як до власної творчості, так і до надбань минулого. Отже, головними причинами звернення митців у літературі досліджуваного періоду до образу Григорія Савича Сковороди були зростання інтересу до цієї історичної особистості напередодні 250-річного ювілею філософа, необхідність встановлення творчого зв’язку між літературою кінця ХХ століття й давніми культурними традиціями українського народу, актуалізація ідей гуманізму й пов’язаний із цим інтерес до філософії Сковороди, активний пошук нових етичних й ідейно-філософських критеріїв в умовах моральної дезорієнтації суспільства.
3. Розділ ІІ. Образ видатного філософа й письменника в українській прозі 70-80-х років ХХ століття.
70-80-х роки в українській літературі – це період активного розвитку історико-біографічного жанру, що проходив у загальному руслі інтересу до “мемуаристики, документалістики, письменницьких біографій”[15,198]. Як зазначає Б.І.Мельничук у статті “Повість про письменника”, цей час був позначений “кількісним зростанням історико-біографічної літератури, а також змінами якісного порядку, зокрема помітним жанровим збагаченням”[14,34]. Новими творчими здобутками в цій галузі були розкриття внутрішнього світу героїв, психологічна заглибленість, намагання відобразити процес творення митця. У центрі уваги письменників – відтворення безпосереднього зв’язку між реальними подіями і світорозумінням персонажу. Слід зауважити, що не всі твори цього жанру носили риси новаторства, але саме наприкінці 70-х – на початку 80-х критики відзначали помітне зростання потоку документально-художніх творів, центральними образами яких були історичні особи попередніх епох і які “не просто белетризували життєвий шлях героя, а й розкривали авторське розуміння всіх протиріч його внутрішнього світу”[4,110]. Ці повісті й романи споріднювала відмова від усталених канонів творення образів реальних осіб, розкриття духовної еволюції героя. Їх жанр О.Галич визначає як документально-біографічну прозу, де провідне значення для створення сюжетної канви твору, характеру творчого домислу мали саме факти життя персонажа . У контексті загального розвитку біографічної прози помітно активізувалося звернення письменників до образу Григорія Сковороди, що було позначено прагненням відкрити в постаті свого попередника нові, зумовлені загальними і ідеологічними тенденціями риси. Крім того, саме історико-біографічна проза мала найбільші можливості для повного і всебічного розкриття цього образу. Письменники широко використовували біографію Сковороди, окремі факти з життя, творчу спадщину, народні легенди про нього. Докладність, глибинність образу митця посилювалася застосуванням психологічного аналізу у змалюванні філософа. У різні часи здійснювався різний підхід до трактування образу: від містика, аскета до бунтівника. Подібна розбіжність концепцій розв’язання характеру історичної особи пояснюється недостатністю його літературно-філософської спадщини, поверховим її прочитанням, ідеологічною позицією деяких дослідників. Літературознавці неодноразово вказували на складність створення цілісного образу Сковороди в біографічній прозі. Це зумовлено “нечіткістю самої філософії образу, що відбиває нечіткість і недосконалість документально-біографічної першооснови”[23,84], а також такою типової на той час вадою жанру, як відсутність повноцінних засобів ідейно-художнього вирішення “поетичної біографії” незвичайної людини. У зв’язку з обмеженістю документальних даних постала дискусія про правомірність включення домислу автора в тканину життєпису. Більшість критиків висловлювала думку про те, що “домисел потрібний в художньому творі, важлива міра, смак, доцільність, ідейно-естетична вартість його”[ 23,84]. Але в той самий час помилкова акцентуація спричинила наявність неповноти оцінки, суттєвих хиб у численних працях про Сковороду. Склався досить далекий від реальності стереотип образу філософа. Але незважаючи на вагомість досліджень найбільш цікавими з точки зору інтерпретацій образу мислителя є біографічна проза про нього. Значне місце серед художніх творів про Г. Сковороду 70-80-х років ХХст. займає роман І.Пільгука “Григорій Сковорода” (1971р.). Жанр твору сам автор визначив як “художній життєпис”, адже в ньому чітка документованість фактів біографії та історичних реалій поєднується з емоційно забарвленою оповіддю про формування характеру й світогляду українського поета і філософа. Історичні екскурси, що містять у собі оцінку тогочасної дійсності з позицій автора, покликані якнайповніше змалювати соціальне середовище, у якому живГригорій Сковорода, зобразити “життя царського двора з його плітками й інтригами”[30,8], деякі епізоди історії Запорізької Січі, події гайдамаччини й війни з турками. Усі ці події автор намагається подати крізь призму сприйняття філософа-гуманіста. Але у творі виразно простежується досить традиційне для радянської літератури “не поглиблене і творче самостійне прочитання “сковородинівського всесвіту”, а збереження його (звісно, в адаптованому вигляді) в офіційно акцентованому лоні національної культури взагалі”[21,25].Отже у творі постає традиційний образ мандрівного філософа з посохом і книгами у торбинці, що “подорожував по Україні, часом вчителював, а більше спостерігав страдницьке життя народу і перейнявся його болями”. Своєрідною є композиція роману. Він складається з трьох частин. У першій та другій послідовно розповідається про життя Сковороди – від прощання із батьківською домівкою до зрілого віку. Третя ж частина значно відрізняється своєю структурою, способом викладу матеріалу, а тому дещо випадає із загального плану оповіді. Так, якщо перші дві частини мають чітку сюжетну лінію, події описуються в хронологічному порядку, то третя, яка є своєрідним поєднанням народних легенд і переказів про Г.Сковороду із критичним аналізом літературної і філософської спадщини мислителя, порушує стрункість композиції, виглядає штучно створеним додатком до художньої біографії. Це зумовлено тим, що зображення літературної діяльності поета в основній частині твору мало другорядний характер, а оскільки філософські вчення, світогляд Сковороди не можна збагнути, не приймаючи до уваги його художні твори, автор був змушений приділити їх розгляду окремий розділ роману. Крім того є й інша, цілком зрозуміла й благородна патріотична мета, заради якої І.Пільгук вводить цю третю частину, - “підкреслення всенародної поваги до пам’яті філософа, возвеличення його імені”[21,26]. Адже автор поставив перед собою таке завдання: “Повідати нащадкам, як наша правда засівалася у рідному ґрунті з давніх-давен і наливалася жадобою волелюбства та нев’янучою силою народної мудрості”[20,135]. Щоправда він не зумів уникнути впливу свого часу, а тому Григорій Сковорода виступає у творі “предтечею народовладдя в комуністичному його варіанті”[21,26]. Попри всі намагання І.Пільгука пов’язати гуманістичні погляди філософа з радянською дійсністю початку 70-х років, тези про любов до народу, душевне благородство та працелюбність, допомогу скривдженим і приниженим не могли не залишитися на рівні моральних абстракцій, адже їм повністю суперечили реалії тоталітарно-шовіністичного радянського суспільства. За відсутністю можливості філософсько-психологічного вглиблення в образ Сковороди автор зосередив свою увагу на окремих яскравих деталях та епізодах життя героя (так, відмова поета від шлюбу з дочкою майора виступає прикладом благородних поривань Сковороди, його прагнень зробити світ кращим).Але іноді надмірна деталізація ускладнює сприйняття твору, уводить читача від центрального образу життєпису. Зокрема опис подорожі цариці Єлизавети до Москви і Києва, підготовки до неї насичений занадто великою кількістю подробиць. Завантаження тканини роману безліччю деталей певною мірою спричинило значну редукцію, штучне спрощення образу мандрівного філософа. Тут складні, багатошарові ідеї та погляди Сковороди “втискуються в рамки просвітительства”, їх розвиток змальовується як рух “від ідеалізму до матеріалізму, дедалі гострішої постановки соціальних проблем”, в якій більшовики бачили навіть елементи “класової ненависті”[21,26]. Тому , оцінюючи цей твір варто зважити на традицію формування радянського літературного процесу. Однак не слід вбачати у романі Пільгука лише прояв ідеології. Дійсно, багато в чому автор наслідував традиційне трактування канонічного образу, він не зміг уникнути лубковості у змалюванні Сковороди (ідеалізація у нарисах про останні роки життя поета). Натомість інтерес становить докладні розповіді про вихованців видатного педагога, зокрема В.Томару та М.Ковалинського, їх життя і громадську діяльність. Деякі факти біографії отримали оригінальне тлумачення, так, за Пільгуком, діда Сковороди на Запорожжі за неспокійну вдачу прозвали Скорою водою, а пізніше це прізвисько в устах народу зазнало змін. Крізь увесь твір виразно проходить мотив утечи Сковороди від “сітей”, в які прагнув спіймати його світ. Усе відкинув мандрівний філософ: і звабливість тихого родинного життя (“Бо чорні дівочі очі плетуть сіті, в яких може запутатися людина. Ні, хай плетуться вони для інших...Не час ще прибиватися до берега спокою, коли душа рветься у простори...”) [20,80], і підступні й улесливі запрошення єзуїтів (“Не залишали єзуїти переслідувати Григорія Савича, коли помандрував він в інші міста. По всій імперії Габсбургів були розставлені їхні хитро плетені, як павутиння, сіті.”) [20,69], і численні запрошення православного духівництва (“Годі блукати по світу... Час причалити до пристані!..ти будеш стовпом церкви і прикрасою обителі”) [20,120]. Крізь випробування проніс Сковорода свою духовну свободу, оберігаючи її від будь-яких зазіхань: “Мир ловить людей різними сітями, прикриваючи їх багатствами, почестями, славою, друзями, знайомими, покровительством, вигодами, утіхами й святинею”[20,121]. Автор розповідає про життя мандрівного філософа просто й переконливо, хоча й не уникає певної ідеалізації. Твір завершується “Післясловом”, де І.Пільгук дає перелік тих, хто звертався до образу Сковороди протягом двох з половиною століть, використовує при цьому ряд історичних документів ( переважно, листів), авторські відступи, роздуми про шлях митця набувають публіцистичної експресії. Значна кількість творів 70-х років має явно “ювілейний” характер , тобто у контексті уславлення та вшанування пам’яті митця відбувалася поступова канонізація цього образу, перетворення його на побронзовілий меморіал. Так, надрукована у цей час повість В.Чередниченко “Молодість Григорія Сковороди” виразно свідчить про “регресивну тенденцію до поверхово-ілюстративного висвітлення історичного матеріалу та його регламентованого ідеологічного потрактування”[21,28]. Цей “фрагмент з незакінченого роману” за життя письменниці так і не перетворився на повноцінний твір через його схематичність і трафаретність. Невдалою виявилася спроба автора розкрити традиційні для образу Сковороди морально-філософські питання свободи митця, його духовної самореалізації. У повісті описано подорож юного Григорія до Петербурга та його участь у придворній капелі. Романтичними рисами позначено змалювання незвичайної вроди й таланту хлопця, почуття власної гідності: “У малиновому кунтуші, підперезаний синім турецьким поясом, з прадідівською шаблюкою на боці, з мережаним коміром тонкої лляної сорочки, з чорним хвилястим волоссям, старанно підголеним у кружок, високий і стрункий дев’ятнадцятирічний студент Сковорода був красенем...”[29,66]
4. Розділ ІІІ. Поетичний портрет Григорія Савича Сковороди.
Увага до постаті Григорія Савича Сковороди в українській літературі ХХст. зумовлена усвідомленою потребою культурного самопізнання й національно-духовної самоідентифікації. Письменники прагнули по-новому поглянути на життя й творчість видатного просвітителя. У сімдесятих роках – періоді духовної-інтелектуальної стагнації суспільства – образ Сковороди набуває особливого значення як “символ непокореної духовної міці народу”, що виступає протилежністю морально-етичній деградації суспільства [21,35]. Мислитель стає близьким, життєво необхідним у цю епоху ще й завдяки гуманістичній спрямованості його ідей, адже й у літературі в цей час у центрі уваги стоїть людина: “Людинознавство – нерв кожного літературного твору. Людина в поезії висвітлюється в морально-психологічних аспектах, актуальних саме для цього часу”[17,12]. Актуалізація образу Сковороди відбувалася в загальному контексті звернення поетів до культурних надбань українського народу, що було характерною рисою вітчизняної літератури кінця ХХ ст., на яку звертали увагу дослідники. Так, М.Славинський зазначав: “Пам’ять...Це слово в поезії вісімдесятих – серед найсвященніших слів, які знає людство” . На порозі нового тисячоліття виникла нагальна потреба збагнути, освоїти скарби культури нашого народу – “прамову сонця, вітру, струмка”, сягнути найглибшого свого коріння, зберегти все “духовно вартісне, спроможне працювати на сьогодення й майбуття”[24,119]. У поемах, циклах, окремих віршах діють реальні історичні особи, осмислюються достеменні події, факти, подробиці. Дійсно, мистецтво, а особливо поезію цього періоду не можна уявити без постійних звертань до історії культури, без її нового, глибинного, сучасного прочитання. З одного боку, це було свідченням життєвості того, що створили попередні покоління, а з іншого – умовою плідного розвитку тогочасної художньої думки. Українська лірика потребувала освоєння духовних скарбів свого народу для поглиблення філософського виміру творів, примноження їх образного арсеналу. У цьому культурно-історичному контексті звернення до образу Григорія Сковороди, що як ніхто з інших митців лишався символом, оберегом духовної незалежності, ставало алегорією “розмови про свободу і правду”[21,35]. По-різному використовувався й трактувався цей образ, але він незмінно викликав посилений інтерес в умовах втрати етичних орієнтирів. У багатьох поетичних творах образ Сковороди розкривається під різним кутом зору, з наголошенням на різних рисах характеру мислителя, поета, гуманіста, який віддалений від автора століттями, але обов’язково світоглядно близький йому в чомусь. У сімдесяті роки поетична сковородіана збагачується як кількісно, так і якісно, з’являються нові її жанри: поетичні цикли (В.Підпалий “Григорій Сковорода”, А.Малишко твори зі збірки “Рута”, В.Коломієць “Мандри Григорія Сковороди”), ліро-епічні поеми (В.Бондар “Сковорода у Бабаях”, Ф.Малицький “Мудрець із Чорнух”). Такі майстри художнього слова як Д.Павличко, І.Драч, В.Підпалий та деякі інші здійснили вдалі спроби висвітлення непересічної постаті українського мислителя на широкому “соціально-історичному тлі, у дзеркалі власних суджень про життя”[22,66].
5. Висновок
Спадщина композитора, поета, байкаря і філософа Григорія Савича Сковороди є дорогим надбанням української національної і світової культури. Вплив Сковороди на дальший розвиток української літератури великий. Він готував шлях до наступного покоління письменників — Котляревського, Гулака-Артемовського, Гребінки, Квітки-Основ'яненка та інших. Характерне для Сковороди прагнення до народності виявлялося в тому, що він, несучи свою науку й свої пісні в народні маси, використовував народну поезію. Проте в мові його творів поєднані старослов'янські, українські та російські елементи, що утруднює розуміння його творів для читачів нашого часу. Григорій Савич Сковорода – геній, якого шанують в усьому світі. Гуманіст, поет, філософ й просвітитель – він випереджав свій час глибокими філософськими роздумами. Він був улюбленцем народу і ним лишився для тих, хто ним цікавиться. Г. Сковорода – учитель від Бога: учив, як жив. Сьогодні його афоризми перейшли в повсякденне життя і тарують наснагу усьому українському загалу, яка будує омріяну століттями незалежну й заможну Українську державу .