Реферат на тему проекту "Ораторська проза"
Ораторська проза. Жанрова своєрідність.
Ораторська проза - жанр, властивий українському письменству ХІ-ХУІІІ ст. За призначенням, формою і змістом ораторська проза поділяється на дві групи: учительську (дидактичну) та урочисту. До жанрових форм ораторсько-учительської прози належать: проповіді, слова, повчання, казання. Учительська проза призначалася для широкого загалу слухачів і читачів. Такі твори не вимагали від автора високої майстерності, написання їх було доступне усім, хто володів пером. Урочиста ораторська проза вимагала від автора глибини змісту, великої професійної майстерності. Перед ораторсько-урочистою прозою не ставилися вузькопрактичні завдання - безпосереднього повчання, полеміки із приводу повсякденних проблем. Він повинен ефективно побудувати твір, зуміти так подати матеріал, щоб захопити читача, слухача, настроїти його на патетичне сприйняття матеріалу. Розповідь будувалася на основі якогось конкретного сюжету, запозиченого, як правило, із святого письма. Іншими словами, це авторська інтерпретація біблійного сюжету, що супроводжувалася авторськими відступами, поясненнями, коментарями. Висновки завершували розповідь. Їх функцію часто виконували молитва, в якій автор звертається до бога, або похвала герою, події. Найвидатнішими представниками урочистої ораторської прози є:
- Іларіон Київський („Слово про закон і благодать”,ХУ ст.),
- Климент Смолятич („Пославие ФомЂ”, ХІІ ст.),
- Кирило Туровський („Слово на новую неделю по пасце”, „Притча о человечестей души и о телеси” та ін., ХІІ),
- Серапіон Володимирський („О казнях божих и ратаях”, ХІІІ ст..),
- Григорій Цамбалюк („Слово надгробное…Кипріану”, „Слово похвальное”, поч.ХУ ст.),
- Іоаникій Галятовський (зб. „Ключ разумЂнія” (1665), „Небо новое” (1665),
- Інокентій Гізель „Мир є богом человеку” (1669),
- Лазар Баранович (зб.”Меч духовний” (1666), „ Трубы словес проповідних” (1674),
- Антоній Радивиловський (зб. „Огородок Маріи богородицы” (1676), „Венець Христов…” (1688).
Основні відомості про життя митрополита Іларіона. Значення його діяльності
Святитель Іларіон був першим українцем, який став митрополитом Київським. Спочатку він був священиком у резиденції князя Ярослава Мудрого в селі Берестові біля Києва (недалеко від місця, де незабаром побудували Печерський монастир). Характеризуючи Іларіона, літописець написав, що він був людиною доброю, ученою й постником. За пропозицією Ярослава Мудрого був обраний і поставлений на Київську митрополичу кафедру Собором українських єпископів у 1051 р. Пробув на митрополичій кафедрі недовго, бо в 1055 р. в літописах вже згадується ім’я митрополита Єфрема — грека. Час смерті митрополита Іларіона невідомий, бо деякий час, перебуваючи священиком у Берестові, відбував подвиг у печері.
Митрополит Іларіон під час напружених відносин між Київською державою й Візантією був виразником змагань усамостійнення Київської митрополії від Константинополя. Вчені М. Приселков і А. Шахматов висунули гіпотезу, що після смерті Ярослава Мудрого і примирення його наступника князя Ізяслава Ярославича з Візантією митрополит Іларіон пішов до Печерського монастиря й прийняв схиму під ім’ям Никон (Великий Никон), продовживши боротьбу за націоналізацію церкви. Це знайшло свій вияв в особливому національному напрямі літописного зводу, який написали 1073 р. в Печерському монастирі. Тобто митрополит Іларіон ототожнюється з ігуменом Никоном, редактором літописного зводу. Якщо ця гіпотеза має слушність, то тоді смерть митрополита Іларіона припадала би на 1088 р.
Про канонізацію Іларіона нічого не відомо. У деяких рукописних святцях його називають святим і вшановують у день святкування пам’яті Печерських угодників, які спочивають у Феодосієвих печерах.
Митрополит Іларіон був знаменитим проповідником. Його єдина проповідь, яка збереглася, «О законі Мойсеєм данном, о благодаті й істині Иисусом Христом бившим», містить наприкінці «Похвалу кагану (князю) нашему Володимиру», свідчить не тільки про його добру освіту й начитаність, а й про великий талант і патріотизм. Іларіону ще належить «Визнання (виклад) віри», виголошений ним перед собором єпископів під час поставлення його на митрополита.
"Слово про Закон і Благодать". Жанр, ідея та композиція твору
«Слово про закон і благодать» — це перший публіцистичний ораторський твір давньої літератури, який по суті є церковно-політичним трактатом, написаним під час військових сутичок Русі з Візантією та у зв'язку з цим у ситуації погіршання стосунків між руською та візантійською церквами. Написане між 1037–1050, правдоподібно священиком (пізніше митрополитом) Іларіоном, це «Слово» стверджує самостійність Руської держави і церкви, заперечує повноваження Візантії щодо Києва. «Слово» підкреслює протилежність «закону» (давньої іудейської релігії) і «благодаті» (нової — християнської). «Закон» — це холод, морок і рабство, а «благодать» — тепло, осяяність і свобода. Так, колись і «земля наша» була порожня і висохла, аж доки «від краю до краю» не напоїло її євангельське джерело. Хрещення Києва — наслідок божеського піклування про Русь, це вияв, що Русь не є гірша від інших (Візантії) країн.
Основний ідейний зміст “Слова…” – це уславлення Руської землі, яка після запровадження християнства є рівноправним членом сім’ї європейських християнських народів. Адже батьківщина Іларіона і до 988 року була відома, “не в худорідній бо і невідомій землі володарював той (батько Володимира Святослав – Н.З.), а в Руській, про яку відати і чути на всі чотири кінці землі” [2, 197]. І християнство на Русі було прийнято на добровільних началах, без примусу. Руська держава незалежна, незалежна в тому числі й від Візантії, що виношувала ідею вселенської церкви і світового панування.
Центральну частину «Слова» становить похвала князю Володимирові і його предкам, бо не у невідомій країні панують вони, але у Руській, знаній і чутній у всіх чотирьох кінцях світу. Сам Володимир, з потустороннього світу, піклується своєю землею, щоб її оминули «війни і полон, голод і усяка скорбота». На думку дослідника руської писемності Сергія Висоцького: «Головна ідея твору — довести, що християнство на Русі було прийнято завдяки мудрості та розуму Володимира Святославича, а не під впливом та тиском іззовні».
Твір закінчується молитвою «від усієї нашої землі», у якій є і прохання, щоб чужинці її не перемогли.
Автор «Слова» не тільки представник політичних прямувань тогочасної Русі, але й талановитий письменник-промовець, що надав твору стрункої композиції, пишноти стилістичного оформлення та ритмічності вислову. «Слово» було призначене для «вибраних» слухачів. Це не перешкодило популярності «Слова», що його часто переписували і використовували, наприклад, у хвалі Володимиру Васильковичу, у Волинському літописі. Ним користався у другій половині XIII ст. сербський письменник, чернець Доментіян, пишучи про Симеона , Саву Сербських і Микиту Сергійовича.
Короткий аналіз твору
Твір оспівує діяння великого князя Київського Володимира, онука Ігоря, сина Святослава, "про мужність і хоробрість якого... слух пройшов по багатьох сторонах..." Володарював він у Руській землі, що відома в усьому світі. Князь Володимир народився "славним од славних, благородним од благородних" і, "дійшовши літ і снаги", став єдинодержцем своєї землі та підкорив собі сусідні землі. Коли Володимир мудро і справедливо правив у Києві, "глянуло на нього всемилостиве око благого Бога" і зажадав він стати християнином і підданих своїх до християнства навернути. Охрестившись, прийняв християнське ім'я Василій. Невдовзі відбулося хрещення всієї Київської держави і "слово євангельське землю осіяло". Рушились ідольські капища, крушились ідоли, з'явилися замість них ікони святих. У всій своїй пишноті постали святі церкви, де славословили Господа пастирі духовні — єпископи, священики та диякони. Усі люди, малі й великі, наповнили храми, проголошуючи хвалу Ісусу Христу: "Великий єси, Господи, і чудесні діла твої, Боже наш! Слава тобі!" Як же не похвалити за все це чесного і славного між земних владик "премужнього Василія [Володимира]? Адже завдяки йому люди пізнали Господа і збулися "облуди ідольської". Заслуга його тим більша, що він, ніколи не бачивши Христа і його апостолів та вчинених ними чудес, поклонився розп'ятому і до сили Божої прилучився. Тому без вагань і сумнівів люди назвали Володимира блаженним. Подібний він до імператора Константина Великого. Той утвердив християнську віру серед еллінів і римлян, Володимир же — по всій Київській Русі. Отже він "однакової слави і честі достойний". Добрим свідком благочестя великого князя Київського є зведена ним церква Святої Богородиці Марії, де згодом його самого було поховано. Вельми добрим свідком став також син Володимира Георгій [християнське ім'я великого князя Київського Ярослава Мудрого], який довершив незакінчене батьком. Він збудував святий Храм Божій Премудрості [Софійський Собор], прикрасивши його "золотом, і сріблом, і камінням дорогим..." Храм цей став "дивом і славою на всі навколишні країни". Немає рівного йому "по всій півночі земній од сходу до заходу". Ярослав Мудрий звеличив славний Київ і доручив його Святій Богородиці. Матері Божій звів він Церкву Благовіщення на великих [Золотих] воротах, аби "благословлення... було і городу сьому".
Висновок
Отже, "Слово про Закон і Благодать" є визначною пам'яткою Київської Русі. Від початку і до кінця твору спостерігається патріотичне ставлення автора до Київської Русі. Митрополит Іларіон дуже чітко описав тодішні події, які зумовили самостійність Київської Русі та становлення її на світовій арені.
