Стаття до проекту "Моє рідне місто або село" Бідна Карина
В широкому українському степу загубились п’ять невеличких сіл...
Ось що говориться про історію виникнення сіл у архівних документах.
Село Білопілля (Данильшинське, Данилівка, Бугайцова) раніше було запорізьким зимівником. Розміщене на правій стороні Сухої Верблюжки. Біля хат городи, котрі довгими вузькими лініями тягнуться до річки. Чотири криниці.
Село Миколаївка (Молодецька Корбовка) в 1855 році було заселено селянами з Олексіївки. Розкинулось на правій стороні балки Молодецької, вісім криниць, два ставки.
Село Корбівка (Олексіївка, Благодатна) заселене людьми з Білорусії. На лівій стороні балки Молодецької, при впаданні в Суху Верблюжку в гірській місцевості. Двори частково загороджені, частково обкопані. Ставок, десять криниць.
В 1888-1890 роках на територію сучасної Дубівки (казенні землі) були переселені безземельні Олександрійського повіту і виникли два виселки Дубовий-1 та Дубовий-2, про що свідчать архівні документи.
Виселок Дубовий-1 був розташований на балці Дубовій. Заселений у 1888 році. Огорожею садиб з боку вулиці служили канави, а з протилежної – обаполи. У виселку 4 колодязі, з них три громадських і один приватний. А також є 3 млини і 1 крамничка. Своєї школи не було, але посилали дітей у с. Спасове або виселок Дубовий-2 за плату 1,5 карбованця в зиму. Найближча станція. Найближча станція Херсонсько-Миколаївської залізниці – Шарівка. До церковного приходу виселок був примислений до с. Спасове за 5 верст.
Виселок Дубовий-2 виник 1890 році. Заселений безземельними Олександрійського повіту. Виселок Дубовий-2 розташований на балці Дубовій. Садиби були без огорожі. Колодязів – 3, з них 2 – громадських і 1 – приватний. На балці біля виселка було провалля. Є церковна школа грамоти. Найближча станція Херсонсько-Миколаївської залізниці – Шарівка за 20 верст Сусідні поселення: Спасово, Новостародуб, Корбівка.
Наші села до цього часу зберегли свою мальовничість: вони потопають у зелених садках, невеличких гайках.
Особливо гарна Петрокорбівка: з усіх боків її оточують ставки, обсаджені деревами, охайні будинки потопають у зелені та квітах, вулиці асфальтовані. В селі чітко виділений освітньо - культурний центр, в якому розташувалися Будинок культури, дитячий садок, музей,школа, парк та алея Слави і Братська могила, ФАП.
З усіх сільських будівель найбільше виділяється школа, двоповерхова, простора, світла і красива, із прекрасним педагогічним і учнівським колективом. Славна її історія. Небагато залишилося старожилів, які пам'ятають старенькі, покриті соломою хати, вулиці з глибокими коліями від возів, запряжених волами. Та серед такої убогості грамотність була не вдивовижу, бо до Жовтневої революції у селах Петрокорбівка, Дубівка, Корбомиколаївка, Олексіївна були відкриті церковно-приходські школи. Після революції їх закрили. Минули десятиліття з тих шалених днів, коли на селі вирувала класова боротьба. І вже у 30-х роках на землях нинішньої сільської Ради виникла й зміцніла комуна "Червоний хлібороб". Як згадує М. Бойко: " Були в комуні свої дитячі ясла та дворічна школа. Вперше учні почали навчатись у 1924-1925 навчальному році в приміщенні панського курятника. В селі Олексіївка школа почала працювати у 1926-1927 навчальному році. Розміщувалася вона в селянській хаті." У 1926 році парторганізація комуни "Червоний хлібороб", секретарем якої був Останній О.П., вирішила побудувати школу в селі Петрокорбівка. Будівництво школи було організовано за рахунок коштів комунарів та населення сіл Петрокорбівки, Білопілля та Олексіївки. Надала допомогу й держава, виділивши 17 тисяч карбованців. Будівництво розпочалося у 1928 році. Труднощі виникли відразу - не вистачало каменю на фундамент. Тоді вирішили розібрати старі фундаменти панських економій. Будівництво школи закінчилося, зі слів одного з організаторів комуни Рябоконя Гната Петровича, у 1929 році. Петрокорбівська початкова школа почала працювати у 1928-1929 навчальному році. Це була двокомплектна школа: у 1-3 класах навчалося 54 учні, у 2-4 – 22 учні. Першими вчителями у ній були Хряпченко М.А. — завідуюча, Іллінська А.Я. - учителька ( зі слів жительки села Ткаченко І.О.) Вони працювали також і з дорослими, що бажали оволодіти грамотою. У 1929 році Хряпченко Марія Андріївна була призначена директором Петрокорбівської початкової школи. Це був перший директор нашої школи. У 1933-1934 навчальному році школа стала семирічною. У перші роки існування семирічної школи число учнів досягало 200-250 чоловік. Школу відвідували не тільки діти села Петрокорбівки, а й сусідніх сіл - Спасово, Дубівки, Корбомиколаївки. Збереглися імена перших випускників Петрокорбівської семирічної школи. Це:
1. Шепеленко Юлія 2. Шепеленко Надія 3. Осадчий Іван Семенович 4. Осадча Олена Іванівна 5. Пухальський Федір 6. Пухальська Оксана 7. Невінчаний Євгеній 8. Покутній Павло 9. Плахотній Іван Іванович 10.Плахотня Віра Іванівна 11.Чорна Клавдія Явтухівна 12.Любаненко Марія 13.Батитель Микола 14.Литвин Тетяна
Чорним смерчем прокотилася нашим селом Велика Вітчизняна війна. Мирна праця й навчання дітей було перервано.
Проливали кров, захищаючи рідну землю від німецько-фашистських загарбників, і вчителі Петрокорбівської школи. З 1935 по 1940 рік директором школи працював Чеботарьов Сергій Григорович. У 1940 році був призваний на дійсну військову службу. У роки війни воював на фронті, захищав Одесу. Туди ж, в Одеську область, і повернувся після закінчення війни. Ведута Федір Андрійович викладав математику і фізику. У 1940 році теж був призваний на дійсну військову службу. Загинув, захищаючи Батьківщину від ненависного ворога. Загинув смертю хоробрих і учитель початкових класів – Кітченко Андрій Прокопович, який певний час до війни був директором школи. Литвиненко Григорій Васильович – учитель української мови та літератури – працював у нашій школі у 1935-1939 роках. У 1939 році був призваний до лав Радянської Армії. Проходив службу у Владивостоці у Військово-морському флоті. Захищав Батьківщину у 1945 році на Сході. Під час окупації німці намагалися відновити навчання у школі, навіть із району прислали учительку української мови, та діти в школу не хотіли ходити. Проіснувала школа місяців зо два. Потім німці влаштували у приміщенні школи стайню для коней. На щастя, у роки війни школа не дуже постраждала. її швидко відремонтували, і вже у 1944 році розпочалося навчання. Діти, хто міг, пішли до школи. Проте, на жаль, не всі. У декого просто не було у що взутися та вдягнутися.
Після війни приїхали у село нові учителі. Багато хто з них були фронтовиками. Тяжким було післявоєнне життя. Було холодно, голодно, у школі не вистачало наочного забезпечення. Та що там говорити, писати і то дуже часто не було на чому. Тому писали на полях газет, між рядками старих зошитів, у саморобних зшиточках. І в кого такі зошити були, той був багатим учнем. Топили школу кураєм. Це такий бур'ян. Згадує один із колишніх учнів: " Ідеш у школу, на плечах – сумка, а в руках – кураїна". Та, не дивлячись на нестатки, діти хотіли вчитися, мріяли про освіту. Тому навчалися більшість не з примусу, а з власної волі. Про це свідчать документи, що збереглися до нашого часу.[Додаток 2],[Додаток 3]
Хоч не все таким безхмарним було на той час у школі. Так, як, мабуть, і скрізь. Після війни багато учнів були переростками, всього на рік-два молодші від своїх учителів. Тому інколи доводилося дуже тяжко. Як згадувала нині покійна учителька математики Шевченко Дора Денисівна, доводилося вчителю бути і психологом, і дипломатом, і старшим другом, бо у багатьох з учнів загинули на фронті батьки, і діти залишилися сиротами. Треба було витримати оту дистанцію між учнем і учителем, щоб із тобою не поводилися по-панібратськи, і в той же час не образити дитину, не відштовхнути від себе.
Загоювала рани земля, відбудовувалася країна. Змінила свій зовнішній вигляд і школа. її обклали цеглою, прибудували просторий коридор. У 1951 році прийшов учителювати до нашої школи колишній фронтовик Ножка Іван Йосипович — учитель фізичної культури, та Євтушенко Данило Романович - учитель німецької мови. А в 1953 році з'явилися у селі дві подружки-красуні. Це були молоденькі "учительочки" Тараненко Олександра Павлівна, яка викладала історію, а пізніше російську мову й літературу, і Кузьмінська ( Бідна) Тетяна Олександрівна, яка вчила дітей української мови та літератури. І все своє життя вони присвятили нашому рідному селу, нашій школі, виховали не одне покоління вдячних учнів. У цьому ж таки 1953 році прийшла працювати в нашу школу і Євтушенко Поліна Семенівна, вчитель російської мови. Ось її спогади: "1953 рік. Я закінчила Олександрійське педучилище й одержала призначення в Петрокорбівську школу викладати російську мову (нас тоді готували для 5-7 класів). Школу очолювала Пухальська Марія Семенівна, а завучем був Прохоренко Григорій Іванович. Колектив невеликий. Тяжко було звикати. Я сама з Олександрії, від батьків ніколи не відлучалась, але приступила до роботи і пірнула у вир шкільного життя. Я усвідомила істину: щоб запалити учнів, треба горіти самій, треба добре готуватись до уроків і завжди подавати щось нове, цікаве. У п'ятому класі я була класним керівником. Пригадую хлопчика Буйваленка, неначе зараз дивляться на мене його великі блакитні очі. Я його в Олександрії зустріла одного разу, він упізнав мене і підійшов, довго розмовляли... Пам'ятаю хлопчика Шепеленка ( у своєму прізвищі завжди пропускав майже всі голосні), такий був росленький, завжди усміхнений. Був хлопчик на прізвище Депутат, із Білопілля, був Баранчук, Ярощук. Звичайно, багато прізвищ забула, хоч обличчя пам'ятаю. Хороші були учні, спокійні, совісні, старанні. Та не все ж і робота. Ходили і в клуб, яким завідував Федір Васильович Несенко. Поставили п'єсу разом із сільською молоддю, їздили з нею і в сусідні села, а тільки музика була - гітара, під неї і співали й танцювали. Клуб був звичайна сільська хата. Коли я одержувала призначення у Новгородківському районному відділі освіти, завідуючий, між іншим, сказав: "Їдьте, працюйте, в цій школі ще й парубок є один." Я цьому не надала ніякого значення. Дійсно, коли почала працювати, я з ним познайомилася, це був учитель німецької мови — Євтушенко Данило Романович, який працював у цій школі уже два роки. Запримітив мене він одразу. Та я намагалася не дати жодного приводу, я боялася розмов, адже школа невелика, учнів небагато, і кожен мій крок, кожен вчинок помічається іншими. Зустрічалися ми вже на зимових канікулах в Олександрії, коли я поїхала додому, а Данило Романович був тут у сестри. А в серпні наш шлюб зареєструвала секретар сільської Ради Рябокінь Н. Після серпневої сесії ми стали працювати в Спасівській середній школі. Блискавично промайнуло життя і розлетілися діти. А ми з "парубком" живемо удвох, бавимо онуків. Працювали тут, в Олександрії, в СШ №10, де чоловік був завідуючим учбовою частиною, а я, закінчивши заочно Кіровоградський педагогічний інститут, навчала дітей російської мови." У 1959 - 1960 навчальному році школа стала восьмирічною. У 1950-х - 60-х роках у різний час директорами Петрокорбівської школи були Пласкальний Михайло Михайлович, Мандрівний Василь Якович, Прохоренко Григорій Іванович, Цапковата Клара Вікторівна, Босенко Наталія Олександрівна, Шевченко Дора Денисівна.
У 1954 році приїхало до нашого села молоде подружжя Сулимів. Леонід Костянтинович – агроном та Любов Андріївна – учитель.
Незабаром колгоспники обрали Леоніда Костянтиновича
головою правління колгоспу імені Мічуріна, а Любов Андріївна викладала історію в нашій школі. Є великі художники, великі музиканти, письменники, а Любов Андріївна була великим педагогом. Вона любила історію, любила дітей і вкладала в них всі свої знання, уміння, вона вкладала в них душу. Це був дуже ерудований учитель, інтелектуал. Кожен її урок був цікавим, багатим. Учні були в захопленні від молодої вчительки.
Через роки на шкільних зустрічах випускники завжди згадують теплим словом Любов Андріївну. Її уроки – цікаві, захоплюючі, вони були справжнім відкриттям для дітей. І де б не були її колишні учні, вони завжди дивували своїх співрозмовників глибокими знаннями історії. При цьому згадують і дякують своєму Учителю з великої літери – Сулимі Любові Андріївні.
Певний час вона була завучем.
У 1963 році прийшли до школи відразу три учителі: Ткаченко Олена Олексіївна - викладала хімію, біологію, географію; Єременко ( Плахотня ) Раїса Григорівна — учитель початкових класів; Школа ( Глоба ) Тетяна Іванівна - учитель фізики та математики. Дівчата були молоді, енергійні, працьовиті. Любили їх діти за цікаві уроки, поважали колеги за їхню творчу, самовіддану працю. Ткаченко Олена Олексіївна – прекрасний учитель, спокійна, врівноважена, дуже вимоглива. Учні її дуже любили. Уроки проводила нетрадиційні, часто організовувала хімічні та біологічні вечори, зустрічі з біологами республіканського рівня. Шкільна дослідна ділянка, якою вона керувала, була однією з кращих в області. Там закладалися досліди за завданнями НДІ Харкова та Херсона, вирощували такі рослини як канатник, гірчиця. Двір школи з ранньої весни до пізньої осені буяв квітами. Були свої парники, розсадою з яких користувалося все село. Багато учнів Олени Олексіївни Ткаченко обрали спеціальності пов'язані з хімією та біологією. Хороша спортсменка, ініціатор змагань з волейболу, яким тоді, із її легкої руки, захоплювалося все село. Грала на баяні, акомпанувала шкільному хорові, який був неодноразовим учасником обласних оглядів. Працювала з учнями-солістами, яких у школі було кілька десятків. За матеріалами шкільного архіву перед нами постає школа 1966 року.
Рідне місто або село на карті України Google (вставити фотокопію карти)
Таблиця "Найважливіші події на території рідного краю"
| 1855 рік | Заселено селянами з Олексіївки |
|---|---|
Ресурси:
- Посилання на презентацію у Google Диск;
- Посилання на власний фотоальбом у Google Диск;
- Посилання на власний блог у Блог;
- Посилання на добірку відеоматеріалів;
- Посилання на опитування або анкету у Анкета;
- Посилання на спільний груповий постер.
Сторінка проекту Моє рідне місто або село
[]
