Стаття до проекту "Моє рідне місто або село" Савкулич Юлія

Зміст

1 Історія села
2 МОЄ СЕЛО В ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
3 Рідне місто або село на карті України Google
4 Таблиця "Найважливіші події на території рідного краю"
5 Ресурси:

Історія села

Проглянувши більш ніж столітню історію свого села переконуєшся, що його доля і в розквіті, і в період занепаду, і в радості, і в горі, а то й в трагедії щонайчастіше пов'язана з історією нашої країни.

Територія сучасної Кіровоградської області становить 24,6 тисяч кілометрів квадратних. Із сходу на захід вона пролягає більш, як а 300 км, із півночі на південь - майже 170 км. Долинський район створений у 1923 році. Долинський район - розташований у південно-східній частині Кіровоградської області, він межує з Устинівським, Компаніївським, Новгородківським, Петрівським районами Кіровоградської області, з півдня - Казанським районом Миколаївської області та Криворізьким районом Дніпропетровської області.

Площа району 1275,9 квадратних кілометрів. Новогригорівка І (стара назва Маржанівка) центр сільської ради, розташоване на річці Березівка, на 12 км. на захід від м. Долинської.

Територія сучасної Кіровоградської області була заселена з часів пізнього палеоліту 4-2 тисячоліття до н.е. У 3-му столітті до н.е територію заселяли скіфи - кочівники. Потім сармати, а з 9-го століття - угри та печеніги.

Простору було досить, і люди осідали хуторами, кожен рід окремо. Жили з хліборобства, а також випасали худобу, ловили рибу й звірів у лісах. Кіровоградщину називали "Диким Полем", куди приїжджали київські князі на лови дичини.

Лише у XIV ст. за часів Великого Князівтва Литовського на кордонах із степом виникають невеликі поселення-митниці.

Землі сучасно Кіровоградщини стали частиною земель, де на зламі 15-16 ст. зародилося козацтво. Згодом козаки у пониззі Дніпра створили свою систему січових укріплень, яка дістала назву Запорізька Січ і стала центром своєрідної Козацької республіки. Землі ж Кіровоградщини стали невідємною частиною, що увішли до складу земель "Вольностей Війська Запорізького", що постійно контролювалося січовим товариством. На зиму мало хто залишався на Січі: розходилися козаки по Україні, по містах і селах, хуторах, де мали своє пристанище, свої сім'ї. Такий стан справ зберігався до початку XVIII ст.

Активно освоював "Дике поле" Петро Калнишевський (1691-1803 рр) - останній кошовий атаман (1762р., 1765 - 1775рр,) Запоріжжя. Він був надзвичайно заможною людиною для свого часу, причому значну частину свого збіжжя збирав на землях нинішньої Кіровоградщини. В районі селища Молодіжного Долинського району в XVII ст. козаки П. Калнишевського заснували Зозулівський зимівник і Совиний хутір. У спогадах старожилів нашого села "Хитрий" хутір називався Совиним.

В 1918 році на тереторії району було встановлено Радянську владу. 45-та Стрілецька дивізія і кавалерійська бригада під командуванням Г.І. Котовського на початку січня 1920 року вибили звідси білогвардійців.

Із спогадів старожилів можна скласти таку історію нашого села. На тереторії села два пани: пан Пашков та пан Платон. У селі тоді налічувалося до 30 хат. Де проживав пан Платон хутір називався Платанове, а де жив пан Пашков - Пашковське, Совиний хутір потім проззвали "Хитрим". Об'єднавши Совиний хутір та Платанове село називали Безспірне, Червоноозерської сільської ради, а Пашковське - село Протопопівка Устинівського району.

Безумський Т. та Полтавський І. - організували колгосп "Нове життя" у 1926 році. У 1926 р. Пленум ЦК ВКП(б) прийняв рішення про спільну колективізацію, адже для здійснення індустріалізації потрібен був хліб. Розпочався наступ на заможних селян.

Багатьом хліборобам сільська рада довела так званий план договору, за яким вони мали здати державі весь урожай. На початку 30-х років до колгоспу було залучено лише частину селян-бідняків, а основна маса середняків залишилась одноосібниками. Тому після "успішної ліквідації куркуля як класу" у 1931р. розпочато суцільну колективізацію. До колгоспу охоче йшла лише сільська біднота, ті у кого не було ні коней, ні ремагенту. Їм не було чого втрачати.

На початку колективізації в колгоспах навіть не вівся облік виконаної роботи. Люди працювали щоденно, а доходи розподіляли за кількістю їдців. В 1931р. Почався перехід колгоспів на оплату праці трудоднями, але на трудодні майже нічого не давали. Селяни нехотіли йти в колгоспи. Тепер від них вимагали віддати землю, коней, волів та ренамент - все, що нажито своїми мозолями. Влада продовжквала силою зганяти їх до колгоспу. Одноосібників обкладали непосильними податками, погрожували розкуркуленням. Таким чином, заможне селянство знищувалося, а колективне господарство ще не стала на ноги. Колгосп не мав власної техніки тай спеціалісті було мало.

Забравши весь хліб у колгоспах, уповноважений та бригади сільських активістів ходили по дворах з довгими і гострими металевими палицями, довбали долівку у хатах і хлівах, землю в дворах і на городах, шукали заховане зерно. Нічого не знайшовши, вимітали із селянських комор і запічків квасолю та іншу городину, прирікаючи сім'ї на голодну смерть. Селян, у яких знаходили хоть жменю прихованого зерна, вивозили в концтабори. Несприятливі кліматичні умови, неврожай та суцільна колективізація стали причиню голоду 1932-1933 рр.

Наближались весна, а сіяти нічим. сіяли переважно кіньми, а той запрягалися самі. Сівба сильно затягнулася аж до травня. На окремих полях вже зеленіли сходи, а на інших - ще кидали зерно в землю. Щоб якось вижити, мешканці села вишукували різні джерела харчування, готували різні страви з бур'яну та коріння. Вже достигали хліба, а люди продовжували помирати з голоду.

Селянин не мав права зірвати колосок, щоб угамувати голод. По колгоспних полях гасали верхи на конях об'їждчики, які охороняли врожай. Впіймавши людину, яка їла зерно, судили її за розкрадання "соціалістичної власності". Почалися жнива. Комбайнів в колгоспі не було, косили кінними косарками та вручну. Молотили зерно до пізньої осені.