Стаття до проекту моє рідне місто або село Шеремет Олександр

Tokio

То́кіо (яп. 東京, とうきょう, Tōkyō, МФА: [toːkʲoː]) або Префекту́ра То́кіо (яп. 東京都, とうきょうと, МФА: [toːkʲoː to]?) — столиця Японської Держави, столична префектура в Японії, в регіоні Канто. Розташована в східній частині острова Хоншю, на узбережжі Токійської затоки Тихого океану. Адміністративний центр префектури — двадцять три особливі райони Токіо. Межує з префектурами Канаґава, Яманасі, Сайтама та Тіба. Заснована 1868 року на основі провінції Мусасі з центром у місті Едо — резиденції сьоґунів Токуґава у 17 — 19 століттях. Після перейменування Едо на Токіо — «східну столицю» — стала центральною префектурою країни. 1943 року, у зв'язку з ліквідацією міста-столиці Токіо, отримала статус столичної префектури і столиці країни. Площа становить 2187,66 км². Станом на 1 серпня 2011 року в префектурі мешкало 13 185 502 осіб. Густота населення складала 6030 осіб/км². Основою економіки є автомобілебудування, машинобудування, суднобудування, комерція, туризм. Один із передових політичних, економічних, фінансових, освітньо-наукових і культурних центрів світу. На території префектури розташовані Імператорський палац, Парламент і Кабінет міністрів Японії, центральні органи влади країни; численні історико-культурні пам'ятки та установи — руїни замку Едо, синтоїстські святилища Мейджі й Ясукуні, буддистський монастир Сенсо, Токійський національний музей, а також провідні японські навчальні заклади — Токійський університет, Софійський університет, університет Васеда, університет Кейо тощо.

Початково провінція поділялася на 19 повітів. У 8 столітті до них додалися ще 2, які були заселені переселенцями з корейських держав Когурьо та Сілла. Корейці поширили в Мусасі материкові буддизм, конярство і шовківництво. Їхніми зусиллями будувалися перші місцеві монастирі Сіндайдзі (Тьофу, Токіо) та Кокубундзі (Кокубундзі, Токіо), а також провінційна адміністрація (Футю, Токіо)[11].

До японської столиці, що тоді знаходилася на заході країни, населення провінції поставляло рисовий оброк та данину: лляні тканини, цілющі трави і коней. Особливим податком Мусасі, що збирався на користь Імператорського дому, були маренові фарбники фіолетового і червоного кольорів. Чимало вихідців з провінції несли військову службу в загонах сакіморі на території Північного Кюсю. Їхні пісні зібрані у антології японської поезії «Манйосю»[11].

Наприкінці 9 століття територія Мусасі стала одним із місць зародження японського самурайства. Його соціальною базою була місцева дрібна шляхта, а також управителі державних пасовиськ, поселень та маєтностей нижньої і середньої ланки. Самураї самовільно захоплювали приватні володіння буддистських монастирів та столичних аристократів, відмовлялися палатини данину й податки центральному уряду, формували власні озброєні загони для захисту земель та інтересів. Вони володіли провінційними маєтками Тойосіма, Касай, Едо, Оямада та Йокояма[11].

Після повстання Тайри но Масакадо 935—941 років, в регіоні Канто Східної Японії встановилася влада 8 самурайських сімей роду Тайра. Провінцію Мусасі королювала одна з них, що мала прізвище Тітібу. Наприкінці 10 століття вона розділилася три гілки — Едо, Тосіма та Касай. Перша володіла землями на території районів Тюо та Тійода, друга контролювала місцевості майбутніх районів Тосіма, Ітабасі, Неріма та Кіта, а третя управляла маєтками в районах Кацусіка та Едоґава[11]. Окрім цих родових самурайських організацій існували територіальні. Найбільшими з них були Сім товариств провінції Мусасі, а також товариства Йокояма (Хатіодзі, Токіо), Мураяма (Мураяма, Токіо), Західне товариство (Хіно, Токіо), тощо.

Протягом 12 — 14 століття провінція Мусасі перебувала під управлінням першого самурайського уряду — Камакурського сьоґунату. Провінційна адміністрація залишалася в містечку Футю. Нею керували високопосадовці сьоґунату з роду Ходзьо, що носили титул голів провінції Мусасі. Вони відповідали за розвиток інфраструктури та підняття цілини. Волості й поселення королювали васали сьоґунату з родів Едо, Сякудзій, Сендзоку, Татіквава, тощо[11].

Наприкінці 14 століття політичний, економічний та культурний центр провінції перемістився з Футю до приморської волості Едо. Її власником був самурайський рід Едо, а з 15 століття — рід Ота. 1457 року місцевий володар Ота Докан звів у центральній частині волості маленький замок із ровом. Він розташовувався на невисокому плато, в районі злиття трьох річок. Біля його стін виникло призамкове поселення, яке перетворилося на один з транспортно-торговельних центрів провінції і цілого регіону Канто. До містечка звозили рис, злаки, шовк і лляні тканини з усього регіону, а потім переправляли до Західної Японії. Так само через Едо в регіоні поширювалися японська кераміка та китайська порцеляна.