Зобов’язальне право Риму в класичний період

Давньоримські юристи не розрізняли речевих і зобов’язальних прав, а лише захист прав засобами речевих позовів — actiones in rem і особистих позовів actiones in personam. Якщо спір виникав щодо права на річ, для захисту цього права застосовувався речевий позов, якщо ж приводом для тяжби були правові дії іншої особи — особистий позов. Наявність того чи іншого права виводили з наявності позову. Претор, вивчивши обставини, доходив висновку, що певні відносини підлягають захисту і давав відповідний позов (речевий чи особистий). Якщо позову не було, то не було й відповідного права.

Отже, на підставі відповідних позовів (речевих і зобов’язальних) розрізняли права речеві й особисті. Речеве право мало місце тоді, коли об'єктом права були речі, особисте право — якщо об'єктом права були дії, що мали правове значення. Римське приватне право своїми об'єктами визнавало речі або дії, хоч розподіл майнових прав на речеві та зобов'язальні зробили не римські юристи, а це сталося пізніше. Таким чином, систему майнових прав було поділено на дві великі групи — речеві права і зобов'язальні права.

Зовнішня відмінність цих двох правових інститутів полягає в об'єкті прав: якщо об'єкт права — речі, то це речеве право, якщо об'єкт права дії, — зобов'язальне право. Однак зовнішнього розрізнення іноді недостатньо для встановлення характеру правових відносин, наприклад, якщо виник спір щодо передання будинку продавцем покупцеві. Після укладення договору купівлі-продажу продавець відмовився передати будинок покупцеві. У наведеному прикладі покупець ще не став власником купленого будинку і тому речевого права в нього ще не виникло. Йдеться про виконання договору, тобто про право вимоги, про зобов'язальне право.

Для з'ясування характеру речево-правових і зобов'язально-правових відносин варто проаналізувати такі відмінності між цими двома інститутами:

1. Основна відмінність полягає в об'єкті права. Об'єкт речевого права — завжди річ, зобов'язального права — дії, право вимоги здійснювати певні дії. До речевих прав римське приватне право, як зазначалося, відносило: володіння, право власності, сервітути, інші права на чужі речі (емфітевзис, суперфіцій, заставне право). Зобов'язальні права виникають з договорів та інших дій. Це великий розділ приватного права, що об'єднує договірне право, деліктне право та зобов'язання, що виникають з позадоговірних правомірних дій.

2. Речеві права мають абсолютний характер, зобов'язальні — відносний. Через це захист речевих прав є абсолютним, а зобов'язальних — відносним. Ця відмінність зумовлена характером правових відносин. Суб'єкт речевих прав у процесі здійснення їх вступає у правові відносини з усіма, хто його оточує. З одного боку — він, з іншого — абсолютно всі, хто його оточує. Суть цих правовідносин полягає в тому, що суб'єкт речевого права має певні правоможності на річ, а всі, хто його оточує, зобов'язані поважати його права, додержуватися їх і не порушувати. Порушником речевого права може виявитися кожен, навіть якщо він цього не бажав і не знав про порушення. Отже, відповідачем за речевим позовом може бути кожен, навіть той, хто особисто не порушував речевих прав їх носія. Наприклад, власник певної речі в процесі здійснення ним своїх правоможностей вступає у правові відносини з усіма, з ким стикається. Якщо ж він втратить володіння річчю, то при цьому не втрачає свого речевого права на річ, а остання може виявитися в незаконному володінні будь-якої особи. Нею може виявитися і особа, яка, набуваючи річ, не знала, що вона чужа. Ставши володільцем чужої речі, її набувач речевого права на неї не набуває і, отже, буде відповідачем за поданим до нього позовом.

Зобов'язально-правові відносини мають відносний характер, оскільки виникають щодо конкретно визначених осіб, наприклад, продавець — покупець. Порушником може бути тільки одна з цих двох осіб. Отже, відповідач за особистим позовом завжди відомий, за речевим позовом відповідача наперед не можна вказати навіть приблизно.

3. Більшість речевих прав строками не обмежено. Тільки особисті сервітути обмежені часом життя їх суб'єкта (довічні). Всі зобов'язально-правові відносини — це тимчасові відносини, розраховані на певний строк. Права, що виникають з таких відносин, припиняються одночасно з припиненням зобов'язань. Наприклад, із закінченням строку за договором найму речей річ повертається наймодавцю і право користування нею наймачем припиняється.

4. Речеві і зобов'язальні права відрізняються за змістом і обсягом. Зміст речевих прав встановлюється законом, а зобов’язальних, як правило, зумовлюється договором. Речеві права за своїм обсягом ширші, ніж зобов'язальні (наприклад, права власника і права наймача речі).

Суб'єкт речевого права має можливість безпосереднього впливу на річ щодо здійснення своїх правоможностей (на-приклад, власник сам володіє, користується і розпоряджається своєю річчю). Наймач користуватися і володіти річчю може від імені власника, а не від свого. Правоможності розпорядження він взагалі не має. При цьому ці правоможності істотно обмежено (наприклад, наймачу надано право користування не в повному обсязі, а тільки певною частиною).

5. Суб'єкт речевого права ніби пов'язаний з річчю невидимою ниткою — де б не була річ, володілець має право вимагати її повернення від будь-кого, хто її незаконно утримує.

Римське приватне право виходить з принципу необмеженої віндикації, за яким власник міг витребувати свою річ від кожного, у кого вона перебуває. Наприклад, власник передав свою річ у тимчасове користування сусідові, а той продав її третій особі. Власник має право витребувати свою річ у третьої особи, навіть якщо вона не знала про те, що річ чужа[4, c. 105-107].

Зобов'язальні права так не пов'язані зі своїм суб'єктом.

З урахуванням вказаних характерних рис зобов'язання (obligatio) визначається у кількох варіантах: «Зобов'язання є правовими ланцюгами, що примушують нас щось виконати відповідно до законів нашої держави»(Д. 1.3.13); або «Значення зобов'язання полягає не в тому, щоб зробити нашим який-небудь тілесний предмет або який-небудь сервітут, а щоб зв'язати перед нами іншого, аби він нам щось дав, зробив або надав» (Д. 44.7.3).

До виникнення зобов'язання боржник абсолютно не обмежений у своїй поведінці. Вступивши в зобов'язання, він певним чином обтяжує себе обіцянками, обмежує свою свободу, покладаючи на себе правові обов'язки.

Отже, зобов'язання — це правові відносини, внаслідок яких одна сторона (кредитор) має право вимагати, щоб друга сторона (боржник, дебітор) що-небудь зробила (face-re), дала (dare) або надала (praestare). Боржник зобов'язаний виконати вимогу кредитора.

Зобов'язання — це правовідносини, в яких сторонами є кредитор і боржник, а їх зміст складають права й обов'язки сторін. Сторону, що має право вимагати, називають кредитором, а сторону, зобов'язану виконати вимогу кредитора, — боржником, або ж дебітором. Предметом зобов'язання завжди є дія, що має юридичне значення і правові наслідки. Якщо дія не має правового характеру, то вона не породжує юридично значимого зобов'язання. Різноманітність господарсько-економічних дій римляни поділяли на три групи: dare — дати, praestare — надати, facere — зробити. Ця тріада і визначає зміст зобов'язання. Будь-яка дія боржника зумовлена однією з вимог кредитора: дати, надати або зробити.

Проте власне зобов'язань, де кредитор має лише право, а боржник лише обов'язок, виникає порівняно небагато. Вони дістали назву односторонніх, оскільки одна сторона має тільки права, а друга — несе тільки обов'язки. На практиці переважають зобов'язання, де кожна із сторін має певні права і несе відповідні обов'язки. їх називають двосторонніми. Прикладом одностороннього зобов'язання може бути договір позики: позикодавець має право вимагати повернення боргу і не несе обов'язків, а боржник (позичальник) несе тільки обов'язки — повернути своєчасно борг. У нього немає ніяких прав щодо кредитора. Прикладами двосторонніх зобов'язань можуть бути договори купівлі-продажу, найму, доручення тощо. У договорі купівлі-продажу продавець має право вимагати сплати ціни, але він також зобов'язаний передати покупцеві продану річ. Якщо права й обов'язки кредитора відповідають правам і обов'язкам боржника, то таке зобов’язання називається синалагматичним, або синалагма.

Як і всі правовідносини, зобов'язання підлягає захисту з боку держави. Проте римське право знало зобов'язання, які не підлягали позовному захисту. Так було із зобов'язаннями, за якими сплив строк позовної давності тощо. Вони дістали назву натуральних.

У сфері майнових відносин зобов'язання займають провідне місце. Вони опосередковують усі сфери виробництва, переміщення і розподілу товарів. Отже, сфера застосування зобов'язань у господарському обігу будь-якого суспільства є досить великою. Це повною мірою стосується Стародавнього Риму. Римські юристи ретельно розробили систему зобов'язально-правових відносин, договірну і позадоговірну майнові системи. їхні сентенції щодо договорів відзначаються витонченістю, логічністю й гармонійністю.

Розробки римської юриспруденції щодо зобов'язань зберігають життєздатність у сучасному приватному праві, де вони знов-таки трактуються як право кредитора вимагати від боржника здійснення певних дій або утримуватися від здійснення яких-небудь дій[3, c. 124-128].