Художня своєрідність жанру літопису

ВСТУП

Літопис — історико-літературний твір у Русі, пізніше Україні, Московщині та Білорусі, в якому оповідь велася за роками (хронологія). Писалися переважноцерковнослов'янською мовою, з численними вкрапленнями місцевої лексики. В інших християнських країнах подібні давні твори мають назву «хроніки», які писалися, як правило, латиною.

Назва «літопис» походить від структури літопису, де твори починались зі слів «в літо». Літописи — важливі пам'ятки літератури, цінні джерела для дослідження слов'янської історії з давніх часів до XVIII століття включно. У них розповідається про походження східних слов’ян, зародження у них державної влади, про політичні, економічні та культурні взаємини між собою та з іншими народами, тощо. Велике значення літописи мають для вивчення історіїукраїнської літературної мови. Мова більшості літописів книжна, близька до церковнослов'янської, а у період XV—XVIII ст. частина литовських літописів пишеться латиною.

Початки літописання

Від XIV ст. літописання увійшло в нову добу — складання зведень і списків. До нашого часу дійшло декілька сот списків. Так виникли Лаврентїївський літопис(1377), Іпатський (Іпатіївський) літопис (поч. XV ст.), Радзивіллівський список (кін. XV ст.), Хлєбниківський список (XVI ст.), Погодінський список (кін. XVI ст.) та ряд інших, що переважно були опубліковані в «Полном собрании русских летописей» (т. 1 — 42, СПб. — М. — Ленинград, 1841 — 2004). Деякі літописи збереглися лише в одному списку, деякі мають десяток копій. Давньокиївська літописна традиція у XIV-XVI ст. продовжувалася у Московській державі таЛитовсько-Руській державі. Цінністю фактичного матеріалу відзначаються Новгородські та Владимиро-Суздальський літописи.

Літописи XV-XVII ст.

До часу перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського належить виникнення (XV-XVI ст.) литовських (їх ще називають західноруськими або білорусько-литовськими) літописів . Це літописи Баркулабівський, Биховця, Авраамки, Красинського, Рачинського, Румянцевський, Короткий Київський (Супрасльський) та ін. Серед українських літописів XVI — поч. XVII ст. особливу наукову цінність становлять Густинський літопис, частково «Літописці Волині і України». Густинський літопис, складений, на думку дослідників, у Густинському монастирі біля Прилук на Чернігівщині, ймовірно, Захарією Копистенським між 1623 і 1627 на основі багатьох давніх літописів та польських джерел. Літопис містить цілісний виклад історії Українивід часів Київської Русі до Берестейської унії включноПротягом XVII ст. складено ряд інших літописів: Львівський літопис (названий так за місцем, де його знайшли), що описує події 1498 — 1649 переважно наКиївщині, Поділлі, в Галичині; Острозький літописець з описом подій 1500 — 1636; Межигірський літопис (знайдений у Межигірському монастирі наКиївщині), в якому розповідається про події 1393 — 1620, а також з історії козацтва; Хмільницький літопис, який описує події з історії України 1636 — 50, пов’язані переважно з містом Хмільником. У 1672-73 рр. Теодосій Софонович уклав «Кройнику», в якій розповідається про події в Україні до 1289, історіюЛитви до 1529 і Польщі до 1693.

На XVII ст. припадає складення значної кількості коротких монастирських літописів, які описують переважно внутрішні й господарські справи монастирів, подають важливі матеріали для місцевої історії. Це Густинський монастирський літопис (1600 — 40), Межигірський монастирський літопис (1608 — 1700),Добромильський літопис (1648 — 1700), Підгорецький літопис (1583 — 1715), Мгарський літопис (1682 — 1775) та ін.

Козацькі літописи

Особливе значення серед літописів 2-ї половини XVII — початку XVIII століття мають історичні твори, присвячені козацьким війнам. Звідси їх умовна назва — «козацькі», «козацько-старшинські» літописи, хоч від літописів у традиційному розумінні вони значно відрізняються.

До наших днів дійшли три найвизначніші козацькі літописи — Самовидця (про події 1648 — 1702 років, вірогідний автор — Роман Ракушка-Романовський), Грабянки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709) та Самійла Величка (1720, про події в Україні 1648 — 1700 років).

В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648-1654 років, а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та інших держав.

Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядові офіційні і приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужоземних істориків, народні легенди, перекази тощо.

У 30-х pp. XVIII ст. невідомий автор склав «Короткий опис Малоросії» (рос. мовою) про події від Київської Русі до скасування гетьманства в 1734 році.

У 1765 році Петро Симоновський скомпонував «Краткое описание о козацьком народЂ» з описом подій від найдавніших часів до 1751 року.

Автором «Летописца или описання краткого знатнЂйших дЂйств и случаев» про події в Україні з 1506 по 1737 рік був, імовірно, Яків Лизогуб.

В 1770 у Прилуках полковий обозний Степан Лукомський склав «Зібрання історичне» з описом подій в Україні у XIV — XVI столітті.

Літописно-історичні праці про Україну писали також зарубіжні автори — Гійом Боплан, К. Гаммердерфер, Йоган Енгель, С. Зарульський, О. Рігельман та інші.

Інші літописи

За характером, до літописів належать також пам'ятки мемуарної літератури — щоденники-діаріуші Атанасія Филиповича, Миколи Ханенка, Я. Марковича та інших.

Анонімна «История русов», написана у кінці XVIII або на початку XIX століття (опублікована в 1846 О. Бодянським) з викладом подій від найдавніших часів до 1769 року, завершує давню літописно-повістеву традицію і є містком до нової української історичної науки, розпочатої «Історією Малої Росії» Д.М. Бантиша-Каменського (тт. 1-4).

Основним джерелом найдавнішої та середньовічної історії України є літописи. Це один з різновидів наративних джерел у вигляді оповідей, в яких події викладаються, як правило, за хронологією. Свою назву вони дістали від того, що виклад матеріалу в перших літописах починався словами "в літо". Щоправда, деякі з них, наприклад первісний текст "Галицько-Волинського літопису" (XIII ст.), складалися і без датування за роками.

Україна має давні власні літописні традиції, які закладені ще на світанку виникнення писемності на Русі. Створювалися вони в Києві, Переяславі, Володимирі-Волинському, Галичі, Львові, Чернігові та інших містах. При цьому в різні часи виникло кілька різновидів літописів:

• княжі літописи, що укладалися, як правило, у центрі князівств;

• місцеві літописи, які створювалися в інших містах та монастирях;

• козацькі літописи, що виникли як своєрідні хроніки визвольних змагань козацтва.

До нашого часу дійшли сотні списків давньоукраїнських та козацьких літописів, проте найдавніші з них збереглися лише у пізніших списках, тобто вони є зведеннями попередніх літописів. При їх складанні літописці використовували твори своїх попередників, зарубіжні хроніки, Біблію, житія святих, сказання, усні перекази (легенди), власні спостереження. Цінність літописів як джерела зростає й унаслідок того, що з найдавніших часів до них у повному обсязі або в уривках уміщувалися документи, які не дійшли до нас в оригіналах. Першими з них були договори київських князів із Візантією, укладені на початку X ст.

Серед найдавніших писемних джерел найбільшу цінність мають княжі літописи. Вони дають уявлення про політичне та релігійне життя в князівствах, у них наводяться біографічні відомості про київських та інших князів, їх походи, взаємовідносини із сусідніми державами тощо.

Зародження літописання в Київській державі більшість істориків відносить до X ст. Академік Б. Рибаков появу першого Київського, так званого зводу Володимира, датує 996 — 997 pp., причому, на думку дослідника, йому передували лаконічні записи, які до нас не дійшли, але були включені до тексту. Аналогічної думки дотримується інший знавець літописів Л. Черепній, який датував виникнення літописання 996 р. Видатний український історик М. Грушевський висловив припущення про існування у Києві літописного зводу з 945 p. М. Брайчевський схильний віднести початок давньоукраїнського літописання до IX ст.

Найдавнішими літописними творами, що дійшли до нашого часу, є "Повість временних літ", "Київський літопис" (XII ст.) та "Галицько-Волинський літопис" (XIII ст. ). "Повість временних літ" збереглася у трьох редакціях і багатьох списках. її укладання пов'язують з ім'ям ченця Києво-Печерського монастиря Нестора. Це своєрідний вступ до вітчизняної історії, конспективний виклад подій, подекуди без їх точного датування, від створення світу до 1110 — 1113 pp., тобто до подій, свідком яких був сам Нестор. На думку вчених, у "Повісті" використані й більш ранні літописні тексти. Розповідь про слов'ян починається в ній з легенди про заснування Києва братами Києм, Щеком і Хоривом та їхньою сестрою Либідь. Поряд із відомостями про Київську землю тут наводяться дані про події у Візантії.

ЛІТОПИС ГАДЯЦЬКОГО ПОЛКОВНИКА ГРИГОРІЯ ГРЕБІНКИ

— козацький літопис 2-ї половини XVII — початку XVIII століття, складений гадяцьким полковником Григорієм Грабянкою.

Літопис Грабянки — одна з найвидатніших пам'яток української історіографічної прози кінця XVII — початку XVIII ст. За ним, а також за літописами Самовидця і Величка закріпилася назва «козацькі літописи». Але така назва досить умовна, бо кожен цей твір є складною, багатоплановою композицією, в якій поєднуються характеристики історичних діячів, описи подій — битв, повстань, змов тощо, окремі документи, тлумачення тих чи інших періодів життя України і яка надто далека від традиційної літописної форми.

Твір Грабянки значною мірою компілятивний. Серед своїх головних джерел автор називає спогади сучасників подій, а також твори вітчизняних та іноземних історіографів. Найбільше Грабянка користувався літописом Самовидця;«Синопсисом», який був вперше виданий 1674 р., довгий час служив свого роду підручником історії і витримав близько 30 видань; латиномовною працею «Польські аннали» офіційного історіографа польських королів Веспасіана Каховського, 3 томи якої вийшли у Кракові 1683, 1688 та 1698 рр.; а особливо поемою поляка Самуеля Твардовського «Громадянська війна», виданою в Калішу 1681 р. Крім того, Грабянка посилається на твори Мартина Кромера, Мартина та Йоахіма Бєльських, Мацея Стрийковського, Олександра Гваньїні, Самуїла Пуфендорфа та Йоганна Гібнера. Але літопис не є простим механічним зведенням відомостей, взятих з різних джерел. Це самостійний твір, в якому відчутне виразне авторське начало.

«Літопис Григорія Грабянки» описує історію з часів виникнення козацтва і до 1709 року. У тексті літопису подається багато державних документів, гетьманських універсалів, актів, грамот.

ЛІТОПИС САМОВИДЦЯ

— козацький літопис староукраїнською мовою, одне з фундаментальних джерел з історії Східної Європи XVII століття, зокрема періоду Хмельниччини і Руїни в Україні. Написана очевидцем подій, вихідцем з старшиниВійська Запорозького.

Літопис Самовидця складається із вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, і двох головних частин:

перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій;

друга — доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі, найповніше (з уваги на локальні новини) у Стародубі.

Літопис Самовидця писаний доброю українською мовою того часу, близькою до народної. Автор літопису документально не відомий, належав до козацької старшини й посідав якийсь час видатне становище в українському уряді. Дослідники віддавна намагалися встановити його ім'я. Це стало можливе після праць Вадима Модзалевського про Романа Ракушку-Романовського. У 1920-их pp. низка авторів (Віктор Романовський; Олександр Оглоблин і особливо Микола Петровський) незалежно один від одного, на підставі аналізу автобіографічного матеріалу в Літописі, дійшли висновку (втім, вперше висловленого ще в 1846 істориком-аматором Д. Сєрдюковим), що автором Літопису Самовидця найвірогідніше бувРоман Ракушка-Романовський, генеральний підскарбій за Івана Брюховецького, а в останні десятиліття свого життя — священик у Стародубі. Ця думка була прийнята більшістю істориків (Дмитро Багалій, Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Іван Крип'якевич та інші й зокрема новітня історіографія).

ЛІТОПИС САМІЙЛА ВЕЛИЧКА

— наймонументальніший твір української історико-мемуарної прози XVII–XVIII ст., який разом з Літописом Самовидця,Літописом Григорія Грабянки й «Історією Русів» творить комплекс козацької історіографії.

Сам літопис не дійшов до нас у належному вигляді — дуже знищений перший том, значно менше другий. Цілком ймовірно, що книга не закінчувалася 1700роком, бо і в заголовку, і в багатьох місцях третього тому згадуються події принаймні до 1720 року. Тому, є думка, що втрачені й прикінцеві сторінки літопису.

Самійло Величко для створення свого Літопису не обмежився вузькими локальними матеріалами та власними спогадами. Навпаки, він використав різноманітні іноземні джерела. Але за найправдивіше джерело для Величка правили діаріуш (Щоденник) козацького літописця Самійла Зорки, особистого писаря гетьмана Богдана Хмельницького та дрібні козацькі «кронички».

Літопис Величка написаний українською літературною мовою 18 століття з елементами народної мови. Літопис є одним з найголовніших і найвірогідніших творів української історіографії 2-ї половини 17 — початку 18 століття. Літопис складається з 4 частин:

перша — «Сказание о войне казацкой з поляками через Зеновія Богдана Хмельницького…» — змальовує події 1648–1659 років, окремими епізодами сягаючи у 1620 рік, Описуючи війну Якова Остряниці 1638 року, Величко додає до автентичного джерела, яким користувався, — щоденника польського хроніста Шимона Окольського — власний коментар;

друга і третя частини, які охоплюють 1660–1686 та 1687–1700 роки, названі «Повествования летописная с малороссийских и иных отчасти поведениях собранная и зде описанная», містять значну кількість власних спостережень Величка і ґрунтуються на документах гетьманської канцелярії;

у 4-й частині зібрано додатки з різних документів 17 століття.

Вперше опублікований Київською Археографічною комісією у 1848–1864 роках під назвою «Летопись событий в юго-западной России в 17 в.», тт. I–IV.

«Сказание о войне казацкой з поляками через Зеновія Богдана Хмельницького…» Київ,1926,Акад.наук,268 ст.

Величко є також автором перекладу з німецької на українську мову збірника «Космографія» та передмови до нього.

«ІСТОРІЯ РУСІВ»

— твір української національно-політичної думки початку XIX століття, де подано яскраво, часом у художній формі, картину історичного розвитку України від найдавніших часів до 1769 року.

«Історія Русів» має дві головні ідеї. По-перше, вона підкреслює історичну відмінність і протистояння між русами (Україною) та Московією. По-друге, вона наголошує історичну цілісність русів (українців) від середньовічної Київської Русі до недавньої тоді Козацької держави.

Перша згадка про «Історію Русів» зустрічається в 1828 році, після знахідки рукопису в бібліотеці м. Грінева. Цей твір добре знали М. Гоголь, О. С. Пушкін, кирило-мефодіївці, і також Тарас Шевченко.

Вперше видана Осипом Бодянським у Москві в 1846 році в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а також окремим виданням. Друге видання було здійснено в Нью-йорку в 1956 році у перекладі В. Давиденка, а третє, останнє видання, вже у незалежній Україні у 1991 році (переклад І. Драча). Вперше твір дослівно цитується без посилання на джерела П. П. Гулаком-Артемовським в його творі «Дещо про того Гараська» у 1819 році. Вперше на «Історію Русів» як на рукописне джерело «малоросійської історії» посилається Д. М. Бантиш-Каменський у другому виданні своєї «Історії» у 1830 році[2] Першу рецензію на твір написав О. С. Пушкін в статті «Собрание сочинений Георгия Кониского» у 1836 році. У 1839 році переклав польською мовою і надрукував окремі фрагменти твору польський історик О.Мацейовський. Вперше ілюстрував текст «Історії Русів» Т. Г. Шевченко у 1844 році Англійською мовою опублікована завдяки Гарвардському проекту у серії «Гарвардська Бібліотека Давнього Українського Письменства».

У передмові автор обґрунтовує необхідність написання історії Малої Росії тим, що по визволенні її від татар вона у загальній російській Історії замовчувалася. Незважаючи на те, що істориків і літописців у Малій Росії не бракувало, але внаслідок плюндрувань, згуби та всеспалення неможливо було зберегти будь-що цілим. З цієї причини взято цю історію із літописів і записок Білоруських. Цими словами читач відсилається до одного з прототекстів Історії Русів — літопису В. Рубана. У заключному абзаці передмови автор жалкує, що деякі безглузді речі і наклепи в самі літописи внесли питомі руси, посилаючись на одну «шкільну історійку»., в якій «виводиться на сцену якась нова земля над Дніпром, а до того ця земля була пустельна і безлюдна, а Козаків на Русі не бувало. Але, видно, — зазначає автор — пан письменник такої нікчемної історійки не бував ніде, окрім своєї школи». Знаючи рік, коли автор Історії Русів А. І. Чепа отримав у подарунок від М. Берлинського його «історійку» (1810), можна достовірно визначити, що передмова була написана не раніше 1810 року..

В основній частині твору автор оглядає історію народу України-Руси (народу Слов'янського) з найдавніших часів до нашестя Татарського екстрактом, а від того нашестя — широко і докладно. Автор наголошує, що цей народ переселився з Азії від часів Вавілонського змішання мов, став мешкати від гір Рифейських і від моря Каспійського на сході до ріки Вісли і моря Варязького на Заході: і від Чорного моря і ріки Дунаю на півдні до північного океану і Балтійського моря на Півночі.

Після нашестя багато уваги приділено Козаччині, Хмельниччині, Гетьманщині. Історична концепція твору продовжує традиції козацьких літописів. По суті, це перша політична історія України. З огляду на цензуру, багато своїх власних думок автор ховає між рядками або приписує їх неіснуючим історичним особам минулого. «Історія Русів» — твір, що з'явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 p.). За жанром ця робота, власне, не є науковою працею, фахівці називають її «політичним памфлетом», написаним у традиціях козацьких літописів. Автор змальовує картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам Козаччини, Хмельниччини,Гетьманщини. В основі історичної концепції твору лежать ідеї автономізму, республіканства, протесту проти національного поневолення. Намагаючись обґрунтувати право народу на свободу та державність, автор стверджував, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі; польсько-литовська доба — це час розвитку української автономії, коли Україна вступала у відносини з Литвою та Польщею «як вільний з вільним і рівний з рівним»; Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького — це справедлива боротьба пригніченого народу за своє «буття, свободу, власність».

ВИСНОВКИ

Зародженню літописної творчості сприяв ряд чинників: діяльність могутньої Київської держави, відносно високий рівень матеріальної і духовної культури в давньокиївський період, заснування Київської митрополії, спорудження Софійського собору та ін. Літописання почалося у Києві. Вважають, що найдавніше зведення літописних матеріалів різного характеру і походження (короткі порічні записи, княжі літописи, народні перекази) належить до кін. X ст. Його склала, мабуть, група світських і духовних осіб з оточення Великого князя Володимира Святославича. В XI ст. були складені Літописне зведення 1037, Києво-Печерське літописне зведення 1072 — 73 (автор книжник Никон), Новгородське зведення 1079, Початкове зведення 1093 — 95, складене ігуменом Печерського монастиря Іоанном. Останнє стало основою для складання першої редакції «Повісті минулих літ». Безпосереднім продовженням її в Іпатіївському списку був Київський літопис, складений у Видубицькому монастирі на підставі літописних зведень, які до нас не дійшли. Є відомості про чернігівський, переяславський, галицький літописи XII ст., однак вони не збереглися, уривки з них ввійшли до інших літописних зведень.

З 2-ї пол. XIII ст. у зв’язку із занепадом Києва літописання зосереджується в Галицько-Волинському князівстві. Видатною пам’яткою XIII ст., головним джерелом для вивчення історії України цієї доби є Галицько-Волинський літопис, що охоплює події 1201-92 рр.

Список використаної літератури:

1. Вид.: HYPERLINK "../sborlet/sborlet.htm" Сб. летописей, относящихся к истории Южной и Зап. Руси... К., 1888 ;

2.HYPERLINK "../samovyd/sam.htm"

3.Літопис Самовидця. К., 1971; HYPERLINK "../litop/lit.htm" Літопис

руський. К., 1989;

4.HYPERLINK "../pvlyar/yar.htm" Повість врем’яних

літ. К., 1990;

5.HYPERLINK "../velichko/vel.htm" Величко С. В. Літопис,

т. 1-2. К., 1991.

6.Шахматов А. А. Разыскания о древнейших рус. летописных сводах.

СПб., 1908; Сушицький Т. Західноруські літописи як пам’ятки л-ри, ч. 1 —

7. К., 1921 — 29; Шахматов А. А. Обозрение рус. летописных сводов XIV —

8.XVI вв. М. — Ленинград. 1938; Тихомиров М. Н. Источниковедение истории

9.СССР с древнейших времен до конца XVIII в. М., 1940; Лихачев Д. С. Рус.

летописи и их культурно-истор. значение. М. — Ленинград, 1947; Марченко

10.М. І. Укр. історіоірафія (з давніх часів до серед. XIX ст.). К., 1959;

11.HYPERLINK "../hens1/hn.htm" Генсьорський А. І. Галиц.-Волин. літопис.

12.К., 1961 ; HYPERLINK "../ostrog/ostr.htm" Бевзо О. А. Львівський

літопис і Острозький літописець. К., 1971; Дзиря Я. І. Вступ. В кн.:

13.HYPERLINK "../samovyd/sam.htm" Літопис Самовидця. К., 1971 .