Моє рідне село Бережинка

Бережинка - село, центр сільської Ради. Розташована в долині річки Писарівки, притоки Інгулу. Відстань до Кіровограда - 1,5 км. Через село проходить автошлях Кіровоград - Кривий Ріг. Населення - 2500 чоловік. Сільраді підпорядковано також населені пункти Верхівці, Макове і Масляниківка. В середині XVIII ст. в цій місцевості були розташовані зимівники Інгульської паланки. Вони зазначені на карті, складеній інженер-полковником де Боскетом у 1751 році. Одним з перших поселенців був козацький писар Деряба, тому долина називалася Писарівською, а річка Писарівкою. Згодом виросла й слобода під такою ж назвою. Після спорудження фортеці св. Єлисавети в навколишніх слободах були розміщені сторожові пости для охорони поселень від набігів татар. Козаки скаржилися на офіцерів, які самовільно захоплювали їхні землі, а жителів покріпачували. 28 квітня 1771 року поручиком Донецького пікінерського полку Анисимовим складено купчу на придбання у поручика Бережинського, який очолював пост у Писарівці, 860 десятин землі і слободи з 37 дворами, двома вітряками, левадою, фруктовим садом і посівами хлібів. Одночасно Анисимов одержав дозвіл на будівництво водяного млина і заснування слободи біля шляху, що вів до фортеці св. Єлисавети. Між жителями слободи і сторожовими командами часто відбувалися сутички. Інколи козакам вдавалося виганяти сторожові команди. Так, у рапорті капітана Хоткевича від 18 серпня 1774 року начальнику єлисаветградського гарнізону повідомлялося, що запорізька команда, розігнала сторожовий пост поручика Бережинського і поставила свою залогу. Під час генерального межування 1798-1800 рр. на території сучасного села були розташовані населені пункти Писарівка і Білоглинне, якими володів підполковник Анисимов. Входили вони до складу Покровської волості Олександрійського повіту Херсонської губернії. На початку XIX ст. тут жило 158 чоловік у 33 дворах. Згодом села злилися в одне - Бережинку. В 1835 році сюди було переведено частину селян-кріпаків з Чернігівської та Орловської губерній. Кріпаки працювали на поміщика 4-5 днів на тиждень. їх продавали, обмінювали на речі, судили, засилали на каторгу і віддавали в солдати. Середня тривалість життя селян не перевищувала 40 років. Найпоширенішою формою протесту кріпаків проти гноблення на той час були втечі від поміщиків. За 10-ю ревізією 1857 року видно, що з 90 кріпаків поміщика Шпіра у 1849-1855 рр. втекло 297. Після реформи 1861 року за уставною грамотою лише 50 ревізьких душ одержали по 3 десятини землі, 22 дворові залишилися без наділів. До 1870 року селяни за кожен наділ виконували повинності - відробіткову (панщину) - до 70 людино-днів на рік і грошову (оброк) - 10 крб. сріблом. За 2 роки селяни заплатили поміщику 20 проц. викупу, а решту - 17 640 крб., починаючи з 1 листопада 1872 року, вони повинні були протягом 49 років вносити в державну казну. З розвитком капіталізму поглиблюється класове розшарування. Так, на 1886 рік з 65 селянських господарств 53 були бідняцькими. Більшість з них мала 2-4 десятини землі, 10 дворів володіли 6-11, два - 139 десятинами разом. Малоземелля, безземелля, низькі врожаї (середній збір зернових в 70-90-х рр. становив 18-19 пудів з десятини), періодичні недороди, висока орендна плата (6 крб. 30 коп. за десятину) і посилення поміщицько-куркульської експлуатації призводили до дальшого погіршення життя трудящих, загострення класових суперечностей. Селяни розорювалися і знову потрапляли в кабалу до поміщиків. На початку 90-х років 1223 десятини землі були власністю двох поміщиків, а селянам належало тільки 322,8 десятини. Під впливом соціал-демократичної агітації зростала політична свідомість і організованість селян. Яскравим прикладом цього є життя і революційна діяльність В. Н. Боженка. Народився він у Бережинці 1871 року. Хлопцеві було всього 12 років, як померли його батьки. Разом з старшим братом Семеном Василь змушений був утримувати сім'ю. В 1903 році він наймається теслярем в економії княгині Урусової у сусідньому селі Високих Байраках. Під його впливом батраки покинули роботу. Для розправи над «бунтівниками» княгиня викликала жандармів. У 1904 році, рятуючись від переслідувань, В. Боженко переїхав до Одеси. За дорученням Південного бюро комітетів більшості встановив зв'язок з підпільними друкарнями Одеси, розповсюджував серед населення революційні видання. 28 квітня 1904 року він одержав від місцевого комітету РСДРП кілька тисяч надрукованих червоною фарбою відозв про святкування 1 Травня, а через два дні був заарештований. Після двомісячного ув'язнення В. Н. Боженка звільнено за браком доказів про його революційну діяльність, але встановлено над ним особливий нагляд поліції. Того ж року В. Н. Боженко призваний в армію, де продовжував революційну діяльність. Повернувшись у 1906 році в рідне село, він не припиняв революційної роботи, закликаючи односельців до боротьби з царським самодержавством. Після столипінської реформи багатії за безцінь скуповували землі збіднілих селян. У 1907 році з 153-х селянських дворів Бережинки і прилеглих до неї хуторів майже третина була безземельною. Розорені селяни шукали заробітку на заводах і фабриках Єлисаветграда, виїжджали в Сибір. 1907 року община вирядила своїх уповноважених В. Н. Боженка та І. В. Савченка в Тобольську губернію, щоб довідатись про далекі землі й умови переселення. Після тривалих мандрів посланці переконали земляків не залишати домівок. Тяжка праця, злидні, відсутність медичного обслуговування були причиною /високої смертності на селі, яка в окремі роки перевищувала приріст населення.Так, 1898 року в Бережинці та навколишніх селах народилося 198 чоловік, а померло 205. Багато дітей гинуло від кору, коклюшу, віспи, дифтериту, сибірки та інших інфекційних захворювань. У 1909 році тут відкрили однокласну школу, навчання в якій тривало всього 55 днів. У 1912/13 навчальному році з 32 учнів 19 кинули школу через матеріальні нестатки. Свідоцтво про її закінчення щороку одержували лише 4-5 дітей. З початком імперіалістичної війни 54 жителі села були призвані в армію. їх сім'ї обсіли неймовірні злидні. До того ж 31 серпня 1914 року під час великої пожежі згоріли 52 двори. Близько 200 чоловік не мали притулку. В приговорі сільської сходки записано: «...Селяни залишилися без жител. Худоба під відкритим небом. Сім'ї - без куска хліба. Худоба без корму і терпить від дощу. Надходить зима, крайнє лихо. Допомоги чекати нема від кого». Невдовзі почали надходити звістки про загиблих і покалічених. 20 бережинців не повернулися з фронту. За роки війни різко скоротилися посівні площі. У 1916 році на 81 господарство припадало 432,5 десятини посівів. 57 родин були бідняцькими, з них 10 - безземельними. 33 двори не мали робочої худоби. Землю обробляли в основному жінки й діти. Через нестачу тягла, знарядь праці, низьку агротехніку бідняки одержували низькі врожаї. Наростало невдоволення селян існуючим ладом. Дізнавшись про повалення самодержавства, селяни чекали припинення ненависної війни, вимагали миру і землі. У квітні тут виник сільський комітет. До Бережинки часто приїздили члени Єлисаветградського комітету РСДРП(б), які пропагували ленінські ідеї соціалістичної революції. Під впливом більшовицької агітації селяни почали активніше виступати проти політики Тимчасового уряду. В кінці серпня 1917 року вони відмовилися виконувати розпорядження повітових властей про поставки худоби для потреб фронту. 12 жовтня сільська сходка прийняла рішення про конфіскацію у поміщиці Костецької випасів для худоби. Велика Жовтнева соціалістична революція докорінно змінила долю бережинців. Наприкінці січня 1918 року сільська біднота, спираючись на підтримку єлисаветградських робітників, встановила в Бережинці Радянську владу. Створена Рада селянських депутатів взяла на облік поміщицькі землі й майно, почала розподіляти їх серед безземельних і малоземельних селян. Але в березні Бережинку захопили австро-німецькі окупанти, які відновили буржуазно-поміщицькі порядки. Вони призначили старосту з числа заможних селян. Поміщики вимагали відшкодування «збитків» за націоналізовані і передані селянам землі, худобу, реманент тощо. Проте значна частина населення саботувала розпорядження окупаційних властей і їх буржуазно-націоналістичних прихвоснів. Полум'яним борцем за Радянську владу, видатним полководцем-самородком в роки громадянської війни став колишній батрак В. Н. Боженко. У 1915-1917 рр. він - один з керівників профспілкового руху в Києві, член Київської Ради робітничих депутатів. Тоді ж Боженко вступає до лав більшовицької партії. В дні Київського жовтневого збройного повстання він командував червоногвардійським загоном. Під час Київського січневого збройного повстання 1918 року на чолі червоно- гвардійського загону брав участь у боях проти Центральної ради, а навесні того ж року - проти австро-німецьких окупантів. У вересні 1918 року більшовики України на базі партизанських загонів, що вийшли в нейтральну зону, почали формувати дві партизанські дивізії для боротьби проти австро-німецьких окупантів. В. Н. Боженка призначають командиром Таращанського полку 1-ї Української радянської дивізії. Згодом полк було реорганізовано в Таращанську бригаду 44-ї піхотної дивізії на чолі з М. О. Щорсом. У боях проти кайзерівських військ, гетьманців, петлюрівців і білогвардійців таращанці під командуванням В. Н. Боженка здобули ряд визначних перемог. За визволення Києва (5 лютого 1919 року) ВУЦВК нагородив Таращанський полк почесним Червоним прапором, а його командира - особистою золотою зброєю. В цьому ж полку служив житель Бережинки І. В. Савченко, який разом з Боженком пройшов славний революційний шлях. Після відходу австро-німецьких окупантів у село вступили петлюрівці. На початку січня 1919 року їх було вигнано. 7 січня на загальних зборах жителів села обрано Раду на чолі з 3. П. Кривенком. Одним з перших заходів Ради, як повідомляла 26 квітня херсонська газета «Известия», було вилучення лишків хліба у багатіїв і передача їх бідноті. Переконавшись, що тільки влада Рад захищає інтереси трудящих, селяни активно відстоювали її в боротьбі з класовими ворогами. У травні 1919 року багато з них билися з григор'євськими бандами. Серед тих, хто захищав Радянську владу на фронтах громадянської війни, було багато селян-бідняків з Бережинки. У серпні 1919 року село захопили денікінці. Вони зігнали бережинців на сходку, щоб призначити старосту. Ніхто не захотів взяти на себе ці обов'язки. Селяни допомагали партизанам, що діяли в цьому районі. У січні 1920 року, напередодні відступу білогвардійців з Єлисаветграда, в село ввірвався денікінський кавалерійський загін з 200 чоловік і почав відбирати у селян коней, фураж, підводи. За вчинений опір багатьох бережинців побили різками, а селянина М. О. Гуйвана зарубали. На початку лютого 1920 року війська Червоної Армії вигнали денікінців з Бережинки. 6 лютого на загальних зборах селян було утворено ревком, головою якого призначено бідняка М. Г. Фундового. За розпорядженням ревкому весь інвентар поміщицьких економій розподілявся між бідняками і наймитами. 21 березня обрано сільську Раду. Влітку 1920 року виник комітет незаможних селян. Головою КНС став К. Ф. Савченко. Президія комітету взяла на облік безпритульних дітей, організувала для них харчування, створила молочарню. Бережинці активно відгукнулися на заклик В. І. Леніна в листі «До незаможних селян України» від 2.Х 1920 року - посилити боротьбу проти Врангеля. В резолюції об'єднаного засідання партійної організації, ревкому і комнезаму Покровської волості, куди входила й Бережинка, від 21 жовтня йшлося про необхідність поповнення рядів червоних кавалеристів. Добровольцями в Червону Армію пішли десятки бережинців. Сільська Рада разом з КНС забезпечила добровольців кіньми, теплим одягом. Після закінчення громадянської війни комуністи разом з Радою організували трудівників села на відбудову зруйнованого господарства. Рада і комнезам допомагали малоземельним і безземельним селянам посівним матеріалом, тяглом, залучали бідняків і середняків до роботи в громадських організаціях. Швидко зростав авторитет комітету. В листопаді 1921 року в Бережинці налічувалося 137 членів КНС. До президії сільського комнезаму входили С. Н. Боженко, К. Н. Боженко, О. Д. Солонченко. Вирішальною умовою успішної відбудови сільського господарства було запровадження нової економічної політики. Вже в 1923 році повністю відновлено довоєнні посівні площі. Велику допомогу в цій справі надавало селянам Бережинки кредитно-кооперативне товариство «Культура і праця», яке налагодило в селі торгівлю. Через нього трудящі одержували товари в кредит і посівний матеріал від держави. У жовтні 1923 року під керівництвом Покровського волосного партійного комітету відбулися перевибори Бережинської сільської Ради. Для зміцнення керівних кадрів волпартком на посаду її голови направив комуніста О. П.