Поховальний обряд та матеріальна культура сарматських племен на території України.
Зміст
Поховальний обряд та матеріальна культура сарматських племен на території України
Ідея проекту
Дослідження культури та традицій давніх племен , що жили на території сучасної України
Автор проекту
Автор проекту : Москальчук Катерина Віталіївна Користувач:Москальчук Катерина
Матеріали проекту
Поховальний обряд є одним із найбільш сталих для людських спільнот, саме по ньому археологи часто розрізняють археологічні культури. Індоіранці (арійські племена середньостогівців, ямників, катакомбників, названі так археологами за назвою їхніх археологічних культур – прим. ред.) при похованні часто вживали охру. Найбільше цей звичай застосовувався племенами катакомбної культури (III—II тис. до н. е.). В індоарійській традиції червоний колір розглядався як колір смерті і відродження. Індоєвропейські народи Індії, Пакистану й Афганістану й досі використовують його в ритуальних цілях. Вживання червоного кольору при похованні збереглося в українців надзвичайно довго, аж до пізнього середньовіччя (проявившись, зокрема, у відомій «червоній китайці» під час поховань козаків). Скіфи, аналогічно кіммерійцям, ховали померлих у скорченому вигляді під курганами. Поряд із цим існувало і трупоспалення. Ці обидва обряди через епоху антів — час прискореної слов’яно-скіфо-сарматської асиміляції — передаються слов’янам і набувають великого поширення в дохристиянські часи на Київщині та Чернігівщині, тобто на теренах найбільш інтенсивного контакту між слов’янами та скіфами.
Арабський мандрівник Ібн-Даст повідомляє про існування у слов’ян обряду, коли через рік після смерті покійного одну з його дружин (у деяких арабських мандрівників — за її доброю волею) кладуть в могилу з покійним. У середині X ст. арабський мандрівник Ібн-Фалдан повідомляє, що зі знатним покійним русом ховали одну з задушених дружин покійного, яка попередньо добровільно згодилася на це. Про це ж повідомляє і ще ціла низка арабських істориків та мандрівників. Ібн-Даст фіксує поховальний обряд русів: «Коли вмирає в них хтось із знатних, йому викопують могилу у вигляді великого дому, кладуть його туди і разом з ним кладуть у ту ж могилу як його одяг, так і браслети золоті, які він носив; далі опускають туди безліч харчів, посудини з напоями і карбовану монету. Нарешті кладуть у могилу живу й улюблену дружину покійника. Потім отвір могили закладається і дружина вмирає в могилі». Тим часом ще Геродот за 1400 років до того відзначав існування такого звичаю у скіфів: «Обіч нього (мерця) кладуть до ями одну задушену наложницю, виночерпія, кухаря, конюха, слугу, гінця, коней і первенців інших домашніх тварин, а також золоті чаші: срібла ж і міді не мають у вжитку. Коли це зроблять, насипають наперегони високу могилу, щоб була найвища». Ці дані підтверджуються й численними археологічними знахідками. У курганах скіфської знаті знаходять рештки жіночих тіл, похованих через певний час після основного поховання. Так, у знаменитому Рижанівському кургані, що відноситься до III ст. до н. е., віднайдено поховання молодої жінки, яка, як свідчать археологи, була похована через рік-два після князя.
Інтернет ресурси проекту
Додаткові матеріали проекту
Результати проекту
Звіт у вигляді презентації.
