Користувач:Коткова Анна

Про себе

Студентка КДПУ факультету філології та журналістики, 11 група. 16 років. Закінчила Загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів №1.

Мої інтереси

модульне оригамі, соломка, квілінг, спорт і тд.

Проекти в яких беру участь

Поетесса Новомиргородщини

Мистецтво має неабиякий вплив на духовну культуру нації. Стверджуючи це, хочу нагадати, що чимало найвидатніших майстрів художнього слова, найобдарованіших художників, драматургів жили саме на нашій славетній землі. Такі митці, як Т. Шевченко, М. Коцюбинський, І. Франко, Л. Українка, В. Стус, є творцями духовної культури, які залишили по собі величезну, безцінну духовну спадщину. Вони були патріотами нашої країни, бо працювали задля процвітання нашої Батьківщини. Кожен громадянин України у міру своїх здібностей та талантів може і повинен прислужитися рідній державі. Але багатьох талановитих людей ми не знаємо через те що не можемо дізнатись історії нашого народу.

Попчук Людмила Йосипівна народилася на Волині 13 серпня 1952р.
                                «Ти народилась на Волині,
                                 В Чарівнім лесинім краю
                                 На радість рідній Україні
                                 Плекала мрію там свою…» 

«.. Дерево роду мого…Глибоко з надр земних той пагін сил черпав. Давно-давно прапрадід із своєю дружиною із земель західних ( не придатних для землеробства), пішли на схід в пошуках кращої долі. Так потрапили на Україну. Викорчовували дуби, будували житло, розчищали Землі Волині, заселяли їх. За ними прийшли родичі, сусіди. Так на Волині появились чеські поселення Мерцалів, Губин. Тут народилася моя прабабуся. Вийшла заміж за чеха Гнізду. Дітей було одинадцятеро. Землі багато, працювали зранку до вечора. Вдома і в полі. Бабуся була п’ятою в сім’ї. Виживав той, хто сильніший, тому з дітей лишилося троє. У трьохлітньому віці бабуся впала, стався перелом позвонка. Лікаря б! Та на той час крім знахарів і бабок-повитух, в селі не було нікого. От і лишилася вона калікою на все життя. Довгою чорною косою весела, говірка, вродлива, вона закінчила церковноприходську школу, навчалася швейної справи, багато читала. Співала чеських пісень, навчилася і українських народних. Добра, весела, роботяща, розсудлива – такою запам’яталася вона мені. Саме про цей корінь роду свого я найбільше розповім, бо я багато перейняла від бабусі, яка виростила мене з двох тижнів, навчила любити красу Волинського краю, людей, навчила мене бути такою, якою я є. У них з дідусем було двоє дітей: моя тітонька (донька), і мій батько (син). Коли, в 1937 році всі чехи виїжджали в Чехословаччину, родичі бабусі радили їхати з ними. Та бабуся, яка вийшла заміж за українця, бідного сироту, мого дідуся, відповідала: « Ні тут половина моя і моя жіноча доля, не вмітиму українську сорочку вишити, пошию просту чеську…..» Так і прожили вони з дідусем в мирі і злагоді 50 років – в Україні. Виростили сина, дочку, виховали і мене. Про мамину лінію роду я мало знаю, лише те, що з 7 років мама була сиротою, виховувалася в дитячому будинку. ( Сама вона родом з Росії, Шадрнського району, Курганської області. Коли перейшла у шостий клас, її старший брат, який на той час в 1945 році закінчив війну і лишився на Волині, оформив опікунство і забрав її до себе. Оженився він на багачці, і мама моя, живучи в них, з ранку до вечора працювала біля свиней. У післявоєнні роки пішла мама в сьомий клас сільської школи. А після школи працювала на свинарні. Коли було їй 16, познайомилася з моїм батьком. Дід був проти їхніх стосунків. Молоді закохані завербувалися в Сталіно (Донецьк). Повернулися через рік, перед тим, як я мала появитися на світ. Батько пішов до себе додому, а матір завів у той же свинарник, що довгий час служив їй житлом. Так закінчилося їх кохання. Через тиждень мама потрапила в лікарню. З роддому дали ковдрочку і пару пелюшок. Отак зі мною на руках прийшла вона до брата. Той, правда, змилувався, пустив у комірчину. А через тиждень мама занесла мене до бабусі, батькової матері. Та зі словами «Давай Маріє, я дітей люблю», взяла викупала, присипали вигнивші рани, напоїла теплим молоком, і я заснула. Ще декілька ночей ходила мати, заглядаючи у вікна. Та надії ті були марними. Бабуся віддала мені всю свою любов, навчила читати, писати, бути доброю, не таїти зла. Довгими зимовими вечорами бабуся все читала. Навчалася Людмила Попчук в Сенкевичівській середній школі, жила в тітоньки, ( яка працювала педагогом, викладала математику,заслужений вчитель України). Навчаючись в п’ятому класі, несподівано для себе почала писати вірші: перші, незграбні, дитячі, наївні. 1969 рік. Травень. Закінчила десятирічку. Навчалася добре, а тому, як і всі мої ровесники мріяла… Та мрії так і лишилися мріями. Тяжка недуга на довгих десять літ прикувала до ліжка. Білизна лікарняних ліжок, біла стеля і слова. Слова, що спліталися в строфи. В них була я сама, все моє – прагнення жити, крізь біль сміятись і писати. Писала лівою рукою, зубами, міцно затиснувши олівчик виводила літеру за літерою… Так написані два мої перші рукописні збірники «Ритм серця» та «Любов перелита у пісню». За які була удостоєна у 1981 році звання лауреата обласної премії ім. Ю. Яновського. З дідусем переїхали на Кіровоградщину, де жив мій батько. У мене появляється третя мама (бо першою була моя бабуся, другою тітонька). Третя моя мама теж була доброю, лагідною жінкою. Два роки вона обходила мене лежачу… Квіти…Саме ця жінка приносила їх мені. Навіть у холодну осінню пору, коли квітів не було там за вікном, біля мого ліжка цвіли і красувалися квіти. Грудень 1978 року поетеса запам’ятала на все життя. Хвороба почала поступово відступати. Вчилася сидіти, стояти, потім - перший крок. І тут зрив…Серце. Знову лікарня розпач. Та вона вірила в перемогу, в життя оте, що там за вікном цвіло вишневим цвітом, бузковими букетами заглядало і кликало до себе. Вона вставала вже не впевнено, повільно долаючи крок за кроком, йшла на милицях в свої 27 років, йшла в той стрімкий вируючий потік. Жила в шахтарському гуртожитку, писала, зустрічалась з молоддю. У 1978 була членом літоб’єднання «Вись», і як кожна жінка мріяла про свою долю, про оте палке кохання. Він, - молодий, повний сили юнак, який працював машиністом шахти «Новомиргородська», я на той час – бібліотекар районної бібліотеки. Поєднали свої долі. Як кожна жінка, я варила чоловікові їсти, готувала «тормозки», прибирала, прала білизну, вишивала, шила, а ще писала. На вихідні їздили з чоловіком до його батьків у Лип’янку. Адже в мене появилася четверта мама, яка прийняла мене в свою сім’ю, і у всьому старалася допомогти. В 1982 році з’явився на світ мій первісток Мар’ян. У цьому ж році через бюро розшуку я розшукала свою рідну матір, оту яка дала мені життя. А через рік появився на світ мій Максим. Я писала, кохала, ростила синів, старалася передати їм свою любов, своє уміння все те, що взяла я на все життя від бабусі, від тітоньки, від тих людей, які жили моїми злетами і падіннями. Найщасливіші мої роки пройшли отут в Новомиргороді, гіркота і біль, радість і печаль, все було. Новомиргород мій, рідне місто моє. Тут виросли мої сини, тут зустріла я свою любов, тут зазнала гіркоту і біль, коли втратила її. Друкувалась в обласній , республіканській пресі, альманахах «Вітрила-79», «Вітрила-81», «Надвисся». П’ять машинописних збірок видано літоб’єднанням за останні роки. 1994 – «Великобагацький зошит», «Книга серця», «Поминальний день весни»; 1996 – «Весняні мелодії»; 2002 – «Любов і грози». У 2005 році видано збірку «Жива свіча моєї долі». Працює в міській дитячій бібліотеці, керівник об’єднання «Обрій».

Мої роботи

В цьому розділі розміщуються посилання (внутрішні та зовнішні)на ваші роботи, додається короткий опис.