Правовий статус жінки в Стародавніх Афінах.
[[Файл:1.jpg|thumb|right|Правовий статус жінки в Стародавніх Афінах]
Зміст
Вступ.
Особливістю дисертаційної роботи є відсутність комплексного дослідження історико-правових проблем правового становища заміжньої жінки від стародавнього до новітнього часу‚ що зумовило вибір теми. Вивчення проблеми правового становища заміжньої жінки на сучасному етапі розвитку законотворчості в Україні є вельми актуальним завданням. В умовах розвитку державотворчих процесів зростає роль досліджень з історії держави і права, особливо тих аспектів, які безпосередньо мають практичну значущість. Правове становище заміжньої жінки привертало до себе увагу багатьох юристів‚ економістів‚ соціологів та інших дослідників1 . Пояснюється це тим, що питання це тісно і нерозривно пов’язане з питанням про побудову сім’ї і суспільства, або, іншими словами, воно торкається найбільш головних форм організації людства. Тому ступінь визнання за заміжньою жінкою особистості є, разом з тим‚ показником рівне розвитку загальнолюдської культури. Протягом історичного розвитку суспільсьва, що своїм корінням сягає у минулі тисячоліття, а також у невідоме для нас майбутнє, цивільно-правове становище заміжньої жінки в різних державах в різних народів неодноразово змінювалося. Заміжня жінка на певних єтапах розвитку розглядалася на рівні речі, то в становищі дочки свого чоловіка і сестри своїх дітей, то, нарешті, у становищі члена сім’ї, хоча і підлеглого чоловіку, але в той же час підноситься над своїми дітьми2 . Втім іноді, як‚ наприклад‚ у праві Стародавнього Єгипту, могло здаватися, що дружина ніби то навіть панувала над чоловіком. Необхідність розробки теми дисертації посилюється у зв’язку з тим що вона своїм змістом переконує нас, сподіваємося, як і законодавця, до вирішення конкретного, питання про розширення договору (контракту) як способу укладання шлюбу в Україні. Давнє право широко практикувало свободу договору у сфері сімейного права. Щоправда, і в той час закон і звичай ставили волі сторін свої межі, але значення цих меж послаблялося тим, що сімейне право не було в той час настільки нерухомим, як у теперішній час. Воно більше, ніж тепер, знаходилося в процесі свого творення і відкривало тому великий простір для прояву волі особи. З усього сказаного зрозуміло, чому нас особливо цікавить роль угоди сторін у справі поліпшення цивільно-правового становища заміжньої жінки. Дослідження ролі контракту, що подане в дисертації, як способу укладання шлюбу повинні, на думку автора, сприяти якісним змінам у сімейному праві. Доцільність даної роботи полягає також в тому, що процес відродження і розвитку української державності, проголошений у чинній Конституції України курс на побудову демократичної, соціально-правової держави наполегливо вимагає утвердження в нашому суспільстві справедливості, правової і матеріальної захищеності заміжньої жінки, як особистості, підвищення взаємної відповідальності особистості і держави, удосконалення законодавства і правової системи в цілому. Важливою умовою просування до правової держави є підвищення теоретичної і професійної підготовки майбутніх правознавців, політологів, підвищення правової культури українського народу. І в цьому відношенні неоціненну допомогу майбутньому законодавцю і правозастосувачу, політичному діячеві і державному службовцю, громадянину України може зробити неоціненна національна спадщина правової думки минулого. У всесвітній і вітчизняній історії вчень про право і державу сконцентровано величезний політико-правовий досвід минулих поколінь, відображені основні напрямки, етапи і підсумки тисячолітніх досліджень проблем свободи, права, держави, політики, законодавства. Цей пізнавальний досвід, ці ідеї і досягнення минулого особливо необхідні нам сьогодні. Тому, найвищою мірою є актуальним простежити зміни в цивільно-правовому становищі заміжньої жінки у сім’ї і суспільстві, намітити головні етапи у звільненні її правової особистості і, як через багатогранну призму, подивитися через право на багатовікову долю заміжньої жінки. Іноді порівнюють право з відображенням у кривому дзеркалі і відносяться тому до права, як до чогось вигаданого, нежиттєвого. При цьому упускається, що право, як і дзеркало, загалом досить вірно відображає в собі соціальні явища, і що ці останні можуть бути добре зрозумілі шляхом вивчення права. Однак право є не тільки відображення соціальних відносин у середовищі громадського суспільства. Право і само по собі впливає на цивільне суспільство. Безсумнівно, однак, що для кращого розуміння сучасного законодавства нам варто торкнутися також аналізу стериотипів цивільного законодавства ряду провідних держав. Нарешті, вивчення старих законодавств було б багато в чому не повним і не ясним, якби ми залишили осторонь стародавні законодавства, оскільки лише в історичній перспективі наш предмет дослідження набуває найбільшої повноти і визначеності. Разом з тим розуміння причин саме такої або іншої поведінки законодавця дуже важливо для законотворчих процесів у нашій державі, а також для устрою незалежної правової держави Україна.
Способи укладення шлюбу в стародавньоєврейському праві
Роль договору як основи сімейно-правового положення заміжньої жінки, ми можемо простежити з особливою виразністю в стародавньоєврейському праві. Тут ми на кожному кроці зустрінемося з угодою між нареченим і батьком нареченої або навіть між нареченим і самою нареченою. Шляхом цієї угоди заміжня жінка дійсно зайняла, зрештою, краще становище в сім’ї чоловіка. Зайво, звичайно, говорити, що первісне становище єврейської заміжньої жінки визначалося фактом придбання її, як речі. Жінка здобувалася чи силою209, зброєю210 або купівлею чи просто фактичним оволодінням211. Немає потреби більш докладно розглядати викладені вище способи укладання шлюбу. Однак, не можна не відзначити, що в Талмуді, у трактаті Кіддушин (освячення, заручення) ми знаходимо пряме підтвердження думки про придбання дружини у формі укладення шлюбу. «Жінка здобувається трьома способами, а вона здобуває сама себе двома (способами). Її здобувають за допомогою грошей, письмового акта і злягання... І вона здобуває сама себе за допомогою гета (розлучного листа) і внаслідок смерті чоловіка»212. З цього тексту ясно, що заміжня жінка в стародавньоєврейському праві знаходилася або у владі батька або у владі чоловіка; при цьому, звільнення з під влади чоловіка (розлученням, смертю чоловіка) не приводило до відновлення влади батька. Дійсно, у Талмуді ми знаходимо вказівки не тільки на права батька і чоловіка, але також і на зіткнення і розмежування цих прав. Так, «Права батька на свою дочку: він розпоряджається освяченням її за допомогою грошей, документа чи співжиття; він має право на її знахідку і на здобутки рук її і на знищення обітниць; він одержує її гет, але не користається плодами (від її майна) за життя її»213. Цих прав на дочку батько позбавляється в момент передачі дочки її нареченому. Вищою мірою цікава постанова Талмуду про визначення моменту втрати батьківської влади. «Дочка увесь час у владі батька, доки не перейде у владу чоловіка шляхом ніссуїн (варіант: доки не увійде в хуппу). Якщо батько передав її посланцям чоловіка, вона — у владі чоловіка; якщо батько пішов разом з посланцями чоловіка, чи посланці батька пішли з посланцями чоловіка, вона — у владі батька; якщо посланці батька передали її посланцям чоловіка, вона — у владі чоловіка»214. Ми бачимо, таким чином, що батько втрачає свою владу над дочкою не в момент складання шлюбного договору (змови, заручення), а в момент його виконання шляхом передачі дівчини її нареченому, точніше, уведення її в дім нареченого чи передачі її посланцям нареченого. Установлення моменту переходу дівчини з-під влади батька у владу чоловіка має дуже істотне значення там, де зіштовхуються між собою майнові інтереси батька і чоловіка. Так, наприклад, якщо дочка — уже у владі чоловіка, то, у випадку її несподіваної смерті, її майно одержує не батько, а чоловік215. У Талмуді дано, нарешті, і порівняння обсягу прав батька і чоловіка. «Влада батька в деяких стосунках більша за владу чоловіка, а в деяких стосунках влада чоловіка більша за владу батька: чоловік користується плодами від отриманої нею спадщини за життя її, якого права немає у батька. Р. Іосе, син Іуди, говорить: це право має і батько. Влада є батька більшою у тому відношенні, що чоловік зобов’язаний доставляти їй їжу, викуп і поховання..., яких обов’язків немає у батька»216. З наведеного порівняння випливає також, що влада батька і чоловіка не є в Талмуді подібною владі римського домовладики. Зрозуміло, спочатку ця влада чоловіка і батька мала характер більш суворий. З плином часу, з розвитком майнової самостійності заміжньої жінки, ця влада отримала більш м’яку форму. Нижче ми відзначимо, що й укладачі Талмуду вже задумувалися над невідповідністю влади чоловіка з майновою самостійністю дружини. До розгляду цієї майнової самостійності заміжньої жінки, точніше, до виникнення в неї майнових прав ми тепер і звернемося. В історії розвитку майнової самостійності єврейської заміжньої жінки варто зосередити увагу на інституті кетуби.
Спосіб укладання шлюбу за законами царя Хаммурапі
Законник було складено у ХУШ столітті до н.е. у царювання Хаммурапі, царя Вавілону, сьомого царя династії і носить його ім’я. Хаммурапі — один з найенергійніших царів Вавілону, царював за 2250 років до Різдва Христового, протягом 55 років. Таким чином‚ закони Хаммурапі належать до числа самих найдавніших пам’ятників, відомих дотепер у науці. Більше 4000 років, майже 42 сторіліття, відділяють нас від часу появи цих законів у Вавілоні. Звід Хаммурапі складався обдумано і за своєрідною системою. Умовно його підрозділяють на 282 статті, які можна об’єднати в декілька тематичних розділів. Починає текст законів особливе Введення (яке значною мірою повторює Введення із Законів Ліпіт-Іштара). У ньому Хаммурапі перелічує свої царственні достоїнства, закликаючи на підтримку своєї влади богів, і підкреслює цілі своїх нововведень: «Дати сяяти справедливості в країні, щоб погубити беззаконних і злих, щоб сильному не пригноблювати слабкого... доставляти країні благополуччя»226. 1-й розділ (ст. ст. 1 — 5) укладав загальні правила про відправлення правосуддя; 2-й розділ (ст. ст. 6 — 25) — правила охорони власності царя, храмів, громад; 3-й розділ (ст. ст. 26 — 41) присвячувався охороні майна, отриманого від царя за службу; 4-й розділ (ст. ст. 42 — 67/71) — операціям з нерухомістю й охороні її від неправомірних зазіхань сторонніх; 5-й розділ (ст. ст. 78/88 — 126) — торговим справам і неправомірним діям, пов’язаним з торгівлею; 6-й розділ (ст. ст. 127 — 195) — сімейному праву; 7-й розділ (ст. ст. 196 — 214) охоплював правила про покарання за тілесні ушкодження; 8-й розділ (ст. ст. 215 — 282) — правила про операції з рухомим майном і пов’язані з цим порушення. Статті випливали одна за одною, підкоряючись принципу побутової асоціативності (у системі Законів ще не було особливих юридичних прийомів). Так, після статей, присвячених відносинам батька з усиновленням і можливими нехтуваннями взаємним боргом, йшла стаття про покарання сина за побиття батька, що завершувала розділ про сімейне право; а перша стаття наступного розділу — 196-а‚ взагалі починала перелік можливих ушкоджень у результаті побиття однієї людини іншою. Статті описували винятково конкретні випадки і тим самим давали закінчені наставляння судді: якщо з’ясуються такі-то обставини і будуть відсутні такі-то умови, то винеси таке-то рішення (майже кожна стаття і починалася з «Якщо...»). Така побудова правових норм характерна для всього древнього права, яке не прагнуло до зайвих і не корисних для тодішньої практики узагальнень; воно одержало назву казусного (від латинського саsus - випадок). Іншим характерним принципом законів був значною мірою релігійний зміст тих заборон, які пропонувалися чи припускалися. Хаммурапі оголосив протиправними і караними такі ж дії, які у релігійній традиції розглядалися як гріховні: насильство, обман, усяка брехня, ініціатива в сімейних розбратах, порушення встановленого богами порядку і, відповідно, особливого становища інших осіб. У законах Хаммурапі подається цілий ряд цікавих постанов, якими визначається майнове становище заміжньої жінки. У цих постановах з особливою яскравістю виступає на перший план договір, як підстава не тільки способу укладення шлюбу, але також і цивільно-правового становища заміжньої жінки в сім’ї чоловіка. З цієї точки зору на сімейне право жінки, як на договірне право, ми переважно розглянемо статті законів Хаммурапі. Вище сказано, що характерною умовою укладення шлюбу в стародавності було придбання жінки. Саме ж придбання відбувалося: 1) або шляхом фактичного заволодіння жінкою (спосіб придбання первісний), 2) або шляхом договору про передачу жінки (спосіб придбання похідний). Закони Хаммурапі, виявляється, уже не знають фактичного заволодіння жінкою як способу укладення шлюбу: ні викраденням, ні добровільною втечею нареченої за допомогою нареченого, ні будь-яким іншим шляхом. Закони Хаммурапі позитивно встановлюють, що шлюб виникає тільки в силу договору. Якщо людина бере дружину, не уклавши договору, то ця жінка — не є дружина (§ 128)227. В українській редакції Законів Хаммурапі є істотна поправка цієї статті «Якщо чоловік‚ взявши дружину‚ не укладе з нею договору‚ — ця жінка не дружина»228. У першій редакції не зовсім зрозуміло з ким він повинен був укласти договір? Якщо з нею, тоді це виправлення суперечить наступним статтям законів Хаммурапі, хоча добре захищає права дівчини, що не може вважатися дружиною‚ якщо з нею не уклали договір.
Способи укладення шлюбу за законами Ману
За своїм значенням і популярністю Закони Ману не поступаються Законнику Хаммурапі. Їхнє складання відносять до I століття до н.е. Авторами Законів Ману були, очевидно, жреці однієї з стародавньоіндійських брахманських шкіл. Вони ж дали цій кодификації ім’я Ману, одного з міфічних прабатьків людини. Мова, якою написані Закони Ману, називається санскритською. Це мова стародавніх індусів. За своїм словниковим фондом і граматичним ладом санскрит знаходиться в тісному спорідненні зі всіма основними європейськими мовами — грецькою і латинню, німецькими і слов’янськими мовами. Спільність так званих індоєвропейських мов давно вже привела дослідників до висновку про праісторичну територіальну близькість усіх тих народів, нащадками яких є стародавні греки і римляни, германці і слов’яни, кельти і литовці. Районом їх первісного спільного проживання називають звичайно Південну Європу, включаючи Україну, Кубань, Поволжя. Природно припустити, що мовна спільність була для них не випадковою, як не випадковим був і їхній територіальний зв’язок. Про це ж свідчать звичаї, багато з яких поєднують зазначені народи дивним збігом деяких подробиць, обрядів і т. ін. і які не могли бути просто запозичені‚ чи виникнути незалежно один від одного232. У Древній Індії поняття права як сукупності самостійних норм, що регулюють суспільні відносини, було невідоме. Повсякденне життя індійців підкорялося правилам, затвердженим у нормах, які за своїм характером були скоріше етичними, ніж правовими. При цьому дані норми носили яскравий відбиток релігії. Норми, які визначають поводження людей у їхньому повсякденному житті (дхарми), містилися в збірках — дхармашастрах. Найбільш ві-домою в нашій літературі дхармашастрою є Закони Ману. Закони Ману складаються з 2685 статей, написаних у формі двовірша (шлок). Безпосередньо правовий зміст мають нечисленні статті, що містяться в основному в главах VIII і IX (усього в Законах 12 глав). Головне в Законах Ману — закріплення існуючого варнового ладу. Тут докладно описується походження відповідно до релігійного вчення варн, указується на спадково-професійний характер варн, визначаєюься призначення кожної варни, привілеї вищих варн. Особливістю Законів Ману є релігійне забарвлення всіх його положень. Зміст Законів Ману виходить за межі права. Вони трактують і про політику, мораль, дають релігійні розпорядження благочестивій людині. Правова санкція доповнюється часто погрозою несприятливого наслідку у потойбічному світі за поганий вчинок. І не тільки для самого правопорушника. Лжесвідок попереджається, наприклад, що коли він говорить неправду «щодо дрібної худоби», те «убиває п’ять своїх родичів», щодо корів — десять, щодо коней — сто і тисячу — щодо людей233. Закони Ману були написані в період, коли основна маса арійського населення Індії жила в умовах патріархального побуту. Так писав про арійців Василь Васильович Розанов (1856 — 1919 рр.) — явище багато в чому загадкове для російської культури. Такого не бувало, та навряд чи й буде колись. Сучасники відверталися, дослідники воліли обходити мовчанням, нащадкам заборонялося читати книги Розанова. І дотепер усякий судить про нього по-своєму234. Два великих племені майже виключно займають поле діяльності Всесвітньої історії — арійське і семітичне. Якщо ми простежимо за характером цих двох племен протягом усього їхнього існування, ми будемо уражені глибоким розходженням, яке всюди і в усьому виявляється між ними. На самій зорі свого історичного існування ці племена, далеку галузь яких складаємо і ми, назвали себе «світлими», аrioi, і цим ім’ям несвідомо відзначили той особливий характер, який відбився на всій їхній історії. Усюди, де ми їх не спостерігаємо, від Гангу і до Міссісіпі, від старих «Вед» і до нашого часу, вони є наповненими життєрадісним почуттям, люблять природу і поклоняються красі і, не заглядаючи у віддалене майбутнє, цілком віддають сьогоденню свої добросердечні сили. Неможливо обчислити всі роди діяльності, які займали їх, і якщо історія так безмежно багата подіями, якщо те, про що оповідає вона, так безкінечно різноманітне, це завдяки винятково особливостям арійського духу235. Розглянемо докладніше питання про те, яке ж правове положення відвели арійці, однієї із брахманських шкіл, заміжній жінці в законах Ману Древньої Індії.
Висновок
Таким чином, ми бачимо, що дочки, які виходять з батьківщини і утворюють нове господарство, позбавляються в кількості їхніх спадкових прав: їхні початкові, рівні з братами, частки зменшуються до половини початкової їх кількості. Ось у цьому і полягає типова риса успадкування за звичаєм прямих спадкоємців, яких не відділено.
