Філософські питання про двоїстість людини в трагедії Софокла “Антігона”.
Сюжет трагедії Софокла «Антігона»
У Афінах говорили: «Найвище в житті людському - закон, і неписаний закон - вище за писане». Неписаний закон - вічний, він дан природою, на нім тримається всяке людське суспільство: він велів шанувати богів, любити рідних, жаліти слабких. Писаний закон - в кожній державі свій, він встановлений людьми, він не вічний, його можна видати і відмінити. Про те, що неписаний закон вищий за писаний, вигадав афінянин Софокл трагедію «Антігона». Був у Фівах цар Едіп - мудрець, грішник і страждальник. По волі долі йому випала страшна доля - не відаючи, убити рідного батька і одружуватися на рідній матері. Із власної волі він страчував себе - виколов очі, щоб не бачити світла, як не бачив він своїх мимовільних злочинів. По волі богів йому дарувало пробачення і блаженна смерть, Про життя його Софокл написав трагедію «Цар Едіп», об смерті його - трагедію «Едіп в Колоні».
Від кровозмісного браку у Едіпа були два сини - Этеокл і Полигоник - і дві дочки - Антігона і Исмена. Коли Едіп відрікся від влади і віддалився у вигнання, правити стали удвох Этеокл і Полиник під наглядом старого Креонта, свойственника і радника Едіпа. Дуже скоро брати посварилися: Этеокл вигнав Полиника, той зібрав на чужій стороні велике військо і пішов на Фіви війною. Був бій під стінами Фів, в поєдинку брат зійшовся з братом, і обоє загинули. Про це Есхіл написав трагедію «Семеро проти Фів». У кінцівці цієї трагедії з'являються і Антігона і Исмена, що оплакують братів. А про те, що було дальше, написав в «Антігоні» Софокл.
Після загибелі Этеокла і Полиника владу над Фівами прийняв Креонт. Першою його справою був указ: Этеокла, законного царя, полеглого за вітчизну, поховати з честю, а Полиника, що привело ворогів на рідне місто, позбавити поховання і кинути на розтерзання псам і стерв'ятникам. Це було не в звичаї: вважалося, що душа непохороненого не може знайти заспокоєння в замогильному царстві і що мстити беззахисним мертвим - негідно людей і незавгодно богам. Але Креонт думав не про людей і не про богів, а про державу і владу.
Але про людей і про богів, про честь і благочестя подумала слабка дівчина - Антігона. Полиник їй такий же брат, як Этеокл, і вона повинна потурбуватися, щоб душа його знайшла таке ж замогильне заспокоєння. Указ ще не оголошений, але вона вже готова його переступити. Вона зве свою сестру Исмену - з їх розмови розпочинається трагедія. Чи «допоможеш ти мені»? - «Як можна? Ми - слабкі жінки, наша доля - покора, за непосильне немає з нас попиту:
богів я шаную, але проти держави не піду«. - »Добре, я піду одна, хоч би на смерть, а ти залишайся, коли не боїшся богів«. - »Ти безумна«! - »Залиш мене одну з моїм безумьем«. - »Що ж, йди; все одно я тебе люблю«.
Входить хор фиванских старійшин, замість тривоги звучить тріумфування: адже отримана перемога, Фіви врятовані, час святкувати і дякувати богам. Назустріч хору виходить Креонт і оголошує свій указ:
героєві - честь, лиходієві - сором, тіло Полиника кинуте на наругу, до нього приставлена варта, хто порушить царський указ, тому смерть. І у відповідь на ці урочисті слова вбігає стражник з плутаними поясненнями: указ вже порушений, хтось присипав труп землею - нехай символічно, але поховання здійснилося, варта
не устежила, а йому тепер відповідати, і він в жаху. Креонт розлючений: знайти злочинця або варті не зносити голів!
«Могутня людина, але зухвалий! - співає хор. - Він підкорив землю і море, він володіє думкою і словом, він будує міста і править; але до добра або до худу його потужність? Хто правду шанує, той хороший; хто в кривду впав, той небезпечний». Про кого він говорить: про злочинця або про Креонте?
Раптом хор замовкає, уражений: повертається стражник, а за ним - полонена Антігона. «Ми змахнули з трупа землю, сіли вартувати далі, і раптом бачимо: приходить царівна, плаче над тілом, знову обсипає землею, хоче вчинити узливання, - ось вона»! - «Ти переступила указ»? - «Так, бо він не від Зевса і не від вічної Правди: неписаний закон вищий за писаний, порушити його - страшніше за смерть; хочеш страчувати - страти, воля твоя, а правда моя». - «Ти йдеш проти співгромадян»? - «Вони - зі мною, тільки тебе бояться». - «Ти ганьбиш брата-героя»! - «Ні, я шаную брата-мерця». - «Не стане другом ворог і після смерті». - «Ділити любов - долю мою, не ворожнечу». На їх голоси виходить Исмена, цар обсипає і її докорами: «Ти - підсобниця»! - «Ні, сестрі я не допомагала, але померти з нею готова». - «Не смій помирати зі мною - я вибрала смерть, ти - життя». - «Обоє вони безумні, - обриває Креонт, - під замок їх, і та виконається мій указ». - «Смерть»? - «Смерть»! Хор в жаху співає: божому гніву немає кінця, біда за бідою - як хвиля за хвилею, кінець Эдипову роду: боги тішать людей надіями, але не дають їм збутися.
Креонту непросто було наважитися приректи на страту Антігону. Вона не лише дочка його сестри - вона ще і наречена його сина, майбутнього царя. Креонт викликає царевича: «Твоя наречена порушила указ;
смерть - їй вирок. Правителеві покорятися повинно в усьому - в законному і в незаконному. Порядок - в покорі; а ляже порядок - загине і держава«. - »Можливо, ти і прав, - заперечує син, - але чому тоді усе місто ремствує і жаліє царівну? Чи ти один справедливий, а увесь народ, про який ти печешся, - беззаконний«? - »Держава підвладно паную«! - вигукує Креонт. »Немає власників над народом«, - відповідає йому син. Цар непохитний: Антігону замурують в підземній гробниці, нехай врятують її підземні боги, яких вона так шанує, а люди її більше не побачать, »Тоді і мене ти більше не побачиш«! І з цими словами царевич йде. »Ось вона, сила любові! - вигукує хор. - Ерот, твій стяг - прапор перемог! Ерот - ловець кращих добыч! Усіх підкорив людей ти - і, підкоривши, безумишь…«
Антігону ведуть на страту. Сили її кінчилися, вона гірко плаче, але ні про що не шкодує. Плач Антігони перекликається з плачем хору. «Ось замість весілля мені - страта, замість любові мені - смерть»! - «І за те тобі вічна честь: ти сама обрала собі шлях - померти за божию правду»! - «Живцем сходжу я в Аид, де батько мій Едіп і мати, переможець брат і переможений брат, але вони поховані мертві, а я - жива»! - «Родовий на вас гріх, гординя тебе захопила: неписаний шануючи закон, не можна переступати і писаний». - «Якщо божий закон вищий за людських, то за що мені смерть? Навіщо молитися богам, якщо за благочестя оголошують мене нечестивицей? Якщо боги за царя - спокутуватиму провину; але якщо боги за мене - поплатиться цар». Антігону відводять; хор в довгій пісні поминає страждальників і страждальників минулих часів, винних і безневинних, богів, що рівно потерпіли від гніву.
Царський суд здійснений - починається божий суд. До Креонту являється Тиресий, улюбленець богів, сліпий віщун - той, який застерігав ще Едіпа. Не лише народ невдоволений царською розправою - гніваються і боги: вогонь не хоче горіти на вівтарях, віщі птахи не хочуть давати знамень. Креонт не вірить: «Не людині бога осквернити»! Тиресий прославляє голос: «Ти зневажив закони природи і богів : мертвого залишив без поховання, живу замкнув в могилі! Бути тепер в місті заразі, як при Едіпові, а тобі поплатитися мертвим за мертвих - позбутися сина»! Цар збентежений, він уперше просить ради у хору; чи поступитися? «Поступися»! - говорить хор. І цар відміняє свій наказ, велів звільнити Антігону, поховати Полиника: так, божий закон вищий за людський. Хор співає молитву Діонісу, богові, народженому у Фівах : допоможи співгромадянам!
Але пізно. Вісник приносить звістку: немає в живих ні Антігони, ні жениха її. Царівну в підземній гробниці знайшли такою, що повісилася; а царський син обіймав її труп. Увійшов Креонт, царевич кинувся на батька, цар відскочив, і тоді царевич встромив меч собі в груди. Труп лежить на трупі, брак їх здійснився в могилі. Вісника мовчки слухає цариця - дружина Креонта, мати царевича; вислухавши, обертається і йде; а через хвилину вбігає новий вісник: цариця кинулася на меч, цариця убила себе, не в силах жити без сина. Креонт один на сцені оплакує себе, своїх рідних і свою провину, і хор вторить йому, як вторив Антігоні: «Мудрість - вище благо, гординя - гірший гріх, пиха - чваньку страта, і під старість вона безрозсудного розуму учить». Цими словами закінчується трагедія.
