ІНФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО:ПРОБЛЕМИ ТА ІЛЮЗІЇ(автор Мілющенко Оксана)

У даний момент вирує дискусія стосовно майбутнього цивілізації, що заохочується в новій ситуації швидкого наукового й технічного поступу.

Альфред Порт Вайтгед У моєму Едемі ми маємо декілька блискучих паровозних, цистсрноподібних локомотивів, наливне водяне колесо та інші прекрасні речі застарілої машинерії, призначеної для того, щоб гратися з нею. В його Новому Єрусалимі навіть куховари хотіли б бути холоднокровними механіками.

Вістен Г'ю Ауден

“Інформаційне суспільство” виражає ідею нової фази в історичному розвиткові передових країн. Тобто, не прихід “постіндустріального” суспільства, а створення нового соціального зразка, що є результатом “другої індустріальної революції”, яка в основному грунтується на мікроелектронній технології. Зростаюча кількість людей з необхідністю втягується в безпрецедентне розмаїття інформаційно орієнтованих типів робіт. Наукові й технічні працівники збирають і продукують інформацію, менеджери й фахівці опрацьовують її, викладачі й працівники комунікаційної сфери поширюють її. Цей процес “інформатизації” не залишає недоторканою жодну сферу соціальної активності: од повсякденного життя до міжнародних відносин та від сфер дозвілля до виробничих відносин.

Такі поняття, як “Третя хвиля” Олвіна Тоффлера (фактично синонім до “інформаційного суспільства”), ввійшли в уяву населення. Було зроблено фільм “Третя хвиля”, а в Сполученому Королівстві Великобританії “Третя хвиля” є гаслом “Брітіш телеком едвертізін кемпейн”. У міру того, як ми наближаємося до третього тисячоліття, поняття “інформаційного суспільства”, в якому фокусуються всі дискусії щодо “майбутнього”, дедалі частіше використовується як зручний універсальний засіб. Урядова політика також випливає із цієї концепції, особливо стосовно освіти. На даний момент британці переконані: “Наша система освіти має бути важливим, може, навіть домінуючим чинником, що забезпечить економічне процвітання Сполученого Королівства Великобританії в інформаційному суспільстві світового масштабу”.

Однак деякі питання досить часто не усвідомлюються або мають ухильні чи неясні відповіді. Який зв'язок існує між новою технологією й суспільством? Якою мірою й за яких обставин технологічний потенціал стає соціальною долею? Наскільки правомірно приймати той різновид економічних і соціальних перетворень, що відбуваються в наш час, за епохальну соціальну трансформацію? І якщо так чи інакше ми є свідками виникнення “нового типу суспільства”, то чи мають рацію його адвокати, стверджуючи (як вони це часто прагнуть робити), що соціальні ефекти інформаційної технології в цілому позитивні?

Проте наприкінці сучасної доби залишається питання, чи має бути поняття “інформаційного суспільства” передане на звалище надлишкових ідей, чи воно утримається як інструмент для соціального аналізу. Чи має воно майбутнє як прояснююче поняття, котре вказує на один з найзначущіших аспектів сучасних соціальних змін, а саме на пов'язаний з поширенням інформаційної технології? Або ж, можливо, треба відмовитися од нього саме тому, що його більш правомірно можна використати при появі дедалі новіших “мікрочіпових” пристроїв, аніж завдяки його можливості пояснювати соціальну реальність?

Є також інший аспект цього питання. Поняття “інформаційного суспільства” звучить як обнадійлива нота посеред настрою загальної рецесії. В Японії воно знайшло повну підтримку в певної групи людей як об'єднуюче гасло для активізації досліджень та підприємницької діяльності. Якщо будь-який соціальний прогноз є песимістичним, таким, що попереду бачить лише занепад (економічний) чи катастрофу (ядерну), то тоді поняття “інформаційного суспільства” звучить позитивно і, очевидно, надає певного сенсу соціальним намірам і цілям. У той час, коли інтелектуали оплакують кінець прогресу або недостатність утопій, оживає стара ідея про те, що добре суспільство виростає із сучасного. Таким чином, не лише використання цього поняття для соціального аналізу, а і його соціальна роль усередині національного та глобального контексту заслуговують на подальше дослідження.

ПОЛІТИКА ЩОДО ТЕХНОЛОГІЇ

Нова технологія набула значення могутнього символу принаймні із часів Френсиса Бекона. Він вважав, що науку й технологію слід розглядати як засіб подолання шкідливих наслідків “випадіння” людини із сфери Божої милості. Фактично, його утопія “Нова Атлантида” (1627 p.) балансувала між “теологічною” і “природною” інтерпретаціями людських діянь. У той час, як він продовжував використовувати мову Біблії, увесь дух його творів готував підвалини домінуючій темі західної культури, відповідно до якої прогрес людства забезпечується шляхом наукової та технологічної експлуатації природи.

Неабиякі дебати виникали щодо побічного впливу релігії й політики на походження сучасної технології. Якщо Максові Веберу часто приписують точку зору, згідно з якою релігійні (зокрема, протестантські) корені були визначальними щодо науки, а інші заперечували це, то сам Вебер підкреслював внесок християнської теології у справу виправдання технологічної активності. Це є частка Богом даного завдання стосовно розподілу контролюючої й трансформуючої його праці, що надає додаткового імпульсу в контексті стражденного світу, позбавленого безпосереднього доступу до Творця. У XVIII й частково в XIX століттях технологія обов'язково пов'язувалася з вірою в прогрес. Саме про їхній тісний зв'язок з розквітаючим капіталізмом, який зростаючими темпами вимагав нових технологій як засобу для підтримки й підвищення рівня прибутку, йшлося головним чином у вченнях Бекона чи Макіавеллі.

Прогрес, котрий для багатьох вікторіанців був одночасно й політичним прагненням, мав бути досягнутий завдяки застосуванню науки й технології до всіх сфер життя, а також мав бути засобом пояснення соціальних змін. Він надихав початкову соціологію. Прогрес, промисловість, наука й техніка отримали безсмертя у Великій виставці в Кришталевому палаці Лондона в 1851 році. Однак, хоча поширена британська віра в технологічний розвиток не слабнула протягом багатьох десятиліть, усе ж можна зробити висновок, що центр ваги “технічного прогресу” перемістився на інший бік Атлантики. Саме в США, як ніде в Європі, із технологічного прогресу було зроблено щось подібне до панацеї. Технологічні утопії (як їх назвав Говард Сегал) накреслювали деталізовані схеми майбутнього гарного суспільства. Славнозвісний Едвард Белламі в книзі “Погляд назад” розглядав Америку як таку, що обплутана електричними й телеграфними комунікаціями і в якій будь-що (від музики до продуктів харчування) подається по трубах у кожний будинок із центрального джерела.

Можливості такого соціального й матеріального конструювання завзято використали численні прихильники Клубу Белламі, для яких “Погляд назад” відображав загальноприйняту віру в неминучість технічного прогресу. Бажане майбутнє (розквіт технологічного утопізму припадав на 1883—1933 роки) уявлялося не як розрив, а як поступове виростання з нього.

Здається, сьогодні немає потреби брати до уваги очевидний зв'язок між цими ранніми технологічними утопіями, святкуванням у 60-ті роки “електричної величності” в Букмінстерській сукновальні чи, за Маршаллом Маклюеном, між “дротяним суспільством” і “силіконовою цивілізацією” сьогодення. Проте зв'язок і наслідування вражаючі. Технологічна утопія прискорено виростає із сучасних умов і на тривалий час має гарантувати спокій і процвітання всім. Існує можливість виправити менш бажані наслідки технологічних інновацій шляхом подальшого застосування техніки. Сьогодні велике значення надається зусиллям, спрямованим на створення нового суспільства (соціалістична версія наголошує, що кінцевим результатом технічного розвитку є справедливість і рівність). США однозначно не втрималися на позиції “провідного суспільства”. Тепер Японія сприймається як така, що загрожує їхньому лідерству.

Концепція “інформаційного суспільства” має спільні утопічні аспекти з деякими попередніми технологічними концепціями “гарних суспільств”. Адже, як ми бачили, той спосіб, яким розвивалася інформаційна технологія і який призводить до збільшення вже існуючого розриву між соціальними групами й націями, розширює можливості держави та інших інституцій спрямовувати й контролювати життя людей і підсилює владу постійно зростаючих економічних інтересів. У світлі сказаного, “інформаційне суспільство” також уявляється як досить сильно навантажене ідеологічним аспектом.

Такий “ідеологічний аспект” може бути вилущеним в міру того, як стає явним той специфічно сучасний спосіб поєднання політики з технологією, коли він часто маскує капіталовкладення, котрі спрямовуються в інформаційну технологію, відвертає увагу од деяких ускладнюючих суперечностей, і коли він водночас надає інформаційному суспільству, що наближається, видимість цілком природного й логічного соціального поступу.

У 6О-ті роки, десятиліттям раніше від того часу, коли інформатика стала предметом соціальної дискусії, Юрген Габермас вважав, що поширені форми “технократичного розуму” являють собою серйозну загрозу людській свободі. Суспільна сфера комунікацій і прийняття рішень так усе перекручує, що більша частина населення перебуває в цілковитому невіданні стосовно реального розподілу влади й контролю в даному суспільстві. Габермас говорив, що політичні дебати систематично зводяться до чисто технічного рівня (мова буття, визначена “контрольованою економікою”, є добрим прикладом) і водночас технологія стає майже конкурентом політики.

Зведення політичних дебатів до технічних засобів веде до того, що люди втрачають можливість брати в них участь на рівні моралі та справедливості і, отже, можливість шляхом політичних дій впливати на їхні результати. Сьогодні розвиток інформаційної технології демонструє це дуже добре. Такі гасла, як “комп'ютери в кожну школу”, “автоматизуватися чи збанкрутувати” звужують будь-яку дискусію швидше до питання засобів, аніж мети. Запитання типу “Чому дитині необхідно показувати клавіатуру й екран?” або “Хто матиме вигоду від автоматизації?”— це запитання, які не можна ставити, оскільки вони послідовно виводять на цінності й цілі. А тим часом політичні рішення досить часто подаються громадськості як fait accompli'. Лише деякі британці здогадуються і про причини, чому саме нова кабельна інфраструктура, а не зростаюча телефонна мережа стають предметом суспільної політики.

Наступний аспект Габермасових тверджень стосовно того, що технологія стає конкурентом політиці, також сьогодні став очевидним. Він цитує “кібернетичну мрію” Германа Кана про використання техніки для стеження й масової освіти, прямого електронного спілкування з людським мозком і таке інше. Кульмінацією може бути “заплановане відчуження”. Проте інформаційна технологія дійсно робить можливими багато таких речей, які колись були вже відкинуті як “фантастика”. Теоретичне передбачення б0-х років про те, що політичні рішення можуть бути комп'ютеризовані, у 80-х роках стає тверезим холоднокровним фактом. Системи протиракетного захисту є саме таким випадком.

Отож, що означає “ідеологічний аспект” концепції “інформаційного суспільства”? По-перше, на задньому плані це — передусім нерівність і владні відносини. На даний момент, коли марно сподіватися на те, що поширення інформаційної технології матиме таке ж позитивне значення, як і поширення книгодрукування, безвідповідальними є заяви: це подібне до того, що вже відбулося раніше. Той факт, що багато людей купують усе дешевші домашні комп'ютери, нічого не додає до “інформаційної революції”.

По-друге, концепція “інформаційного суспільства” не лише поглинає будь-який опір у суспільстві, а також і опозиційні рухи. Основні суперечності мають ще менші можливості проявити себе на поверхні, аніж нерівність і конфлікти. Нині опозиційні рухи в контексті інформаційної технології даються взнаки в недостатній інформації щодо співвідношення між загальним добром і дешевими послугами. Реальна загроза з боку сучасного розвитку інформаційної технології суспільній службі радіомовлення та громадським бібліотекам є проявом глибинної рушійної сили опозиції.

По-третє, прихід “інформаційного суспільства” розглядається (принаймні, його популярними прихильниками) як цілком природне явище. Це — ясний шлях уперед. Майбутнє пролягає через інформаційну технологію. Нова технологія повинна стати “щиросердно всеохоплюючою”, заявляють капітани індустрії. Ось чому освітні системи мають бути переорієнтовані, ринок звільнено від ланцюгів, а дослідження у сфері високих технологій і торговельні угоди повинні зростати. Ось чому також рух луддистів має бути придушеним.

Цей частковий ідеологічний аспект — “інформаційне суспільство” як логічний і природний соціальний рух уперед — у подальшому підтримується типово західною вірою в прогрес завдяки необмеженому економічному нагромадженню. Те, що Шелліс назвав “силіконовим ідолопоклонством”, співзвучне цій непохитній, стійкій вірі.

Зробивши такі зауваження щодо ідеологічного аспекту, я мушу повторити й розширити визначення, викладені в передмові. Я не стверджую, що “панівна ідеологія” існує для того, аби обманювати широкі верстви населення розвинутих країн. Це й не змова з метою ошукати таких людей. Швидше, я попереджаю, що некритичне використання концепції “інформаційного суспільства” веде до приховування або замовчування недоліків домінуючої реальності з боку могутніх сил.

Я хотів би також наголосити, що суть прояву таких відносин влади полягає не просто в тому, аби замінити одні відносини іншими, а в тому, щоб відкрити двері для належного нормативного підходу. Чоловіче—жіноче партнерство в новій технології не виключає можливості боротьби, проте як спосіб визнання спільності людства може стати початком перегляду технологічних пріоритетів. Виявлені суперечності розвитку інформаційної технології майже не заслуговували б на серйозну увагу, якби це не ставило під сумнів саму природу економічного життя, тобто чи воно існує для виробництва речей, а чи ж воно у своїй основі є відносним.

ОПІР І АЛЬТЕРНАТИВА

Той, кого турбує вторгнення тиранії технократичної влади, втіленої в інформаційній технології, не може не помічати протидіючих рухів, які також існують у сучасному суспільстві. Це правда, що ідея інформаційного суспільства є сильною й популярною, однак є досить багато людей, для яких вона є віддаленою й нереальною, і, крім того, є інші, хто ставиться до неї з підозрою й ворожістю. Для них критика ідеології самої по собі уявляється чимось незначним, а не центральним завданням; більш нагальним є дієвий опір прийняттю нової технології. Однак досліджувати форми опору (зокрема, руйнівний луддизм стосується вищесказаного) — це одна справа, а приєднатися до пошуків альтернатив — інша. Я спробую довести, що обидві стратегії потрібні для того, аби інформаційне суспільство (яке тут зображене) не стало самовдоволеним пророцтвом.

Вторгнення інформаційної технології в різноманітні сфери життя (тільки цього тижня я виявив, що на мою пластикову картку можна купити квиток на поїзд до приміської станції і що невдовзі мій офіс зможе з'єднуватися з центральним комп'ютером IBM) відроджує інтерес до луддизму як до способу протистояння технології. В той час, як дехто використовує це поняття як епітет, що характеризує все “антипрогресивне” або на означення того, хто зовсім нерозсудливо бажає “повернути час назад” через відмову прийняти нову технологію, інші (як консерватори, так і радикали) охоче приймають цей ярлик як такий, що правильно відображає їхній стан. “Якщо бути луддистом означає зберігати все, що було добрим у минулому, і відкидати ті речі, які руйнують добро, тоді я вітаю цей термін”, — говорить Майкл Шелліс.

Здається, що більшість тих, хто вірить сьогодні в “загрозу нашому майбутньому”, є членами робітничих спілок, котрі чинять опір нестримному наступові нової технології на їхні робочі місця.

Звичайно, перші луддисти, які на початку XIX століття учиняли напади на фабрики й розбивали нові машини в Йоркширі, Ланкаширі, Чеширі та в Середній Англії, здійснювали свій протест проти індустріалізму в ті часи, коли ще не існувало робітничих спілок. Показово, що характерною рисою старанно запланованих нічних рейдів було те, що руйнувалися лише ті машини, котрі являли собою загрозу для існування й майстерності. Ясно, що страх перед новим був спровокованим. Проте корисно поставити луддизм у більш широкий контекст. Ті машини були символом цілком нового способу життя, який супроводжувався поширенням учення про економіку laissez-faire, появою великих промислових підприємств, нового розколу між домівкою, працею та втратою попереднього зразка взаємної відповідальності між найманим і наймачем.

Серед тих, хто обережно сприймає позицію луддистів щодо сучасної технології, саме Кевін Робіне і Френк Вебстер найбільш ясно розшифрували цей зв'язок. Вони вважають, що сучасний луддизм, з одного боку, вимагає відмовитися од покори диктату політекономії laissez-faire, в якій економічні інтереси підпорядковують собі повсякденний спосіб життя, працю й майстерність людей. З іншого боку, визнаючи, що луддистський опір був спрямований не проти машин per se, а проти соціальних відносин, які уособлюються ними, вони наполягають, що луддизм є певний спосіб бачення, “критика розвитку, котрий внаслідок того, що він являє собою просту сукупність технічних змін, здається нестримним і незаперечним”. Достатньо пристосовані для критики розвитку капіталістичного суспільства, такі ж “соціальні відносини”, репрезентовані інформаційною технологією, в основному мають вигляд класових відносин. Ставлення чоловіка до жінки, етнічної більшості до меншості, індивіда до держави (і таке інше) так само мають тенденцію до того, щоб бути інтерпретованими в термінах класової теорії. Очевидно, такі аналітики визнають, що в сучасному суспільстві робітничий рух не просто поступився місцем іншим рухам (таким, як рух за мир чи феміністський), а навіть більше того, — робітничий рух може добре діяти як “носій” великих турбот. До того ж, зрозуміло, що багато ключових соціальних проблем, які спричинює інформаційна технологія, стосуються сфери праці та зайнятості. В цілому це усуває перешкоди для відродження луддизму як критики, яка базується виключно на класовому аналізі.

Надання такого важливого значення класовим відносинам і робітничому рухові може також відволікати увагу від інших проблем. Так, у сфері інформаційної технології транснаціональні корпорації домінують, проте такий же досвід інтернаціоналізації робітничого руху не береться до уваги. Однак, окрім цього, якщо правильним є твердження, що інформаційна технологія сприяє значному посиленню державного нагляду, то чому ж тоді така мала критична й протидіюча активність має місце на цій арені? Громадянські вільні угруповання ще можуть завдати серйозного удару урядовому самовдоволенню щодо захисту громадян від небажаного зайвого нагляду та контролю. Питання, подібні до цього (які можуть бути поширені на культурну сферу в цілому), не мають задовільної відповіді, якщо класовий підхід залишається ключовим способом пояснення та основним напрямком боротьби.

Зрештою, луддизм як класова критика обмежений його негативною й чисто песимістичною позицією. Герберт Шіллер, зробивши нищівний висновок щодо глобального впливу інформаційної технології капіталізму, найбільшу надію покладає на передбачуваний “соціальний конфлікт у самому серці транснаціональної корпоративної системи”. Неясно, як цей конфлікт виникне. Але якщо він не зможе матеріалізуватися, то все ж він здатний відступити назад перед іншим “могутнім джерелом потенційного прориву у всеосяжній (американській) економіці”. Фактично подібний негативізм закладає основу для немарксистського луддизму. Майкл Шелліс робить висновок, що інформаційна технологія є “винахід диявола.., що породжує деструктивність”, “причаровує людей фальшивою вірою в несправжнього бога... Ми мусимо бути інформованими стосовно машин, які “думають”, але нас мало б засоромити їх використання”.

Сучасний луддизм репрезентує опір новій технології і є, по суті, негативним. Як такий він є неадекватною реакцією перед лицем очевидно антагоністичних сил. Проте, як підкреслювали Робіне і Вебстер, раціональне зерно етичної відповіді також помітне в луддизмі. Тим самим проблема знову розширюється завдяки відмові од спрощеного зведення буття до класових відносин. Це — натяк на існування можливостей для вироблення позитивної альтернативної стратегії.

Повернімося на мить до попередньої теми. В той час, як утопія Едварда Бедламі “Погляд назад” сприймалась у СІЛА одностайними гучними вітаннями, одного англійського читача вона зрештою вжахнула. “Погляд назад” видався Вільяму Моррісу більш подібним до історії, а відповіддю було написання ним власної славнозвісної сатиричної утопії “Новини нізвідки” (1890 p.). Його утопія, незважаючи на те, що надихалася марксизмом, була так само антиіндустріальною, як і антикапіталістичною. У своїх мріях він дивився назад із світу, сповненого значень і мистецької праці ремісника в ті часи, коли “вони самі прискорюють падіння вперед під цей жахливий тягар невпинного виробництва”. В цій системі досить мало сил витрачається на виробництво речей, але безмірна енергія витрачається на те, щоб повернутися (наскільки це можливо) до тієї проекції, коли “все було сакральним”.

Морріс пропонує справді утопічну альтернативу непривабливому на вигляд централізованому, орієнтованому на виробництво—споживання світові. Можна погоджуватися чи ні зі швидше романтичною ностальгією, аніж детально виписано альтернативою Морріса, проте незаперечним є те, що людська свобода й реалізація є високими пріоритетами. Увага до характерних рис “доброго суспільства” так само має значення, як і опір відчуженню, домі нації та дегуманізації.

Яка форма “альтернативного бачення” може бути включена в ідею “інформаційного суспільства”? Передусім вона повинна задовольняти дві вимоги. По-перше, нормативний базис альтернативи мусить бути чітко визначеним. По-друге, конче мають бути вказані різні рівні, на яких може мати місце вторгнення, а також засоби, завдяки яким політичні рішення можуть бути реалізовані. Це вимагає готових практичних зразків зміни встановленого порядку й можливостей вибору серед технологічних інновацій.

Технократична думка, особливо та, що втілена в сьогоденній комп'ютерній логіці, прагне звести до мінімуму дебати щодо етики або зовсім уникнути їх. Дискусії про “альтернативи” витягують її на перший план. На жаль, як зазначив Ганс Йонас, етика, яка розробляється щодо глобальних і довгострокових аспектів сучасної технології, значною мірою є недостатньою. Етика особистості розвинута набагато краще. Тобто одного разу ми усвідомимо, що “інформаційне суспільство” дає оманливе враження, начебто ми входимо в цілком нову соціальну ситуацію, і тоді довго торовані етичні кроки стануть доречними.

Імовірно, що інформаційна технологія породжує нові моральні проблеми. Одна з них може виникнути в разі, коли дані постійно й безслідно знищуються, інша — пов'язана з можливістю за допомогою комп'ютера втручатися в особисте життя. Але серед найважчих проблем окремо стоїть проблема статусу самої інформації. Тут постає старе питання щодо правильного співвідношення між даними, інформацією, знанням і четвертою категорією, яка сьогодні ще слабо окреслена, — мудрістю. Проте інформаційна технологія надає цьому етичному баченню нової нагальності й до того ж поєднує його з іншою групою проблем, пов'язаних з власністю: інформація як товар. “Інформація” виробляється для продажу на ринковій площі. Але що справді повинно бути захищено як “громадська інформація”, як “надбання”? І що може покласти край цьому процесові отоварення?

Другий критерій — це критерій реалізму стосовно стратегії. Усе це дуже добре для “процесу функціонування” (читай “відчуження”) якоїсь установи в Сан-Франциско, коли працівники марширують вулицею, несучи над головою картонні макети дисплейних терміналів, але така демонстрація не вичерпує можливостей стратегічних дій щодо інформаційної технології. Необхідний тип реалізму — це той, який пов'язує можливості для альтернативної дії з актуальними умовами в даному соціальному контексті. Незважаючи на позірну доладність уявлення про “інформаційне суспільство”, малоймовірно, що альтернативи йому будуть так само однорідні.

Якби навіть можна було теоретично показати, як сучасне суспільство зростаючими темпами поділяється на групи людей, котрі або мають, або позбавлені доступу до інформації й контролю над нею, то в реальному житті їхні зусилля розподіляються на численні й часто розрізнені протистояння. Робітничий процес та індустріальні відносини пропонують дещо ясніший приклад для відповідної стратегії. Нова Технологічна Угода, під яким би приводом її не запроваджували, може бути використана для перевірки й контролю за процесом адаптації до нової технології. Демонстрація автоматів і роботів, впровадження яких не вело б до втрати майстерності та робочих місць, була б тут досить доречною.

Інші стратегії виникають із спектра проблем, що включають формальну політичну активність в існуючих партіях, залучення до політичних процесів через соціальні рухи (що організовуються для поширення інформації й здійснення просвітницької політики) та локальні дії обивателів. Законодавчі зміни — такі, як захист інформаційних даних, — ясно вимагають активності традиційного типу. Але що стосується інформаційної технології, то тут також можуть мати місце альтернативні дії разом з іншими рухами. У Британії це — організація “Мікросістер”, яка намагається виправити той тип дисбалансу, що міститься в інформаційній технології, тоді як “Мікроелектроніка за мир” наважується підтримувати альтернативні проекти щодо розвитку військової техніки, головним чином, шляхом участі у величезних транснаціональних інформаційних технологіях. Подібні організації, такі, як американська “Комп'ютерні про фесіонали за соціальну відповідальність”, існують і в інших місцях.

Оскільки інформація та комунікація зростаючою мірою стають важливими категоріями на глобальному й на локальному рівнях, то відповідно виникають групи й рухи, наміри яких примушують змінювати напрямок їх розвитку або розширюють можливості для участі в них. Деякі з таких стратегій мають імпульсом егалітарність, у якому доступ до інформації та контроль над нею є ключовими проблемами, тоді як інші йдуть далі, щоб з'ясувати, чи є запропонована й установлена нова технологія загальною власністю. На міжнародному рівні в дебатах навколо достославного Нового Світового Інформаційного й Комунікаційного Порядку обговорюються такого типу проблеми, незважаючи на те, що цілком слушні сумніви висловлюються як стосовно життєздатності й ефективності форуму ЮНЕСКО, так і щодо намірів деяких учасників.

На більш локальному рівні ці два підходи, що стосуються справедливості та привласнення, знову можуть вступити в конфронтацію. З одного боку, є спроби заснувати децентралізовану комунікаційну систему, до якої доступ громадян був би гарантованим. З іншого — є проекти, які явно недвозначно спрямовані на те, щоб обернути загальний взірець технологічного розвитку на його протилежність, починаючи з дослідження соціальних і особистих “потреб”. Це стосується, зокрема, таких неблагополучних груп, як неповні (з одним батьком) сім'ї, ізольовані люди похилого віку тощо. Німецьке дослідження “Соціально-політичні шанси інформаційної техніки” — це один приклад. Праця Елізабет Гервер “Гуманізуюча технологія” — інший.

ПРОБЛЕМА ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

Як це не парадоксально, “інформаційне суспільство” має як ідеологічний, так і утопічний аспекти. І жоден з них не повинен залишатися поза увагою. На закінчення дозвольте мені навести чотири важливі докази щодо сказаного з відповідними зауваженнями.

По-перше, “інформаційне суспільство” ставить питання про нові соціальні обставини, але зовсім не в тому ракурсі, як про це думають усім відомі його прихильники. Як я вже показував, сподівання стосовно цього “нового суспільства” досить часто Грунтуються на дуже сумнівному економічному аргументі про домінацію нового “інформаційного сектора”. Його прояви можна бачити в зростаючій залежності від мікроелектроніки, комп'ютеризації й телекомунікації і в дедалі більшій кількості “інформаційних працівників”, котрі забезпечують очікуваний соціальний вимір, що виправдовує розмови про “інформаційну революцію” та “інформаційне суспільство”.

Ще зовсім немає ясності в тому, чи інформаційне суспільство виникло в усіх своїх вимірах. Централізм, монополії та нерівність, що їх породжує капіталізм, не щезають, а служба сервісу продовжує (як завжди) поширюватися разом з індустріальним виробництвом (хоч дещо з останнього переміщується на Південну півкулю). Демократія участі з безпосереднім доступом кожного до джерел інформації також з'являється не відразу за рогом. І те, що відсутнє в політичній сфері, відсутнє також і в культурній. Де обіцяні нові можливості вибору із розмаїття, де індустріалізований культурний досвід та діяльність стосовно використання зростаючого вільного часу, що виникає завдяки автоматизації?

Це означає, що, як виявляється, процес “інформатизації” соціального, економічного й культурного життя породжує важливі соціологічні питання. Тоді як на даний момент цілком ясно, що нагляд з боку державних агентів та службовців має довгу історію, котра передує впровадженню інформатики, вплив нових технологій під час загальної економічної перебудови може призвести до тривалих (і непередбачених) наслідків.

На економічному, політичному й культурному рівнях ефект інформатики видається досить глибоким. Її впливом на індустріальні відносини (як прямий, так і опосередкований) не можна нехтувати. Зростаюче усвідомлення моніторингу (часто небажаного) за особистим життям з боку комп'ютеризованих служб може стимулювати у відповідь нові види соціальних рухів. І, судячи з минулої історії, ті засоби передачі інформації й ті типи людської подоби, що передані на зберігання до “думаючих машин”, здатні спричинити зміни в нашому культурному досвіді.

По-друге, технологічна конвергенція, яка виражена в понятті “інформаційна технологія” є важливою як в соціальному, так і в технічному плані. Колись цілком зрозумілі категорії, що нині засмічені через поширення інформаційної технології, мають важливі соціальні розгалуження. Такі поняття, як “журналізм” або “середній менеджмент”, набувають нового змісту у зв'язку з впровадженням прямого вводу тексту й комп'ютеризованого упорядкування даних. Я вже показував більш широко, що нагляд, хоч і стає ефективнішим завдяки тільки комп'ютеризації, все ж його масове застосування можливе лише завдяки комп'ютеризації в поєднанні з телекомунікацією. Більше того, саме в цій галузі й відбуваються зараз швидкі зміни. І знову, тепер вже в глобальному контексті, дебати стосовно комунікативної й культурної домінації Півночі над Півднем набувають зовсім іншого забарвлення, оскільки інформаційна технологія робить ті ж самі комунікації провідниками економічної влади.

“Фактор конвергенції”, як це показав Вільям Мелоді, також має свої політичні імплікації. В ситуації, коли індустріальна політика заохочує до швидкого поширення телекомунікаційних мереж, включаючи кабельне телебачення, супутники, придатні для прямого радіомовлення, та об'єднані служби цифрового зв'язку, імпорт обладнання може надзвичайно розширитися. Поява нових мереж здатна відкрити країнам шлях до подальшого імпорту інформаційних послуг, “замінюючи внутрішнє виробництво й послуги у відповідному порядку: од формування баз даних до виробництва продукції телебачення. Це в свою чергу може викликати значний дисбаланс у фінансовій сфері і — як результат — призвести до втрати робочих місць, кількість яких перевищить новоутворені, і до серйозного підриву внутрішньої культурної політики”.

Як уже було показано вище, ті самі труднощі, до того ж, обтяжені етичними проблемами, окрім всього іншого, виникають від занадто інтенсивного споживання “інформації”. Усі питання, що постають стосовно соціальної, особистої, громадської, приватної, комерційної та культурної інформації, є тут доречними. І кожне вимагає відповідного етичного аналізу в контексті ревізії з точки зору їх технічного й соціального використання.

По-третє, в будь-яких міркуваннях щодо “інформаційного суспільства” слід пам'ятати, що технологічний потенціал не є чимось неминучим. Таке легке сковзання від розмов про технологічний прорив до проголошення його соціальних переваг є просто необачним. Навіть сам технічний прорив — це соціальна конструкція. Дослідження, експеримент та планування мали місце задовго до того, як інновації впроваджуються у вигляді економічно життєпридатного продукту. Однак це не означає, що інформаційна технологія неминуче має соціальне шкідливі чи зловісні аспекти.

Поза сумнівом, є багато інновацій, що грунтуються на мікроелектроніці, яким ми маємо підстави бути вдячними. Не одні лише автори, подібні до мене, мають радіти тій зростаючій ефективності, яка досягається завдяки мовному процесорові. Роботи та інші форми автоматики на заводах і в офісах часто послаблюють вплив монотонної праці, що руйнує дух людини. Комп'ютеризована ірригація, системи вирощування харчових продуктів та супутники, що досліджують природні й тваринні ресурси, роблять можливим значний крок у напрямку їх збереження. Комп'ютеризована медична діагностика збільшує вірогідність точного та швидкого діагнозу хвороби.

Але там, де ідея інформаційного суспільства залежить від версій технологічного детермінізму, вона повинна зустріти опір. Такий детермінізм є демонстративно фальшивим. Технологічний розвиток не має заздалегідь встановлених соціальних ефектів, відносно яких можна передбачити, чи є вони благотворними універсально, чи лише для даного випадку. Його можна представити як похідний від самого соціального утворення, включаючи деякі навмисні політичні, економічні й культурні уподобання. Незважаючи на те, що зразки технічного розвитку іноді виявляють себе як “самозростаючі” (в термінах Жака Еллюля), навіть цей процес не може продовжуватися без зворотного включення людського фактора.

Однаково, цей спектр соціального детермінізму повинен бути витісненим. Цей процес може мати кілька форм. Такі теоретики, як Гарі Бравермен і Мішель Фуко, хоч і перебувають у рамках різних традицій, є винуватцями заниження ролі людського фактора у своїх судженнях щодо системи “технологія і суспільство”. Але існує й інший аспект цієї проблеми, коли, так би мовити, нові технології і системи розглядаються як занадто детерміновані соціальними силами. Сама інформаційна технологія може бути напівнезалежним фактором усередині соціальних змін. Наприклад, коли Британська залізниця комп'ютеризувала свої фрахтові сховища, нова система мала цілком непередбачені наслідки для управлінських структур.

Відмова од детермінізму, що його містять концепції “інформаційного суспільства”, означає, що це поняття має бути відкритим для вільної дискусії з метою обговорення майбутніх альтернатив. Якщо соціальний і персональний вибори залучені, тоді їхня роль має бути висвітлена. Водночас, ці вибори та їхні мотивації не завжди будуть однозначними. Наприклад, імпульс, що стояв за узгодженням закону про захист даних інформації у Великобританії, не мав відношення до захисту власності як такої, але був породжений страхом втратити важливий інформаційний ринок на континенті, оскільки британський закон не був узгоджений з Європейською Конвенцією.

По-четверте, і це випливає з попередніх міркувань, проблема інформаційного суспільства є як політичною, так і аналітичною. Соціальний аналіз відіграє певну роль у самій політиці інформаційної технології. Маю на увазі таку “політику”, яка існує на різних рівнях: від міжнародної форми (через національне урядове планування) до рівня фірми й школи або навіть об'єднання сусідів. Тій діяльності, що як звичайно, приймається за політику, часто бракує етичного виміру й соціального усвідомлення.

У сьогоднішньому політичному кліматі, затьмареному, так би мовити, технологічною політикою (чи для того, щоб не втратити економічної конкурентоздатності, чи задля військової безпеки), робляться енергійні зусилля для того, аби спільно віднайти соціальну науку для технологічних цілей. Виділені для цього кошти витрачаються на те, щоб дослідити умови, за яких нова технологія може бути прийнятною, а люди могли б досить успішно пристосуватися до неї. Питання соціальних цілей, дослідження можливостей для звільнюючої, належної технології, оцінка етичних чи культурних вимірів нової технології — ці питання досі не сприймаються як пріоритетні.

Це завдання насамперед включає затвердження заново ролі соціального дослідження, що покликане відігравати роль “громадської філософії”. Соціальний аналіз має неминучий моральний вимір і перетинається у своїй основі з “людським фактором”. Ось чому висновок про значимість соціального формоутворення й соціальних наслідків інформаційної технології не повинен зводитися лише до соціальної інженерії. Соціальне орієнтовані вчені наважуються не продавати свої вроджені моральні та аналітичні права за мішанину з технологічної юшки. Соціальний аналіз повинен залишатися всередині концепції “інформаційного суспільства”, а не поза нею.

Лайон Д. ІНФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО: ПРОБЛЕМИ ТА ІЛЮЗІЇ //Сучасна зарубіжна соціальна філософія. - К., 1996. - С.362-380.