"Книга пісень" Ф. Петрарко - лірична сповідь поета

Ф. Петрарка- видатний гуманіст, поет, якому вдалося побачити цілісність течії думок, що передували Відродженню, і об’єднати їх у поетичному синтезі, що став програмою наступних європейських поколінь. Петрарка – засновник нової сучасної поезії, людина, яка наважилася в мороці Середньовіччя запалити полум’я не так божественного, як земного, людського почуття.

Петрарці належить найщиріша й найпоетичніша лірична сповідь про кохання, пронесене крізь усе життя:

Як не любов, то що це бути може?

А як любов, то що таке вона?

Ці рядки одного із сонетів, мабуть, найбільш інтригуючі у світовій ліриці. Уже понад шість століть читачі прагнуть здобути власну розгадку високого почуття Петрарки. У цьому сонеті відбилося сум'яття душі поета, ліричний конфлікт поета із самим собою. Таким було кохання Франческо Петрарки до земної жінки Лаури. 6 квітня 1327р. 23-річний поет побачив жінку на ймення Лаура в церкві святої Клари у Авіньйоні. Він закохався в неї з першого погляду і все життя залишався їй вірним.

Лаура була заміжня, у неї були діти, та для Петрарки вона – взірець усіх чеснот, краси і досконалості. Він щасливий від думки що кохана живе на світі, навіть не бачачи її та не зустрічаючись з нею. До сьогодні дуже мало відомо про справжню Лауру, яка надихала поета на створення одухотворених віршів. Можна сказати, що Лаура — це майже легендарна постать. Поезія Франческо Петрарки — своєрідний щоденник переживань і почуттів. В описі краси Лаури, за канонами ренесанської лірики, переважають порівняння з квітами, перлинами, зірками тощо. Це нібито робить красуню схожою на всіх інших ліричних героїнь того часу, але водночас приховано індивідуалізує її через складні смислові відтінки багатьох епітетів. У своїх сонетах Петрарка стверджує гуманістичний ідеал. Любов до земного життя й кохання до земної жінки не є гріховним — ось пафос його інтимної лірики. Лаура померла в розквіті свого молодого життя під час епідемії чуми. Поет, змертвілий від горя, шукав зустрічі з Лаурою хоча б у мріях та снах. Цікаво, що Петрарка сподівався в особі коханої знайти собі підтримку на шляху до спасіння душі та вічного життя. Ніщо поваби серцю не несе,

Бо згасло сонце і померкло все,

Разом із ним засипане землею.

В життя моє лиш смуток увійшов.

Я кличу смерть, щоб ту зустріти знов,

Що краще був би не стрічався з нею.

До останніх хвилин свого життя Петрарка залишався вірним пам'яті Лаури. Світлому образу коханої дівчини присвячено близько дев'яноста сонетів, які ввійшли в "Книгу пісень". Оспівуючи прекрасні почуття, великий італійський поет-гуманіст кожним своїм рядком стверджує, що справжнє кохання в житті людини буває тільки один раз.