Революція Мейдзі в Японії

Громадянська війна

Після повернення сьоґуном Токуґавою Йосінобу державної влади Імператору, в Японії було сформовано новий уряд. 3 січня 1868 року він проголосив указ про реставрацію прямого Імператорського правління. Згідно з цим документом сьоґунат Токуґава ліквідовувався, а управління державою переходило в руки Імператора та його уряду. На нарадах цього уряду було прийнято рішення позбавити екс-сьоґуна усіх рангів, титулів та більшої частини землеволодінь. Проти цього рішення виступили прибічники　ліквідованого сьоґунату. Японія опинилася розколотою на два табори і вступила у громадянську війну. За японською назвою 1868 року вона іменувалася «війною року земляного дракона» — війною Босін.

Наприкінці січня прихильники колишнього сьоґунату спробували захопити Кіото та відновити свою владу в країні. 27 — 30 січня 1868 року в битві при Тоба-Фусімі їх розбило нечисленне, але модернізоване військо Імператорського уряду. Останній оголосив екс-сьоґуна ворогом трону і сунув свою армію на схід до міста Едо, основної цитаделі сьоґунату. 3 травня 1868 року Імператорські сили здобули її без бою. Протягом літа-осені вони воювали у Північній Японії проти Північного союзу про-сьоґунських сил. Він був розбитий в листопаді того ж року з падінням замку Айдзу-Вакамацу. 27 червня 1869 року перед урядовими військами капітулювали загони самопроголошеної республіки Едзо на чолі з Еномото Такеакі, які оборонялися в П'ятибастіонній фортеці міста Хакодате на острові Хоккайдо. Таким чином за півтора року Імператорський уряд зміг придушити опозицію збройним шляхом та об'єднати Японію під своєю владою.

Поступ уряду

В ході громадянської війни Імператорський уряд встановив нові політичні стандарти. У лютому 1868 року він заявив представникам іноземних держав в Японії, що є новим легітимним урядом країни. Імператор проголошувався головою держави, який мав право здійснювати дипломатичні відносини. 6 квітня 1868 року він видав П'ятистатейну присягу, в якій виклав основні принципи реставраційного курсу. Вони передбачали колегіальність управління, участь усіх станів у випрацювані рішень, відмову від ксенофобії та дотримання міжнародного права, відкритість Японії світу задля отримання нових знань, необхідних для зміцнення країни. Присяга була складена перед японськими божествами усіма членами уряду в присутності Імператора.

11 червня 1868 року було затверджено структуру уряду, який став називатися Великою державною радою. З Конституції США японці запозичили формальний поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, і зобов'язали високопосадовців переобиратися на посади кожні 4 роки. В центральному уряді були встановлені старші служби, які виконували роль міністерств, а в регіонах — молодші, які представляли центральну владу на місцях.

У вересні 1868 року, після захоплення урядовими військами міста Едо, його перейменували у «Східна столиця» — Токіо, а в жовтні прийняли новий Імператорський девіз «Просвітлене правління» — Мейджі. Уряд вирішив використовувати в майбутньому лише один девіз за життя одного монарха. 3 вересня 1869 року Імператор переніс свою резиденцію з традиційного Кіото до Токіо, яка стала новою японською столицею.

Незважаючи на оновлення системи управління, Імператорський уряд не поспішав реформувати японське суспільство. 7 квітня 1868 року він опублікував п'ять публічних оголошень для народу, в яких виклав традиційні для попередньої епохи положення, що базувалися на конфуціанській моралі. Уряд закликав населення слухатись начальників, шанувати батьків і старших, бути вірним у шлюбі, забороняв громадські організації, мітинги і протести, а також сповідування християнства.

Реформи

Адміністративна реформа

Умовою формування унітарної Японії була ліквідація старого федералістського устрою країни. Його одиницею були автономні хани, які керувалися володарями даймьо. В ході громадянської війни 1868–1869 років японський уряд конфіскував володіння сьоґунату, які поділив на префектури. Проте території ханів залишилися поза його прямим контролем. В лютому 1869 року урядовці Кідо Такайосі та Окубо Тосіміті запропонували Імператору перепорядкувати ці території новому уряду. На пропозицію одразу пристали володарі чотирьох проурядових ханів Сацума, Тьосю, Тоса і Хідзену, які повернули монарху свої землі разом із населенням. 25 липня 1868 року уряд наказав зробити теж саме володарям інших ханів, що було здійснено без супротиву. В обмін на землі володарі ставали головами регіональних представництв центрального уряду і отримували за державну платню. Хоча землі ханів формально перейшли до держави, самі хани скасовані не були. Їхні володарі зберігали за собою права збирати податки та формувати війська на довірених їм землях, і таким чином залишалися напів-автономними. Через таку половинчату політику центру, в регіонах наростало невдоволення. З метою остаточно перейти до унітарної форми державного устрою, 29 серпня 1871 року Імператорський уряд проголосив ліквідацію ханів по всій Японії і заснував замість них префектури. Колишніх володарів ханів переселили з регіонів до Токіо, а на їх місце призначили залежних від центру префектурних голів. До 1888 року 306 префектур були скорочені до 47.

Урядова реформа

Одночасно з адміністративною реформою, йшли перетворення в структурі уряду. За основу нової виконавчої вертикалі була взята структура японського уряду 8 століття. З 15 серпня 1869 року уряд поділявся на три палати: головну, ліву і праву. Головна палата виконувала функції кабінету міністрів. До її складу входили великий державний міністр, лівий і правий міністри, та радники. Ліва палата була законодавчою інституцією і дорадчим органом при головній палаті. До складу правої палати входили вісім міністерств, які керувалися міністрами та їхніми заступниками. Більшість посад в уряді займали вихідці з колишніх ханів Сацума (Сайґо Такаморі, Окубо Тосіміті, Курода Кійотака), Тьосю (Кідо Такайосі, Іто Хіробумі, Іноуе Каору, Ямаґата Арітомо), Тоса (Ітаґакі Тайсуке, Ґото Сьодзіро, Сасакі Такаюкі) і Хідзен (Окума Сіґенобу, Окі Такато, Соедзіма Танеомі, Ето Сімпей), які утворили в ньому так звані ханські фракції. Головні посади обіймали столичні аристократи, такі як Сандзьо Санетомі й Івакура Томомі.

Військова реформа

Одним із головних завдань Імператорського уряду було створення новітньої боєздатної армії. Після ліквідації ханів, їхні війська, що складалися із самураїв, були перепорядковані Міністерству війни. 10 січня 1873 року, за ініціативи Омури Масудзіро та Ямаґати Арітомо, уряд запровадив в країні загальну військову повинність. Відтепер усі чоловіки, які досягли 20-річного віку, були зобов'язані проходити службу в армії незалежно від свого соціального походження. Від служби звільнялися голови сімей та їхні спадкоємці, урядовці, студенти, а також особи, які сплатили відкуп у 270 єн. Новітня армія стала формуватися з переважно селян.

Одночасно з військовою реформою було створено окремі від армії підрозділи поліції. 1872 року вони підпорядковувалися Міністерству юстиції, а з наступного року — Міністерству внутрішніх справ. Столична поліція була організована в окреме Управління токійської поліції.

Соціальні реформи

Для побудови національної японської держави Імператорський уряд проводив також активну соціальну політику. 25 червня 1869 року він утворив два привілейовані стани — титуловану (кадзоку) і нетитуловану (сідзоку) шляхту. До першої входили найзаможніші столичні аристократи та володарі ліквідованих ханів, а до другої — середнє і дрібне самурайство. Завдяки утворенню цих двох станів уряд намагався подолати споконвічне протистояння самураїв та аристократів, а також ліквідувати соціальну диференціацію та середньовічні стосунки пана-слуги в самурайському середовищі. Поряд з цим Імператорська влада проголосила рівність селян, ремісників і купців, незалежно від роду занять і посад. Вони стали називатися «простолюдом» (хеймін). 1871 року уряд прирівняв до нього паріїв, які зазнавали дискримінації впродовж періоду Едо. Простолюд зобов'язали мати прізвища, що раніше носилися виключно самураями, а титулованій і не титулованій шляхті дозволили міжстанові шлюби. Традиційні обмеження на подорожі та зміну професії були скасовані. 4 квітня 1871 року влада прийняла закон про реєстрацію населення, яке наступного року було занесено в посімейні реєстраційні книги відповідно до трьох станових категорій — титулованої і нетитулованої шляхти, та простолюду[1].

Японська шляхта знаходилася повністю на державному утриманні. Вона отримувала щорічну пенсію, яка становила 30% усього бюджету країни. З метою послабити державний тягар, 1873 року уряд видав Закон про повернення пенсій Імператору, який зобов'язував шляхту відмовитися від пенсій в обмін на виплату одноразових премій. Втім проблема вирішена на була, а державний борг з виплати пенсій постійно зростав, тому 1876 року влада остаточно скасувала практику їх видачі. У зв'язку з цим правова різниця між нетитулованою шляхтою, якій того ж року заборонили носити мечі, і простолюдом зникла. Аби забезпечити своє існування частина шляхти стала державними службовцями: урядовими клерками, поліцейськими і вчителями. Чимало осіб стали займатися сільським господарством. Проте більша частина подалася в комерцію і швидко збанкрутувала через відсутність купецьких навичок. Для порятунку нетитулованої шляхти уряд виділяв субсидії і заохочував її освоювати напівдикий Хоккайдо. Проте ці заходи були недостатніми, що стало причиною майбутніх заворушень.

Земельно-податкова реформа

Найголовнішим завданням уряду в побудові новітньої Японії було створення надійної фінансової системи. Основним джерелом державної скарбниці був земельний податок у вигляді натуральної данини, яку століттями сплачували японські селяни своїм господарям. Після того як були ліквідовані хани, уряд взяв на себе їхні боргові зобов'язання, тому поповнювати бюджет грішми було надзвичайно складно. Через це влада взялася провести земельну і податкову реформи, з метою стабілізувати японські фінанси.

1871 року уряд дозволив створювати нові пахотні ділянки на незайманих землях, а наступного 1872 року скасував заборону на продаж землі, визнавши існування приватної власності. Власники нерухомості отримали сертифікати на володіння землею, в яких зазначалася ціна ділянки. Система сертифікатів ліквідувала традиційну общинну форму землеволодіння. 28 липня 1873 року, на базі цієї системи, уряд розпочав земельно-податкову реформу, яку завершив 1880 року. В результаті реформи замість нестабільного врожаю критерієм оподаткування стала стабільна ціна на землю, а власники земельних ділянок перетворилися на платників податків. Земельний податок слід було сплачувати грошима у розмірі 3% від вартості земельної ділянки. Гірські ліси та ділянки, які використовувалися членами общини спільно, були одержавлені як нічийні. Ці перетворення забезпечили стабільне надходження валюти до державної скарбниці та сприяли розвитку товарно-грошових відносин в регіонах. Проте, з іншого боку, вони викликали соціальну диференціацію і збільшили податковий тягар на селі, і, як наслідок, стали причиною селянських виступів.

Освітні реформи

В галузі освіти уряд провів ряд кардинальних реформ. 1871 року було створено Міністерство культури, центральну установу, що відповідала за освітянську політику. 1872 року вона видала постанову про систему державної освіти, яка базувалася на французьких аналогах. Згідно з цією системою Японія поділялася на 8 університетських районів. Кожен район міг мати 1 університет і 32 середні школи. Кожна середня школа утворювала окремий район середньої школи, в якому мусило працювати 210 початкових шкіл. Однак постанова Міністерства була радше декларативною і не враховувала реальних можливостей освітян і громадян. Тому 1879 року Міністерство видало Указ про освіту, за яким система районів скасовувалася, а обов'язкова державна освіта обмежувалася лише початковою школою німецького зразка. Вперше з'явилися навчальні державні заклади, де хлопці і дівчата навчалися разом.

Держава також докладала зусиль для розвитку японської університетської освіти. Зокрема, 1877 року було засновано Токійський університет, в якому на запрошення японського уряду працювало багато іноземних спеціалістів. В префектурах були створені педагогічні інститути та вищі освітні заклади для жінок. Державна ініціатива була підтримана громадськими діячами. Так, Фукудзава Юкіті став засновником приватної школи Кейо, майбутнього університету Кейо, а Ніїдзіма Дзьо — засновником школи Досіся, майбутнього університету Досіся.

Окремі урядові постанови щодо початкової, середньої, вищої та університетської освіти були прийняті в 1880-х роках.