Обговорення користувача:Katyshka

Проект з ОІТ та Зарубіжної літератури: "Загальна характеристика літератури епохи Відродження" - 105 групи Чернат Катерини Олександрівни, 2013

Ідея проекту

Розкрийте задум, мету вашого проекту, передбачуваний результат

Автор проекту

ПІП автора(ів), посилання на їхні власні сторінки

Матеріали проекту

Інтернет ресурси проекту

Список посилань на ресурси проекту (якщо посилань багато, то зробіть на новій сторінці). Посилання на створену колекцію закладок

Додаткові матеріали проекту

Посилання на файли, презентації та інші корисні матеріали

Результати проекту

Загальна характеристика літератури епохи Відродження Ренесанс був перехідною епохою від середньовічної культури до культури Нового часу. Термін «ренесанс» у точному розумінні слова стосується лише Італії XV— XVI ст. Відроджувачами почали називати себе саме іта¬лійці епохи Ренесансу, які надзвичайно високо оцінювали досягнення античної культури. Нова епоха усвідомлювала себе як відродження античного стилю мислення і чуттєвості. Звідси бере початок і власне назва «Ренесанс», або «Відродження». Філософський і культурний зміст поняття «ренесанс» визначається як своєрідне, відмінне від середньовічного ставлення до античності, зокрема відродження вироблених античністю уявлень про людину. До Ренесансу відносять близько чотирьох століть, хронологічно XIII—XVI ст. Становлення ренесансної культури, батьківщиною якої була Італія, пов'язане з розкладом феодальних і зародженням ранньокапіталістичних суспільних відносин. Соціальною базою Відродження було піднесення італійських вільних міст-комун, які завдяки розвою ремісничого виробництва та зручному географічному розташуванню активно включалися у торгівлю між Європою і Сходом. Флоренція, Генуя, Венеція та інші міста Італії стають для всієї Європи взірцем свободи та винахідливості. Народжується нове розуміння світу, зв'язків природи, суспільства і людини. Відбувається становлення нового типу особи — розкріпаченої індивідуальності, якій властиві почуття свободи, самоцінності й багатства внутрішнього світу. Італійське Відродження було тим прогресивним переворотом, який вирвав Європу з середньовіччя і висунув її на авансцену світового культурного розвитку. Істотною характеристикою Ренесансу є відродження античного мислення і науки. Звичайно, цією характеристикою Ренесанс не вичерпується. На відміну від середньовічної культури Ренесанс є світською культурою і таким світоглядом, який базувався на земних уподобаннях людини. Принципово новим для ренесансної епохи є піднесення значення краси, і насамперед чуттєвої краси. Глибоке піз¬нання природи, людини, космосу характерне майже для усїх представників Відродження. Практичного значення набуває різнобічна освіченість митця, його обізнаність у різних галузях наукових знань, особливо математиці, якій приділялось багато уваги і в античності, і в середньовіччі. Леонардо да Вінчі був не тільки великим художником, але й здійснював дослідження у різних галузях науки — математиці, механіці, фізиці. Альбрехт Дюрер відомий як живописець, гравер, скульптор, архітектор, теоретик мистецтва і, крім того, винахідник системи фортифікації. Для ренесансної культури характерне стихійне самоутвердження людської особистості у її творчому відношенні до навколишнього світу і до себе самої. В епоху Відродження були спроби абсолютизувати людський розум, здібності та прагнення людини до вічного прогресу. Пошуки засад для такого синтетичного світосприймання привели до неоплатонізму, який стає філософською основою ренесансного світогляду. Відомі три основні історичні типи неоплатонізму — античний, середньовічний та ренесансний. Античний неоплатонізм, який органічно поєднував ідеї Платона і Арістотеля, найбільш досконалою красою вважав зорово і взагалі чуттєво сприйманий космос і був надмірно споглядальним. Середньовічний неоплатонізм (християнський) виник на грунті глибокого віровчення про абсолютну особистість. Він обґрунтовував не тільки природу, природну людину, космос у цілому, а насамперед теорію абсолютної особистості, яка існує вище природи, світу і є творцем будь-якого буття та життя з нічого. Найвищою красою вважався Бог і творимий ним світ. Тому середньовічний неоплатонізм був надмірно теологічним. Ренесансний неоплатонізм не задовольнявся античним політеїзмом та середньовічним монотеїзмом. Головна відмінність неоплатонізму. Відродження полягає у тому, що саме людська особистість бере на себе функції божества. Але ця особистість абсолютна не в своєму надсвітовому існуванні, а в прояві своїх творчих здібностей. Неоплатонізм Відродження був насамперед антропоцентричним. Ренесансний неоплатонізм своїм вихідним першообразом розглядає тілесну оформленість людської особистості, яка математично обчислена, але є також предметом самоцінного естетичного задоволення. Звідси проблема пропорції, симетрії, числових канонів, ритму, перспективи, гармонії, що пронизують розуміння краси і яким приділяли значну увагу майже усі митці Відродження. Таким чином, чуттєвий космос, єдиний і надсвітовий Бог, творець світу та особово-тілесна окрема людина — це ті три моделі розуміння світу, людини і мистецтва, які розглядалися за допомогою категорій неоплатонізму. На перший план у ренесансному неоплатонізмі виступає його гуманістичний зміст. Взагалі Відродження — це теорія і практика гуманізму. Ренесансний гуманізм висуває новий ідеал людини — самоусвідомлюючої творчої особи, покликаної пізнати і перетворити світ, відкрити себе і перетворити себе. Характерно, що в епоху Відродження майже зникає відмінність між наукою (як пізнанням буття), практично-технічною діяльністю (яку називали «мистецтвом») та художньою фантазією. Інженер і митець тепер не тільки «умілець», «технік» (як в античності або в Середні віки), але й Майстер, Творець. Гуманізм Ренесансу — це така типова свідомість, для якої характерні вільнодумство та світський індивідуалізм. Поняття «гуманізм» (лат. — людський, людяний) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у вузькому — як прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямо¬вана на утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей. Носіями нового світогляду були люди різного соціального становища, насамперед, городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їх вивчення була людина, усе людське. Звідси й назва цих діячів — гуманісти. Саме вони певною мірою і визначали духовний клімат доби. Між гуманізмом і неоплатонізмом Ренесансу існувала не тільки єдність, а й тотожність. Зачинателем гуманістичного руху вважається італійський громадський діяч і демократ Колюччо Салютаті (1331—1404 рр.). Одну з основних ідей нового світогляду розвинув італійський філософ Дж. Піко делла Мірандола (1463—1494 рр.), зазначаючи у творі «Промова про гідність людини», що людина сама творить свою долю, вона здатна до безмежного вдоскона¬лення своєї природи. Велику роль в утвердженні гуманістичних ідей відіграла Платонівська Академія у Флоренції, що існувала приблизно з 1459 до 1521 рр. Відомо, що ще Платон у 387 р. до н, е. заснував давньогрецьку філософську школу, яка стала називатися Платонівською Академією (за іменем міфічного героя Академа, на честь якого і названо місцевість поблизу Афін, де засновано школу). Платонівську Академію у Флоренції очолював неоплатонік і світський філософ Марсіліо Фічіно (1433—1499 рр.), який вважав, що шляхом до пізнання Платона є вивчення Арістотеля. Він переклав латинською мовою усього Платона, інших античних філософів та письменників. У складі Академії були люди різні за соціальним положенням і фахом — духовні особи і світські діячі, митці та республіканські правителі. Італійські гуманісти розробляли методологію практичного життєвлаштування поза рамками церковного патронатства. Ідеї гуманістів справили певний вплив на діячів католицької церкви (наприклад, гуманістами були кардинал Микола Казанський, Е. Пікколоміні—папа Пій II та ін.). Серед представників папства були високоосвічені люди, які увійшли в історію Відродження як меценати і покровителі видатних митців тієї доби. Гуманісти приділяли увагу вивченню стародавніх мов, вони започаткували зовсім нову наукову галузь — класичну філологію, одну з найбільш ранніх різновидностей філології взагалі, яка набула в наступних століттях значного розвитку. У межах нового світогляду розвивалась і гуманістична історіографія. По-новому досліджуючи історичні джерела, історики часу Відродження переглянули теологічну періодизацію історії. З тієї доби, особливо після виходу праці Ф. Бйондо «Історія з часу занепаду Римської імперії», виник поділ історії на давню, середньовічну і нову. Характерні риси гуманістичного світогляду відобразилися в педагогічній та просвітницькій діяльності гуманістів. У середині XV ст. німецький винахідник Й. Гутенберг (1406—1468 рр.) поклав початок книгодрукуванню в Європі, що відіграло велику роль у поширенні гуманістичних ідей. В 1440—1450 рр. Й. Гутенберг видавав у Страсбурзі та Майнці книжки навчального і популярного характеру. Найвідомішим його виданням є двотомна Біблія. Діяльність Й. Гутенберга була відома на Україні. Т. Шевченко згадував його у повісті «Прогулка с удовольствіїем й не без морали», І. Франко — в статті «Метод і задачі історії літератури». Гуманісти піддали нищівній критиці всю середньовічну схоластику, однак зробили виключення для Боеція — батька схоластики, високо оцінюючи його роль у збереженні античної спадщини, за відродження якої самі боролись. Схоластичній системі освіти вони протиставили виховання, яке розвиває людину розумово й фізично, формує в неї високі моральні якості. Достатньо згадати лише педагогічні ідеї Л. Бруні, Е. Пікколоміні та ін. Особливо гуманісти наголошували на тому, що в процесі виховання й навчання діти мають набувати здатності мислити, пізнавати навколишній світ. Вони зазначали необхідність враховувати особливості дитячого віку, індивідуалізувати виховання й навчання, виступали проти тілесних покарань дітей. Італійський гуманіст В. де Фельтре спробував втілити у практику передові педагогічні ідеї в організованій ним у 1424 ф. школі, названій «Будинок радості». Але такі школи були на той час винятком. Унікальність культурних здобутків Ренесансу полягає також у тому, що всі сфери суспільного життя вимірювалися естетичною міркою — стосувалося це політики, придворного життя, побуту, повсякденного спілкування тощо. Художньо витончене співжиття відзначало діяльність Платонівської Академії у Флоренції наприкінці XV ст. У академістів існував своєрідний культ «вченої дружби». Поширеними формами спілкування тут були диспути, філософське листування, турніри, карнавали, обмін квітами, віршами, мадригалами. Подібної естетизації усіх сфер суспільного життя європейська культура не знала ні до, ні після Ренесансу, що свідчить про відсутність обмеженого, вузького практицизму у діячів Відродження. Адже саме ця культура висунула гуманістичний ідеал універсальної людини — ідеал цілісної, гармонійно розвиненої особи. Ренесансний гуманізм відзначає тісний зв'язок з мистецтвом. Основним об'єктом зображення в мистецтві стає людина, в якій гуманісти вбачали найвищу цінність і мету буття. Гуманізм виступає центральною культурною течією Ренесансу. Це зовсім особливий тип гуманізму з характерним для нього філософсько-міфологічним, поетичним і навіть особистим вільнодумством. Однак гуманізм Відродження при усій його прогресивності був до деякої міри непослідовним і суперечливим. Слід підкреслити історичну зумовленість різноманітних культурних явищ Ренесансу, передусім глибоку людяність в мистецтві, науці, моралі, психології, і наявність притаманної йому так званої зворотної сторони — титанізму. Ці явища об'єднувало дещо спільне, перш за все стихійно-земний індивідуалізм. Об'єктивний науковий аналіз вимагає розглядати стихійний, ренесансний індивідуалізм у цілому, що дає змогу більш глибоко зрозуміти непересічний характер культури Ренесансу (його гуманістичний зміст) та існування у цій культурі відповідних побутових типів. Одним з цікавих побутових типів Ренесансу, безсумнівно, було пригодництво, і навіть прямий авантюризм. Авантюрний роман (від франц. — пригода) має гострий динамічний сюжет з незвичайними подіями, несподіваними пригодами та таємницями. Яскравим прикладом таких творів є поема в октавах «Несамовитий Орландо» — найвидатніший твір італійського поета Лудовіко Аріосто (1474—1533 рр.). Багатоплановий сюжет вбирає тематику французького героїчного епосу, циклу куртуазних романів, античної поезії. В поемі відбилися ідеї доби Відродження з її життєрадісністю, культом краси, кохання та релігійним скептицизмом. Твори Л. Аріосто були відомі на Україні. Т. Шевченко згадує про нього в повісті «Варнак», М. Дашкевич у розвідці «Малоруська й інші бурлескні (жартівливі) «Енеїди» (1898 р.) порівнював «Енеїду» Котляревського з поезією Аріосто і «Похвалою Глупоті» Еразма Роттердамського. Для міського типу ренесансної культури, як це видно з французьких фабльо, німецьких шванків і взагалі з ренесансної новели, характерне натуралістичне змалювання заповзятливого героя з плебейських низів. Йому притаманні енергійність та практицизм, глибоко сатиричне висміювання недоліків тогочасного суспільства, критичне відношення до духовенства. АнтицерковнІсть була істинно ренесансною ідеєю, яка відображалась в багатьох літературних творах і, звичайно, знаходила широкий прояв у побуті. Поряд з цим побутова практика алхімії, астрології, магії та нескінченна марновірність охоплювала майже усі верстви тогочасного ренесансного суспільства. І такі явища були не проявом неосвіченості, а, швидше, наслідком все того ж індивідуалістичного бажання оволодіти таємничими силами природи. Загалом гуманістичне за змістом вчення прогресивних діячів Відродження відігравало провідну роль, становило значну опозицію феодалізму, утверджувало принципи демократії.