Порядок укладення міжародних договорів

Вступ до курсу

У сучасних умовах, коли міжнародне спілкування досягає небаченого розмаху, в часи глобалізації та уніфікації, коли життя окремого індивіда , навіть відсталих країн Африки, в тій чи іншій мірі залежить від стабільності та розвитку міжнародного правопорядку, сьогодні, коли вже досягнуто одностайності в тому, що тільки спільними діями людства, ми можемо побороти ті проблеми які перед нами ставить XXI ст., міжнародне право набирає надзвичайної ваги. Держави та міжнародні організації в рамках двосторонньої та багатосторонньої дипломатії постійно проводять перемовини, консультації, укладають міжнародні договори. Тому ми не будемо зупинятись детально на значенні міжнародних договорів, оскільки нам здається воно зрозуміле кожному, хто хоч трохи орієнтується в міжнародних відносинах.
Одним з ключових розділів права міжнародних договорів є розділ присвячений укладенню міжнародних договорів. Його особлива вага і значення лежить в площині самого існування будь-якого міжнародного договору, який відомий історії. По-перше, міжнародний договір— це консенсус між учасниками міжнародного права, що de jure мають рівну правосуб’єктність, але de facto їх статус в світі є різним. Тому консенсусу, який би хоча б не викликав «демаршів» досягти важко й це досягається через процедуру укладення договорів. По-друге, правове визначення процедури укладення договору і дотримання встановленої процедури є загально правовою умовою його дійсності та виконання. Визначеність процедури зменшує можливість учасників міжнародного права не виконувати договори, посилаючись на процесуальні колізії як міжнародного звичаєвого права так і національних правових систем. По-третє, міжнародний договір є ключовим джерелом міжнародного права, а його укладення стосується будь-якої іншої галузі міжнародного права. Тому дослідження процедури укладення договору має не тільки практичне, а й теоретичне, в деякій мірі навіть методологічне, значення. Актуальність курсу лежить в площині не наукового вирішення актуальних питань сьогодення, а в площині визначення питань укладення міжнародних договорів, стосовно яких міжнародне право дійшло узгодженості і однозначності, та питань — з приводу яких дискусії продовжується. Завдання які ставляться в рамках даного курсу: • визначити та охарактеризувати поняття міжнародного договору, визначити місце сукупності норм, що регулюють укладення міжнародного договору; • визначити та виявити основні риси процедури укладення міжнародних договорів, дати визначення поняття «стадії укладення міжнародного договору»; • означити та охарактеризувати основні стадії укладення міжнародних договорів; • окреслити коло питань, що є найбільш дискусійними щодо процедури укладення міжнародних договорів.

Тема 1. Теоретичні основи для процедури укладення міжнародних договорів

Теоретичний матеріал до теми

Укладення міжнародних договорів є інститутом права міжнародних договорів, що є однією з галузей міжнародного права. Як вказує І. І. Лукашук, право міжнародних договорів є основою міжнародного процесуального права [11 ; 5]. Без права зовнішніх договорів не обходиться жодна інша галузь міжнародного права. З цієї підстави деякі вчені міжнародники відносять право міжнародних договорів навіть до загальної частини, що є однією з причин дискусії яка триває навколо визначення системи міжнародного права. Однак не потрібно перебільшувати значення договорів, договори не завжди мають ті якості, які іноді їм приписують: будучи результатом переговорів, вони виражають компроміси, це відбивається на ясності та точності їх формулювання; процедура їх укладення часто дуже довга. Не всі договори публікуються.
З другої половини XX ст. інтенсивно розпочався процес кодифікації міжнародного права який триває і донині, що викликало пряму необхідність у створенні загальноприйнятої процедури міжнародного нормотворення. Договори укладаються з метою конкретного і чіткого визначення взаємних прав і обов'язків сторін договору. Договірна форма закріплення міжнародних відносин є однією з форм творення міжнародних норм права. Саме завдяки міжнародним договорам сьогодні ми можемо розглядати міжнародне право в сучасному його вигляді. Значення договорів визначається також і тим, що немає жодної галузі міжнародного права, становлення і розвиток якої не пов'язані з договорами — договір основна форма в якій існують всі норми міжнародного права. Саме в його процесуальному змісті виражається призначення (основна функція) галузі права міжнародних договорів. Право міжнародних договорів як галузь міжнародного права являє собою сукупність міжнародно-правових принципів і норм, що визначають порядок укладення, умови дійсності, дії та припинення міжнародних договорів. Право міжнародних договорів як галузь міжнародного права є відносно автономною системою норм, в основі яких лежить єдність предмету, яким в даному випадку виступають правовідносини з приводу укладення, виконання, дії та припинення міжнародних договорів.
Генеральний принцип права міжнародних договорів— pacta sunt servanda (з лат. — договори повинні виконуватися). Виходячи з даного принципу, процедура вироблення і заключення договорів повинна бути загальноприйнятою і виписаною настільки, щоби якомога менше виникало протиріч при їх укладенні та виконанні. Це є запорукою міжнародної безпеки і стабільності.
Відповідні норми права в значній своїй частині кодифіковані нині в двох універсальних міжнародних конвенціях - Віденській конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. і Віденської конвенції про договори між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями від 21 травня 1986 р.. Друга Конвенція чинності так і не набрала. Ці конвенції є спробою кодифікувати звичаєве право щодо міжнародних договорів з положеннями, що відображають поступовий розвиток. Однак як зазначається в преамбулах конвенцій, норми міжнародного звичаєвого права продовжують регулювати питання, які не врегульовані конвенціями. Деякі вчені наполягають на переважаючому значенні звичаєвих норм права міжнародних договорів.
Право міжнародних договорів є галуззю, що включає свої специфічні інститути, такі як поняття міжнародного договору, суб’єкти права міжнародних договорів, тлумачення міжнародних договорів тощо. Одним з інститутів даної галузі є інститут укладення міжнародних договорів. Інститутом укладення міжнародних договорів є сукупність відносно однорідних міжнародних норм, що регулюють правідносини укладання і ухвалення тексту міжнародного договору, встановлення автентичності його тексту та вираз згоди на обов'язковість договору. Держави укладають між собою договори про що завгодно.

• 

  Класифікація міжнародних договорів

Предмет договору не має значення для застосування норм права міжнародних договорів. Норми даного інституту є уніфікованими і загальнообов’язковими в їх міжнародному сенсі. Взагалі усі міжна¬родні договори, яким не був би їхній предмет, регулюються тими самими пра¬вилами, і тому право міжнародних договорів зазвичай має абстрагований і формальний характер. Це лише засіб досягнення мети, не сама мета. Інтереси держав не є юридичною підставою появи різних процедур укладення договорів, появи колізій в цій сфері. Кожна держава є стороною багатьох договорів і зацікавлена у тому, щоб вони виконувались всіма учасниками, зацікавлена забезпечити їхню ефективну дію, наприклад, усі зацікавленні у збереженні норм дипломатичного імунітету, одна з основ дипломатичних відносин.
Проте договір в сучасному міжнародному правопорядку не являється єдиною юридичною підставою виникнення у держави юридичного обов’язку. Якщо держава має намір про те, щоб її обіцянка була юридичне обов'язковою, то згідно з міжнародним правом обов'язковою для держави, є і одностороння обіцянка. Ана-логічно до цього, за умови, що намір держави про відмову від зобов'язання висловлено достатньо виразно, вона може одностороннє і відмовитись від зобов'я-зання. Однак, як вже було сказано договір залишається основним джерелом виникнення прав і обов’язків у суб’єктів міжнародного права.
Міжнародний договір є явно вираженою угодою суб'єктів міжнародного права, призначеною для регулювання їх взаємин шляхом створення міжнародно-правових зобов'язань. Аналізуючи дане визначення міжнародного договору логічно дійти висновку, що договір це видове поняття угод, що є, відповідно родовим поняттям. Тому виникає необхідність відмежування від угод, що не є міжнародними договорами. Згідно Віденських конвенцій про право міжнародних договорів 1969 і 1986, договір означає міжнародну угоду, укладену в письмовій формі і регульовану міжнародним правом, між державами, між однією або декількома державами і однією або декількома міжнародними організаціями, між міжнародними організаціями, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох зв’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування. Виділення ознаки «регульоване міжнародним правом» до певної міри пояснюється прагненням відокремити міжнародно-правові договори від міжнародних угод, що не володіють юридичною силою. Міжнародна угода є поняттям вищого рівня, міжнародний договір є його родовим поняттям. Міжнародними угодами є всі міжнародні домовленості виражені в будь-якій формі: усній (спільне ком`юніке, заява на конференції тощо), письмовій (договір, декларація, ), конклюдентній.
Ми також погоджуємось з даним твердженням, оскільки як було вище сказано предмет міжнародного договору з приводу якого він укладений не має значення, тому під «регульований міжнародним правом» слід розуміти, договір укладений в порядку визначеному міжнародним правом, а саме правом міжнародних договорів.
Таке визначення (визначення між. дог. в конвенції 1969— моє уточнення) виключає угоди між державами, що регулюються внутрішньодержавним правом, і угоди між державами, які вза¬галі не мають на меті утворення правових відносин. Виключення із визначен¬ня договорів цих двох видів угоди є доволі узвичаєним. Що ж стосується вик¬лючення усних договорів між державами та будь-яких угод між міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями і державами, то тут наве¬дене у Віденській конвенції визначення є суперечливим. Такі угоди зазвичай ма¬ють назву договорів, і єдиною підставою, з якої вони не вважаються догово¬рами, є те що норми міжнародного права, які регулю¬ють їх, з деякого погляду відрізняються від норм, то регулюють письмові договори між державами. Тому, щоб запобігти ускладненню конвенції, вона на них не поширювалася. Щоб врегулювати правовідносини між державами і між міжнародними організаціями та між міжнародними організаціями в 1986 р. була підписана спеціальна конвенція, а саме: Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями. Однак вона так і не набула чинності. У будь-яко¬му разі договори, укладені міжнародними організаціями, слід розглядати як ча¬стину права міжнародних організацій, а усні договори є нині вкрай рідкісними.
Сторонами або суб'єктами міжнародних договорів виступають тільки такі суб'єкти міжнародного права як держави, державоподібні утворення і міжнародні організації. Як випливає із ст. 6 Віденській конвенції 1969 року, "кожна держава володіє правоздатністю укладати договори". У свою чергу, правоздатність міжнародної організації укладати договори "регулюється правилами цієї організації" (ст. 6 Віденській конвенції 1986 р.). Під правилами розуміються, зокрема, "засновницькі акти організації, прийняті відповідно до них рішення і резолюції, а також стала практика цієї організації" (п. 1 ст. 1 Віденської конвенції 1986 р.). Іншими словами, якщо правоздатність держав щодо договорів нічим не обмежена і вони можуть укладати договори з будь-яких питань, то правоздатність міжнародних організацій укладати договори визначається в першу чергу їх засновницькими актами. Тобто виражаючись правовими теоретичними моделями, держави мають загальну правосуб’єктність, а міжнародні організації— спеціальну. Цей аспект виявляє правову природу держави і міжнародної організації, полягає в тому, що в основі міжнародної правосуб’єктності держави лежить її суверенітет, який і визначається самою ж державою, а в основі міжнародної організації лежить договір про їх спільну діяльність в рамках утвореної міжнародної організації в межах обумовлених договором та її власну діяльність в межах визначених засновницькими документами. Тобто міжнародна правосуб’єктність держави є первинною, а міжнародної організації — похідною.
Специфіка створення норм міжнародного права як правотворчого процесу полягає в тому, що вони завжди є плодом угоди, виразом консенсусу. Вони створюються як мінімум двома сторонами, юридично не підлеглими одна одній, рівноправними. Рівноправність і незалежність держав випливає з їх суверенітету а міжнародних організацій з їх засновницьких документів. Норми міжнародного права виникають двома шляхами, їх цілеспрямованим виробленням через форми міжнародного співробітництва або як сомоорганізовуючий процес. У одних випадках вони є результатом цілеспрямованої діяльності їх творців, прагнучих до вироблення відповідних норм; у інших - виникають стихійно. Останній випадок - шлях створення міжнародно-правових звичаєвих норм. Він цікавий тим, що заснований на визнанні як правило фактично виникаючих «індивідуальних» суспільних відносин. Договірне права є цілеспрямованим керованим процесом нормотворення. Звичаєві ж норми формуються стихійно, саме життя їх формує. Не слідує, проте, змішувати стихійність і несвідомість процесу формування міжнародного звичаю. Норми завжди створюються як усвідомлена необхідність врегулювання суспільних відносин, в даному випадку міжнародних.
Виходячи з практики, в ст. 1 Віденських конвенцій 1969 і 1986 років були використані такі поняття, як „держава, що бере участь в переговорах”, „організація, що бере участь в переговорах, „договірна держава”, „договірна організація”, „учасник”, „третя держава” і „третя організація”.
Держава, що бере участь в переговорах, - це держава, яка брала участь в складанні і ухваленні тексту договору; договірна— держава, яка погодилася на обов'язковість для неї договору, незалежно від того, чи вступив договір в силу. До учасників договору відносяться держави, які погодилися на обов'язковість для них договору і для яких договір знаходиться в силі. Держави, які не є учасниками договору, називаються третіми державами. Все сказане щодо держав застосовується і до міжнародних організацій.
З вище вказаного можна визначити наступні ознаки міжнародного договору: 1. Право укладати міжнародні договори належить виключно державам та міжнародним організаціям. Такий суб’єкт міжнародного права як нація, що бореться за своє самовизначення не має права укладати міжнародні договори. 2. Міжнародні договори укладаються виключно у письмовій формі. Угоди в усній та конклюдентній формах хоч і визнаються міжнародним зобов’язанням, однак вони не є договорами. 3. Міжнародними договорами є угоди які регульовані міжнародним правом. Міжнародний договір укладається за процедурою визначеною міжнародним правом, зокрема правом міжнародних договорів. Угоди укладенні в іншому порядку не є договорами, хоча це не обов’язково позбавляє їх зобов’язального характеру. Проте обов’язковість такої угоди має іншу міжнародно-правову природу.
Таким чином, міжнародний договір — це письмова угода між державами, між міжнародними організаціями або між державами і міжнародними організаціями укладена в порядку визначеному міжнародним правом.

2. Практичні завдання

Тема 2 Стадії укладення міжнародних договорів

       Загальна характеристика

Віденські конвенції 1969 і 1986 років не визначають, що слід розуміти під поняттям „укладенням договору”. Виходячи логіки Конвенцій, можна зробити висновок, що укладення договору означає всі дії сторін , починаючи від переговорів і закінчуючи вступом договорів в силу та їх реєстрацією. Віденські конвенції 1969 і 1986 рр. визначили такі основні стадії укладення міжнародних договорів , укладення і вступ договорів в силу. Деякі вчені розрізняють від трьох до 16 стадій укладення міжнародних договорів. Процес укладення міжнародних договорів може бути розділений на чотири основні стадії: • ведення переговорів з метою підготовки тексту міжнародного договору; • прийняття тексту або встановлення його автентичності; • вираження згоди на обов'язковість договору; • реєстрація договору. Зазначені стадії в свою чергу поділяються на окремі етапи. Весь ланцюг укладення міжнародних договорів ми можемо прослідкувати в запропонованій схемі.
Практика показує, що процес укладення кожного договору не обов’язково має охоплювати всі названі стадії. Але будь-який міжнародний договір проходить стадії складання тексту і його прийняття, а також стадію, у якій у тій чи іншій формі виражається згода держави на обов’язковість для неї договору. Процедура укладення міжнародних договорів являючись сферою міжнародного права одночасно є в правовому полі національних правових систем. В Україні основними законодавчими актами, що регулюють укладення Україною міжнародних договорів є Конституція України, Закон України «Про міжнародні договори» від 22.12.1993 р., Закон України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10.12.1991 р. та інші закони та підзаконні акти. Згідно п. 2 ст.1 «Про міжнародні договори» визначаються три стадії укладення міжнародних договорів: 1. ведення переговорів з метою підготовки тексту міжнародного договору; 2. прийняття тексту або встановлення його автентичності; 3. вираження згоди на обов'язковість міжнародного договору для України.

• 

  Етапи укладення міжнародних договорів

Підготовка тексту договору.

  Підготовка тексту договору здійснюється шляхом переговорів через звичайні дипломатичні канали, на міжнародних конференціях і в рамках міжнародних організаціях. Шляхом дипломатичних переговорів готуються, як правило, тексти двосторонніх договорів. У міжнародних організаціях проекти текстів договорів розробляються їх головними органами або спеціально створеними для цих цілей  допоміжними органами. У практиці є приклади, коли   міжнародна конференція сама розробляла проект тексту договору. Так це було з Конвенцією ООН по морському праву 1982 року, текст якої Конференція ООН з морського права готувала з 1974 по 1982 рік. 
   Як правило, укладенню договору передує договірна ініціатива, тобто пропозиція однієї держави або групи держав укласти певний договір з одночасним представленням проекту тексту договору. Такі дії полегшують процес укладення договору, перш за все роботу над самим текстом.  
При веденні переговорів сторони повинні додержуватись загальних принципів міжнародного права, зокрема центральним є принцип добросовісності. Однак як свідчить практика зараз відбувається формування спеціальних принципів ведення переговорів, як наприклад, утримання від погрози силою або застосування сили.
   Договори укладають, як правило, спеціально уповноважені на те особи, яким видається спеціальний документ, так  званні повноваження. При цьому повноваження можуть видаватися на всі стадії укладення договору або тільки на якусь певну стадію. Відповідно до ст. 7 Віденській конвенції 1969 року глави держав, глави урядів і міністри закордонних справ не потребують повноважень і можуть здійснювати всі дії, що відносяться до укладення договору. Глави дипломатичних представництв і представництв держав в міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях також не потребують повноважень, проте вони можуть здійснювати дії лише в цілях ухвалення тексту договору.
Повноваження повинні бути пред’явлені на початку перемовин.
   Видача повноважень здійснюється відповідно до внутрішнього законодавства, яким визначається, які державні органи володіють таким правом. Проте загальноприйнятим сьогодні є діяльність держави на основі принципів правової держави. Правова держава— умова ефективності міжнародного права, цивілізованого існування різних правових систем. Міжнародне право, як і конституційне, виходить з того, що лише воля, сформована і виражена в законному порядку, зобов'язує державу. Це принципове положення закріплене в праві договорів, яке передбачає право держави посилатися на порушення його внутрішнього права, що стосується компетенції укладення договору, як на підставу недійсності його згоди за умови, що порушення було явним і стосувалося норми його внутрішнього права особливо важливого значення (ст. 46 Віденських конвенцій).
   Питання про вихід органу за межі своєї компетенції вирішується державою, яку він представляє при укладенні договору. Інша сторона не має права ставити під сумнів компетенцію цього органу, але може зробити роз'яснювальний запит. 
Право на участь існує незалежно від визнання держави або його уряду іншими учасниками. Виключення складає випадок, коли ООН оголошує незаконним режим, встановлений в країні, який  порушує право  народів і націй на самовизначення і являє собою режим колоніального пригноблення. Прецедентом є серія рішень, прийнятих в період 1965-1979 рр. Радою Безпеки і Генеральною Асамблеєю ООН щодо расистського режиму в Південній Родезії.
Участь в багатосторонніх договорах взаємно не визнаючих одна одну держав і урядів - повсякденне явище. Але для того, щоб договори могли проводитися в життя, сторони повинні визнавати одна одну принаймні в тому об'ємі, який необхідний для здійснення договірних ухвал. З припиненням договору таке визнання анулюється. Сумісна участь в багатосторонніх договорах не означає офіційного взаємного визнання.
   Міжнародна організація представляється особою, що має спеціальні повноваження, або особою, яка на підставі правил міжнародної організації представляє її без пред'явлення повноважень (ст. 7 Віденській конвенції 1986 р.).
Після вироблення тексту наступає інша стадія, а саме прийняття тексту.
''Прийняття тексту та встановлення його автентичності''
   Прийняття тексту міжнародного договору виражається в особливій процедурі голосування за свою згоду з формулюваннями тексту договору. Процедура голосування залежить від регламенту переговорів та кількості їх учасників.
Міжнародна практика свідчить, що двосторонні договори з невеликою кількістю учасників, приймаються одностайно. Таке правило було загальним до прийняття Віденської конвенції 1969 р. Конвенція 1969 р. внесла елемент «поступового розвитку», встановши норму, яка зобов’язує  приймати текст договору на міжнародній конференції шляхом голосування за нього двох третин держав, що присутні і беруть участь у голосуванні, якщо тією ж більшістю голосів вони не вирішили застосувати інше правило. Таким чином, Конвенція запровадила нову норму, залишивши можливість державам застосувати звичаєву норму.
   У міжнародних організаціях, наприклад в ООН, тексти договорів приймаються згідно правил, що існують в цих організаціях. Як правило, текст договору приймається шляхом ухвалення  відповідної резолюції.
   Міжнародна практика виробила нову форму ухвалення тексту договору на міжнародних конференціях і в міжнародних організаціях - ухвалення тексту договору без голосування, шляхом узгодження позицій учасників і за відсутності офіційних заперечень з боку будь-якого з учасників. Така форма ухвалення тексту договору одержала назву консенсусу.
   Прийняття договору  відбувається в два етапи  попереднє і повне (остаточне). Попереднє  в свою чергу може проходити у формі парафування або підписання „ad referendum”. Парафованими можуть бути як договори в цілому, так і узгоджені в ході переговорів частини. Часткове парафування означає, що представники остаточно погодили відповідні норми-домовленості  і не збираються до них повертатися. Парафування всього тексту означає встановлення його автентичності (ст. 10 Віденських конвенцій).  Прийняття договору шляхом його підписання можливе лише щодо договору в цілому.
   Встановлення автентичностісті тексту  є процедурою, за допомогою якої прийнятий текст договору оголошується остаточним. 
Як указується в ст. 10 Віденській конвенції 1969 року, автентичність може встановлюватися шляхом узгодженим сторонами, або підписанням, підписання ad referendum або парафування самого тексту договору, або завершального акту конференції, що містить цей текст. При цьому необхідно мати на увазі, що самі договірні держави встановлюють, яким чином вони визначатимуть автентичність тексту.
   Підписання поряд із формою згоди на обов’язковість договору є формою прийняття тексту договору. 
Підписання ad referendum (умовне підписання) означає, що таке підписання потребує подальшого підтвердження відповідною державою або відповідною міжнародною організацією.
   Під парафуванням розуміється, як правило, посторінкове підписання тексту договору ініціалами представників держав або міжнародних організацій.
Ніяких зобов’язань ухвалення тексту саме по собі не утворює. Для того щоб будь-який договір набув чинності, потрібна згода двох або більше держав на його обов’язковість для них. Вираз така згода зазвичай находить після ухвалення тексту, і він є цілковито окремим процесом. 
Підписання „ad referendum ” відрізняється від парафування тим, що після схвалення договору сторонами у такій формі, він  набирає статус повного підписання. Для того, щоб парафування закріпило такий статус договору, необхідна домовленість учасників з цього питання. 
   Повне підписання означає або встановлення автентичності тексту, або вираз згоди на обов'язковість договору залежно від намірів сторін. Відсутність наміру сторін представити договір на ратифікацію або затвердження говорить на користь того, що він вступає в силу з моменту підписання. Така практика випливає з принципу добросовісності, що є фундаментальною нормою міжнародного права.
   Важливе практичне значення має питання про правовий статус прийнятого договору до його ратифікації і вступу в силу. Багато представників доктрини доводили, що принцип сумлінності зобов'язує учасників утримуватися від всіх дій, які зробили б важчим або неможливим виконання договору після його ратифікації. Така ж думка висловлювалася і державами.  У практиці держав зустрічається і ширше розуміння даного положення: вважаються неприпустимими будь-які дії, що суперечать підписаному договору.
   У Віденських конвенціях 1969 і 1986 років вказується ще про одне значення підписання. Відповідно цих конвенцій держави або міжнародні організації, що підписали договір під умовою ратифікації, ухвалення або затвердження, зобов'язані утримуватися від дій, які позбавили б договір об'єкту і мети. Від вказаних дій держави або міжнародні організації зобов'язані стримуватися у відношенні як до договору, що не вступив в силу, так і до того, що діє до того часу, поки вони ясно не виразять свого наміру не ставати учасниками такого договору.	
   При обговоренні цього питання в Комісії міжнародного права було висловлено думку, що принцип сумлінності, який є фундаментальною нормою всього міжнародного життя, зобов'язує державу, що підписала, принаймні до того, щоб прикласти всі зусилля до його ратифікації і не робити нічого такого, що перешкодило б досягненню цієї мети. Підписання породжує зобов'язання. Воно звернене до сумлінності держав.
Таким чином, ключовою є теза про  обов'язок держави не здійснювати дій, які б утруднили або зробили неможливим досягнення мети закладеної в договорі.
   В часовому проміжку дія даного обов’язку виражається: по-перше, проміжок часу від виявлення державою згоди  на вступ у переговори по укладенню та -