Стаття до проекту, 2016 (Максімова Олександра)

Вступ

Педаго́гіка (грец. παιδαγωγική — майстерність виховання) — наука про спеціально організовану цілеспрямовану і систематичну діяльність з формування людини — про зміст, форми і методи виховання, освіту та навчання.

Педагогіка як наука

Термін “педагогіка” отримав свою назву від грецьких слів пайдос - дитина і аго – вести. У дослівному перекладі пайдагогос означає “проводир дітей”. Педагогом у Стародавній Греції називали раба, який брав за руку дитину свого господаря і супроводжував її до школи. Поступово слово “педагогіка” стало вживатися більш загально: для визначення мистецтва вести дитину протягом життя, тобто виховувати, навчати, давати освіту. Так педагогіка стала наукою про виховання і навчання дітей.

Сучасна педагогіка – це наука про виховання людини. Під поняттям “виховання” в даному випадку розуміємо освіту, навчання та розвиток, тобто вживаємо його в найбільш широкому значенні.

Основою кожної науки є визначення поняття, яке характеризує її предмет, тобто те, що вона вивчає. Педагогіка має свій понятійний аппарат – систему педагогічних понять, які виражають наукові узагальнення. Ці поняття називають категоріями педагогіки. Категорії – найзагальніші поняття, що відображають основні, найістотніші сторони, властивості та зв’язки явищ об’єктивного світу.

Найважливіші педагогічні категорії:

· виховання;

· освіта; Педагогіка – це наука про виховання. Проте саме розуміння терміна “виховання” не настільки просте, як здається на перший погляд. Виховання – це цілеспрямований та організований процес підготовки людини до сучасної і майбутньої життєдіяльності.

Термін “виховання” вживається в сучасній науці у чотирьох значеннях:

- у широкому соціальному, коли йдеться про виховний вплив на людину всього суспільства і всієї дійсності, яка містить у собі не лише позитивну спрямованість, а й конфлікти й протиріччя; тут особистість може не тільки формуватись під впливом соціального середовища, а й деформуватись, або, навпаки, загартовуватись у боротьбі з труднощами, “робити саму себе”.

- У широкому педагогічному, коли мається на увазі виховання в діяльності шкіл, технікумів, інститутів та інших навчальних закладів, де персонал керується педагогічною теорією та її практичними, методичними рекомендаціями.

- У вузькому педагогічному, коли виховання є цілеспрямованою виховною діяльністю педагога (наприклад, класного керівника в школі), щоб досягти певної мети в колективі учнів.

- У гранично вузькому, коли педагог або батько розв’язують конкретну індивідуальну проблему виховання або перевиховання (наприклад, у хлопчика прагнуть виховати чесність, ввічливість).

Загальним завданням педагогіки є вияв, вивчення й обгрунтування закономірностей і законів формування та розвитку людської особистості, розробка на цій основі теорії і методики виховання як спеціально організованого педагогічного процесу. Отже, конкретними завданнями педагогіки є:

· вивчення і всебічне осмислення процесу розвитку особистості, а також тих глибинних залежностей, які існують між цим розвитком і вихованням;

· визначення мети та завдань виховання;

· дослідження методів і форм організації виховання;

· вироблення нових педагогічних технологій виховання.

В педагогічній науці, крім категорії виховання, є дві категорії того ж ряду:

· самовиховання;

· перевиховання.

· навчання.

а)

Самовихованням називається цілеспрямована (а для дітей – керована дорослими: педагогами, батьками) робота людини над самовдосконаленням в інтелектуально-духовному, морально-вольовому, естетичному, фізичному напрямах.

б)

Перевихованням називається індивідуальна цілеспрямована робота дорослих по усуненню недоліків у важковиховуваних або педагогічно занедбаних учнів.

Джерела розвитку педагогіки

Виховання дитини чи не найдавніший вид діяльності людини. З давніх давен накопичувався і викристалізовувався досвід формування людини, підготовки її до активної соціальної діяльності. Лише пізніше цей досвід систематизували і надали йому наукової форми. Науково-природничою основою педагогіки на сучасному рівні її розвитку є вікова фізіологія та психологія. Джерелом розвитку науки про виховання є народна педагогіка як сума акумульованих, викристалізованих знань і вмінь у справі виховання підростаючого покоління. Хранителем народної мудрості виховання є усна народна творчість (казки, прислів'я, приказки, легенди, пісні, звичаї, обряди, традиції та ін.). Виходячи із загальнолюдських морально-духовних цінностей, кожний народ вибудовував свою національну систему виховання з її засобами, методами, прийомами і внутрішнім духом. Дбаючи про відродження духовного багатства українського народу, варто постійно звертатися до невичерпних джерел народної мудрості виховання. Іншими джерелами педагогіки є надбання вчених в галузі виховання (історія педагогіки), досвід творчої роботи педагогів нашого часу. Нові гуманістичні ідеї в галузі виховання заявили про себе в багатьох країнах Європи в епоху Відродження (XIV—XVI ст.), серед них: Вітторіо да Фельтре (1378—1446 pp.) в Італії, Франсуа Рабле (1494— 1553 pp.) і Мішель Монтень (1533—1592 pp.) у Франції, Еразм Роттердамський (1469—1536 pp.) в Голландії. Вони наголошували на тому, що людська особистість є найвищою цінністю, стверджували, що її всебічного розвитку можна досягти вихованням. До початку XVII ст. педагогіка продовжувала залишатися частиною філософії. Відокремлення її від філософії й оформлення в наукову систему пов'язане з іменем великого чеського педагога Яна Амоса Коменського (1592—1670 pp.). Він трактує педагогічні категорії — виховання, навчання й освіту — як процеси, що відбуваються відповідно до законів природи й зумовлені природою дитини. Запропоновані ним у "Великій дидактиці" та "Материнській школі" принципи, методи, форми навчання стали підґрунтям педагогічних теорій, чимало його ідей актуальні й сьогодні. Услід за Я.А. Коменським в історію західноєвропейської педагогіки увійшли імена англійського філософа й педагога Джона Локка (1632—1704 pp.), який сконцентрував свої зусилля на теорії виховання джентльмена — людини впевненої в собі, що поєднує широку освіченість з діловими якостями, вишуканість манер з міцністю моральних переконань; французького матеріаліста і просвітителя Жана-Жака Руссо (1712— 1778 pp.), автора ідеї природної досконалості дітей, теорії "вільного виховання", за якою виховання має здійснюватися лише за інтересами й бажаннями дітей, що сприятиме їхньому розвитку; швейцарського педагога Погана Генріха Песталоцці (1746—1827 pp.), який запропонував учителям прогресивну ідею гуманного виховання, доброзичливого ставлення до дітей, прищеплення їм співчуття і жалісливості як основи морального розвитку, намагався поєднати навчання і виховання дітей з організацією їхньої посильної праці; німецького педагога Йоганна Фрідріха Гербарта (1776—1841 pp.), автора теоретичних узагальнень у галузі психології навчання і дидактики (чотирьохетапна модель уроку, поняття виховного навчання, система розвиваючих вправ); німецького педагога Фрідріха Адольфа Дістервега (1790—1866 pp.), відомого ідеями про активізацію навчальної діяльності учнів, посилення їх самостійної роботи, а також думками про підготовку народних учителів, яка має базуватися на отриманні наукових знань і прищепленні високих моральних якостей. Непримиренну боротьбу зі схоластикою, вербалізмом у педагогіці повели французькі матеріалісти й просвітителі XVIII ст. Д. Дідро (1713—1784 pp.), К.-А. Гельвецій (1715—1771 pp.), П.-А. Гольбах (1723—1789 pp.), які вважали чуттєвий досвід єдиним джерелом знань, розвитку