Стаття до проекту "Інформаційне суспільство" Махмудової Катерини
Оптимальність вибору та характеристика системи персонажів в оповіданні Григора Тютюнника «Три зозулі з поклоном»
Відомо, що надзвичайно важливою рисою високохудожнього твору є оптимальність. В чому полягає її виключність? В силі художньої енергії, в здатності притягувати увагу, розум та почуття читача, залучити його до розкодування художніх смислів. Оптимальність вибору – важлива характеристика змісту художнього твору, яка через внутрішнє наповнення визначає його форму. Щоб втілення ідеї твору було досконалим, необхідно підібрати характери персонажів, ситуації та дії відповідно до цієї ідеї. І що оптимальнішим буде вибір, то більш високохудожнім можна назвати твір. У доборі засобів втілення художнього задуму виявляється також талант митця.
Формально оптимальність вибору виявляє себе в жанрі. Яка форма найкраще послугує для втілення змісту – ода, роман чи драма-феєрія? Від цього залежить висока цінність твору і уміння митця продемонструвати свій талант.
Оповідання Григора Тютюнника «Три зозулі з поклоном» демонструє читачам талан письменника у підборі системи персонажів. Образи жінок — Марфи і Софії — змальовані дуже лаконічно, проте повно. Обидві вони передчасно постаріли від горя і важкої колгоспної праці. Хоча жінки ще не старі, проте Марфа вже сива, а Софія має «сині губи».
Марфа колись була «тонесенька, тендітна у благенькій вишиваній сорочці» і з жовтими кучерями, що вибивалися з-під червоної хустки. Одружившись з Карпом Ярковим у дев'ятнадцять років, вона «два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася за сто». Карпо був товстопиким, рудим, товстоногим, ненажерливим. Коли сусіди співали на посиденьках, він дивився у стелю або вуса розпушував. Тому і не дивує, що молода Марфа покохала сусіда Михайла, який як «сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть, чорнющі».
Героїні схожі своєю важкою працею у колгоспі, своєю гіркою долею, але різні за характером. Софія спокійна і врівноважена, співчутлива. Вона впевнена у коханні чоловіка, тому навіть сказала йому якось: «Ти, Михайле... хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться». Та й потім, з роками, не мала Софія злості на Марфу. Розповідаючи сину історію кохання Марфи до Михайла, вона говорить: «У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе». Син помітив, що «очі мамині сухі, голос ні здригнеться», і він відчуває, що «спогади її не щемлять і не болять — вони закам'яніли».
Марфа — емоційна і чуйна людина, яка повністю віддалася своїм почуттям. Вона пронесла кохання до Михайла крізь усе своє життя, і це почуття було настільки сильним, що вона відчувала навіть, коли родині має прийти лист від Михайла. Вона просила поштаря дати хоч потримати їй лист від коханого, поплакати над ним, а потім — «біжить на роботу, птахою летить, щоб дов'язати до вечора свої шість кіп, і вітер сушить — не висушить сльози у її очах». Марфине щире кохання Михайло відчуває в ув'язненні так сильно, що навіть просить дружину передати їй привіт.
Софія вважає Марфине кохання чимось неземним, тому й не ревнує, а тільки співчуває.
Для правдивого зображення кохання Марфи та розуміння її почуттів з боку Михайла Григір Тютюнник наділив цих людей чуйністю, тонкою душевною організацією, що виявлялася в уважності, милосерді, умінні зрозуміти почуття іншої людини. Цими рисами наділена і дружина Михайла, Софія. Не дивно, що вона спостерігала за Марфою, коли та притулювала до серця листа від коханого, проте жодного разу не дозволила собі навіть дорікнути дівчині. Бо знала – її чоловік Карпо зовсім не відповідає Марфі за душевною організацією. Він любив лише смачно поїсти – ні пісня, ні краса його не цікавили.
Бачимо, що Григір Тютюнник використав для оповідання лише 4-х персонажів, а п’ятий – син Михайла – в ролі оповідача. Таким чином, у системі образів немає жодної зайвої людини – кожен персонаж служить для художньої ідеї та її втілення.
