Папська революція у Франції ру
Папська революція у Франції =
Папська революція була першим рухом в історії Заходу, який охопив декілька поколінь і носив програмний характер. Партії Папи знадобилося майже ціле покоління з 1050 по 1075р., щоб оголосити свою програму реальністю. Потім пішли ще 45 років боротьби, і лише після цього наступний Папа зміг досягнути згоди з імператором за одним єдиним питанням — права інвеститури єпископів і абатів. Ще більше часу знадобилося для того, щоб визначити кримінальну та цивільну юрисдикції церкви і світської влади у середині кожного з великих Європейських королівств. В Англії це відбулося не раніше 1170р., через 95 років після диктату Папи Григорія та через 63 роки після того, як англійський король Генріх І поступився у питанні інвеститури. Тільки тоді корона відмовилась від своїх претензій на верховенство влади над англійським духовенством. У результаті були досягненні компроміси з цілого ряду питань, які торкались не тільки взаємовідносин церкви і держави, але і взаємовідносин співтовариств всередині світського порядку: маноріальної системи, сеньйоріально-васальних одиниць, купецьких гільдій, вільних міст, територіальних герцогств і королівств секуляризованої імперії. Діти та онуки революції перетворили принципи, які лежали в її основі у державні та правові установи. Тільки після цього революція більш-менш зміцніла у наступні століття. Втім, вона так і не набула абсолютної міцності, адже суперечки про кордони між церковною та світською владою тривали постійно.
Соціально-психологічні причини та наслідки папської революції
Вже говорилося про три аспекти нової суспільної свідомості, які з'явились на протязі XI та XII ст. це: нове відчуття корпоративності серед духовенства, нове відчуття відповідальності за виправлення на краще мирського світу, нове почуття історичного часу, яке включає в себе поняття сучасності та прогресу. Усі вони зробили сильний вплив на розвиток західної традиції права.
Перший аспект — корпоративна свідомість духовенства — був невід'ємною частиною революції і як причина, і як наслідок. Звичайно, духовенство завжди мало деякі відчуття своєї групової приналежності, проте, це в кращому випадку було відчуттям духовної єдності, єдності переконань, покликань, а зовсім не відчуттям політичної чи юридичної єдності. У політичному та юридичному сенсі духовенство до XI ст. було розкидане різними місцевостями і дуже слабко зв'язане з центральною церковною владою. Навіть відчуття духовної єдності затьмарювалося різким розділенням на "звичайне" та "світське" духовенство. Звичайне духовенство це "релігійні люди, монахи та монахині, котрі померли для цього світу і проживали своє членство у вічному місті". Світське духовенство — це ті священики та єпископи які були повністю втягнуті у політичне, економічне та суспільне життя тих місць, де вони жили.
Прийнявши головні цілі клюнійської реформи, партія Папи в 1050-1060 роках присвоїла моральний капітал цього більш раннього руху, включаючи і класову свідомість духовенства, яке вона допомогла створити. До цих старих цілей був приєднаний лозунг "свободи церкви", тобто її незалежності від контролю мирян. Більш того, самим актом засудження імператорського контролю над церквою, Григорій розбив старий королівський ідеал. Духовенство було поставлене перед вибором між політичним об'єднанням під рукою Папи і політичним роз'єднанням нових національних церков, які обов'язково виникли б в різних державах Європи, якби папство програло битву. Нарешті, питання про інвеституру було вирішене шляхом сепаратних переговорів між кожним із незалежних світських правителів, які представляли свої світські держави, і папство, яке представляло все Західне християнське духовенство.
Духовенство і стало першим у Європі транслокальним, трансфеодальним, транснаціональним класом, який досяг політичного і юридичного єднання. Духовенство продемонструвало, що воно спроможне повстати проти єдиної влади — імператорської — і перемогти її. В імператора не було такого ж всеохоплюючого класу, який би надав йому підтримку. З XII по XVI ст. лише декільком королям вдалося розбити єдність клерикальної ієрархії на Заході.
Зріст свідомості духовенства як класу був пов'язаний з другим аспектом нової суспільної свідомості ХІ-ХІІ ст. — розвитком нового відчуття місії духовенства з перетворення мирського світу на кращий. З одного боку, нова тенденція ототожнення церкви, перш за все з духовенством, з ієрархією, призвела до різкого розмежування духовенства і мирян. З другого боку, це розмежування припускало, що духовенство не тільки стоїть вище мирян, але і відповідальне за них.
Влада імператора, за твердженням його ворогів, була позбавлена духовних, тобто священних властивостей. Папська революція почалась спробою папства звести святого імператора, який багато століть грав провідну роль у житті церкви, до стану простого мирянина, нижче священика.
При цьому Григорій VII та його прибічники абсолютно не мали сумнівів, що світський уряд, хоч і підпорядкований церкві у духовних (і, навіть, хоча й побічно — у світських справах) являє собою божественний авторитет, що влада світських правителів встановлена Богом, і що світське право в результаті виходить із розуму та совісті, і йому слід підкорятись. Не дивлячись на жорстке засудження світської влади, Григорій був сповнений сподівань на майбутнє світського суспільства, але під керівництвом Папи.
Врешті-решт, у боротьбі між Папою та його опонентами були досягненні компроміси. Саме з цієї боротьби і компромісів народились західна політична наука, і особливо перші, для Нового часу, західні теорії держави і світського права.
Нові значення світського права заявлялися відповідно з боротьби світської та духовної влади. Ті, хто повністю заперечував проведене папством розмежування між світським і духовним, і наполягав на збереженні сакрального характеру імператорської або королівської влади, у цілому зазнали поразки. Однак діючі кордони між двома цими областями (конкретний розподіл функцій) вироблялись шляхом примирення та компромісів між силами, які протистоять одна одній.
З характерним для духовенства відчуттям корпоративної причетності до перетворення світу був тісно пов'язаний третій аспект нової суспільної свідомості, який виник у XI і XII ст.ст., а саме — нове осмислення історичного часу, яке включало поняття сучасності та прогресу. І це теж було причиною і наслідком Папської революції.
Творці Папської революції претендували на назву не революції, а реставрації. Григорій VII заявляв, що він нічого нового не робить, а тільки відновлює старі свободи, які були відмінені у минулі століття. Ідеологія революціонерів спиралась на традицію, однак встановити традицію можливо було тільки шляхом приховання ближчого минулого і повернення до минулого більш раннього. Твори видатних франкських та германських колоністів і богословів IX і X ст.ст. ігнорувались. Крім того, твори отців церкви інтерпретувались таким чином, що вони відповідали політичній програмі папської партії, а коли окремі тексти ставали на заваді цій програмі, їх відкидали. Зіштовхуючись із якимось огидним звичаєм, григоріанці апелювали до істини поза ним, цитуючи афоризм Тертуліана і Св. Кіпріана: "Христос сказав: я є істина. Він не говорив: я є звичай". Григорій VII використовував цю фразу проти імператора Генріха IV, Бекет — проти короля Генріха II.
Характерною рисою великих революцій Заходу, починаючи з Папської, є те, що всі вони приховують свої концепції під виглядом концепцій давнього минулого. Залучаються різноманітні фактори, такі як старі юридичні авторитети (як у випадку Папської революції); старий релігійний текст, Біблія (у випадку реформації в Німеччині); культура давніх цивілізацій, Греція класичного періоду (як у випадку Французької революції); звернення до життя доісторичного безкласового суспільства (наприклад, Російська революція). У всіх цих великих переворотах ідея реставрації — повернення — і в цьому сенсі революція на початковому етапі пов'язувалась із динамічною концепцією майбутнього.
Додатки
Презентація до проекту [1]
