Украина. (стаття Боевець Олени)

Україна

Украї́на — держава у Східній Європі, у південно-західній частині Східноєвропейської рівнини. На заході вона межує з Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією і Молдовою, на півночі — з Білоруссю, на північному сході та сході — з Росією, а на півдні омивається Чорним та Азовським морями. Столицею України є місто Київ.

На території сучасної України віддавна існували держави скіфів, готів, гунів та інших народів. Проте відправним пунктом української державності і культури вважається середньовічна доба Київської Русі. Формування сучасної української нації припало на часи Козацької революції під проводом Богдана Хмельницького та існування Війська Запорізького, а маніфестацією національної свідомості українців були українські держави початку XX століття. Сучасна держава Україна є результатом волевиявлення української нації 1 грудня 1991 року.

Назва

«Україна» — назва, єдина тепер назва території, заселеної українським народом, генетично пов'язана зі словом (терміном) україна, що в літературних і історичних пам'ятках 12 — 15 ст. імовірно означало свою землю, рідний край. Аналогом є німецьке слово Inland (букв. Вкраїна), яке означає внутрішня, своя земля. У багатьох країнах (не тільки слов'янських) використовується поділ назв Мала і Велика. Є Мала Польща, - це споконвічно польські землі, є Мала Русь, - це споконвічно Руські землі. Велика Польща - це Ржечь Посполита із колоніями, Велика Русь - це Русь з завойованими землями, Велика Британія - це Мала Британія зі своїми колоніями. Сербська Кра́їна - це споконвічно сербські землі. А Вкра́їна (Укра́їна, Укра́йна) - це споконвічно руські землі (внутрішні землі), тобто те саме, що Мала Русь. Все інше - це приєднані землі. Термін Вкраїна використовувався, аби протиставити Русь споконвічну Русі розбудованій. В даному випадку столиця опинилась на загарбаних землях, перейняла їх культуру і мову (князь Андрій Боголюбський багато років домагався того, аби патріарший престол був перенесений з Києва до Москви). Нові землі перехопили і назву Русь, що змусило русичів корінних користуватись назвою Вкраїна. Слід зауважити, що не можна тлумачити букву "У" як "біля", що намагаються робити російські дослідники. Такий підхід конфліктує із семантикою української мови (а також - білоруської, польської, чеської), в якій "У" тлумачиться тільки як "в", "у середині". За деякими версіями слово означає границю, пограниччя, пограничну країну (індоєвр. корінь — (s)krei 'відокремлювати, різати'). Водночас ця остання версія (яка активно підтримується рядом сучасних російських вчених і політиків) досить сумнівна, оскільки «витісняє» Київ (визнаний центр «руських земель») і його землі на якусь уявну «границю», «пограниччя». До того ж, кожен народ відчуває себе центром Всесвіту и не може позиціонувати себе відносно якоїсь іншої землі, а тільки інщі відносно себе. Для багатьох народів річка, що тече поруч - це просто Річка, море - просто Море, земля - це Земля, а власна країна - просто Країна (стан, штат, ланд - у кожній мові своя назва). В нашому випадку - Вкраїна.

"Україна" у літописах

Київський літопис 1187 (за Іпатіївським списком), оповідаючи про смерть переяславського кн. Володимира Глібовича, під час походу на половців, каже що «о нем же Украина много постона». У тому ж літописі під 1189 згадується, що кн. Ростислав Берладник приїхав «ко Украині Галичькой» (на означення подністрянського Пониззя). У Галицько-Волинському літописі, під 1213, записано, що кн. Данило «прия Берестий и Угровеск … и всю Украйну» (Забужанську Україну). У цьому ж літописі знаходимо 1280 «на Вкраинѣ» й 1282 «на Вкраиници». В усіх випадках словом Україна визначалося пограничні землі супроти державного центру (в Києві або в Галицько-Волинському князівстві).

"Україна" за часів Речі Посполитої

Це значення пограничної землі слово україна зберігає також у 15 — 16 вв. (і навіть пізніше). Документи кажуть про «Україну подільську», «Україну брацлавську», «Україну київську». «Dyaryusz sejmowy» 1585 називає Поділля «Ukraina Podolska». З розвитком Козаччини в 16 ст. назва україна стає географічною назвою козацької території, яка охоплювала широкі простори Наддніпрянщини — Правобережної й Лівобережної, де в адміністративній системі Речі Посполитої було розташоване воєводство Київське. У такому значенні термін україна вживається в писаннях київського католицького біскупа Й. Верещинського (кін. 16 ст.), в діяріюшах С. Бєльського 1609 й Ш. Окольського 1638, в листах гетьмана П. Сагайдачного, єпископа (згодом митр.) І. Копинського та ін. Сагайдачний у листі до короля Жиґмонта III 15 лютого 1622 писав про «Україну, власну, предковічну отчизну нашу», «городи українські», «народ український» тощо. І. Колимський у листі до патріарха московського Філарета з 4 грудня 1622 (з Мгарського монастиря) скаржився, що «все зде на Украине, во пределе Киевском сотесняемся». Але поняття україна щораз далі поширюється за межі самого Київського воєводства, зокрема на Лівобережжі, де в першій половині 17 ст. проходить процес посиленої української колонізації, яка захоплює також володіння Московської держави (Слобідська Україна).

XIX-XX століття

Щойно в 19 ст., з об'єднанням більшості українських земель і утворенням українського територіального масиву назва Україна поволі набирає значення української національної території. Починаючи з другої половини 19 ст., назва Україна вживається в українському громадянському й приватному житті, визначаючи всю територію українського народу й усуваючи всі інші назви (зокрема Малоросія), незалежно від їх походження й історичного вжитку. Після проголошення Української Народної Республіки (універсали Центральної Ради III — 20 листопада 1917 і IV — 22 січня 1918), Української (Гетьманської) Держави (29 квітня 1918) і Західно-Української Народної Республіки (1 листопада 1918), назви Україна і український народ остаточно усталюються як офіційні назви Української держави та її народу. Офіційне прийняття назви Карпатська Україна (15 березня 1939) поклало край ваганням щодо властивої назви й цієї частини української землі. Під радянською владою Україна мала назву Українська Соціалістична Радянська Республіка (декрет Українського радянською уряду з 6 січня 1919), а з 31 січня 1937 — Українська Радянська Соціалістична Республіка. З проголошенням Незалежності 1991 року за українською державою була закріплена назва Україна.

Географія

Розташування

Україна розташована у центрі Східної Європи. Вона має спільні сухопутні державні кордони з Білоруссю на півночі, з Польщею на заході, зі Словаччиною, Угорщиною, Румунією і Молдовою на південному заході та з Росією на сході. Південь України омивається Чорним та Азовським морями. Також вона має морський кордон з Румунією, Росією, Болгарією, Туреччиною та Грузією. Площа України складає 603 700 км². За цим показником вона посідає друге місце серед країн Європи після Росії. Територія України витягнута з заходу на схід на 1316 км і з півночі на південь на 893 км, лежить приблизно між 52°20′ та 44°20′ північної широти і 22°5′ і 41°15′ східної довготи.

Крайній північний пункт — с. Петрівка Чернігівської області.
Крайній південний пункт — мис Сарич (Автономна Республіка Крим).
Крайній західний пункт — м. Чоп Закарпатської області.
Крайній східний пункт — с. Червона Зірка Луганської області.

Географічний центр України знаходиться біля смт Добровеличківка Кіровоградської області. Згідно з однією із методик вимірювання географічний центр Європи розташований на території України, неподалік міста Рахова Закарпатської області. Площа виняткової економічної зони України становить понад 82 тис. км². Найбільшими чорноморськими портами є Одеса, Іллічівськ, Херсон, Севастополь, азовськими — Маріуполь, Бердянськ, Керч. Загальна протяжність кордонів 6992 км (із них сухопутних 5637 км). Довжина морської ділянки кордону: 1355 км (по Чорному морю — 1056,5 км; по Азовському морю — 249,5 км; по Керченській протоці — 49 км). Загальна площа України становить 603 628 км², що складає 5,7 % території Європи і 0,44 % території світу. Україна є найбільшою країною, яка повністю знаходиться в Європі. Код країни за системою ISO 3166-1-alpha-2 — UA.

Рельєф

Маючи Чорне море на півдні, кордони з Польщею, Словаччиною та Угорщиною на заході, Білоруссю на півночі, Молдовою і Румунією на південному заході і з Росією на сході країни. Більшість території країни — рівнина, однак на заході і в Криму є значні гірські масиви. Найвища точка — гора Говерла (2061 м). Степ розкинувся на північ та північний схід від Чорного моря. Більша частина території належить до південно-західної околиці Східно-Європейської рівнини. Тут розташовані низовини (Поліська, Придніпровська, Причорноморська) і окремі височини до 300—500 м (Подільська, Придніпровська, Донецький кряж і інші). На півдні — Кримські гори (висотою до 1545 м, г. Роман-Кош), на заході — Українські Карпати (висотою до 2061 м, г. Говерла).

Рельєф України досить різноманітний. 70 % сучасної поверхні України займають низовини, 25 % – це височини і тільки 5 % – гори. Більша частина території України відноситься до південно-західної окраїни Східно-Європейської рівнини та має рівнинний і горбкуватий рельєф; тільки на півдні піднімаються Кримські гори, а на заході - Українські Карпати. Східно-Європейська рівнина в межах України складається з піднесених і низинних ділянок, що збігаються відповідно з підняттями й опусканнями кристалічного фундаменту платформи. Серед перших найбільш значні Волинська височина, Подільська височина, що простягнулися із північного заходу на півдненному сході від верхньої течії ріки Буг і верхні ліві припливи Дністра до долини Південного Бугу (висота до 471 м - гора Камула). На схід, між Південним Бугом і Дніпром, перебуває Придніпровська височина (висота до 323 м), а на лівобережжі Дніпра, у південно-східній частині республіки, вузькою смугою тягнеться Приазовська височина (висота до 324 м - гора Бельмак-Могила). З північного сходу до неї примикає Донецький кряж (висота до 367 м - гора Могила-Мечетна), на території якого часто зустрічаються терикони, кар'єри й інші форми рельєфу, що утворилися в результаті господарської діяльності людини. На північному сході у межі України заходять відроги Середньоруської височини. Для височин характерно глибоке й густе розчленовування поверхні долинною і ярово-балковою мережею. Північна частина України займає південь Поліської низовини з висотою 150-200 м; її рівнинна поверхня утворена древніми флювіогляціальними й алювіальними відкладеннями, місцями ускладненими моренно-горбкуватими, еоловими формами рельєфу й карстом. На південному сході Полісся поступово переходить у Придніпровську низовину, що простирається по лівобережжю Дніпра в його середній течії; у західній частині низовини добре розвинені заплавна й надзаплавна тераси Дніпра; східна частина являє собою рівнину, розчленовану ярами, балками й асиметричними долинами лівих припливів Дніпра. Південна частина України зайнята Причорноморською низовиною, злегка похилою на півдні рівниною із широкими долинами й плоскими вододілами з більшою кількістю подів, степових блюдець, що утворилися в результаті просадних явищ у лесових породах. Низинні простори Північного Криму, що є продовженням Причорноморської низовини (за винятком Керченського півострова, що відрізняється горбкуватим рельєфом і наявністю грязьових вулканів), на півдні переміняються Кримськими горами (найвища - Південна, або Головна Кримська гряда з вершиною Роман-Кош - 1545 м). Для рельєфу Кримських гір характерні вирівняні поверхні (яйли) із широким розвитком карстових форм. На заході України розташовані найбільш високі гори в країні - Українські Карпати, що представляють звужену (до 60-100 км) і знижену частину Східних Карпат та складаються з ряду паралельних хребтів, витягнутих із північного заходу на півдненному сході на 270 км (найвища вершина - гора Говерла, 2061 м). У південно-західних передгір'їв Українських Карпат простирається алювіальна Закарпатська низовина (висота 100-120 м).

Водойми

Більшість рік належить басейну Чорного і Азовського морів. Головні ріки — Дніпро, Сіверський Донець, Південний Буг, Дністер, Дунай. Озер і лиманів понад 8 тис. загальною площею бл. 3 тис. км2. Найбільше прісне озеро — Кундук (Сасик) — 204,8 км2 (між дельтами Дунаю і Дністра). Найбільше солоне оз. — Сасик-Сиваш — 71 км2 (Зах. Крим). На території України є 25 тис. 435 штучних водойм (водосховища та ставки). Найбільші водосховища — на Дніпрі (Кременчуцьке, Каховське, Київське, Канівське). Найбільший лиман — Дністровський — 360 км2.

Корисні копалини

Україна входить в число провідних мінерально-сировинних держав світу. Україна, яка займає всього 0,4 % земної суші і де проживає 0,8 % населення планети, має в своїх надрах 5 % мінерально-сировинного потенціалу світу. В Україні розвідано 20 тис. родовищ та проявів 111 видів корисних копалин — 200 видів корисних копалин, 120 з яких використовує людство сьогодні. З них 7807 родовищ 94 видів корисних копалин мають промислове значення і враховуються Державним балансом запасів. Найбільше економічне значення мають кам'яне вугілля, нафта і газ, залізні і марганцеві руди, самородна сірка, кам'яна і калійна солі, нерудні будівельні матеріали, мінеральні води. Їх родовища знаходяться у різних геологічних регіонах України. За розвіданими запасами деяких корисних копалин Україна випереджає РФ, США, Великобританію, Францію, ФРН, Канаду та інш. Зокрема, за запасами і видобутком залізних, марганцевих, титано-цирконієвих руд, багатьох видів неметалічної сировини Україна в кінці XX ст. займала провідне місце серед країн СНД, Європи і світу.

Загальна картина запасів корисних копалин в Україні на кінець ХХ ст.
№	Корисна копалина, сорт, різновид	Одиниця виміру	Кількість родовищ	Балансові запаси категорії А+В+С1, на 01.01.99 р.	Погашено запасів у 1998 році
Всього	Розробл.	Всього	Розробл.	Всього	Розробл.
Горючі корисні копалини
Газоподібні
1	Газ природний
	Вільний	млн. м³	245	135	1089580	790136	17305	22
	Розчинений	млн. м³	109	88	37317	34165	723	15
2	Гелій
	З вільного газу	тис. м³	61	48	216867	167987	-	4904
	З розчиненого у нафті	тис. м³	5	5	375	375	-	2
3	Етан
	З вільного газу	тис. т	73	60	56371	44325	-	920
	З розчиненого у нафті	тис. т	32	32	1530	1528	-	44
4	Пропан
	З вільного газу	тис. т	73	60	30614	24653	-	486
	З розчиненого у нафті	тис. т	32	32	1481	1479	-	52
5	Бутани
	З вільного газу	тис. т	73	60	14032	11440	-	257
	З розчиненого у нафті	тис. т	31	32	849	848	-	23
6	Газ природний вугільних шахт	тис. м³	125	76	153948,6	70473,5	387,25	-
Рідкі
7	Нафта	тис. т	134	87	141648	117204	2684	-
8	Газовий конденсат	тис. т	155	101	80286	56761	1163	153
Тверді
9	Вугілля
	Буре	тис. т	78	9	2583068	121326	1298	311
	Кам'яне	тис. т	680	236	43038715	9521851	50597	7826
10	Торф	тис. т	1561	505	660507	435496	856	55
11	Сапропель	тис. т	274	8	56430	4754	-	-
Металічні корисні копалини
Руди чорних металів
12	Руди заліза	руда, тис. т	57	33	25947232	17545512	113256	4020
13	Руди марганцю	руда, тис. т	3	2	2262230	251628	5568	452
Руди кольорових металів
14	Руди алюмінію	руда, тис. т	1	0	18885	-	-	-
16	Руди свинцю та цинку	руда, тис. т			22024
		свинець, тис. т	3	0	301,5
		цинк, тис. т	4	0	723,7
Руди рідкісних металів
24	Руди ртуті	руда, тис. т	11	4	5245	5223	-	-
24	Руди ртуті	ртуть, т			5017	4883	-	-
Елементи розсіяні
30	Германій	вугілля, тис. т	203	87	7684931	2665669	14360	1867
30	Германій	германій, т			38082,04	13894,11	54,35	6,67
Неметалічні корисні копалини
Гірничо-хімічні корисні копалини
34	Апатит	руда, тис. т	3	0	1955062	-	-	-
34	Апатит	Р₂О₅, тис. т			66694	-	-	-
35	Барит	руда, тис. т	1	0	2522	-	-	-
35	Барит	барит, тис. т			1009	-	-	-
36	Бішофіт	руда, тис. м³	1	0	11900	-	-	-
36	Бішофіт	розчин м³/міс.			720	-	-	-
37	Бром (статичні запаси)	ропа і розсоли, тис. т	2	2	216,02	216,02	1,79	-
38	Сапоніт	тис. т	1	-	29638 (С2)	-	-	-
39	Сировина карбонатна для вапнування кислих ґрунтів	Тис. т	31	2	88895	218	10	-
40	Сировина для виробництва мінеральних пігментів	тис. т	11	3	11324,3	1007,7	22,8	1
41	Сировина карбонатна для кормових додатків	тис. т	2	0	6625	-	-	-
42	Сировина карбонатна для хімічної промисловості	тис. т	4	3	72323	59736	193	3
43	Сировина карбонатна для цукрової промисловості	тис. т	14	10	334479	212627	1074	-
44	Сіль калійна	сирі солі, тис.т	13	2	2350576	731743	407	40
44	Сіль калійна	К₂О, тис.т			250258	78492	43	5
45	Сіль кухонна	тис. т	14	11	16674149	11389999	3425	6346
46	Сіль магнієва	сирі солі, тис. т	5	4	1141875	1141875	407	40
46	Сіль магнієва	MgO, тис. т			87051,3	86953,3	105,5	5
47	Сірка	руда, тис. т	12	5	525931	295248	423	2
47	Сірка	сірка, тис. т			133051	74428	113	1
48	Фосфорит	руда, тис. т	5	1	300004	2007 (С2)	-	-
48	Фосфорит	Р₂О₅, тис. т			6663	113	-	-
49	Флуор	руда, тис. т	2	0	905209	-	-	-
49	Флуор	флуор, тис. т			2923,6	-	-	-
Гірничорудні корисні копалини
50	Бурштин	-	2	2	-	-	-	-
51	Глини бентонітові	тис. т	6	3	61054	60460	122	6
52	Графіт	руда, тис. т	5	1	125748	96889	72	3
52	Графіт	графіт. тис. т			7836,7	6148,7	4,6	0,2
53	Каолін	тис. т	34	22	451551,75	222532,75	1237,25	99
54	Озокерит	т	3	1	191993	113679	-	-
55	Онікс мармуровий	т	1	0	213(С2)	-	-	-
56	Родоніт	т	1	0	419(С2)	-	-	-
57	Сировина абразивна	руда, тис. т	4	3	54235,1	49799,1	33,4	-
57	Сировина абразивна	мінерал, тис.т			4102,6	3429,6	1,2	-
58	Сировина п'єзооптична	-	1	1	-	-	-	-
59	Сировина польовошпатова	тис. т	7	4	6833,28	6206,28	13,88	1,03
60	Сланець пірофілітовий	тис. т	2	0	1780	-	-	-
61	Цеоліти	тис. т	3	2	130402	130123	14	1
Нерудні корисні копалини для металургії
62	Вапняк флюсовий	тис. т	14	7	2468368	1551824	20231	1111
63	Глина для вогнетривів	тис. т	20	8	519519	307657	1718	182
64	Доломіт для металургії	тис. т	8	4	424403	134988	247	36
65	Кварцит і кварц для вогнетривів	тис. т	6	5	168561	153353	833	2
66	Магнезит	тис. т	1	0	105134	-	-	-
67	Пісок формувальний	тис. т	22	10	882714	682897	5633	332
68	Плавиковий шпат	руда, тис.т	1	0	1927	-	-	-
68	Плавиковий шпат	CaF₂, тис.т			1231	-	-	-
69	Сировина високоглиноземна (дистен-силіманіт)	руда, тис.м³	2	1	181767	153713	3622	206
69	Сировина високоглиноземна (дистен-силіманіт)	мінерал, тис.т			3126,4	1966,4	68	3,7
70	Ставроліт	тис. т	1	1	1974	1974	50	3
Корисні копалини для будівництва
71	Бітум	вугілля, тис. т	18	3	197116	15800	209	60
71	Бітум	бітум, тис. т			3126,4	1966,4	68	3,7
72	Вапняк для випалювання на вапно	тис. т	92	31	751129	460419	1728	11
73	Гіпс та ангідрит	тис. т	35	9	457624	202878	396	128
74	Глина тугоплавка	тис. т	23	11	106451	62355	287	20
75	Камінь будівельний	тис. м³	711	326	9298769	4663159	17573	214
76	Камінь облицювальний	тис. м³	157	84	378677	214704	214	-
77	Камінь пиляний	тис. м³	188	113	1032351	634281	1135	465
78	Крейда будівельна	тис. т	66	22	505210	215226	497	13
79	Мергель будівельний	тис. м³	1	0	284	-	-	-
80	Пісок будівельний	тис. м³	344	117	2637174	1017534	4678	317
81	Пісок для пісочниць локомотивів	тис. м³	8	2	12109	3680	47	-
82	Сировина для закладання виїмкового простору	тис. т	4	3	221241	219787	224	839
83	Сировина для мінеральної вати та волокон	тис. т	4	2	134454	1193	13	3
84	Сировина керамзитова	тис. м³	53	19	317977	83076	156	1
85	Сировина крем'яна (кристобаліт-опалова)	тис. м³	5	1	43575	2899	-	-
86	Сировина перлітова	тис. м³	3	2	48034	15317	14	2
87	Сировина петрургічна	тис. т	1	0	26038	-	-	-
88	Сировина скляна	тис. т	29	11	247927	57968	692	32
89	Сировина цегельно-черепична	тис. м³	1818	839	2404200	987909	2677	98
90	Сировина цемент на	тис. т	38	22	3086370	1826554	8289	158
91	Сланецьменілітовий	тис. т	2	1	3770	11	81	-
92	Суміш піщано-гравій на	тис. м³	43	13	260134	40171	125	1
Підземні води
93	Прісні	тис. м³/добу	917	541	14797,9	9845,34	4186,228	122,153
94	Мінеральні	м³/добу	149	113	65522,9	56541,4	1283,925 тис. м³/рік	304,993 тис. м³/рік
95	Промислові	тис. м³/добу	1	1	33,6	33,6	-	-
96	Термальні	тис. м³/добу	2	1	5,283	0,871	6,3	-

Нафта і природний газ

На кінець ХХ століття в Україні відомо близько 350 родовищ вуглеводнів (нафти, газу і конденсату) у трьох нафтогазоносних регіонах: Західному, Східному та Південному. Державним балансом запасів враховано 133 родовища нафти, 151 родовище газового конденсату та 289 родовищ природного газу (з них газових 79 родовищ; більшість родовищ комплексні: газоконденсатних — 98; нафтогазоконденсатні — 53 родовища; газонафтові і нафтогазові — 11 родовищ). На 48 родовищ підраховано запаси розчиненого газу. Початкові розвідані запаси нафти та газового конденсату категорії А+В+С1 на 01.01.1998 р. становили відповідно 433,9 млн. т та 140,8 млн. т. Враховуючи ступінь розвіданості початкових потенційних ресурсів нафти (близько 33 %) і газового конденсату (близько 37 %) і ступінь виробленості (відповідно близько 22 % та 16 %) потенційні видобувні ресурси нафти, які залишаються в надрах на кінець ХХ століття оцінюються в 1043 млн. т, газового конденсату — 316 млн. т. З них нерозвідані ресурси — 896 млн. т нафти та 295 млн. т конденсату. Балансові запаси горючих газів категорії А+В+С1 на 01.01.1998 р. складають 1136 млрд. м³, позабалансові — близько 10 млрд. м³. Перспективні ресурси газу категорії С3 оцінюються в 712 млрд. м³ (139 перспективних площ на 47 родовищ). Прогнозні ресурси категорії D1+D2 — 2816 млрд. м³, в тому числі вільного газу — 2651,8 млрд. м³. За іншими даними (В. Бизов та інші) на перспективній площі, яка складає біля 40 % всієї території країни, потенційні ресурси вуглеводнів оцінюються в 8643,7 млн. т умовного палива. З них природний газ становить 79,8, нафта — 12,5, конденсат — 5,3 і розчинений в нафті газ — 2,4 %. У межах суші зосереджено 6264,8, а на акваторіях Чорного і Азовського морів — 2378,9 млн. т умовного палива (все — станом на 2000 рік). Станом на 01.01.2000 Державним балансом України враховано 320 родовищ вуглеводневої сировини, 138,283 млн. т нафти, 1 118 млрд. м³ газу, 79483 тис. т конденсату. Основною є Дніпровсько-Донецька нафтогазоносна область, відкрита в 1950-і рр., з перспективною площею близько 78 тис. км². Нафтові і газові поклади приурочені до нещільних зон порід кристалічного фундаменту і відкладів девонського, кам'яновугільного, пермського, тріасового і юрського віку. Вони містяться в теригенних і карбонатних породах. Нафта малосірчиста, містить багато легких фракцій, густина її 850—860 кг/м³. Газ метановий (до 98,5 %), сума важких вуглеводнів змінюється від десятих часток до декількох %. Кількість продуктивних горизонтів — 45, потужність нафтогазоносних відкладів близько 1000 м. Нафтові відклади залягають переважно на глибині до 4500 м, газові і газоконденсатні — до 5000-6000 м. Найбільші родовища газу — Шебелинське, Західно-Хрестищинське, Єфремівське (сумарні запаси перевищують 970 млрд. м³). Найбільші нафтові родовища — Леляківське, Гнідницівське, Глинсько-Розбищівське, які дали понад 70 % нафти Дніпровсько-Прип'ятської газонафтоносної провінції. Карпатська нафтова область охоплює Передкарпаття, Українські Карпати і Закарпаття. Більшість родовищ тяжіють до Передкарпатського прогину. Поклади нафти зосереджені в палеогенових, а газу — у верхньоюрських, верхньокрейдових та міоценових відкладах. Глибина залягання нафтових родовищ 500-4800 м, газових 100-5000 м. Поклади вуглеводнів приурочені головним чином до піщаних, рідше карбонатних товщ. Нафта малосірчиста, вміст парафіну 7-10 %, густина 800—900 кг/м³, газ метановий (93-99 %). Найбільші родовища — Долинське і Бориславське. Причорноморсько-Кримська нафтогазоносна провінція охоплює Причорноморську западину з Кримським півостровом, акваторію Чорного і Азовського морів. Тут розвідано понад 60 родовищ нафти і газу. Промислові газові, газоконденсатні та нафтові поклади розташовані в палеогенових і нижньокрейдових гірських породах на глибині 100-4500 м. У підводних надрах Чорного моря родовища газу є на глибині 300—750 м. Найбільші газові родовища — Штормове, Фонтанівське, Голицинське. Переважна більшість вуглеводневих родовищ пов'язана з зонами глибинних розломів. За оцінками експертів у Східному районі доцільно особливо уважно вивчити промислову газоносність стратиграфічно і літологічно екранованих пасток, карбонатних порід різного віку, докембрійських і девонських утворень. У Західному регіоні перспективними на нафту і газ є піднасувні частини геологічних розрізів, а також глибокі горизонти Передкарпаття і Карпат. У Південному районі найбільш перспективні піднасувні комплекси Переддобруджинського прогину і палеозойські карбонатні товщі Західного Причорномор'я. Оцінка ресурсів і запасів метану вугільних родовищ в Україні за різними джерелами різна. За даними Геоінформу ресурси метану у вугільних пластах становлять 491 млрд. м³, а за межами діючих шахт — 592 млрд. м³. Ресурси вільного метану у вмісних породах складають 37,65 млрд. м³. За даними різних експертів (В. М. Івашин, В. І. Саранчук та інші) оцінка запасів метану коливається від 4 трлн. м³ (1998) до 12 трлн. м³ (2002).

Вугілля

Вугілля є єдиною вуглеводневою викопною сировиною, запаси якої можуть забезпечити потреби промисловості і енергетики України в найближчі 200—500 років. У паливно-енергетичному балансі України вугілля займає провідне місце. Якщо в структурі світових запасів вуглеводневої викопної сировини вугілля становить 67 %, нафта — 18 % і газ — 15 %, то в Україні відповідно 94,5 %, 2 % і 3,6 % (за іншими даними: вугілля — 97,4 %; нафта і газ — 2,6 %). Ресурси вугілля в Україні до глибини 1500 м за станом на 01.01.1999 р. складають 117,2 млрд. т, з яких 45,8 млрд. т розвідані балансові запаси, в числі яких 32,1 млрд. т — енергетичне вугілля і 13,7 млрд. т — коксівне. Запаси кам'яного вугілля категорій А+В+С1 в Україні на кінець ХХ століття за українськими джерелами складали близько 43,1 млрд. т, категорії С2 — 10,1 млрд. т. Запаси кам'яного вугілля зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах (94,9 % від загальних запасів вугілля України — 92,4 % — в Донецькому і 2,5 % — у Львівсько-Волинському). Понад третина запасів цих басейнів — коксівне вугілля. Вугленосними є теригенно-карбонатні гірські породи кам'яновугільного віку. На 2000 рік розвідані запаси промислових категорій вугілля Донбасу становлять 57,5 млрд. т і перспективні ще 18,3 млрд. т. Найбільші запаси газового вугілля — 27,5; запаси антрацитів становлять 13,8; коксівного вугілля — 9,8; пісного — 6,3 млрд. т. При річному видобутку 100 млн. т цих запасів вистачає на 570 років. Умови залягання вугілля в Донбасі складні: глибина — 1200 м, товщина пластів — 0,5-2,0 м, висока крутизна падіння пластів. Це ускладнює видобуток вугілля і зумовлює його високу собівартість. Видобуток вугілля у Львівсько-Волинському басейні менш складний, товщина пластів тут досягає 2 м і запаси становлять 1 млрд. т. Родовища бурого вугілля зосереджені у Дніпровському вугільному басейні, частково в межах Донецького басейну, а також в Закарпатській, Полтавській, Харківській областях. Більшість промислових покладів пов'язана з гірськими породами палеогену і неогену. Головні родовища — Коростишівське (Житомирська область), Звенигородське (Черкаська область), Олександрійське (Кіровоградська область), а також Андрушівське, Козацьке, Новомиргородське, Морозівське та інші. Балансові запаси бурого вугілля складають близько 5 % від загальних запасів вугілля України. В абсолютних оцінках запаси бурого вугілля категорій А+В+С1 в Україні на кінець ХХ століття за українськими джерелами складали близько 2,6 млрд. т, категорії С2 — 0,3 млрд. т. На початку ХХІ століття запаси бурого вугілля за оцінками складають 2-6 млрд. т, у тому числі 0,5 млрд. т придатні для відкритого видобутку.

Горючі сланці

На межі Кіровоградської і Черкаської областей відкриті запаси горючих сланців (3,7 млрд. т). Основні їх поклади зосереджені в Болтишській западині і приурочені до гірських порід палеогену. Виділено 5 горизонтів потужністю 2-40 м, що залягають на глибинах 180—500 м. Вміст керогену 30-40 %, вихід смол 10-20 %, зольність 50-60 %, теплота згоряння 10-16 МДж/кг. Поклади горючих сланців виявлені також в межах Дніпровсько-Донецької западини, Волино-Подільської плити, в Карпатах і Кримських горах. Менілітові сланці у великій кількості залягають у Карпатах.

Торф

В Україні є понад 2500 родовищ торфу (Держбалансом враховано понад 1560), запаси якого оцінюють у 2,2 млрд. т. Поклади торфу розміщені в основному у Волинській, Рівненській, Київській, Чернігівській і Львівській областях. В зональному розрізі в Україні виділяють п’ять торфово-болотних областей: Полісся (58% запасів торфу-сирцю), Мале Полісся (7%), Лісостеп (35,9%), Степ (0,4%), Карпати і Прикарпаття (2,9%). Крім того, на території України відомі поклади сапропелю (близько 350 родовищ, Держбалансом враховано 274 родовищ).

Рудні корисні копалини

Залізо

За розвіданими запасами залізних руд перші три позиції займають Україна, Росія, Австралія (станом на 2000 рік). При цьому відносні оцінки їх частки у світових запасах за різними джерелами різні. Вітчизняні джерела наводять таке співвідношення розвіданих запасів заліза в країнах світу: Україна — 16 %; Росія і Австралія — по 15 %; Китай — 11 %; США — 9 %; Бразилія і Казахстан — по 6 %; інші країни — 22 % [ж-л «Мінеральні ресурси», 2000]. Російські аналітично-інформаційні джерела наводять інші дані щодо розвіданих запасів залізних руд: Росія — 16,9 %; Австралія — 10,4 %; Україна — 9,7 %; США — 9,3 %; Китай — 5,2 % (1999). Загальні запаси залізних руд в Україні оцінюються в 27,4 млрд. т (категорія А+В+С1). З 88 родовищ 60 розташовані в Криворізькому басейні, запаси якого становлять 18,7 млрд. т. Запаси залізної руди в Кременчуцькому басейні оцінюють в 4,5 млрд. т, а в Білозерському залізорудному районі (Запорізька область) вони становлять 2,5 млрд. т. У Керченському родовищі залягає 1,4 млрд. т. Прогнозні запаси залізних руд в Україні оцінюються в 20 млрд. т. Значна їх кількість залягає близько до поверхні і видобуток ведеться відкритим способом. Зарубіжні експерти оцінюють запаси залізних руд в Україні в 30 млрд. т.[3] За матеріалами Державного інформаційного геологічного фонду України запаси залізних руд категорій, що не розробляються А+В+С1 оцінюється в 26,1 млрд. т, а категорії С2 — в 4.3 млрд. т; запаси категорій, що розробляються А+В+С1 становлять 17.7 млрд. т, категорії С2 — 2,7 млрд. т. Серед руд родовищ основного Криворізького басейну виділяються багаті (магнетитові і гематит-магнетитові з середнім вмістом заліза 58,1 %) і бідні (залізисті кварцити зі середнім вмістом заліза 33,3 %). Родовища залізних руд метаморфогенні, пов'язані з залізисто-кременистими формаціями докембрію (Кривбас, Кременчуцький, Приазовський, Білозерський та інші райони) і осадовими породами неогену (Керченський басейн). Основні запаси пов'язані з першим типом. Серед них виділяють: багаті руди (вміст Fe 46-70 %) та залізисті кварцити (10-45 %). Багаті руди переважно гематитові. Рудні тіла пластові, стовпоподібні та лінзові потужністю від 2-4 до 100—120 м. Залізисті кварцити за мінеральним складом поділяються на магнетитові і гематитові (окиснені). Потужність промислових пластових рудних тіл від 10 до 500—600 м. Осадові залізні руди представлені пластами (від 2-3 до 15 м) бурих оолітових залізняків переважно гідроґьотивого складу (вміст Fe 32-40 %). За даними Криворізького технічного університету на 2000 рік загальні розвідані запаси залізних руд в Україні становили 32,597 млрд. т, в тому числі промислові 28,124 млрд. т. З них 68,5 % руд зосереджено в Криворізькому залізорудному басейні, у Кременчуцькому залізорудному районі промислові запаси залізняку становлять 4,65 млрд. т, а в Білозерському 0,543 млрд. т. Приазовський залізорудний район є резервною базою, де зосереджено близько 3,0 млрд. т розвіданих запасів руд, з яких 0,9 млрд. т — легкозбагачувані високоякісні магнетитові кварцити.

Родовища заліза	Запаси (млн.т.)	Річний видобуток (млн.т.)	Вміст заліза (%)
Горішнє-Плавинське	1310	11,6	35,1
Петровське	312,5	2,7	32,68
Галещинське	240	—	58,5
Південно-Білозірське	235	3,2	62,0

Марганець

За запасами і ресурсами марганцевих руд Україна займає 1-е місце в Європі і 2-е місце в світі (після ПАР). Головні запаси (близько 2,28 млрд т.) зосереджені в Нікопольському марганцеворудному басейні (33 % розвіданих запасів країни) і Велико-Токмацькому родовищі (67 %). Руди осадові, приурочені до відкладів олігоцену. Рудні пласти, що залягають на глибині 10-100 м, мають потужність 0,65-3,6 м (середня — 2 м), являють собою теригенну пачку з включеннями конкрецій, пізолітів, оолітів, прошарків рудної речовини. Вміст Mn 14,5-32,1 %. Виділяють три типи руд: карбонатні (77 % запасів України при середньому вмісті марганцю 21,9 %, переважна їх частина — у Велико-Токмацькому родовищі), оксидні (15 % запасів країни при вмісті марганцю 28,6 %, переважають на Нікопольському родовищі) і змішані (8 % запасів при середньому вмісті 25 %). Руди фосфористі (в середньому 0,25 %). Головні родовища: Велико-Токмацьке, Зеленодільське, Орджонікідзівське, Марганцівське. Запаси марганцевих руд України категорій А+В+С1 на 01.01.98 р. складали 2,27 млрд. т. (на 2000 р. — 2,5 млрд. т). На початку ХХІ ст. проводяться пошуки оксидних і оксиднокарбонатних марганцевих руд в інших районах Українського щита; найбільш перспективними вважаються межиріччя Дніпра і Інгульця, Інгулу і Інгульця.

Родовища марганцю	Запаси (млн. т)	Річний видобуток (млн. т)	Вміст марганцю (%)
Нікопольський басейн	704,8	4,98	23
Токмацьке родовище	1578,5	—	25,8

Мідь

В кінці ХХ ст. в межах Волино-Подільської плити в трапових покровах базальтів в інтервалі глибин 200-600 м відкриті великі запаси самородної міді, аналог відомих родовищ району Великих Озер (США). Прогнозні ресурси міді категорій Р1+Р2+Р3 з вмістом від перших до декількох десятків відсотків оцінюється в 25 млн. т. Крім того, тут є попутне золото, срібло, метали платинової групи.

Алюміній

Мінеральною базою алюмінію в межах України є родовища бокситів, нефелінових руд та алунітів. Україна бідна на боксити — виявлено лише 3 родовища (всі — на Українському щиті): Високопільське, Нікопольське та Смілянське. Вони приурочені до кір вивітрювання докембрійських утворень Українського щита. Держбаланс запасів враховує лише Високопільське родовище залізистих бокситів. Руда низької якості. Запаси категорій А+В+С1 на 01.01.98 р. 18,9 млн. т. Запаси нефелінових руд Мазурівського і Калино-Шевченківського родовищ складають близько 2,9 млрд. т, однак переробка руд цього типу вимагає значних енергозатрат й істотної модернізації технологічного процесу. У зв'язку з цим всі родовища поки не освоєні. Крім того, є запаси алунітів у Закарпатті.

Кобальт і нікель

Ресурси і запаси кобальту в Україні незначні: підтверджені запаси 8 тис. т (0,1 % світових), вміст кобальту 0,04 %. Україна має незначні підтверджені запаси нікелю — 190 тис. т, що складає 0,4 % від світових запасів. Невеликі родовища кобальт-нікелевих руд виявлені на Побужжі (6 родовищ — Капітанівське, Деренюхське та інші) і в Придніпров'ї (4 родовища — Девладівське, Тернівське та інші). Вони пов'язані з корою вивітрювання серпентинітів. Їх розвідані запаси складають близько 200 тис. т нікелю. Рудні поклади складені нонтронітами, бурими залізняками і вохрою з середнім вмістом Ni 1 % і Co 0,1 %. Ресурси силікатних руд нікелю в Побузькому районі становлять 469 тис. т металу, а в межах Середнього Придніпров’я — 1,1 млн. т. Сульфідно-нікелеве зруденіння встановлене в габродолеритах Північно-Західного району Українського щита (Прутовська площа), де перспективні ресурси руд (з середнім вмістом нікелю 0,55, кобальту 0,012 і міді 0,254 %) становлять 14,6 млн. т.

Поліметали

Родовища і прояви свинцево-цинкових руд відомі в фанерозойських утвореннях Закарпаття (Мужіївське, Берегівське, Беганське), на Донбасі (Нагольний кряж, Слов'янське) і у Передкарпатті (Волинський прогин). Промисловий інтерес представляють закарпатські вулканогенні гідротермальні родовища і епітермальне Біляївське (Харківська область). Держбалансом запасів враховується 4 родовища: Мужіївське, Берегівське, Беганське і Пержанське комплексне цинкове родовище. Всього в Україні на кінець ХХ ст. запаси свинцю категорій А+В+С1 складали за оцінками 302 тис. т, а цинку 724 тис. т. Зруденіння Закарпаття пов'язане з міоцен-паннонськими вулканічними зонами і масивами, характеризується вузловим розподілом і приурочене до внутрішніх вулканічних дуг. Родовища складені вулканітами (андезити) та їх похідними. Розміщення рудних тіл контролюється розривними структурами, ділянками розвитку експлозивних брекчій, зонами інтенсивного проникнення і пористості. Жильні рудні тіла мають потужність до 5 м, містять Pb до 2 %, Zn 3-4,5 %, а також срібло. На Нагольному кряжі відомо понад 500 рудних зон. Рудні тіла контролюються розривними порушеннями. Потужність рудних жил в гірських породах нижнього і середнього карбону — до 5 м. Поліметалічна мінералізація Слов'янської брахіантикліналі знаходиться у відкладах верхньої пермі. Потужність рудних тіл 0,1-8 м. Вміст Pb 1 %, Zn 3-10 %. Зруденіння бітумно-поліметалічного типу. На Біляївській солянокупольній структурі свинцево-цинкове зруденіння приурочене до надсоляної брекчії і дронівської світи нижньої пермі. Вміст Pb 0,1-10,3 %, Zn 0,36-15,72 %. Перспективні ресурси становлять 1,11 млн. т з середнім вмістом суми свинцю і цинку в руді 6,14 %.

Рідкісні метали

Родовища рідкісних металів України різноманітні за віком, складом та походженням виявлені в межах Українського щита (головним чином в докембрійських утвореннях). Рудні об'єкти є у Волинському, Подільському, Центральному, Криворізько-Кременчуцькому і Приазовському районах. Всі відомі рудопрояви приурочені до гранітних пегматитів, берилієвих лужних метасоматитів, фосфорвмісних основних лужних гірських порід, карбонатитів, нефелінових та лужних сієнітів. За формаційно-парагенетичною класифікацією рідкіснометалічні родовища України поділяють на 4 типи:

формація рідкіснометалічних пегматитів (Балка Крута, Шевченківське, Полохівське, Стонковатське);
габро-сієнітова формація (Азовське, Балка Мазурова);
лужно-основна формація (Новополтавське);
рідкіснометалічні метасоматити (Жовторічинське, Першотравневе, Калинівське, Лозоватське, Південне).

Потужним джерелом рідкісних металів можуть стати також нерідкіснометалічні родовища, зокрема: розсипні ільменітові, пов'язані з вивітрюванням основних порід плутонів (перспективні на скандій, ванадій), а також ільменіт-рутил-цирконієві прибережноморські розсипи (тантал, ніобій, скандій, циркон, гафній, ванадій); каолінові (Глуховецьке, Турбівське, Просянівське) з монацитом та ксенотимом. У пісках родовищ, які йдуть у відвали, вміст монациту сягає 1,5 кг/т; хлоридні високомінералізовані води Дніпровсько-Донецької западини та інших структур (літій, рубідій, цезій), а також мінералізовані, часто термальні води у районах прояву молодого вулканізму (літій, цезій); техногенні родовища. Розвідані запаси і ресурси деяких з об'єктів (рудопроявів, родовищ) класифікують як великі і навіть унікальні для руд цирконію, гафнію, літію, берилію, скандію, танталу, ніобію, ітрію, лантаноїдів (2000). На Приазовському блоці виявлені і станом на 2000 р. розвідуються великі родовища рідкісних і рідкоземельних металів (Азовське, Мазурівське). За 1990-і роки в Україні розвідано ряд перспективних рідкіснометалічних родовищ берилію, цирконію, літію, танталу, ніобію та ін. Також виявлені нові типи комплексних руд, що містять скандій, ванадій, ґалій та ін. На початку ХХІ ст. особливо перспективними вважаються наступні рудні об'єкти: Пержанське родовище берилію; Ястребецьке флюорит-циркон-рідкісноземельне родовище; Малишівське ільменіт-цирконове родовище; Полохівське, Шевченківське, Станковатське родовища літію; Азовське циркон-рідкіснометалічне; Жовторічинське скандій-ванадієве; Мазурівське циркон-рідкіснометалічне; Вербинське молібденове; Західно-Сергіївське золото-молібденове; Новополтавське апатит-рідкісноземельне; Стремигородське, Федорівське, Видиборзьке та Крапивенківське апатит-титаномагнетит-рідкіснометалічне родовища. За так званим коефіцієнтом унікальності (відношення прогнозних ресурсів елементів до їх кларку в земній корі) найбільші рідкіснометалічні родовища України віднесені до таких категорій. На Українському щиті за запасами:

ніобію: гігантським родовищем можна вважати Чернігівське (Новополтавське), крупними — Октябрське та Яструбецьке;
цирконію: гігантським — Яструбецьке, середніми — Чернігівське, Октябрське, Азовське;
рідкісних земель: крупними — Чернігівське та Яструбецьке, середніми — Октябрське і Азовське;
танталу: крупними — Чернігівське та Октябрське;
стронцію: крупним — Чернігівське;
молібдену: крупними — Вербинське та Східно-Срергіївське, середнім — Балка Мазурова;
літію: середнім — Полохівське родовище в петалітових пегматитах.

Більшість із згаданих родовищ є комплексними, що підвищує їх цінність.

Коефіцієнти унікальності родовищ рідкісних металів українського щита
Родовище, рудопрояв	Середній вміст по родовищу	Ресурси, тис. т	Кларк в земній корі, г/т (за Виноградовим)	Коефіцієнт унікальності
Лантаноїдів
Чернігівське (Новополтавське)	0,2	3217	184	0,175х10¹¹
	0,3	4824	184	0,262х10¹¹
	0,4	6433	184	0,35х10¹¹
Октябрське	0,065	237	184	0,013х10¹¹
Яструбецьке	0,14	2000	184	0,11х10¹¹
Азовське	1,3	388,33	184	0,02х10¹¹
Петрово-Гутівське	5,0-6,0	2,25-2,7	184	0,00014х10¹¹
Ітрію
Азовське	0,1	29,87	20	0,015х10¹¹
Ніобію
Чернігівське (Новополтавське)	0,072	1150	20	0,57х10¹¹
	0,141	2270	20	1,135х10¹¹
	з корою вивітрювання	1500-2500	20	1х10¹¹
Октябрське	0,14	198	20	0,099х10¹¹
Яструбецьке	0.021	307	20	0,15х10¹¹
Танталу
Чернігівське (Новополтавське)	0,0035	68,7	2,5	0,27х10¹¹
	0,0016	31,4	2,5	0,125х10¹¹
	з корою вивітрювання	50-100	2,5	0,3х10¹¹
Октябрське	0,005-0,01	24-44	2,5	0,14х10¹¹
Цирконію
Чернігівське	0,014	216	170	0,013х10¹¹
Октябрське	0,37	747	170	0,044х10¹¹
Азовське	2,5	746,79	170	0,044х10¹¹
Яструбецьке	1,46	20800	170	1,22х10¹¹
Стронцію
Чернігівське	1,1	17700	340	0,52х10¹¹
Молібдену
Вербинське	0,05	25,2	1,1	0,11455х10¹¹
Сергіївське	0,24	32,4	1.1	0,3х10¹¹
Балка Мазурова	0,018	1,35	1.1	0,01х10¹¹
Літію
Полохівське	11700	182	32	0,057х10¹¹

Деякі дослідження (Л. С. Галецький та інш.) показують наявність широтних поясів концентрації рідкісномелічних елементів в Україні. Виділяють три широтні мегазони — Північно-Українську (між 51 і 52° півн. ш.), Центрально-Українську (вздовж 48-ї паралелі) та Південно-Українську, в межах яких локалізовано більшість рудних родовищ та рудопроявів.

Титан

Україна має найбільші в Європі запаси та ресурси титану. Державним балансом запасів корисних копалин враховано 15 родовищ титану (з них 4 розробляють), які розташовані в межах Київської, Дніпропетровської, Харківської, Донецької областей.

Родовища титанових руд представлені корінними, залишковими і розсипними типами. Основною мінеральною базою титану є ільменітові і комплексні рутил-циркон-ільменітові розсипи кайнозою. Корінні руди пов'язані з інтрузіями олівінових габроїдів. Невеликі дайки або штоки приурочені до зон глибинних розломів. Вміст ільменіту в них, досягає 25 %, апатиту 12 %.

Залишкові родовища просторово і генетично пов'язані з корами вивітрювання основних порід. Потужність рудного пласта досягає 25-30 м, вміст ільменіту 150—200 кг/м³. Крім ільменіту присутній апатит. Серед розсипів ільменіту виділяються алювіальні (Іршанське родовище та інші) і прибрежно-морські (Малишівське родовище). Алювіальні розсипи мають протяжність до декількох км. Продуктивний пласт (потужністю до 10 м) містить до 300 кг/м³ ільменіту. Для прибережно-морських розсипів характерні пласто- або лінзоподібні рудні поклади, потужність яких досягає декількох метрів, а протяжність — декількох десятків кілометрів. Продуктивний пласт складений кварцовими пісками. Крім лейкоксенізованого ільменіту присутні рутил і циркон.

В кінці ХХ ст. встановлені і оцінені значні обсяги перспективних ресурсів титану, сума яких по відношенню до запасів промислових руд України становить 215 %.

Цирконій

Запаси цирконію в Україні значні, Держбалансом враховується 7 розсипних родовищ та одне корінне (розробляють Малишівське родовище на Дніпропетровщині).

Ґерманій

Запаси ґерманію (у вугіллі і лігнітах) категорій А+В+С1 на кінець ХХ ст. складали 36 тис. т. Крім того ґерманій є в залізних рудах Криворізького та Кременчуцького родовищ.

Молібден

Молібденові руди встановлені на Українському щиті. Найбільш вивчене молібденове зруденіння в північно-західній частині регіону, де воно локалізується в зоні контакту Устинівського масиву гранітів (тут виявлено 4 рудопрояви молібдену — Вербинське, Устинівське, Річицьке і Високе), а також в Середньому Придніпров'ї (Сергіївське зруденіння). Прогнозні ресурси найбільш вивченого Вербинського рудопрояву Північно-Західного району становлять 9,5 млн. т при середньому вмісті молібдену 0,054 % до глибини 150 м. У Середньому Придніпров'ї молібденове зруденіння супроводжує золоторудні об'єкти Солонянського рудного поля. Перспективні ресурси молібденових руд Сергіївського родовища із вмістом молібдену від 0,06 до 0,3 % становлять 33 тис. т металу.

Стронцій

Єдине в Україні родовище стронцію — Новополтавське рідкіснометалічне (Запорізька область).

Олово і вольфрам

Руди олова і вольфраму локалізуються переважно в північно-західній частині Українського щита (Сушано-Пержанська зона, загальні запаси близько 100 тис. т при вмісті олова від 0,1 до 1-2 %. Руди комплексні, містять каситерит, колумбіт, вольфраміт, флюорит і кріоліт. Всі рудопрояви на початку ХХІ ст. знаходяться на пошуковій стадії вивченості і потребують попередньої геолого-економічної оцінки. Мінералізація вольфраму відома також в Пержанському рудному полі і в зонах контактів Корсунь-Новомиргородського і Коростенського плутонів (Кочерівська структура, Селищанський рудопрояв). Загальні прогнозні ресурси вольфраму в межах цих районів оцінюються в 105 тис. т металу.

Магнезіальні руди з платиноїдами встановлені в Середньому Побужжі, де вони приурочені до ультрабазитів, в яких зміст оксиду магнію становить 43 %, нікелю — 0,35 % і платиноїдів — 0,4 %. Перспективні ресурси магнезіальних руд з платиноїдами в межах відміченого району становлять 546 млн. т. Прогнозні ресурси МГП України незначні і складають до 300 т (~ 0,6 % світових).

Уран

За підтвердженими запасами урану і його ресурсами країна займає 1-е місце в Європі (1999). Росія за цими показниками перевищує Україну, але її родовища знаходяться на Євразійському континенті. Україна за зарубіжними оцінками має 1,8 % підтверджених світових запасів урану, що складає 45,6 тис. т. Руди виявлені в межах Українського щита. Держбалансом запасів корисних копалин враховано 17 родовищ (у Кіровоградській — 14, Миколаївській — 2, Дніпропетровській — 1). Уранові руди приурочені до протерозойських натрієвих метасоматитів, розвинених в Кіровоградському ураноносному районі Українського щита. За вмістом урану (0,1-0,2 %) ці руди відносять до бідних і рядових. Дослідження останніх років дозволяють прогнозувати аналогічні родовища в центральній частині Українського щита.

Ртуть

За загальними запасами ртуті (1,9 % світових) Україна займає 5-е місце (після Іспанії, Алжиру, Китаю і Киргизії). В Європі за загальними запасами металу Україна займає 2-е місце (після Іспанії, з великим відривом від неї, 1999). Ртутні руди представлені гідротермальними вулканогенними родовищами в Закарпатті (Боркут, Кам'яний кар'єр та інші) і епітермальними в Донецькій ртутній провінції (родовища Микитівського рудного поля).

У Закарпатті ртутне зруденіння асоціюється здебільшого з гіпабісальними інтрузивами (діорит-порфіритами і ґранодіорит-порфіритами). Рудні тіла — подовжені за падінням стовпи, лінзи і гнізда. Зруденіння здебільшого комплексне ртутно-поліметалічне, рідше — ртутне і ртутно-стибієве з арсеном.

Родовища Донбасу приурочені до склепінчастих частин антикліналей. Поклад в пластах пісковиків і гнізда узгоджуються з січними тілами в ядрах антиклінальних складок. Руди практично мономінеральні (кіновар з незначною кількістю антимоніту).

На кінець ХХ ст. сумарні балансові запаси ртуті в Україні за оцінками складали 29 тис. т (за іншими даними — 24 тис. т ртуті). Категорій А+В+С1 — 5 тис. т, С2 — 19,9 тис. т. Перспективні ресурси запасів ртуті оцінені тільки по Микитівському рудному полю (1 тис. т металу).

Сурма (стибій)

Сурма (стибій) є попутним компонентом ртутних руд Микитівського рудного поля. Розвідані її запаси тут складають близько 4200 т, а перспективні ресурси — 30 тис. т.

Хроміт

Хромітові руди в Україні на Побужжі утворюють родовища, приурочені до масивів гіпербазитів докембрію. На Капітонівському родовищі, де потужність рудних тіл 0,2-12 м, а вміст оксиду хрому в руді 9-40 % (сер.29 %), запаси становлять 600 тис. т. На базі родовища можна виробити 52-53 тис. т концентрату із вмістом оксиду хрому близько 50 %.

Золото

В Україні виділяють 3 основні золотоносні провінції: Карпатську, Українського щита та Донецьку. Тут виявлено шість золоторудних районів з ресурсним потенціалом в декілька тисяч тон золота при середньому вмісті 6—8 г/т. Близько 75-80 % загальних ресурсів золота зосереджено в Українському щиті, до 15 % — в Карпатському регіоні і до 10 % — в надрах Донбасу.

В Українських Карпатах виявлено 3 золоторудні родовища (Мужіївське, Берегівське, Сауляк) та численні рудопрояви корінного і розсипного золота. Корінне золоте зруденіння приурочене до Закарпатського прогину та Мармороського кристалічного масиву. Розсипна золота мінералізація локалізується в різноманітних структурно-фаціальних зонах складчастих (флішевих) Карпат і Передкарпатського прогину. У Закарпатському прогині золоте зруденіння (Берегівський і Вишківський райони) формувалося на етапі неогенової тектоно-магматичної активізації і є просторово та генетично пов'язаним з вулканічними породами ліпаритової та андезитової формацій в місцях їхнього спільного прояву. Воно представлене комплексними золотополіметалічними рудами, що належать до єдиної малоглибинної золотополіметалічної формації.

Провінція Українського щита — найбільш перспективна. Тут виявлено декілька родовищ (Клинцівське, Балка Широка, Балка Золота, Бердянське, Сергіївське, Майське та ін.), понад 10 рудопроявів та близько 20 перспективних ділянок. Золоте зруденіння пов'язане з архейськими зеленокам'яними структурами і ґнейсово-магматитовими комплексами верхнього протерозою, які не мають аналогів у зарубіжних щитах. Основні родовища та рудопрояви золота зосереджені у трьох геоструктурних блоках: Середньо-Придніпровському, Кіровоградському, Подільському. Є перспективи виялення родовищ у Волинському та Приазовському блоках. На Українському щиті виділяють 7 золоторудних формацій: золотоуранова, золотосульфідно-уранова, золото-скарнова, золото-аргілітова, золотосульфідно-кварцова, золотокварцова, золотосрібно-сульфідна.

У Донецькій провінції виявлені родовища корінного та розсипного золота. Корінне золото приурочене до чорносланцевої формації карбону. Найважливіше значення має Нагольчанський рудний вузол, що охоплює золотосульфідні і поліметалічно-срібні руди Бобриківського, Гостробугорського, Єсаулівського і Нагольно-Тарасівського рудних полів. Рудні тіла залягають на глибинах від 300—400 до 3300 м. Крім того, є перспективи виявлення золота в Криму, Добруджі і особливо на шельфі Чорного та Азовського морів, де відкрито ділянки з золотою мінералізацією. За зарубіжними даними загальні запаси золота в Україні на кінець ХХ ст. оцінюються в 30 т, підтверджені — 20 т. Загальні прогнозні ресурси золота в Українському щиті за українськими джерелами на 2000 р. становлять 2400 т. Найбільш детально вивчені родовища у Побузькому, Кіровоградському, Середньо-Придніпровському районах, ресурси золота яких оцінюються в 620,4 т.

В Україні загальні запаси золота складають 3 200 т, ідентифіковано 236 проявів золота, 10 з яких має по 80—135 т золота кожний.

Неметалічні корисні копалини

Серед неметалічних к.к. найбільше значення для економіки України мають графіт, каоліни, плавиковий шпат, фосфорити, апатит, вогнетриви, бентонітові глини і інші.

Графіт

Україна займає 2-е місце у світі за запасами графіту (прогнозні ресурси понад 1 млрд. т, 20 % світових, Китай — 26 %). Виявлено близько 300 родовищ і проявів графіту. Графітові родовища сконцентровані в Побузькому, Бердичівському, Криворізькому і Приазовському районах Українського щита. Всі родовища належать до метаморфогенного типу. Держбалансом ресурсів України враховано 5 родовищ графіту. Родовища кристалічного графіту (Заваліївське, Троїцьке та інш.) пов'язані з тілами графітових ґнейсів і їх корою вивітрювання. Рудні тіла залягають серед метаморфічних порід і в середньому містять 6 % графіту. Балансові запаси графітової руди категорії А+В+С1 в кінці ХХ ст. складали в Україні 125,8 млн. т, графіту — 7843 тис. т. Практичний інтерес представляють здебільшого рихлі руди зони вивітрювання. Їх перспективні ресурси становили на 2000 р. 869 млн. т (46,3 млн. т графіту), а прогнозні — 700 млн. т.

Родовища графіту	Запаси (тис. т)	Річний видобуток (тис. т)	Вміст графіту (%)
Заваллівське	4868	16,8	7,3
Балахівське	850	—	5,0
Буртинське	1260	—	6,3

Гірничо-хімічна сировина

Україна багата на гірничо-хімічну сировину. Великі запаси калійних солей зосереджені в Івано-Франківській (Калуське, Тростянецьке, Туро-Волинське родовища) і Львівській області (Стебниківське, Бориславське родовища). Калуське, Стебниківське і Сиваські родовища багаті на магнієві солі.

Калійні солі пов'язані з неогеновою галогенною формацією Передкарпатського передового прогину. Прикарпатський калієносний басейн складений сульфатними відмінами калійно-магнієвих солей. Усього тут відомо понад 20 родовищ. Найбільші з них Стебниківське і Калуш-Голинське. Багатопластові поклади солей зім'яті в складні складки, порушені численними скидами і насувами. Середній вміст К2О в рудах 10-11 %, нерозчинного залишку до 30 %. Балансові запаси категорії А+В+С1 в кінці ХХ ст. в перерахунку на К2О складали 250 млн. т.

Апатити. Родовища апатитових руд виявлені в межах Українського щита. Вони пов'язані з докембрійськими габро-анортозитами, лінійними тілами карбонатитів і корами їх вивітрювання. Руди комплексні апатит-титанові (Коростенський, Корсунь-Новомиргородський плутони) і апатит-рідкіснометалічні в родовищах Приазов'я, в основному бідні: вміст P2O5 2,5-5 % в корінних рудах і 5-10 % в корах вивітрювання. Держбалансом запасів враховано 3 родовища комплексних апатитвмісних руд. Запаси апатиту категорії А+В+С1 в кінці ХХ ст. складають 1955 млн. т руди і 66,7 млн. т. P2O5. Ресурси апатитів в Україні в кінці ХХ ст. оцінюються в 130 млн. т (P2O5).

Плавиковий шпат (флюорит) утворює родовища і вияви в Північно-Західному районі Українського щита, Волино-Подільському регіоні і в Приазов'ї. Державним балансом запасів враховане одне Покрово-Киреєвське родовище (східна частина Приазовського блоку) з запасами С1 — 1,9 млн. т руди (1,2 млн. т. CaF2). Перспективним є Бахтінське родовище (Подільська зона), перспективні ресурси флюориту якого становлять 184,1 млн. т. По Україні загалом цей показник становить 221,8 млн. т.

Кам'яна сіль пов'язана з пермськими (Донбас, Дніпровсько-Донецька западина), юрськими (Переддобруджа) і неогеновими (Передкарпаття і Закарпаття) галогенними формаціями. Пластові родовища експлуатуються на Донбасі (Артемівське, Новокарфагенське) і в Передкарпаття (Губицьке, Верхньострутинське), солянокупольні — в Дніпровсько-Донецькій западині (Єфремівське, Роменське), на Донбасі (Слов'янське) і Закарпатті (Солотвинське). Вміст NaCl в солях досягає 98-99 %. Значні запаси кухонної солі містить ропа солоних озер і лиманів (Сиваш та інш.) і природні підземні розсоли в Передкарпатті. Держбалансом запасів враховано 14 родовищ кухонної солі, в тому числі: 8 — кам'яної солі, 2 — садової солі-ропи, 3 — соляних розсолів, 1 — кам'яної солі із шламу. Балансові запаси кухонної солі категорії А+В+С1 в кінці ХХ ст. складали 16,6 млрд. т (здебільшого — кам'яна сіль).

Сірка. За розвіданими запасами самородної сірки України займає одне з перших місць у світі і 1-е місце серед країн СНД. Родовища самородної сірки зосереджені в Передкарпатському сірконосному басейні. Держбалансом запасів України враховано 12 родовищ (5 розробляють). Пластові і лінзові сірчані поклади приурочені до неогенової гіпсо-ангідритової товщі і представлені переважно вапняково-сірчаними рудами із вмістом S до 20-27 %. Найбільші родовища — Немирівське, Язівське, Подорожненське, Роздольське та Яворівське. Балансові запаси руди категорії А+В+С1 в кінці ХХ ст. складали 665 млн. т, сірки — 166 млн. т.

Фосфорити. В Україні є запаси фосфоритів, що залягають у Придніпров'ї (Незвиське), Сумській (Кролевецьке) і Харківській (Ізюмське) областях. Нещодавно відкрито Покрово-Керченське родовище апатитів. Пластові поклади фосфоритів конкреційного і зернистого типів є в ряді районів Волино-Поділля, Передкарпаття, Придністров'я, Дніпровсько-Донецької западини і Донбасу. Представлені вони переважно малопотужними (0,5-1,0 м, рідше до 3-5 м) пластами кварц-глауконітових пісків, мергелей і вапняків, рідше — глини. Протяжність пластів досягає іноді десятків кілометрів. Вміст P2O5 в жовно-зернистих фосфоритах 3-8 %, в галечникових та конкреційних фосфоритах — до 34-38 %. Запаси фосфоритів категорії А+В+С1 в кінці ХХ ст. складали 300 млн. т руди і 6,7 млн. т P2O5. За закордонними даними ресурси фосфоритів в Україні в кінці ХХ ст. оцінювалися в 400 млн. т (P2O5). Прогнозні ресурси фосфоритів в Україні за вітчизняними джерелами становлять 1055 млн. т руди (2000).

Дорогоцінне та декоративне каміння

Дорогоцінне та декоративне каміння є важливим елементом мінерально-сировинного комплексу України. Стан вивченості українських каменів незадовільний. Винятком є самоцвіти Волині, альмандин Закарпаття, опал Катеринівського прояву та квадрит Жовторічнянського родовища. Розвідано 8 родовищ і виявлено понад 300 проявів близько 40 видів ювелірного та ювелірно-виробного каменю. Всі вони, а також родовища та рудопрояви декоративного каменю зосереджені головним чином у 4-х геологічних структурах: Українському щиті, Карпатських та Кримських горах і Дніпровсько-Донецькій западині. Кожна з них має власний перелік корисних копалин і відмінну від інших геологічну будову.

У геологічних утвореннях України виявлено таке дорогоцінне каміння: алмаз, рубін, моріон, димчастий кварц, гірський кришталь, аметист, цитрин, хризопраз, опал, топаз, фенакіт, циркон, хризоліт, піроп, альмандин, смарагд, геліор, аквамарин, турмалін, бурштин, халцедон, сердолік, агат, кривавик, тигрове, котяче та соколине око, родоніт, нефрит, лабрадор, амазоніт, содаліт, рожевий кварц, кремінь, яшма, уварцит, джеспіліт, обсидіан, скам'яніле дерево, чорноморит, унгварит, пірофіліт, родохрозит, мармуровий онікс, мармур, гагат та інш.

Найбільш відомі родовища коштовних каменів в Україні: Волинське (топаз, берил, кварц, графічний пегматит), Клесівське (бурштин), Головинське та Федорівське (іризуючий лабрадор), Калюсицьке (мармуровий онікс), Прилуцьке (родоніт, родохрозит), Кур'янівське та Нагорнянське (агальматоліт). Найбільш унікальні родовища знаходяться в межах Українського щита. В цілому, запаси кольорових каменів є у Волинській і Рівненській областях, Приазов'ї і Кривому Розі. Тут трапляються берил, топаз, бурштин, аметист, агат, яшма, гірський кришталь.

Алмази всіх відомих генетичних типів виявлені в кінці ХХ ст. на Українському щиті, Донецькій складчастій споруді і Скіфській плиті. Відкриттям 1999—2000 рр. стали перші 168 алмазів з кімберлітових структур Приазов'я.

Будівельні та індустріальні корисні копалини

В Україні відомі численні родовища гіпсу (Пісківське, Михайлівське, Артемівське та інш.), каоліну (Великогадомінецьке, Глуховецьке, Володимирське та інш.), бентонітових і палигорськітових глин (Черкаське, Горбське та інш.), цеолітів (Сокирницьке), флюсових вапняків і доломіту (Оленівське, Новотроїцьке, Каракубське та інш.), вогнетривких глин (20 родовищ, зокрема Часів-Ярське, Новорайське, Новоселицьке, Пологівське та інш.), кварцитів (Овручське, Баничське), формувальних пісків (Оріхівське, Пологівське та інш.), кварцових пісків (Великоглібовичське, Новомихайлівське, Красногорівське та інш.), озокериту (Бориславське), природних пігментів (Целик), перліту в Закарпатті, магнезиту (Правдинське), нефеліну в Приазов'ї та інш. Держбаланс запасів враховує 35 родовищ гіпсу, 34 родовища каоліну, 6 родовищ бентонітових глин, 22 родовища піску формувального, 8 родовищ доломіту, 5 родовищ кварциту і кварцових пісків. Балансові запаси гіпсу та ангідриту категорії А+В+С1 в кінці ХХ ст. в Україні складали 458 млн. т., каоліну (всього — 455 млн. т., первинного — 342,2 млн. т., вторинного — 66,2 млн. т., лужного — 46,6 млн т.); бентонітових глин 61,2 млн. т; піску формувального — 889 млн. т; доломіту 424,5 млн. т; кварциту і кварцових пісків 154,8 млн. т. Географічно ці родовища розташовуються так: великі запаси флюсових вапняків розміщені в Донецькій області та Автономній Республіці Крим, а доломітів — у Донецькій, Дніпропетровській і Закарпатській областях. Основні запаси вогнетривких глин у Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій і Черкаській областях, кварцитів — у Житомирській (Овруцьке), Кіровоградській (Малоскелеватське), Сумській (Банницьке) та Донецькій (Красногорівське) областях. Найбільші родовища формувальних матеріалів є в Донецькій, Дніпропетровській, Харківській і Запорізькій областях. Особливо багато в Україні високоякісного каоліну, запаси якого зосереджені в Житомирській, Хмельницькій, Черкаській, Дніпропетровській і Запорізькій областях. На бентонітові глини багаті Черкаська і Закарпатська області. У Тернопільській, Хмельницькій, Івано-Франківській і Львівській областях розміщені основні родовища вапняків.

Для виробництва вогнетривів необхідні тальк-магнезитові і форстеритові руди. Промислові запаси перших локалізуються в межах Правдинського родовища, пошуки форстеритових вогнетривів ведуться у Приазов'ї. У Криворізькому басейні є до 5 млрд. т талькових порід, які також можуть бути використані як сировина для виробництва вогнетривів.

В Україні розвідано понад 1300 родовищ нерудних будівельних матеріалів: магматичні, метаморфічні і осадові породи різного віку. Найбільше значення мають родовища цементної сировини: вапняку (Волощинське, Григорівське та інш.), мергелю (Здолбунівське, Краматорське та інш.), глини (Гуменецьке, Волощинське та інш.), опоки (Первозванівське, Коноплянське, Амвросіївське та інш.). Держбалансом запасів враховано 335 родовищ піску будівельного, балансові запаси якого категорії А+В+С1 на 1998 р. складають 2600 млн. м³. В Україні є 36 родовищ цементної сировини, 61 — крейди.

Україна має значні ресурси і запаси високоглиноземної сировини, що локалізується головним чином в докембрійських утвореннях Українського щита. Вона представлена андалузит-, дистен- та силіманітвмісними породами (кварцити, сланці, ґнейси тощо) та продуктами їх вивітрювання. Державним балансом запасів враховуються запаси дистену та силіманіту в пісках 2-х комплексних родовищ: Малишевському та Вовчанському (Дніпропетровщина). Прогнозні ресурси силіманіту в Приазов'ї оцінюються в 60-70 млн. т. Балансові запаси високоглиноземної сировини категорії А+В+С1 в кінці ХХ ст. в Україні складали близько 186 млн. м³ руди і 3,2 тис. т мінералів.

Родовища каолінів	Запаси (тис. т.)	Річний видуботок (тис. т.)	Вміст каоліну (%)
Проснянське	69548	378	45-72
Володимирівське	11048	226	82
Велико-Гадомицьке	83050	—	60
Глухівське	55563	176	55-60

Облицювальний камінь

Особливе економічне значення серед мінеральної сировини України належить облицювальному каменю. Розвідано понад 300 родовищ природного облицювального каменя. Основним джерелом облицювального каменя є Український щит, в межах якого зосереджено біля 140 родовищ гранітів, чарнокітів, ендербітів, габро, лабрадоритів з високими технічними і декоративними властивостями. Значні запаси граніту зосереджені в Кіровоградській, Запорізькій, Дніпропетровській і Донецькій областях. Серед різноманіття українського декоративного каменю особливу увагу привертають граніти: червонокапустинський (с. Новоукраїнка Кіровоградської області), червоно-жовтий, сірий, коричневий, рожево-червоний (Омелянівське, Корнінське, Дідковецьке, Лизниківське родовища на Житомирщині), темно-малиновий та сірий (Токівське та Кудашівське на Дніпропетровщині); сірий (Танське на Черкащині та Янцівське на Запоріжчині) та ін. Серед лабрадоритів та габро відомі українські родовища: Осниківське, Синій Камінь, Верхолузьке, Торчинське. Назагал, поклади облицювального каменю є в більшості областей, але найцінніші види його залягають на Поліссі — в Рівненській, Житомирській, а також Запорізькій, Закарпатській і Хмельницькій областях.

Родовища облицювального каменю	Вид каменю	Запаси (тис. м³)	Річний видобуток (тис. м³)
Гранітоїди
Капустинське	Граніт червоний	3545,6	22
Новоукраїнське	Граніт червоний	49735	2
Токівське	Гранодіорит світло-сірий	14116	11,4
Корнинське	Граніт червоно-сірий	5501	—
Дідковицьке	Граніт рожево-сірий	4504	—
Кудашівське	Граніт світло-сірий	11268	—
Богуславське	Граніт червоно-сірий	6249	1
Покостівське	Гранодіорит світло-сірий	2856	4,9
Габроїди
Головинське	Лабрадорит чорний	12424	2,2
Васьковицьке	Лабрадорит світло-сірий	410	—
Сліпицьке	Габронорит чорний	11954	21,8

Гідромінеральні ресурси

За запасами гідромінеральних ресурсів Україна займає провідне місце в Європі. Територіально вони розподілені надто нерівномірно; основна частина (близько 70 %) зосереджена в північних і західних областях. Розвідано 200 родовищ мінеральних вод. Широко розвинені практично всі відомі типи вод: вуглекислі, сульфідні, радонові різного хімічного складу (Поляна Квасова, Шаян, Трускавець, Свалявська група, Березовське, Куяльник та інш.). Родовища термальних вод відомі в Закарпатті (Ужгородське та інш.) і в Криму (Саки, Красне, Колодязне та інш.). Глибина їх залягання 600-3000 м, температура води від 40-80 до 110 °C. Дебіт свердловин 150—2500 м³/добу.

Розвідка запасів

На початку ХХІ ст. спостерігається тенденція збільшення обсягів геологорозвідувальних робіт. Так, у першому півріччі 2003 р. виконано геологорозвідувальних робіт на суму 151892 тис. гривень (+175,4% до аналогічного періоду 2002 р). Підприємствами галузі отримані такі прирости запасів: нафти і конденсату - 262 тис. т; природного газу - 3559 млн. м³; вугілля (антрациту) - 10377 тис. т; янтарю - 1225 кг.; топазу - 66,1 кг; п'єзооптичної сировини - 1469 кг.

Клімат

Клімат України переважно помірно континентальний, лише на півдні Криму має ознаки субтропічного. Для клімату України характерна часта зміна погод, що пов'язано з надходженням циклонів (в середньому за рік їх 45) і антициклонів (36). Разом з тим, в Україні переважають дні з ясною, сонячною погодою — у середньому на рік їх 230-235. Гірські хребти Карпат і Криму захищають відповідно Закарпаття і Чорноморське узбережжя від холодних арктичних повітряних мас, які приходять з півночі.

Середньомісячна температура січня від -8°С на північному сході України та високогір'ї Карпат - до +4°С на південному березі Криму, липня - від +17°С на Північному Заході та +9°С у високогір'ї Карпат до +23°С на крайньому Півдні. У гірських районах температура протягом року нижча порівняно з навколишніми територіями. Тривалість безморозного періоду коливається від 150—160 днів на півночі до 200—210 днів на півдні та 270 днів на Південному березі Криму.

Вітри міняються по сезонах року: узимку в північній половині республіки переважають західні вітри, що приносять вологу, у південної - північно-східні й східні сухі й холодні. Улітку найбільш часті північно-західні вітри; однак у південній половині нерідкі також східні й південно-східні вітри, іноді суховії.

Опади розподіляються нерівномірно, їх річна кількість зменшується з заходу і північного заходу на південь і південний схід. Середньорічні суми опадів зменшуються з заходу і південного заходу на південний схід і південь від 650-600 мм до 300 мм. Максимум опадів припадає на Кримські гори (1000-1200 мм) і Українські Карпати (понад 1500 мм). На півдні, у степовій зоні, зволоження недостатнє і в окремі роки бувають посухи.

Історія

Історія України

Історія України — це складний процес формування незалежної держави українців. Він починається з появою людини розумної на теренах сучасної України понад 300 000 років тому. Первісна історія складалася зі строкатого сплетіння культур Європи й Азії. У Ι тис.до н. е. на території України з'являються кочові племена кіммерійців. Їх витіснили скіфи (VII—III ст. до н. е.) які створили одну з наймогутніших держав того часу. У III с.т. до н. е. на зміну скіфам приходять сармати. Цей союз споріднених племен проіснував до III ст. н. е. коли їх витіснили гуни, які згодом дали поштовх до великого переселення народів. Паралельно з цими племенами починаючи з VII ст. до н. е. греки засновують на Північному Причорномор'ї свої міста-колонії. Тір, Ольвія, Пантікапей, Херсонес, а пізніше й Боспорську державу.

У середніх віках починаючи з VIII ст. українські землі стали центром східних слов'янських культур на чолі з Києвом. Київська Русь, яка стала першою східно-слов'янською державою прийняла православ'я від Візантійської Імперії в 988 році. Цей крок став вирішальним в історії цих земель на наступну тисячу років. Процес феодальної роздробленості у XI—XIII ст. призвів до того що Київська Русь опинилася у 1230-ті роки під владою татаро-монголів, які перетворили князів на данників Золотої Орди. В цей час провідна роль на Південно-Західній русі переходить до Галицько-Волинського князівства, яке відокремилося від Києва у 1097 році.

В XIV ст. послаблена татаро-монголами, та власної роздробленістю Русь опиняється під владою Великого князівства Литовського після взяття Києва Ольгердом у 1362 році. Галичина підкорилася Польщі після тривалого спротиву у 1387 році. Після підписання Кревської унії 1385 року почалося об'єднання українських земель під владою Річі Посполитої яка була закріплена Люблінською (1569) й Берестейською уніями (1596). На півдні у Криму з'являється Кримське ханство у 1447 році. Йому на противагу в степу на Запоріжжі з'являються угруповання озброєних людей, що звали себе козаками. Ці озброєнні групування згодом перетворилися на основну силу, що відстоювала права українців. Національно-Визвольна війна 1648-1657 рр. у XVΙΙ ст. під керівництвом Богдана Хмельницького є результатом цього історичного процесу.

Після Переяславської Ради 1657 року значна частини (лівобережжя) українських земель була долучена до Російської імперії. На заході Галичина й Буковина опинилися під владою Австро-Угорщини в 1775 році, а Закарпаття перебувала у складі Угорщини з XVII ст.

Новітній час з початку XX ст. ознаменувався крахом Російської імперії, коли була на короткий час створена українська державність, яка за короткий період змінила чимало назв (Центральна Рада, УНР, ЗУНР, Українська Держава, Директорія).

З 1922 року Україна (УРСР) стає частиною СРСР. Проголошення незалежності в 1991 році створило нову еру в історії України — сучасність.

Історичні назви українських територій

Перша засвідчена у писемних джерелах назва історичної території України — Руська земля. У Х-ХІІІ ст. воно вживалося у двох значеннях: конкретному — на окреслення ядра політичної спільноти — Середнього Подніпров'я, і розширеному, що охоплювало усі території, які спершу підпорядковувались Києву, а згодом тяжіли до нього. Понад 400-літня традиція ототожнення себе з Руською землею не зникла і після розпаду цієї єдності. Тільки Галицько-Волинська держава, увійшовши до складу Корони Польської як особистий домен короля офіційно іменувалася з першої третини ХV ст. Руським воєводством.

Константинопольський патріархат задля розпізнання нового — московського і старого — київського святительських церковних осідків, у першій половині ХІV ст. вперше почав вживати поняття Micra Rosia (Мала Росія)‚ на відміну від Megale Rosia (Велика Росія). У церковно-адміністративному значенні поняття Мала Росія вживалося Константинополем для позначення українських єпархій Київської митрополії аж до їх підпорядкування Московському патріархові (1686). З константинопольських грамот цей вислів в останній чверті ХІV ст. перейшов до церковного письменства як урочистий синонім українського православного простору Польщі і Литовського князівства, а з кінця ХVІІ — початку ХVІІІ ст. став ототожнюватися з територією Козацької держави, аж врешті офіційно замінив її попередню назву (Україна).

На західноєвропейських географічних мапах землі колишніх північно-східних князівств послідовно позначалися як Moscovia. Натомість терени колишніх Чернігівського, Київського і Галицько-Волинського князівств, ототожнювані з первісною, материковою Руссю, завжди позначені як Russia чи Ruthenia (з ХVІ ст. — також Roxolania).

Паралельно у внутрішньому вжитку з ХVІ ст., а особливо після Люблінської унії 1569 р. нарівні зі словом Русь починає все активніше вживатися поняття Україна. Характерно, що, як колись у княжі часи — Руська земля, слово Україна вживали в двох значеннях: конкретно-географічному — на означення Подніпров'я, і розширеному — як синонім всього українського простору. Остаточно і юридично назва Україна закріпилася на початку ХХ століття за часів УНР.

Слово «Україна» — слов'янського походження і означало первісно край, земля, територія. Найімовірніший індоєвропейський корінь *(s)krei- (відокремлювати, різати). Думки розділяються щодо безпосередньої етимології слова, проте найімовірнішим є прямий синонімічний зв'язок зі словом «князівство» — земля наділена, «відкраяна», «украяна», «урізана» князеві.

Доісторичний період

Перша людина з'явилася на території України від 1 млн. до 300 000 років тому. Україна не була місцем еволюції мавпи в людину (антропогенез) тому перші люди приходять сюди з Передньої Азії через Кавказ та Балкани. Близько 100 тис. років тому за допомогою тертя люди почали добувати вогонь. Первісною соціальною організацією було стадо. Вже близько 40 тис. років тому виникає матріархальна родова община. В період мезоліту людина винайшла вдосконаленні знаряддя праці серед яких особливе місце займає лук, що дало змогу полювати на відстані. Замість великих стайних стійбищ з'являються малі тимчасові стоянки мобільних сімейних груп. Були прирученні перші тварини.

За часів неоліту відбулась так звана революція коли відбувся перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства, тобто з'явилося скотарство й землеробство. Одне з значущих досягнень того часу є виникнення керамічного посуду, що значно покращило умови зберігання готування продуктів. Також змінюється техніка обробки каміння з оббивання на тертя й шліфування. Відбувся перехід до сімейного господарювання й осідлого способу життя.

Трипільська культура

Наступним етапом розвитку людства стає енеоліт або мідно-кам'яний вік. Перехід до використання металу одна з найепохальніших віх в історії. Однією з культур того часу є Трипільська культура (IV—III тис. до н. е.), пам'ятки якої розповсюджені на всій південно-західній Україні. Культура названа так від поселення, відкритого і дослідженого В.Хвойкою у 1890-х рр. Трипільці вирощували зерно за допомогою сохи й перетирали його за допомогою ручних кам'яних зернотерок, виробляли гончарні вироби та свердла (перші механічні знаряддя в Україні), щоб робити отвори у дереві та камені. Трипільська культура вважається вершиною розвитку енеолітичних землеробських суспільств у Європі.

Бронзовий вік II тис. до н. е. ознаменувався появою першого сплаву міді з оловом — (бронза), який мав суттєву перевагу над попередніми знаряддями праці. Відбувається перший суспільний поділ праці — відокремлення скотарства від землеробства. Це викликало потребу в обміні та зародженні торгівлі. Винайдено колесо Всі ці зміни призводять до того, що чоловіки починають відігравати більшу роль в житті суспільства ніж жінки, що в свою чергу веде до заміни матріархату на патріархат. Племінний устрій приходить на зміну общині. Всі ці процеси посилюються в часи залізного віку (I тис. до н. е.)

Перші кочовики Північного Причорномор'я

Бл. 1500 років до н. е. на території України з'явилися кочові племена. Одним з них були кіммерійці (IX—VII ст. до н. е.), про яких залишилася згадка у писемних джерелах. Про «уславлених кобилодойців» повідомляє не тільки Гомер в «Одіссеї», а й такі відомі античні автори як Геродот, Каллімах, Страбон. Ассірийські клинописні джерела згадують про цей народ під назвою «гамірра». Кіммерійці займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський півострів де вони мали укріпленні городища. Їхнім основним заняттям були військові походи. Вони одними з перших освоїли технологію виготовлення заліза. Вважається, що кіммерійці є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів.

Скіфи, іраномовний народ з Центральної Азії, у VII ст. д. н. е. завоювали кіммерійців і витіснили їх з українських степів. У Криму Скіфи мирно асимілювалися з таврами, які жили тут з I тис. н. е. Таври займалися скотарством, землеробством та рибальством. Скіфи утворили централізовану державу і контролювали регіон приблизно до 200 року до н. е. Розрізняють скіфів-землеробів та скіфів-скотарів, з останніх виділяють царських скіфів, які панували над іншими збираючи з інших данину. У IV ст. до н. е. у скіфів утворюється перше державне об'єднання відоме під назвою «царство Атея». Скіфи мали досить тісний зв'язок з грецькими колоніями в Північному Причорномор'ї.

Скіфів підбили групи кочівників, яких називали Сармати у III ст. до н. е. Це був союз споріднених племен, які часто ворогували поміж собою. Значну роль в житті сарматів відігравали жінки. Вони займалися скотарством й торгівлею. Досить довго Сармати воювали з Римом.

Грецькі колонії та племена готів

Приблизно в VII ст до н. е. греки почали закладати перші колонії на Північному Причорномор'ї. Серед міст заснованих греками були: Тір (в гирлі Дністра), Ольвія (на Південному Бузі), Херсонес (біля сучасного Севастополя), Пантікапей (біля сучасної Керчі), Феодосія. Ці держави були демократичними або аристократичними за устроєм. В цих містах панували рабовласницькі відносини. Головним джерелом постачання рабів був військовий полон, народження від рабині чи купівля на невільничих ринках. Права у полісі мали лише повнолітні чоловіки греки, уродженці міста. Колонія складалася власно з полісу та сільськогосподарських округів. Міста було оснащено водопроводом та водостоком, були поширені ремесла й торгівля. Міста карбували власну монету.

Боспорська держава (V ст. до н. е. — IV ст. до н. е.) займало територію сучасного Керчинського та Таманського півострова. До складу царства увійшли такі міста як Феодосія, Фанагорія, а столицею був Пантікапей. Спершу це був союз полісів які мали певну автономію та згодом це об'єднання перетворилося на абсолютна монархію. Економіка цього царства була побудована на сільському господарстві та торгівлі з Афінами, куди вивозили до 5 млн. пудів зерна. У I ст. до н. е. відбулося об'єднання під владою понтійського царя Мітрідада VI більшості Північного Причорномор'я, але він зазнав поразки від римлян.

Після розколу Римської імперії на Західну та Східну настав візантійський період в історії Північного Причорномор'я. У середині III ст. н. е. до цієї території вдерлися племена готів. Вони витіснили сарматів та підкорили населення Криму. Це призвело до виникнення Готського королівства (Гетика) зі столицею «Дніпровське городище» (в нинішній Запорізькій області). Деякі вчені[8] вважають що готи також були причетні до формування черняхівської культури (кінець ІІ – середина V ст. н.е.) — одне з найцікавіших явищ в дописемній історії на землях України. Нині відомо близько 5 тис. черняхівських старожитностей, переважно поселень, а їхня географія ототожнюється із значною частиною сучасної території України. Зокрема, саме в цей час на території України уперше фіксується використання гончарного круга та залізних лемешів, склоробне виробництво, всебічно розвинута металургія та різноманітні залізоробні ремесла.[9] Цю державу було знищенні у 375 р. н. е. кочовим азійським плем'ям гунів, які невдовзі створили між Доном і Карпатами могутню державу, на її чолі став Аттіла (помер 451), втім, після кількох поразок від римлян і союзників, вона втрачає силу і розпадається.

Східні слов'яни у давнину

Прабатьківщина слов’ян не має загальновизнаної локалізації. Перші згадки про слов'ян трапляються у римських авторів I—II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни виступають як венеди або венети. Етнонім слов’яни вперше використовують візантійські автори. Йордан сповіщає, що у VI ст. вже існувало три гілки слов'ян: венеди (басейн Вісли), анти (Наддніпрянщина) і слов’яни або склавіни (Подунав’я). Більшість вчених вбачає у процесі розселення антів та склавинів початок формування окремих слов'янських народів, зокрема українського.

Між V-VІІ ст. на території склавінів та антів формуються локальні культурні ареали, які поступово кристалізувалися у союзи місцевих слов’янських племен. Серед них: поляни – на Київщині й Канівщині, деревляни – на Київському Поліссі й Східній Волині, уличі – на південь від полян, у Південному Подніпров’ї і Побужжі, тиверці – у межиріччі Середнього Дністра й Пруту, дуліби – у верхів’ях Дністра та басейні Західного Бугу, хорвати – у карпатському регіоні, сіверяни – на Північному Лівобережжі Дніпра вздовж Десни і Сейму. Степове ж Подніпров’я з лівого боку Дніпра заселяли алани, булгари і слов’яни, залежні від заснованого у VІІ ст. тюркськими народами Хозарського каганату. На другу половину IX ст. приходяться дані арабських джерел щодо формування у Східній Європі трьох політичних утворень: Куявії — Київська Русь, Славії — північні слов'янські землі з центром у Ладозі та Артанії — на нинішній Тамані. Останніми великими міграціями через територію України були болгарська та угорська, які вже припадають на часи існування нашої першої держави — Київська Русь.

Економічною основою східнослов'янських племен є родова власність на землю, коли знаряддя праці, продукти та майно поступово розділяють між родинами. Характерною рисою суспільного ладу була наявність сільської общини, як об'єднування індивідуальних господарств. Слов'яни вели осідлий спосіб життя, що вимагало орне землеробство — основа господарства. Вирощували пшеницю, жито, просо, ячмінь та ріпу. Зерно молотили на зернотерках, а потім — на жорнах. Поширене було й тваринництво, в основному розводячи велику рогату худобу, свиней, овець, кіз. Менше значення мало рибальство, а полювання велось для здобуття цінного хутра. В релігійному світогляді формується культ природи на чолі з Перуном.

Княжа доба

Утворення та становлення Київської Русі

Перша нині відома достовірна згадка про русів датується 839 роком у франкській хроніці «Бертинські аннали». З ІХ століття скандинавські мореплавці почали освоювати новий торговий шлях на південь, який отримав назву «шлях з варяг у греки», який починався з озера Ільмень, а далі проходив де по малих річках, де волоком і по Дніпру у Чорне море. Київ відігравав велику роль завдяки своєму положенню на місці злиття двох найбільших артерій Русі — Дніпра та Прип'яті, це дозволяло контролювати увесь дніпровський шлях та сприяло торгівлі. Тому коло Києва починає формуватися певний союз племен.

Візантія дізнається про нове потужне об'єднання після походу двох руськіх царів Аскольда та Діра на Константинополь у 860 році. Візантійські пам’ятки виразно зафіксували навернення до християнства Аскольда та його дружини у 60-х роках ІХ ст. Вже 862 року жителі Новгороду запросили нормана Рюрика до себе князем. Після його смерті в нього залишився малолітній син Ігор, а влада перейшла до його родича Олега — який став регентом. Він приїхав до Києва у 882 році обманом убив місцевих володарів Аскольда й Діра та заволодів престолом.

Київ стає столицею держави, яка об'єднує Русь та Новгород. Олег значно зміцнив державу та провів кілька вдалих походів 907-го року до Візантії за результатами якого остання виплатила величезну контрибуцію та надання права безмитної торгівлі. Коли Ігор виріс, обійняв княжий престол у 912 році та продовжив політику зміцнення Русі приєднавши уличів та тіверців. Уклав угоду з Візантією 944 року (менш вигідну ніж Олег). Ігор був вбитий древлянами під час збору дані у 945 року. Ольга вдова Ігоря жорстоко помстилася за смерть чоловіка. Вона провела податкову реформу, яка впорядкувала збір данини та здійснила кілька важливих дипломатичних місій. За її правління було побудовано багато замків й укріплень Вона прийняла християнство.

Київське князівство Ольга передала (964) Святославу (син Ігоря), який був дуже войовничим та провів майже все життя у походах. Він підкорив в’ятичів і розгромив Хозарський каганат, державне утворення хазарів на сході. Вів дуже успішні війни з болгарами, куди навіть хотів перенести столицю та Візантєю. Але 971 р. Святославу був взятий в облогу у фортеці Доростол. Йому прийшлося повернути завойовані землі та повертатися до Києва. Дорогою він був убитий печенігами біля дніпровських порогів.

Розквіт Київської Русі

За роки правління Володимира Великого (978-1015) Русь значно збільшується за рахунок приєднання Червону Русь, Закарпаття, Корсунь. Тобто Київська Русь стає найбільшою державою Європи з населенням більше 5 млн. людей та територією в 800 тис. кв. км. Володимир провів реформу місцевого самоуправління ліквідовуючи племінні автономії та ставлячи своїх намісників. Значне місце займає князівська дружина. 988 року Володимир оголосив прийняття християнства з Візантії. На відміну від спроб Ольги та Аскольда це торкнулося широких верств населення. Хрещення стало вирішальним кроком на протязі всієї історії українських земель. Саме за вказівкою Володимира було створено систему захисних споруд відомих у народі як «змієві вали», які простягалися на 1000 км. Володимир впровадив і «Статут про церковні суди і десятини»

Не дивлячись на ці значущі зміни та зміцнення в устрої держави після смерті Володимира Великого 1015 року Русь вступає у період міжусобної боротьби. Перемогу у протистоянні з братами одержав Ярослав Мудрий (1019-54). Цей правитель остаточно розгромив печенігів, які здавна завдавали значної шкоди Київській Русі. Збудував у Києві Собор святої Софії, що стоїть там і зараз. 1037-1039 рр. було створено перший літописний звід. Побудовані перші книжкові майстерні та заснована Києво-Печерська лавра, як спроба створити у Києві (на той час населення сягає 50 тисяч) митрополію. Звів першу на русі збірку законів — «Руська правда». Ярослав Мудрий зміцнив зв'язки з Європою завдяки тому що одружив своїх дочок з європейськими монархами.

Розпад Київської Русі та Монгольська навала

Смерть Ярослава у 1054 році принесла новий період міжусобиці. Набула постійного характеру практика з'їздів через необхідність розробки законодавства. Результатом яких став у 1072 р. документ — «Правда Ярославичів». На з'їзді князів у місті Любечі (1097) було прийняте рішення, що кожен з братів має володіти своєю «волостю». На деякий час цей процес був призупинений Володимиром Мономахом який з 1113 був запрошений киянами на престол. За його правління було побудовано перший міст через Дніпро. Розробив додаток до «Руської Правди» — «Устав». Умілими військовими та дипломатичними діями контролював дві третини держави Ярослава.

Зі смертю сина Мономахома Мстислава 1132 року Русь остаточно втрачає свою єдність. До середини ХІІ ст. на території Русі сформувалося близько 15 більших князівств, кожне з яких жило по суті самостійним політичним життям, лише номінально визнаючи старшинство великого київського князя. Починається активний процес боротьби за владу. За підрахунками Степана Томашівського, у Києві між 1146 та 1246 рр. правителі мінялись 47 разів; повертаючись по кілька разів на престол, тут правили 24 князя, причому 35 княжінь тривало менше року кожне.

Все це значно послабило могутню державу що існувала за часів Ярослава Мудрого. Тому під час битви з новим для Русі ворогом татаро-монголами на річці Калці (1223) руські князі, які не мали єдиного командування зазнали поразки. Після Батиєвої навали 1237-41 рр. і погрому Київської Русі опиняється під важкою залежностю від Золотої Орди. Князі з повноправних володарів перетворилися на данників хана. Це було поворотним моментом в історії українських земель, які по суті втратили незалежність.

Галицько-Волинське князівство

Галицько-Волинське князівство відокремилося від Києва у 1097 році і стає головним осередком державності на Русі. Найбільшої могутності досягло за Ярослава Осмомисла (1153-1187). За нього князівство доходило до Дунаю та Чорного моря, а також вело успішні війни з угорцями й поляками. Галицьке князівство й Волинське князівство існували окремо, але 1199 року Роман Мстиславович об'єднав їх. Йому також присягали київські князі на вірність. На той час Роман створив могутню державу ставши по суті «однодержавцем» Русі. Після його загибелі 1205 року держава на деякий час розпалася, але Данило Галицький (син Романа) зумів відновити єдність. А вже 1253 року був прийняв корону від папи римського і стає першим королем на українських землях. Данило Галицький також кинув виклик татарам 1256 року вибивши їх з ряду своїх земель.

Литовсько-руська доба

Перехід українських земель до складу ВКЛ

До складу Великого князівства Литовського тривалий час входили українські і білоруські землі, та й з пануванням на цих теренах Золотої Орди було покінчено значною мірою зусиллями Великого князівства. Починаючи з XIII ст. у боротьбі з Німецьким орденом та Галицько-Волинським князівством формується Литовська держава.

За Великого князя Литовського Ґедиміна (1316—1341) відбулося зміцнення територіальної єдності В.к.Л. (приєднались Мінськ, Орша, Берестя, Пінськ, Туров, відбувались спроби приєднати Київське князівство), утвердження спадковості князівської влади.

1323 року помирають останні законні наслідники роду Романовичів — Андрій та Лев Юрійовичі. Це призводить до того що «галицька спадщина» переходить за вибором тамтешніх бояр у руки Болеслава Тройденовича.

1340 р. Болеслава було отруєно, а на княжий стіл запрошено Любарта Ґедиміновича, хрещеного під іменем Дмитрій. Реально влада Любарта-Дмитрія обмежувалася Волинню, а столиця містилася в Луцьку. У 1344- 1345 рр. після ніщівного походу польського короля Казимира III Галичина поступово переходить під владу Польщі. Польське королівство остаточно захопило Галицьку і Холмську землі у 1387 році.

У цей час ослаблені боротьбою з монголами та внутрішніми негараздами Руські землі попали у поле зору династії Гедиміновичів. За князь Ольгерда 1362 року до ВКЛ приєднується Київське князівство. Поступово Чорна Русь, Біла Русь Чернігівського та Cіверського князівства перейшли під владу литовської династії Гедиміновичів; утворилася Литовсько-Руська держава. Це було дуже дивне об'єднання, у якому руське (українське та білоруське) населення та землі складали абсолютну більшість (80 %), тому влада Литви не була репресивною, і по суті це була Руська держава з давньоруською мовою в якості державної і православ'ям в якості пануючої релігії.

Буковина з 1359 року відходить до Молдавського князівства під назвою Шептинської землі, а Закарпаття у другій половині XIII ст. — до складу Угорщини. Таким чином землі сучасної України у XIII—XIV ст. увійшли до складу сусідніх держав.

За князів Ольґерда та Кейстута почалося масове входження українських земель: Волинь, у 1357-1358 рр. — Чернігово-Сіверщина, 1363 року - Поділля; у 1362 - 1363 років - Київщина; Брацлавщина та Переяславщина.

З 1398 року держава називалась Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Давня руська культура, закони (Руська правда) та звичаї були панівними в князівстві. Українська та білоруська шляхта підтримувала князів Кейстута, Вітовта, Свидригайла у їх боротьбі за об'єднання всіх українських та білоруських земель в єдину державу. В умовах боротьби з хрестоносцями, Московським князівством та через внутрішні конфлікти Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське вступило в союз з Польським королівством, уклавши Кревську унію (1385).

Проти зближення з Польщею виступало багато православних князів, тому у державі протягом ста років відбулось три громадянські війни: Громадянська війна в ВКЛ (1381–1384), Литовсько-руська громадянська війна (1389–1392) та Польсько-литовсько-руська громадянська війна (1432-1437). Під час останьої у межах ВКЛ протягом трьох років фактично існувала держава - Велике князівство Руське.

У другій половині XV століття Велике князівство Литовське перетворилося із своєрідної федерації українських, білоруських та власне литовських князівств на централізовану державу.

Об'єднання Литви й Польщі в Річ Посполиту

У 1370 р. помирає останній польський король з династії П'ястiв — Кaзимир III Вeликий. Престол успaдкувaлa його oнукa Ядвiґa. Це призвело до довгих дебатів стосовно чоловіка для королеви Польщі. Остаточно було прийнято рішення запросити партнера пo бoрoтьбi з німецьким Oрдeнoм — тoдiшньoгo вeликoгo князя литoвськoгo Яґaйлa Oльґeрдoвичa, який і сам, у зв'язку з загостренням зовнішньо- та внутрішньополітичної ситуації був не проти такого об'єднання. Тому 1385 року була підписана Кревська унія за якою Яґайло одружувався з Ядвіґою і обіймав польський престол. За це він підпорядковував зeмлi Литви й Русi пoльськoму трону i привертав свій нaрoд дo святoї Кaтoлицькoї Римськoї цeркви. Також об'єднувались збройні сили та казна. Через що посилились польські і католицькі впливи у Великому князівстві Литовському, поступово усувалася від влади православна руська знать.

1456 року ліквідовано Волинське князівство, 1470 — Київське. Внаслідок Люблінської унії (пов'язана з поразками Литви у Лівонській війні) 1569 Волинь, Підляшшя, Поділля, Брацлавщина та Київщина перейшли під владу Польщі та створювалася єдина польсько-литовська держава — Річ Посполита. Протягом XVI століття приймаються три Литовські статути, які були створенні на основі давньоруських норм права, кодифікованих Ярославом Мудрим та наступними київськими правітелями. 1582 року відбувається досить важлива подія папа Григорій XIII наказав виправити юліанській календар. За новий (григоріанськім) календарем додавалося 10 днів, через що виник розкол коли католики перейшли на новий календар а православні залишилися з юліанськім. Це створило дуже високу напругу в суспільстві.

1596 року була підписана Берестейська унія за якої утворювалася нова Греко-католицька Церква з православними обрядами але визнавалися догмати католицької церкви, а головою — папу Римського. Це викликала перехід у католицтво частини руської знаті. Що у свою чергу призвело до дуже сильного загострення ситуації в країні. Національне відродження на українських землях викликало появу братського руху та козацтва. Почався розвиток літератури староукраїнською мовою.

Козацтво XV-XVII ст.

Утворення козацтва

Райони у нижчій течії Дніпра у другій половині XV ст. представляли собою буйний, нeзaсeлeний oсiлoю людністю степ, який отримав назву Дикe Пoлe. Своєрідними «двeримa» в Пoлe з бoку густo зaсeлeнoгo Сeрeдньoгo Подніпров'я були пoрoги — пeрeривчaстe грaнiтнe пaсмo, щo пeрeтинaлo тeчiю Днiпрa, тягнучись нa бaгaтo кiлoмeтрiв мiж теперішніми Дніпропетровськoм i Запоріжжям. Зa пoрoгaми пoчинaвся Днiпрoвський Низ. Річище тут булo зaсiянe безліччю oстрoвiв, a сaм Дніпро рoздiлявся нa рукaви, утвoрюючи числeннi oзeрa, зaтoни й прoтoки. Цю мiсцeвiсть нaзивaли Вeликим Лугoм. У цей час почали формуватися групи втікачів з території Речі Посполитої, які прибули сюди з різних причин. Основними були бідність, релігійний й національний гніт, напади татар, чи кримінальні переслідування.

Ці люди називали себе козаками й займалися в основному ратною справою. Склад цих угруповань був дуже строкатий і окрім українців (жителів руської частини Польщі), які складали безумовну більшість, тут було багато татар, росіян, поляків, угорців і німців. Пiд 1492 р. впeршe згaдуються кoзaки-xристияни (кияни та чeркaсцi), якi в гирлi Днiпрa рoзбiйницьки нaпaли нa турeцький корабель. Aж дo oстaнньoї чвeртi XVI ст. кoзaцтвo — цe зaняття i спoсiб життя, a нe сoцiaльний стaтус. Життя в степу вимагала тяжкої праці не тільки у воєнний, але й у мирний час. «Козакування» полягало й у землеробстві, рибальстві, тваринництві й полюванні. Час від часу вони супроводжували східні каравани, що було прямим обов'язком черкаського намісника. Охороняли південні кордони від нападу татар.

Крим і становлення козацтва

1443 року Чингизід (нащадок Чингізхана) Хаджи-Девлат Гірей за допомогою Литви проголосив створення кримського ханату. Ця держава вела своє коріння від численних кочових народів, що жили на теренах Криму та південної України протягом багатьох століть. До їх складу входили нащадки хазарів, половців, печенігів, татаро-монголів, а також татар та ногайців. Також на південному узбережжі існували венеціанські, а згодом генуезькі колонії. Але 1475 року кримське ханство перетворюється на васала Туреччини. Турецьке військо знищило присутність генуезців у Криму. Татари не мали регулярного війська але хан міг у будь який момент скликати до 100 тисяч вершників. Ця армія не рідко навідувалася й на українські землі задля ясиру. У походи йшли частіше зимою коли річки замерзали і пересування армії було швидшим. Це відігравало велику роль тому що набіги дуже рідко переростали на довгі кампанії. Головним завданням цих акцій був грабіж та взяття ясиру для продажу на невільничих ринках.

Задля запобігання таким набігам та для самозахисту на території нижнього Подніпров'я почало формуватися саме українське козацтво Перша документальна згадка про Запорізьку Січ відноситься до «Всесвітньої хроніки» Мартина Бєльского. Січ, як військово-політичне формування, мало досить складну структуру.

Одним з лідерів які об'єднали розрізнені ватаги воїнів-християн українських степів був Дмитро Вишневецький, якого ще іноді кличуть Байдою. Його замок на острові Мала Хортиця став місцем першої загальновідомої Запорізької Січі. Він зумів організувати це строкате товариство у міцну й грізну силу яка стала на противагу татарському домінуванню у дикому полі. Під його керівництвом було проведено ряд походів на Крим, турецьку фортецю Азов та Молдову. За свої діяння став популярним героєм усної народної творчості.

Після смерті Байди Вишневецького (1563) дії козаків у степу продовжували шкодити Польським міжнародним відносинам, у тому сенсі, що порушували мир між турками і татарами з Річчю Посполитою. Так 1570 року було створено перший козацький реєстр (почот) з 300 козаків під проводом Яна Бодовського. Але цей загін не зумів суттєво змінити існуючу ситуацію. Тож наступною визначною епохою в історії козацтва стає правління короля Стефана Баторія (1576-1586). У вeрeснi 1578 р. кoрoлiвський уповноважений Янчi Бeгeр укладає у Львoвi угoду з кoзaцькими прeдстaвникaми, вiдoму пiд нaзвoю пoстaнoв з низoвикaми. Зa вiдпoвiдну плaтню нa службу приймaлoся 500 кoзaкiв; їxнiм вищим кoмaндирoм признaчaвся чeркaський стaрoстa, a гeтьмaнoм — Ян Oришoвський. Пізніше набір було збільшено і 1590 р. нa oфiцiйнiй службi знaчилaся тисячa кoзaкiв. Але козаки продовжували свої походи на крим і турецькі фортеці, інколи вони проводили навіть морські походи на чайках.

Події до 1648 року

Подібні козацькі кампанії призвели до того що 1589 року татари здійснили один з найбільших набігів на Україну. Султан Мурад III погрожував привести 200 тисяч вершників якщо поляки не покінчать з козаками. Через це весняний сeйм 1590 р. прийняв уxвaлу «Пoрядoк щoдo низoвикiв тa Укрaїни», щo мусила служити гарантією взятиx пeрeд султaнoм зобов'язань «вивести укрaїнниx людeй з Низу всix». Але цій ухвалі не судилося справдитися. Натомість, спалахує конфлікт між козаками Криштофом Косинським та Янушем Острозьким через землі Білоцерковського староства. Цей конфлікт переріс на першу невелику війну козаків з польськими феодалами. Який, між іншим, закінчився поразкою козаків, але продемонстрував усім що з козацтвом відтепер потрібно рахуватись.

У зв’язку з пoчaткoм aвстрo-турeцькoї вiйни 1593-1606 рр. певна ставка робилася і на козаків. Під проводом Северина Наливайка козацькі загони воювали в Молдові й Угорщині. Повернувшись з цих боїв військо майже не мало ресурсів для існування, тому козаки пустились грабувати міста і села по Волині та Білорусі. Сил воювати з загартованим у походах військом у магнатів та шляхти не було, тож вже 1596 року впeршe булo вирiшeнo пустити в дiю рeгулярну aрмiю, пiд прoвoдoм oднoгo з крaщиx пoльськиx вoєнaчaльникiв тoгo чaсу, пoльнoгo гeтьмaнa Стaнiслaвa Жулкeвськoгo. Поразкою наливайківців зaвeршилaся пeршa спрaвжня вiйнa Кoрoни Пoльськoї з кoзaкaми.

Пeрший жe пiсля рoзгрoму пoвстaння сeйм 1597 р. oгoлoсив кoзaкiв вiйськoвими злoчинцями i вoрoгaми дeржaви. Нездійснимість цієї ухвали, як і багатьох пiзнiшиx сxoжoгo змiсту, витiкaлa з тiєї цiлкoм oчeвиднoї причини, щo кoзaччинa вжe пeрeрoслa мeжi урядoвoгo кoнтрoлю, прoсякнувши всe укрaїннe життя. До того ж впрoдoвж пeршиx дeсятилiть XVII ст. Рiч Пoспoлитa булa втягнутa у три вiйни – зi Швeцiєю, Рoсiєю i Турeччинoю, a кoзaки склaдaли бoєздaтнe i, щo гoлoвнiшe, дeшeвe вiйськo, щo фaктичнo знoву й знoву пoнoвлювaлo лeгaльнe стaнoвищe Зaпoрiжжя.

Козаки почали виконувати функції найманого війска, коли вeликi зaгoни рeєстрoвикiв пiд прoвoдoм Сaмiйлa Кiшки успiшнo вoювaли пiд чaс пoльськo-швeдськoї вiйни в Лiвoнiї у 1601-1602 р., a нeвдoвзi ширoким пoлeм кoзaцькoї aктивнoстi стaли пoдiї тaк звaнoї Мoскoвськoї смути i нaступнoї зa нeю пoльськoї iнтeрвeнцiї дo Рoсiйськoї дeржaви.

Велику роль відіграли козаки і в Хотинській війні 1621 року під проводом Петра Сагайдачного коли завадили турецька армада у 150 вершників рушила на Польщу. Пiд прoтeкцiєю Вiйськa Зaпoрoзькoгo зa Сaгaйдaчнoгo був здiйснeний i тaкий вaгoмий суспiльний aкт, як вiднoвлeння прaвoслaвнoї цeркoвнoї iєрaрxiї. Відомий цей гетьман і своїми морськими походами.

Суперечкі між козаками і поляками продовжували точитися і надалі. У 1635 році була споруджена фортеця Кодак з метою не допустити селян на Січ. Але це не призвело до покращення відносин. Українські землі того часу були свідком цілого ряду сутичок, повстань і війн.

Козацька Держава

Війна за незалежність України 1648-1657

Ситуація довкола українських земель докорінно змінюється з появою Богдана Хмельницького. Ця людина змогла організувати небачений до того спротив польській владі. Взявши ініціативу в свої руки, він на початку лютого 1648 року розбиває залогу коронного війська, що знаходилася на запорізькій січі з 1638 року і повертає реєстрове козацтво на свою сторону. Тоді ж козацьким колом його було обрано гетьманом Війська Запорізького. Одразу ж почались інтенсивні перемовини з татарами про взаємну військову допомогу. Всі ці події стали початком процесу який увійшов в історію під назвою Народно-визвольна війна 1648-57.

Дочекавшись допомоги з Криму Хмельницький рушив на коронне військо. Перша битва відбулася на річці Жовті Води (29 квітня) де зійшлося військо козаків та татар Тугая з військом коронного гетьмана Миколи Потоцького Стефаном. Після перемоги козаки рушили на ставку обох гетьманів коронного й польного (Мартін Калиновський) біля Корсуня. Тут яскраво проявив себе «права рука» Хмельницького — Максим Кривоніс. 25 травня поляки були розбити вщент. Це викликало великий резонанс не тільки в самій Польщі, але й за кордоном.

Напередодні корсуньського зіткнення помер король Владислав IV. Тож вже в червні з ініціативи канцлера Єжи Ослоньського починаються переговори уряду з повстанцями. Вимоги козацького гетьмана були традиційними: збільшити реєстр до 12 тис., поновити козацьке самоврядування, заспокоїти конфлікти православних та уніатів у суперечках за храми. Паралельно з переговорами обидві сторони нарощували сили. Армії зустрілися біля села Пілявці й козаки значно переважали сили поляків та ще мали татарську кінноту на додачу. 23 вересня розпочався вирішальний бій. Він закінчився приголомшливою поразкою Речі Посполитої, Хмельницький отримав у свої руки багато гармат, пороху й коней. Ця перемога відкривала повстанцям дорогу на захід.

Армія рушила на Львів і взяла з нього контрибуцію і Хмельницький 26 липня видав універсал про захист міста. Тим часом по всій території Галичини, Покуття, Волині селяни почали нищити маєтки шляхти. Основні ж сили рушили на Замостя що відкривало шлях на Варшаву. Через цю загрозу сейм призначає воєначальником князя Ярему Вишневецького. Ця досить цікава постать стала ключовою у боротьбі з Хмельницьким. Впродовж лютого 1648 року, коли тривала облога міста, чисельність війська козаків значно скоротилось, почалась епідемія дизентерії, голод. У Польщі ж 17 листопада новим королем став Ян Каземір і частина старшина висловилася за відновлення переговорів з урядом. Відтак до Варшави рушило козацьке посольство, пропонуючи умови миру: амністія повстанцям; 12-тисячний реєстр; відновлення козацького самоврядування; право вільного виходу в море; усунення з території козацької юрисдикції кварцяного війська; надання гетьманові Війська Запорозького під булаву одного з старостів, розташованих там само.

Після попередніх переговорів Богдан Хмельницький зняв облогу й рушив до Києва. Він увійшов до міста 2 січня 1649 року як національний герой через золоті ворота. Переговори були поновлені у лютому 1649 року де Богдан значно змінює свою позицію з «козацького автономізму» в рамках Речі Посполитої. З традиційної козацької території Наддніпрянщини об’єкт зацікавлень переміщається на всю Русь по Львів, Холм і Галич, а суб’єктом її стає вже не Військо Запорозьке, а народ увесь руський, що його належить вибити з лядської неволі.

Коротке перемир'я було важко дотримувати обом сторонам, тож вже 20 липня козаки розпочали облогу Збаража де укрилося коронне військо, яке значно поступалося чисельністю війську Хмельницького. Який у свою чергу разом з Іслам Гіреєм напав на військо короля що йшло на допомогу захисникам Збаража біля містечка Зборова. Цей напад був повною несподіванкою для короля і коштував йому поразки. Ян Каземір був у скрутному положенні тож було прийнято рішення розпочати переговори з ханом. Після домовленостей з татарами король 20 серпня прийняв Хмельницького з його Козацькими пунктами. Облога Збаража була знята і війська короля рушили у напрямку Львова, Хмельницького до Києва, а татар до Криму при цьому вони нещадно брали ясир.

Але цим протистояння не скінчилося і вже 28 червня 1651 року дві велетенські армії зійшлися знов біля міста Берестечка. На цей раз сили були майже рівні але через зрадницькі дії татар та сильного тиску з боку поляків військо відступило до річки Пиляшівка. Роль наказного гетьмана взяв на себе Іван Богун, через те що Хмельницького силоміць з собою забрав хан Іслам-Гірей. Під час виходу з оточення сталося непорозуміння між селянською й козацькою частиною війська, що призвело до катастрофи. Було знищено майже 8 тис чоловік, втрачена частина артилерії, гетьманська булава й печатка.

Дивовижно, але вже 17 липня після того як Богдан вирвався з ханського полону він швидко зумів знову організувати військо й закріпитися у Білій Церкві. Натомість виснажена походом і спротивом населення з'єднана польсько-литовська армія більше не могла продовжувати боротьбу. Тому була підписана «Білоцерківська угода» за якою козацький реєстр мав бути скорочений до 20 тис., а юрисдикція Війська Запорозького обмежувалася Київським воєводством (Брацлавське й Чернігівське знову поверталися в підпорядкування коронної адміністрації).

Цей документ не був підписаний сеймом, тому що вперше в історії польського парламентаризму один шляхтич скористався своїм правом вето. Це призводить до поновлення війни вже у квітні 1652 року коли відбулася битва біля гори Батіг де був здобутий реванш за програш під Берестечком. Зіткнення продовжувалися і наступного 1653 року. Але вже 11(1 за ст. ст.) жовтня дипломатія Богдана Хмельницького проявила себе у всій красі Земський собор Московської держави ухвалив прийняти Військо Запорозьке з городами їх і землями під государя високу руку.