Відмінності між версіями «Історія Wi-Fi»

Версія за 08:24, 9 листопада 2010

Wi-Fi - це сучасна безпровідна технологія з'єднання комп'ютерів у мережу або підключення їх до Інтернету. Технологія забезпечує одночасну роботу в мережі кількох десятків активних користувачів, швидкість передачі інформації для кінцевого абонента може досягати 108 Мбіт / с.

Wi-Fi доступом можуть користуватися власники ноутбуків і кишенькових персональних комп'ютерів, веб-камери або бездротового IP-телефону, оснащених відповідним модулем, підтримує стандарт IEEE 802.11.

Є всього два способи позбутися від проводів - передавати інформацію по інфрачервоному променю або радіоканалу. Перший спосіб, на жаль, не забезпечує мобільності - він "працює" тільки в умовах прямої видимості передавача і приймача інформації. Залишається радіоканал, і в середині 1990-х рр.. відповідна технологія була розроблена і почала застосовуватися - в основному в локальних мережах великих корпорацій і компаній США.

Зв'язок з мобільним абонентом (зазвичай це був співробітник компанії, забезпечений ноутбуком з безпровідним мережевим адаптером) була організована через 'точки доступу', підключені до кабельної інфраструктурі компанії. При цьому в радіусі дії кожної такої точки (кілька десятків метрів) могло знаходитися до 20 абонентів,які одночасно використовують ресурси мережі.

Спочатку термін використовувався тільки для позначення технології, що забезпечує зв'язок у діапазоні 2,4 Ггц і працює за стандартом IEEE 802.11b (швидкість передачі інформації - до 11 Мбіт / с). Проте в даний час цей термін все частіше використовується і стосовно до інших технологій безпровідних локальних мереж. Найбільш значущі серед них визначені стандартами IEEE 802.11a і 802.11g (швидкість передачі - до 54 Мбіт / с, частотні діапазони, відповідно, 5 ГГц і 2,4 ГГц).

Перспективним є сімейство розробляються в даний час стандартів IEEE 802.16 (стандарт 802.16a вже прийнятий), що дозволяють забезпечити передачу даних зі швидкістю не нижче 70 Мбіт / с.

Максимальна швидкість передачі даних, що забезпечується цією технологією, спочатку становила 1 Мбіт / с, у підсумку зросла до 11 Мбіт / с. Паралельно зростанню швидкості дешевшало обладнання для безпровідного зв'язку. В результаті воно стало по кишені приватним особам, і до кінця 1990-х територія великих міст США та Європи почали покриватися зонами, перебуваючи усередині яких можна було безкоштовно увійти в Інтернет, використовуючи ноутбук з безпровідним адаптером. Такі зони одержали сленгову назву hot spot ('гарячя пляма').

Звичайно, щоб скористатися послугами хот-спота потрібно було знати 'ім'я' відповідної бездротової мережі, але воно могло бути визначено і простим 'прослуховуванням' трафіку. Ентузіасти використання нової технології в північній частині Лондона навіть стали позначати хот-споти крейдою, виробивши свою систему позначень.

Комерційна привабливість таких хот-спотів виявилася дуже швидко, і їх стали організовувати в аеропортах, готелях, ресторанах. Одночасно з'явилися і технології шифрування трафіку в безпровідних мережах та системи авторизації, які дозволяли 'закрити' хот-спот від доступу 'чужих' користувачів. Така зв'язка бездротової передачі даних з їх захистом стала називатися Wi-Fi. У результаті безпровідний офіс став мобільним, задовольняючи потребу сучасної людини до 'зміни місць', і ділові люди могли користуватися послугами Інтернету під час поїздки і працювати в готелі, як у себе в офісі.