Відмінності між версіями «Стаття (Зіннер 2016)»

Поточна версія на 14:53, 7 грудня 2016

Вступ

Існуюче в даний час в психології уявлення про фізіології рухів були сформульовано і експериментально обгрунтовано видатним російським ученим Н. А. Бернштейном. Лікар-невропатолог за освітою, фізіолог по своїм науковим інтересам, Н. А. Бернштейн виступав в науковій літературі як пристрасний захисник принципу активності - одного з тих принципів, на яких будується психологічна теорія діяльності. У 1947 р. вийшла одна з основних книг Бернштейна «Про побудову рухів», яка була удостоєна Державної премії. У цій книзі було висловлено низку абсолютно нових ідей. Одна з них полягала в спростуванні принципу рефлекторної дуги як механізму організації рухів і заміні його принципом рефлекторного кільця. Мета даної роботи є аналіз основних аспектів теорії побудови рухів Н. А. Берштейна. Об'єкт вивчення-закономірності організації руху. Завдання роботи: 1) Описати психофізіологічну основу організації рухів; 2) Розглянути механізми формування навичок; 3) Виділити основні механізми психічної діяльності, такі як: увага і сприйняття.

Розділ

1. Психофізіологічна основа організації рухів. У працях Н. А. Бернштейна знайшла блискучу розробку проблема механізмів організації рухів і дій людини. Займаючись цією проблемою, Н. А. Бернштейн виявив себе як дуже психологично мислячий фізіолог, в результаті його теорія і виявлення ним механізми виявилися органічно поєднуються з теорією діяльності; вони дозволили поглибити наші уявлення про операціонально-технічних аспектах діяльності. Н. А. Бернштейн виступив в науковій літературі як пристрасний захисник принципу активності - одного з тих принципів, на яких спочиває психологічна теорія діяльності. У 1947 р. вийшла одна з основних книг Н. А. Бернштейна "Про побудову руху", яка була удостоєна Державної премії. У цій книзі були відображені підсумки майже тридцятирічної роботи автора і його співробітників у галузі експериментальних, клінічних та теоретичних досліджень рухів і висловлено ряд абсолютно нових ідей. Одна з них полягала в спростуванні принципу рефлекторної дуги як механізму організації рухів і заміні його принципом рефлекторного кільця. Цей пункт концепції H.A. Бернштейна містив, таким чином, критику панувала в той час у фізіології вищої нервової діяльності точки зору на механізм умовного рефлексу як на універсальний принцип аналізу вищої нервової діяльності [6]. Об'єктом вивчення Н. А. Бернштейн зробив природні рухи нормального, непошкодженого організму, і, в основному, рухи людини. Таким чином, відразу визначився контингент рухів, якими він займався; це були рухи трудові, спортивні, побутові та ін Звичайно, потрібна розробка спеціальних методів реєстрації рухів, що з успіхом здійснив Бернштейн. До робіт Н. А. Бернштейна у фізіології існувала думка (яке містилося і в підручниках), що руховий акт організовується таким чином: на етапі навчання руху в рухових центрах формується і фіксується його програма; потім у результаті дії якогось стимулу вона збуджується, в м'язи йдуть моторні командні імпульси, і рух реалізується. Таким чином, у найзагальнішому вигляді механізм руху описувався схемою рефлекторної дуги: стимул - процес його центральної переробки (збудження програм) - рухова реакція. Перший висновок, до якого прийшов Н. А. Бернштейн, полягав у тому, що так не може здійснюватися скільки-складний рух. Взагалі кажучи, дуже простий рух, наприклад колінний рефлекс або вилучання руки від вогню, може відбутися в результаті прямого проведення моторних...команд від центру до периферії. Але складні рухові акти, які покликані вирішити якусь задачу, досягти якогось результату, так будуватися не можуть. Головна причина полягає в тому, що результат будь-якого складного руху залежить не тільки від власне керуючих сигналів, але й від цілого ряду додаткових чинників [6]. Загальні властивості: всі вони вносять відхилення в запланований хід руху, самі ж не піддаються попередньою обліку. В результаті остаточна мета руху може бути досягнута, тільки якщо в нього будуть постійно вноситися поправки, або корекції. А для цього ЦНС повинна знати, яка реальна доля поточного руху. Іншими словами, в ЦНС повинні безперервно надходити аферентні сигнали, що містять інформацію про реальний хід руху, а потім перероблятися в сигнали корекції. 1.1. Принцип сенсорних корекцій. Н. А. Бернштейн запропонував абсолютно новий принцип управління рухами, який був названий принципом сенсорних корекцій. Розглянемо фактори, які, на думку Бернштейна, впливають на хід виконання руху. По-перше, це реактивні сили. І розглядав приклад: наприклад, якщо людина сильно змахне рукою, то в інших частинах тіла у нього розвинуться реактивні сили, які змінять їхнє становище і тонус. По-друге, це інерційні сили. Якщо людина різко підніме руку, то вона злітає вгору не тільки за рахунок тих моторних імпульсів, які надіслані в м'язи, але з якогось моменту рухається за інерцією, тобто виникають певні інерційні сили. Н. А. Бернштейн вважав, що явище інерції присутній в будь-якому русі. По-третє, це зовнішні сили, які впливають на хід виконання руху. Приклад: якщо рух направлено на який-небудь предмет, то воно зустрічає з його боку опір. І цей опір найчастіше виявляється непередбачуваним. Четвертий фактор, на думку Н. А. Бернштейна: існує ще один фактор, який не завжди враховується при початку виконання рухів, - це початковий стан м'язів. Стан м'язи змінюється при виконанні руху разом із зміною її довжини, а також в результаті стомлення та інших причин. Тому один і той же моторний імпульс, досягнувши м'язи, може дати зовсім інший результат [6]. Існує цілий перелік факторів, що роблять безпосередній вплив на хід виконання руху. Центральній нервовій системі, на думку Бернштейна необхідна постійна інформація про хід виконання руху. Ця інформація отримала назву сигналів зворотного зв'язку. Ці сигнали можуть одночасно надходити від м'язів в мозок по декількох каналах. Він наводить приклад: коли ми рухаємося, інформація про становище окремих частин тіла надходить від пропріоцептивних рецепторів. Проте паралельно інформація надходить через органи зору. Аналогічна картина спостерігається навіть при виконанні мовних рухів. Людина отримує інформацію не тільки від рецепторів, контролюючих руху мовного апарату, а й через слух. Причому інформація, що надходить по різних каналах, повинна бути узгодженою, інакше виконання руху стає неможливим. 1.2.Схема рефлекторного кільця. Існує певна схема здійснення механізмів руху. Вона була названа Бернштейном схемою рефлекторного кільця. Ця схема заснована на принципі сенсорних корекцій і є його подальшим розвитком. У спрощеному вигляді ця схема виглядає так: з моторного центру (М) в м'яз (робочу точку м'язи) надходять ефекторні команди. Від робочої точки м'яза йдуть аферентні сигнали зворотного зв'язку в сенсорний центр. У ЦНС відбувається переробка інформації, що надійшла, тобто перешифровка її в моторні сигнали корекції, після чого сигнали знову надходять у м'яз. Виходить кільцевої процес управління. Принципова відмінність концепцій побудови рухів на основі рефлекторної дуги і рефлекторного кільця [6]. У цій схемі рефлекторна дуга виглядає як один з її окремих випадків, коли відбуваються руху, не потребують корекції, тобто руху рефлекторної природи. Пізніше Бернштейн деталізував схему рефлекторного кільця. У схемі присутні наступні елементи: моторні «виходи» (ефектор), сенсорні «входи» (рецептор), робоча точка або об'єкт (якщо мова йде про предметної діяльності), блок перешифровки, програма, регулятор, ставить прилад, прилад звірення. З наявністю більшої кількості елементів рефлекторне кільце функціонує таким чином: у програмі записані послідовні етапи складного руху. У кожен конкретний момент відпрацьовується якийсь приватний етап чи елемент, відповідна приватна програма запускається в ставить прилад. З задає приладу сигнали (SW - «те, що має бути») надходять на прилад звірення. На той же блок від рецептора приходять сигнали зворотного зв'язку (IW - «те, що є»), що повідомляють про стан робочої точки. У приладі звірення ці сигнали порівнюються, і на виході з нього виходять сигнали неузгодженості (В У) між необхідним і фактичним станом речей. Далі вони потрапляють на блок перешифровки, звідки виходять сигнали корекції, які через проміжні інстанції (регулятор) потрапляють на ефектор. У даній схемі, на думку Бернштейна необхідно звернути увагу на одну деталь: рецептор не завжди посилає сигнали на прилад звірення і бувають випадки, коли сигнал надходить відразу на ставить прилад. Це буває в тих випадках, коли економічніше перебудувати рух, ніж його коригувати. Це особливо важливо в екстрених ситуаціях. 1.3. Рівні побудови рухів. Крім рефлекторного кільця Бернштейн висунув ідею про уровневом побудову рухів. У ході своїх досліджень він виявив, що в залежності від того, яку інформацію несуть сигнали зворотного зв'язку - повідомляють вони про ступеня напруги м'язів, про відносне положенні частин тіла, про предметному результаті руху і т. д., - аферентні сигнали приходять в різні чутливі центри головного мозку і переключаються на моторні шляху на різних рівнях. Під рівнем слід розуміти буквально «шари» в ЦНС, Так були виділені рівні спинного і довгастого мозку, рівень підкіркових центрів, рівень кори. Кожен рівень має специфічні, властиві тільки йому моторні прояви, кожному рівню відповідає свій клас рухів [12]. Рівень А - найнижчий і філогенетично найдавніший. У людини він не має самостійного значення, але відповідає за найважливіший аспект будь-якого руху - тонус м'язів. На цей рівень надходять сигнали від м'язових проприорецепторов, які повідомляють про ступінь напруги м'язів, а також інформація від органів рівноваги. Самостійно цей рівень регулює вельми нечисленні руху. В основному вони пов'язані з вібрацією і тремором. Наприклад, стукіт зубів від холоду. Рівень В - рівень синергій. На цьому рівні переробляються сигнали в основному від м'язово-суглобових рецепторів, які повідомляють про взаємне положення та рух частин тіла. Цей рівень відірваний від зовнішнього простору, але дуже добре «обізнаний» про те, що робиться в «просторі тіла». Рівень В приймає велику участь в організації рухів більш високих рівнів, і там він бере на себе завдання внутрішньої координації складних рухових ансамблів. До власних рухам цього рівня відносяться потягування, міміка і т. д. Рівень С. Цей рівень Бернштейн назвав рівнем просторового поля. На даний рівень надходять сигнали від зору, слуху, дотику, тобто вся інформація про зовнішньому просторі. Тому на даному рівні будуються руху, пристосовані до просторових властивостей об'єктів - до їх формі, положенню, довжині, вазі і пр. До рухам даного рівня відносяться всі переместітельності руху. Рівень D - рівень предметних дій. Це рівень кори головного мозку, що відповідає за організацію дій з предметами. До цього рівня відносяться всі гарматні дії і маніпуляції з предметами. Рухи на цьому рівні представлені як дії. У них не фіксований руховий склад, або набір рухів, а заданий лише конкретний результат. Рівень Е - найвищий рівень - рівень інтелектуальних рухових актів. До цього рівня відносяться: мовні руху, руху листи, руху символічної або кодованої мови. Рухи цього рівня визначаються не предметним, а абстрактним, вербальним змістом [12]. Розглядаючи побудову рівнів руху, Бернштейн робить кілька дуже важливих висновків. По-перше, в організації рухів беруть участь, як правило, відразу декілька рівнів - той, на якому будується рух і всі нижележащие рівні. Так, наприклад, лист - це складний рух, в якому беруть участь всі п'ять рівнів. Рівень А забезпечує тонус м'язів. Рівень В надає рухам плавну округлість і забезпечує скоропис. Рівень С забезпечує відтворення геометричної форми букв, рівне розташування рядків на папері. Рівень D забезпечує правильне володіння ручкою. Рівень Е визначає смислову сторону листа. Виходячи з цього положення, Бернштейн робить висновок про те, що у свідомості людини представлені тільки ті компоненти руху, які будуються на провідному рівні, а робота нижчих рівнів, як правило, не усвідомлюється. По-друге, формально одне і те ж рух може будуватися на різних провідних рівнях. Рівень побудови руху визначається сенсом, або завданням, руху. Наприклад, круговий рух, залежно від того, як і для чого воно виконується (рух пальців, рух тіла або дія з предметом), може будуватися на будь-якому з п'яти рівнів. Дане положення надзвичайно цікаво для нас тим, що воно показує вирішальне значення такої психологічної категорії, як завдання, або мета, руху для організації та протікання фізіологічних процесів. Цей результат досліджень Бернштейна може розглядатися як великий науковий внесок у фізіологію рухів. 2. Формування рухових навичок. 2.1. Структура рухових навичок. Концепція Н. А Берштейна виходить з ряду фундаментальних принципів навчання. По-перше, це принципи упражняемости. Н. А. Берштейн зауважив, що, в той час як технічні пристрої зношуються від багаторазового виконання тієї або іншої дії, живі організми характеризуються поліпшенням кожного наступного виконання дії в порівнянні з попереднім. По-друге, йдеться про принцип «повторення без повторення», що полягає в тому, що кожне нове дію-не сліпе копіювання попереднього, а його розвиток. На думку Н. А. Берштейна, живе рух-це постійно удосконалюється система, і тому його не можна описувати в механістичних термінах «стимул-реакція». По-третє, Н. А. Берштейн говорив про те, що кожен новий навик-це рухова задача, яку організм вирішує за допомогою всіх наявних засобів з урахуванням зовнішніх і внутрішніх обставин [11]. Суть вироблення навички полягає у відкритті принципу рішення рухової задачі. У рішенні рухової задачі існує декілька етапів. На першому етапі відбувається поділ на смислову структуру і руховий склад дії (А що я власне хочу зробити? Як мені вдасться це зробити?). Приклад: смисловою структурою може бути бажання плисти, а руховим складом-спосіб виконання цього задуму (кроль або брас). На другому етапі відбувається виявлення і розпис («промацування») сенсорних корекцій. Однією із значних послуг Н. А. Берштейна стало те, що він відмовився від поняття «рефлекторна дуга», виробленого ще Декартом, і перейшов до поняття рефлекторне кільце. Суть цього переходу полягає в тому, що навик не може бути стереотипної послідовністю вчинених дій, на всьому його протязі потрібна постійна звірка руху з готівкою умовами. Постійну координуючу інформацію, яку наш сенсорний апарат отримує по ходу розгортання навику, Н. А. Берштейн і назвав сенсорні корекції. Різниця між визначенням рухового складу і «промацуванням» сенсорних корекцій полягає в тому, що на першому етапі учень встановлює, як виглядають ті рухи, з яких складається навик з позиції спостерігача. А на другому-намагається відчути ці рухи зсередини. На цьому етапі необхідно максимальну кількість повторень, кожне з яких буде не механічним відновленням руху, а його модифікацією. Робота з навиком здійснюється тут на свідомому рівні. Людина намагається розібратися в русі і підібрати вже готові рухові автоматизми зі свого особистого репертуару рухів. А може бути і створити нові .. Як пише Н. А. Берштейн: «Секрет освоєння руху полягає не в якихось особливих рухах тіла, а в особливого роду відчуттях. Їх не можна показати, а можна тільки пережити »[4]. На цьому етапі формування навички нове звучання набуває проблема «перенесення» навички. Феномен переносу навички полягає в тому, що оволодіння навичкою виконання однієї задачі може покращувати результати виконання іншого завдання. На третьому етапі формування відбувається «розверстка фонів», тобто автоматизація рухової навички. Сформовані на попередньому етапі сенсорні корекції залишають свідомість і починають виконуватися автоматично. Поступово все більша частина навику стає практично незалежною від свідомості. Завданням четвертого етапу є спрацьовування фонових корекцій. Всі компоненти навику інтегруються в єдине ціле. П'ятий етап - це етап, на якому відбувається стандартизація навички. Навик робиться стійким, кожне нове його виконання все більш схоже на попереднє. І, нарешті шостий етап це етап стабілізації. Навик стає стійким до перешкод, здійснюється нібито сам собою. Перевага концепції Н. А. Берштейна перед усіма описаними вище інтерпретаціями навчення полягає в тому, що тут навик представляється ієрархічно організованою системою. Формування процедурної системи пам'яті включає в себе і спостереження, і інсайт, і вироблення реакцій. Тільки взяті в сукупності всі «елементи» научения призводять до успішного освоєння навику 2.2. Природа навику і тренування Всі прижиттєво онтогенетически придбані рухові можливості позначаються узагальнено терміном рухові навички, процеси ж їх навмисній свідомої вироблення об'єднуються в понятті рухової тренування. Подібні навички здобуваються по кожному з координаційних рівнів, і кожен навик окремо часто представляє дуже складну, багаторівневу структуру. Формування рухового досвіду є на кожному етапі активна психомоторна діяльність. Вся діалектика розвитку навички полягає в тому, що там, де є розвиток, там кожне наступне виконання краще попереднього, тобто не повторює його; тому вправа є зокрема повторення без повторення. Розгадка цього удаваного парадоксу в тому, що правильно проведене вправа повторює раз за разом не те чи інше засіб вирішення даної рухової завдання, а процес вирішення цього завдання, від разу до разу змінюючи і удосконалюючи засоби [4]. Для кожного рухового акту, потенційно доступного людині, в його центральній нервовій системі є адекватний рівень побудови, здатний реалізувати основні сенсорні корекції цього акту, відповідні його смислової сутності. Але чим складніше рух, тим більшим і різноманітніше що вимагаються для його виконання сенсорні корекції. У зв'язку з цим у міру вироблення даного рухового акту в його виконанні починає приймати ціла ієрархія рівнів. Найвищий з них для даного акту, що бере на себе реалізацію основних смислових корекцій, ми позначаємо як провідний рівень для цього руху. Підлеглі нижченаведені рівні, що забезпечують виконання допоміжних, технічних корекцій, ми називаємо фоновими рівнями. Прижиттєво виробляються рухові фони зазвичай позначаються терміном «автоматизми», а сам процес їх вироблення - терміном «автоматизація рухового акту». Обидві назви пояснюються саме тим, що фонові компоненти рухів залишаються за порогами свідомості. Як тільки якась група координаційних корекцій перемикається з провідного рівня у фоновий, найбільш адекватний для неї за якістю та складом його корекцій, так вона йде з поля свідомості, автоматизується. На основі цього короткого схематізірованного аналізу ми можемо ясніше простежити фізіологічні шляху вироблення нового рухового навику в онтогенезі. На самому початку освоєння нового руху всі застосовувані для нього корекції вчиняються на її провідному рівні. Виняток становлять найбільш узагальнені низові корекції, які є початковою підкладкою майже всякого руху, що виробилася вже на самих ранніх стадіях онтогенезу, а також корекції, випадково наявні в готовому вигляді від раніше освоєних рухів. Так як ні один рівень не універсальний настільки, щоб володіти адекватними корекціями для всіх сторін руху, то мимоволі спочатку всяке рух відбувається незграбно, при тимчасовому сприяння більш-менш придатних корекцій, які даний провідний рівень в змозі надати даному руху. Відсутність автоматизмов викликає при цьому велику перевантаження свідомості, вимушеного вникнути в кожну технічну подробиця руху. У процесі тренування відбувається поступове виділення фонових компонентів, які переадресовуються провідним рівнем в той з більш низових рівнів, в якому є передумови для найкращого виконання саме цих корекцій [4]. У міру вироблення в низових рівнях відповідних фонових автоматизмов все більший відсоток технічних фонів йде з поля свідомості, розвантажуючи цим провідний рівень і водночас знаходячи для себе умови значно більш точного і досконалого виконання. З усього викладеного з необхідністю випливає, що кожне перемикання тієї чи іншої компоненти руху з провідного рівня у фоновий є по-перше, більш-менш раптовим стрибкоподібним зміною в процесі руху, а по-друге, обов'язковим якісним стрибком, оскільки початкові корекції цієї слагающей змінюються при цьому якісно зовсім іншим. Процес розверстки фонових компонент руху за відповідними рівнями складний, тому що йому необхідно має передувати визначення і виявлення цих компонент. У кожному руховому акті ми повинні розрізняти: 1) його смислову структуру і 2) і його руховий склад. Смислова структура цілком випливає із суті виниклої рухової завдання і визначає провідний рівень побудови, якій ця задача доводиться «по плечу». Руховий же склад визначається жодної тільки завданням, а її зіткненням з руховими можливостями особини, пристроєм кінематичних ланцюгів цієї особини, наявність того чи іншого знаряддя, змістом накопиченого до цього часу психомоторного досвіду і т. д. Задачу швидкого перенесення свого тіла в просторі людина вирішує спінтом, кінь-голопом, птах-польотом,; задачу скріплення двох жорсткихтел один вирішує зв'язуванням, інший - сколочуванням, третій склеюванням, спайкою, зварюванням і т. п.; задачу заведення нитки в голку чоловіки і жінки дозволяють зазвичай прямо протилежними способами . Сутність процесу автоматизації, що вимагає іноді тривалого часу і наполегливої ??вправи, полягає саме у виробленні центральною нервовою системою плану описаної вище розверстки фонів: у визначенні рухового складу дії; попутно починається і саме існування цієї розверстки зазначеним вище порядком. 3. Рівневий підхід при аналізі механізмів психічної діяльності. 3.1. Увага і діяльність. Питання про природу уваги продовжує гостро дискутуватися і в наші дні. Один з моментів обговорення - стара альтернатива: чи є увага самостійним процесом, або воно - сторона, аспект будь-якої психічної діяльності. У зарубіжній когнітивної психології ця альтернатива представлена ??прихильниками теорії уваги як спеціального процесу блокування, або фільтрації, інформації, який забезпечується роботою особливого блоку, і прихильниками того погляду, що увага є прояв роботи всієї системи переробки, інформації [7]. У радянській психології також явно присутні обидві відповіді: "увага - спрямованість і зосередженість будь-якої діяльності" і "увага-спеціальна діяльність контролю". Обидва подання реалізують так званий діяльнісний підхід до уваги. У той же час, вони, як уже зазначалося, досить альтернативні. Друга концепція виникла хронологічно пізніше і містить в собі критику перших. Однак, на наш погляд, вона здатна пояснити значно менший круг фактів. Тут ми спробуємо захистити вказану першу концепцію - уявлення про увагу як аспекті будь-якої діяльності, надавши їй, однак, дещо іншу формулювання. Звернутися до цієї теми нас змушує переконання, що потенційні можливості психологічної теорії діяльності відносно розуміння природи уваги значно перевершують ті реалізації, які існують до теперішнього часу. Однак перш необхідно обговорити питання про те, що ж таке увагу. Це питання протягом всього існування наукової психології піднімалося знову і знову. Різні автори давали різні відповіді, але і до теперішнього часу тут немає повної ясності і одностайності. У сформованій ситуації краще всього звернутися до фактичної сторони справи і перерахувати ті ознаки або критерії уваги, які безсумнівні і визнаються більшістю досліджень. 1. Першим за хронологічним підстав, та й по суті, має бути названий феноменальний критерій - ясність і виразність змістів свідомості, що знаходяться в полі уваги. Для представників психології свідомості цей критерій був головним і єдиним. Однак дуже швидко виявився його принциповий методичний недолік - труднощі використання його в інтересах дослідження уваги. Ці труднощі виявилися пов'язані не тільки з існуванням погано вловимих ступенів суб'єктивної ясності, але і взагалі з трансформацією якості ясності в процесі самоспостереження. У результаті зусилля психологів попрямували на пошуки більш "відчутних", об'єктивних критеріїв. І все ж, незважаючи на втрату монопольного положення феноменального критерію, він і тепер залишається одним з найбільш важливих і безумовних при описі явищ уваги. 2. До об'єктивних відноситься критерій, який може бути умовно названий "продуктивним" критерієм. Він характеризує не стільки сам "процес" або стан уваги, скільки його результат. Це - підвищений або покращена якість продукту "уважного" дії (перцептивного, розумового, моторного) в порівнянні з "неуважною". У разі розумової або перцептивної діяльності цей продукт має когнітивний характер: глибше розуміння, більш повне сприйняття і т.п. У разі виконавчої діяльності мова йде про якість зовнішнього матеріального результату [7]. 3. Наступний критерій - мнемический, критерій, який виражається в запам'ятовуванні матеріалу, що знаходився в полі уваги. Хоча цей критерій також може бути віднесений до "продуктивним" ефектам уваги, його варто виділити особливо, хоча б тому, що він - не прямий, а побічний продукт будь-якого уважного дії (якщо тільки мова не йде про спеціальний МНЕМИЧЕСКОМУ дії). 4. Зовнішні реакції - моторні, познотонического, вегетативні, що забезпечують умови кращого сприйняття сигналу. До них відносяться: поворот голови, фіксація очей, міміка і поза зосередження, затримка дихання, вегетативні компоненти орієнтовної реакції і т.д. 5. Нарешті, останній по порядку, але аж ніяк не за важливістю, критерій вибірковості, який по суті присутній як би усередині кожного з перерахованих критеріїв: він виражається в відмежованістю поля ясного свідомості від периферії свідомості; в можливості активно сприймати тільки частина надходить інформації та робити тільки одне справа; в запам'ятовуванні тільки частини сприйнятих вражень; в установці органів чуття і реагуванні тільки на обмежене коло зовнішніх сигналів. Може бути, зважаючи позначеної універсальності цього критерію, йому надається останнім часом особливе значення, так що терміни "увагу" і "селективність" в багатьох роботах стали вживатися як синоніми. Розгляд проблеми уваги в історії експериментальної психології показує, що не тільки плідне дослідження цього психічного феномена, а й саме його визначення вимагає реалізації одночасного багатопланового підходу - підходу з боку свідомості, з боку діяльності і з боку фізіологічних процесів. Метод багатопланового аналізу психіки успішно розроблявся в дослідженнях А.Н. Леонтьєва [10]. В історії психології добре відомі окремі школи, напрями і цілі епохи, в яких здійснювався рух тільки в одному з названих планів. Такі, наприклад, "однопланові" напрямку психології свідомості і поведінкової психології, які досить швидко вичерпали свої пояснювальні і евристичні можливості. Набагато більш стійкими і перспективними виявилися "двухплановое" схеми. У планах свідомості - і фізіології почав працювати ще В. Вундт, і за вирахуванням суто параллелістіческой вундтовской методології це напрям виявився настільки перспективним, що породило особливі суміжні дисципліни - психофізіологію, нейропсихологию та ін Значно пізнішими і набагато більш близькими нам з'явилися схеми, що поєднують плани свідомості - і діяльності, діяльності - і фізіології. Вони виникли і були істотно розвинені в рамках вітчизняної науки і особливо психології радянського періоду. Наріжне положення радянської марксистської психології про те, що свідомість є похідне від буття, діяльності людини, не тільки отримало в працях А.Н. Леонтьєва загальнотеоретичну розробку, але і було використано як евристичний принцип при конкретно-психологічної розробці проблеми свідомості. Якщо при цьому в окремих дослідженнях А.Н. Леонтьєв обмежувався аналізом зв'язків двох планів - свідомості і діяльності, то всьому стилю його наукового мислення був притаманний постійний охоплення всіх трьох названих планів. Це позначилося й у тому, наскільки органічно йому вдалося вписати в категоріальний апарат психологічної теорії діяльності фізіологічні процеси в якості реалізаторів і засобів діяльності; і в тому, скільки місця він приділяв в інших своїх роботах зв'язках другий діади: діяльності - і фізіологічних механізмів; і, нарешті, в тих високих оцінках, які знаходили у нього роботи інших авторів, глибоко що використовують "деятельностную" орієнтацію при дослідженні фізіологічних процесів [10]. Блискучим прикладом досліджень цього типу А.Н. Леонтьєв вважав фізіологічну концепцію рівнів побудови рухів Н.А. Бернштейна. Як відомо, Н.А. Бернштейну належить доказ фундаментального положення про те, що завдання руху, або його смислова сторона, визначає неврологічний рівень, на якому відбувається побудова руху. Це положення по своїй науковій важливості порівнянно з закономірністю про залежність плану свідомості від будови діяльності. Тут, в головній ідеї Н.А. Бернштейна, як і у позначеній закономірності, міститься вказівка ??на напрямок причинно-наслідкових зв'язків: від завдання рухового акту, отже, від будови діяльності, - до неврологічних структурам і фізіологічним процесам, а не навпаки. Замість того щоб шукати пояснення психічних феноменів і процесів через аналіз фізіологічних механізмів, як це властиво традиційному фізіологічного мисленню, дана теорія показує необхідність зворотного ходу: використання психологічних, діяльнісних категорій для розуміння фізіологічних процесів. А.Н. Леонтьєв не тільки високо цінував концепцію Н.А. Бернштейна за цей її внутрішній "психологізм"; в спільній роботі з А.В. Запорожцем він зробив також особистий внесок у дослідження і практичне використання в терапевтичних цілях тих же деятельностно - фізіологічних відносин [8]. 3.1. Сприйняття. Залишається сказати ще про один збиток, понесений фізіологією від підміни реальних рухових актів, які дозволяють виниклу об'єктив?? Ую задачу, уламками рухів майже артефактних характеру. Цей останній збиток, до цього часу не підкреслює в достатній мірі, дуже сильно збіднив наші пізнання в області рецепторною фізіології і при цьому містив у собі коріння важливих методологічних помилок [2]. У ролі приймача пускових сигналів, що включають в дію ту чи іншу рефлекторну дугу - єдиної ролі, изучавшейся фізіологами класичного напряму, рецепторні системи, у високоорганізованих тварин і у людини, функціонують істотно і якісно інакше, ніж в ролі стежать і коригуючих приладів при виконанні рухового акту. Це розходження можна усвідомити, якщо, ставши знову на точку зору біологічної значущості, направити увагу на ті якості, які в тому і іншому випадку повинні були відсіюватися шляхом природного відбору. Для сигнально-пусковий функції рецептора істотно мати високу чутливість, т . е. максимально низькі пороги як за абсолютною силі сигналу, так і з розрізнення між сигналами. На перший план по біологічної значущості тут виступають телерецептори нюху, слуху (також ультраслуха) і зору в різних рангових порядках у різних видів тварин. Для виокремлення, далі, значущих сигналів з хаотичного тла «перешкод» потрібна і необхідно виробляється досконала аналітична або аналізаторная здатність реціпірующіх апаратів центральної нервової системи (цілком природно, що І. П. Павлов, в настільки великій мірі поглибив наші знання з сигнально-пусковий функції рецепторів, присвоїв їм назву аналізаторів, тільки в останні роки його життя доповнене приставкою «синтез»). Для цієї ж сигнально-пусковий ролі найважливішим механізмом (який передбачав вже І. М. Сеченовим і був згодом чітко експериментально виявлений дослідниками , вирушали від практичних завдань військового спостереження) є сукупність процесів активного систематизованого пошуку (scanning) або «просматривания» свого діапазону кожним з телерецептори. Це процеси цілком активні, що використовують еффекторіку повною аналогією з тим, як остання експлуатує афферентацию в управлінні рухами, але, зауважу відразу, що не мають нічого спільного з процесами залучення організованих рухових актів до цілісного активного сприйняття об'єктів зовнішнього світу, про що буде мова далі [ 2]. Коли ж руховий смисловий акт уже «запущено в хід» тим чи іншим сенсорним сигналом, вимоги, що пред'являються біологічною доцільністю і призвели до сформированию в філогенезі механізму кільцевого сенсорного корригирования, виявляються істотно іншими. Що б не представляли собою виникла рухова завдання і той зовнішній об'єкт, на який вона спрямована, для правильної, корисної для особини реалізації цього завдання необхідно максимально повне і об'єктивне сприйняття як цього об'єкта, так і кожної чергової фази та деталі власного дії, спрямованого до вирішення даної задачі. Перша з названих рис рецепторікі в цій її ролі - повнота, або синтетичность - забезпечується добре вивченими як психо-, так і нейрофізіологами сенсорними синтезами (або сенсорними полями). До їх числа відносяться, наприклад, схема свого тіла, просторово-рухове поле, синтези предметного або «якісного» (топологічного) простору та ін Роль цих «полів» в управлінні руховими актами автор [2] намагався докладно описати в книзі про побудову рухів . Тут достатньо буде тільки нагадати: 1) що в цій функціональної області синтетичность роботи рецепторних приладів фігурує вже не декларативно (як було вище), а як реально прослеженное на рухах в їх нормі та патології основний факт і 2) що в кожному з таких сенсорних синтезів , що забезпечують процесуальне управління руховими актами, структурна схема об'єднання між собою діяльності різних пропріо-, танго-і телерецептори має свої специфічні, якісно і кількісно різні властивості. При цьому злиття елементарних інформації, притекающих до центральних синтезують апаратів від периферичних рецепторів, настільки глибоко і міцно, що зазвичай майже недоступне розчленування в самоспостереження. І в описуваної функції беруть участь усі або майже всі види рецепторів (може бути тільки за винятком смакового), але вже в істотно інших рангових порядках. На першому плані виявляється тут велика система пропріорецеп-торів у вузькому сенсі. Далі вона обростає співучастю всій танго-і телерецепторікі, організувалася на основі всього попереднього практичного досвіду для виконання ролі «функціональної пропріоцепторікі». Про інші, ще тільки намічаються рисах чисто фізіологічного своєрідності роботи рецепторів в обговорюваному колі функцій - параметрах адаптації, порогевс «по сличению», періодичності функціонування та ін - буде сказано в другій частині нарису. Друга з названих вище визначальних рис рецепторікі як учасника кільцевого координаційної процесу - об'єктивність - має настільки важливе принципове значення, що на ній необхідно зупинитися більш докладно. У тій сигнальної (пусковий або гальмівний) ролі, яка одна тільки й могла бути помічена при аналізі рефлексів за схемою незамкненою дуги і яка повела до позначення всього комплексу органів сприйняття в центральній нервовій системі терміном «сигнальна система», від афферентной функції зовсім не потрібно доставляння об'єктивно вірних інформації. Рефлекторна система працюватиме правильно, якщо за кожним еффекторним відповіддю буде закріплений свій незмінний і безпомилково розпізнається пусковий сигнал - код. Зміст цього коду, або шифру, може бути абсолютно умовним, нітрохи не створюючи цим перешкод до функціонування системи, якщо тільки дотримані дві названих зараз умови [2]. Зовсім іншими рисами характеризується робота рецепторної системи при несенні нею контрольно-координаційних функцій по ходу розв'язуваної рухової завдання. Тут ступінь об'єктивної вірності інформації є вирішальною передумовою для успіху чи неуспіху здійснюється дії. На всьому протязі філогенезу тварин організмів природний відбір невблаганно обумовлював відсів тих особин, у яких рецептори, які обслуговували їх рухову активність, працювали як криве дзеркало. У ході онтогенезу кожне зіткнення окремої особини з навколишнім світом, що ставить перед особиною вимагає рішення рухову завдання, сприяє, іноді дуже дорогою ціною, виробленню в її нервовій системі все більш вірного і точного об'єктивного відображення зовнішнього світу як у сприйнятті і осмисленні спонукає до дії ситуації, так і у проектування та контролі над реалізацією дії, адекватного цій ситуації. Кожне смислове рухове відправлення, з одного боку, необхідно вимагає не умовного, кодового, а об'єктивного, кількісно і якісно вірного відображення навколишнього світу в мозку. З іншого боку, воно саме є активним знаряддям правильного пізнання цього навколишнього світу. Успіх чи неуспіх вирішення кожного активно пережитої рухової завдання веде до прогресуючої шліфовці і перехресної вивірці показань згадуваних вище сенсорних синтезів та їх складових, а також до пізнання через дію, перевірці через практику, яка є наріжним каменем усієї діалектико-матеріалістичної теорії пізнання. Для перетворення будь-якого надпороговое агента в умовний пусковий подразник того чи іншого органічного рефлексу потрібно завжди забезпечення двох умов: 1) головного - зустрічі або поєднання в межах зазвичай невеликого інтервалу часу цього агента з реалізацією даного рефлексу і 2) побічного - деякого числа повторень такого поєднання . Перша з цих умов прямо відносить розбирається феномен до циклу асоціацій по суміжності, якраз характеризуються байдужістю до смисловому змісту асоційованих уявлень чи рецепцій. Цікаво відзначити, що для перетворення індиферентного подразника в умовно-пусковий істотно суміщення його з ефекторною, а не з афферентной частиною безумовного рефлексу, яка мобілізується в типовому експерименті тільки як засіб змусити спрацювати ефекторну напівдугою. Це доводиться, наприклад, фактом здійсненності так званих умовних рефлексів другого порядку, коли індиферентний подразник набуває пускові властивості для даного рефлексу, незважаючи на те, що ефекторна частина останнього запускається в дію не безумовним, а раніше щепленим до рефлексу умовним же подразником першого порядку. < br/> Інше доказ сказаного можна угледіти в тому, що в методах, застосовуваних при дресируванні, заохочувальну підкріплення «безумовним» аферентним імпульсом підгодівлі тваринного проводиться після правильного виконання ним необхідного дії за відповідною умовною команді і не є при цьому безумовним пусковим подразником дрессіруемого дії. Ця недооцінюємо раніше деталь заслуговує на увагу в сьогоденні контексті тому, що освіта асоціативного зв'язку в мозку між умовним аферентним процесом і ефекторною частиною рефлексу, як нам здається, можна осмислити тільки, якщо ця ефекторна реалізація рефлексу відображається (знову-таки по кільцевій зворотного зв'язку) назад в центральну нервову систему і може вже поєднуватися асоціативно з аферентним же процесом умовного роздратування. Це могло б послужити ще одним підтвердженням того, що зворотно-афферентаціонние акти як безпосередні співучасники процесу і в класичних рефлексах - «дугах» - не відсутні, а лише поки вислизають від спостереження [2]. Друге з умов утворення умовного зв'язку , назване вище побічним, а саме потреба деякого числа повторних поєднань, було б важко пояснити зараз інакше, як необхідністю для піддослідної особини виділити прищеплює нову рецепцію з усього хаосу бомбардують її ззовні впливів. Число повторень повинно виявитися достатнім для того, щоб визначилася невипадковість суміщення в часі интеро-або пропріоцепції реализующегося рефлексу саме з даним елементом всієї сукупності екстерорецепцій. У цьому сенсі - стосовно необхідного і достатнього числа повторень - подразник, індиферентний за своїм смисловим змістом, може виявитися відносно важче і триваліша Вичленяються як що може не привернути до себе інтересу й уваги («орієнтовною реакції») особини. Стару наївно-матеріалістичну концепцію про поступових «второваною» шляхів або синаптичних бар'єрів в центральній нервовій системі можна вже вважати зданої в архіви науки.

Висновки

Висновок. У висновку хочеться сказати про значення ідей. Н.Бернштейна для психології. Воно велике і багатопланово. Незважаючи на загальну фізіологічну орієнтацію, Н. А. Бернштейн вніс великий внесок в кілька розділів психології. Він збагатив уявлення про функції рецепції, виділивши особливу функцію - контрольно-корекційну (функція чутливих сигналів зворотного зв'язку). Він справив, звичайно, революцію в області психофізіології рухів: сьогодні жодне дослідження рухів людини неможливо без глибокого знання й обліку всього того, що було зроблено Бернштейном в цій галузі. Особливо важлива для психології його ідея про вирішальну роль завдання в організації рухів. Важко переоцінити внесок Н. А. Бернштейна в проблему формування навички: він по-новому розглянув її фізіологічні, психологічні та педагогічні аспекти. Теорія рівнів Н. А. Бернштейна за своїм значенням виходить за рамки проблеми організації рухів. Існують численні спроби застосувати положення цієї теорії до процесів сприйняття, уваги, мислення і т. п. Нарешті, завдяки роботам Н. А. Бернштейна психологія отримала докази справедливості принципу активності "знизу", тобто з боку фізіології. У даній роботі була описана психофізіологічна основа організаії рухів (принцип сенсорних корекцій, схема рефлекторного кільця, рівні побудови рухів). Також були розглянуті механізми формування досвіду. Були виділені основні механізми психічної діяльності, такі як: сприйняття і увагу.

Література

Список літератури. 1.Бернштейн Н.А. Біомеханіка і фізіологія рухів: Вибрані психологічні праці/Н. А. Бернштейн; Під ред. В. П. Зінченко. - 3-е изд., Стер. М.: изд-во МПСИ; Воронеж.2008. 2. Бернштейн Н.А. Назрілі проблеми регуляції рухових актів// Хрестоматія з курсу «Введення в психологію»/Ред. - Сост. Е. Е. Соколова. -М., 1999. 3. . Бернштейн Н.А. Рівні побудови рухів. // Хрестоматія з курсу «Введення в психологію»/Ред. - Сост. Е. Е. Соколова. -М., 1999. 4. Бернштейн Н. А. Природа навику і тренування.// Хрестоматія з курсу «Психологія пам'яті»/За ред. Соколович Ю. Б і Романова В. Я. М.: ЧеРо 2000. 5. Берштейн Н. А. Про спритність і її розвиток.-М., 1991р. 6. Гиппенрейтер Ю.Б. Введення в загальну психологію. Курс лекцій. - М.: ЧеРо, МПСИ, Омега-Л, 2006. 7. Гиппенрейтер Ю.Б. і Романов В. Я. Діяльність і увагу. - М.: ЧеРо, 2000р. 8. Дормаш Ю. Б, Романов В. Я. Психологія вніманія.Учебнік.-4-е изд.-М.: МПСИ. 2007. 9. Любимов В. В. Психологія сприйняття. Підручник. - М.: Ексім, ЧеРо, МПСИ, 2007. 10. Леонтьєв А. Н. Лекції з загальної психології. - М., 2000р. 11. Нуркова В.В. Загальна психологія. У 7 т.: підручник для студ. вищ. учебн.заведеній/під ред. Б. С. Братуся. - Т.3.Память. - М.: Изд. Центр «Академія», 2006. 12. Соколова Е. Е. Загальна психологія: в 7 т. під ред. Б. С. Братуся. Том 1. Введення в психологію: підручник для студ. вищ. навч. закладів. - 3-е изд., стер. - м.: Издат. Центр «Академія», 2008.