Відмінності між версіями «Стаття до проекту, 2016 (Максімова Олександра)»

Версія за 07:49, 27 жовтня 2016

Вступ

Педаго́гіка (грец. παιδαγωγική — майстерність виховання) — наука про спеціально організовану цілеспрямовану і систематичну діяльність з формування людини — про зміст, форми і методи виховання, освіту та навчання.

Педагогіка як наука

Термін “педагогіка” отримав свою назву від грецьких слів пайдос - дитина і аго – вести. У дослівному перекладі пайдагогос означає “проводир дітей”. Педагогом у Стародавній Греції називали раба, який брав за руку дитину свого господаря і супроводжував її до школи. Поступово слово “педагогіка” стало вживатися більш загально: для визначення мистецтва вести дитину протягом життя, тобто виховувати, навчати, давати освіту. Так педагогіка стала наукою про виховання і навчання дітей.

Сучасна педагогіка – це наука про виховання людини. Під поняттям “виховання” в даному випадку розуміємо освіту, навчання та розвиток, тобто вживаємо його в найбільш широкому значенні.

Основою кожної науки є визначення поняття, яке характеризує її предмет, тобто те, що вона вивчає. Педагогіка має свій понятійний аппарат – систему педагогічних понять, які виражають наукові узагальнення. Ці поняття називають категоріями педагогіки. Категорії – найзагальніші поняття, що відображають основні, найістотніші сторони, властивості та зв’язки явищ об’єктивного світу.

Найважливіші педагогічні категорії:

· виховання;

· освіта; Педагогіка – це наука про виховання. Проте саме розуміння терміна “виховання” не настільки просте, як здається на перший погляд. Виховання – це цілеспрямований та організований процес підготовки людини до сучасної і майбутньої життєдіяльності.

Термін “виховання” вживається в сучасній науці у чотирьох значеннях:

- у широкому соціальному, коли йдеться про виховний вплив на людину всього суспільства і всієї дійсності, яка містить у собі не лише позитивну спрямованість, а й конфлікти й протиріччя; тут особистість може не тільки формуватись під впливом соціального середовища, а й деформуватись, або, навпаки, загартовуватись у боротьбі з труднощами, “робити саму себе”.

- У широкому педагогічному, коли мається на увазі виховання в діяльності шкіл, технікумів, інститутів та інших навчальних закладів, де персонал керується педагогічною теорією та її практичними, методичними рекомендаціями.

- У вузькому педагогічному, коли виховання є цілеспрямованою виховною діяльністю педагога (наприклад, класного керівника в школі), щоб досягти певної мети в колективі учнів.

- У гранично вузькому, коли педагог або батько розв’язують конкретну індивідуальну проблему виховання або перевиховання (наприклад, у хлопчика прагнуть виховати чесність, ввічливість).

Загальним завданням педагогіки є вияв, вивчення й обгрунтування закономірностей і законів формування та розвитку людської особистості, розробка на цій основі теорії і методики виховання як спеціально організованого педагогічного процесу. Отже, конкретними завданнями педагогіки є:

· вивчення і всебічне осмислення процесу розвитку особистості, а також тих глибинних залежностей, які існують між цим розвитком і вихованням;

· визначення мети та завдань виховання;

· дослідження методів і форм організації виховання;

· вироблення нових педагогічних технологій виховання.

В педагогічній науці, крім категорії виховання, є дві категорії того ж ряду:

· самовиховання;

· перевиховання.

· навчання.

а)

Самовихованням називається цілеспрямована (а для дітей – керована дорослими: педагогами, батьками) робота людини над самовдосконаленням в інтелектуально-духовному, морально-вольовому, естетичному, фізичному напрямах.

б)

Перевихованням називається індивідуальна цілеспрямована робота дорослих по усуненню недоліків у важковиховуваних або педагогічно занедбаних учнів.

Джерела розвитку педагогіки

Виховання дитини чи не найдавніший вид діяльності людини. З давніх давен накопичувався і викристалізовувався досвід формування людини, підготовки її до активної соціальної діяльності. Лише пізніше цей досвід систематизували і надали йому наукової форми. Науково-природничою основою педагогіки на сучасному рівні її розвитку є вікова фізіологія та психологія. Джерелом розвитку науки про виховання є народна педагогіка як сума акумульованих, викристалізованих знань і вмінь у справі виховання підростаючого покоління. Хранителем народної мудрості виховання є усна народна творчість (казки, прислів'я, приказки, легенди, пісні, звичаї, обряди, традиції та ін.). Виходячи із загальнолюдських морально-духовних цінностей, кожний народ вибудовував свою національну систему виховання з її засобами, методами, прийомами і внутрішнім духом. Дбаючи про відродження духовного багатства українського народу, варто постійно звертатися до невичерпних джерел народної мудрості виховання. Іншими джерелами педагогіки є надбання вчених в галузі виховання (історія педагогіки), досвід творчої роботи педагогів нашого часу. Нові гуманістичні ідеї в галузі виховання заявили про себе в багатьох країнах Європи в епоху Відродження (XIV—XVI ст.), серед них: Вітторіо да Фельтре (1378—1446 pp.) в Італії, Франсуа Рабле (1494— 1553 pp.) і Мішель Монтень (1533—1592 pp.) у Франції, Еразм Роттердамський (1469—1536 pp.) в Голландії. Вони наголошували на тому, що людська особистість є найвищою цінністю, стверджували, що її всебічного розвитку можна досягти вихованням. До початку XVII ст. педагогіка продовжувала залишатися частиною філософії. Відокремлення її від філософії й оформлення в наукову систему пов'язане з іменем великого чеського педагога Яна Амоса Коменського (1592—1670 pp.). Він трактує педагогічні категорії — виховання, навчання й освіту — як процеси, що відбуваються відповідно до законів природи й зумовлені природою дитини. Запропоновані ним у "Великій дидактиці" та "Материнській школі" принципи, методи, форми навчання стали підґрунтям педагогічних теорій, чимало його ідей актуальні й сьогодні. Услід за Я.А. Коменським в історію західноєвропейської педагогіки увійшли імена англійського філософа й педагога Джона Локка (1632—1704 pp.), який сконцентрував свої зусилля на теорії виховання джентльмена — людини впевненої в собі, що поєднує широку освіченість з діловими якостями, вишуканість манер з міцністю моральних переконань; французького матеріаліста і просвітителя Жана-Жака Руссо (1712— 1778 pp.), автора ідеї природної досконалості дітей, теорії "вільного виховання", за якою виховання має здійснюватися лише за інтересами й бажаннями дітей, що сприятиме їхньому розвитку; швейцарського педагога Погана Генріха Песталоцці (1746—1827 pp.), який запропонував учителям прогресивну ідею гуманного виховання, доброзичливого ставлення до дітей, прищеплення їм співчуття і жалісливості як основи морального розвитку, намагався поєднати навчання і виховання дітей з організацією їхньої посильної праці; німецького педагога Йоганна Фрідріха Гербарта (1776—1841 pp.), автора теоретичних узагальнень у галузі психології навчання і дидактики (чотирьохетапна модель уроку, поняття виховного навчання, система розвиваючих вправ); німецького педагога Фрідріха Адольфа Дістервега (1790—1866 pp.), відомого ідеями про активізацію навчальної діяльності учнів, посилення їх самостійної роботи, а також думками про підготовку народних учителів, яка має базуватися на отриманні наукових знань і прищепленні високих моральних якостей. Непримиренну боротьбу зі схоластикою, вербалізмом у педагогіці повели французькі матеріалісти й просвітителі XVIII ст. Д. Дідро (1713—1784 pp.), К.-А. Гельвецій (1715—1771 pp.), П.-А. Гольбах (1723—1789 pp.), які вважали чуттєвий досвід єдиним джерелом знань, розвитку

Виникнення педагогіки

Термін «педагогіка» отримав свою назву від грецьких слів paidos — дитина і ago — вести. У дослівному перекладі paidagogos означає «проводир дітей». Педагогом у Стародавній Греції називали раба, який брав за руку дитину свого господаря і супроводжував її до школи. Поступово слово «педагогіка» стало вживатися більш загально: для визначення мистецтва вести дитину протягом життя, тобто виховувати, навчати, давати освіту. Так педагогіка стала наукою про виховання і навчання дітей. З середини XX століття людство зрозуміло, що кваліфікованого педагогічного керівництва потребують не лише діти, а й дорослі. У зв'язку з цим у деяких країнах замість терміна «педагогіка» вживають терміни «андрогогіка» (від гр. andros — мужчина і ago — вести) й «антропогогіка» (від гр. antropos — людина і ago — вести). Педагогіка розширила свої межі й охопила виховання людини в цілому. Сучасна педагогіка — це наука про виховання людини. Під поняттям «виховання» в даному випадку розуміємо освіту, навчання та розвиток, тобто вживаємо його в найбільш широкому значенні. Виховання виникло разом з появою людського суспільства. Воно невіддільне від соціального відтворення поколінь, природної потреби готувати до життя нащадків. Саме тому виховання є загальною і вічною категорією. Педагогічні уявлення, знання складалися в практичному досвіді. За свідченням наскельних малюнків задовго до людської цивілізації виховання дітей здійснювалося шляхом включення їх у життя роду або сім'ї: залучення до праці, полювання, спорудження житла. У деяких племенах почали виникати своєрідні «школи» — хижі, де люди похилого віку готували підлітків до дорослого життя. Педагогічні знання систематизувались у вигляді висновків, порад, рекомендацій та існували в народних звичаях, обрядах, традиціях, народній творчості. Цей своєрідний звід правил і нормативів став джерелом розвитку соціальної поведінки людини в своїх основних постулатах: сповіді працелюбності, гостинності, любові до природи, взаємодопомоги, милосердя, поваги до старших, миролюбства, — того, що пізніше увійшло до кодексу життя цивілізованого суспільства, стало першоосновою педагогічної науки й практики.

Цікаві факти про психологію

1. Мозкова діяльність продовжується навіть тоді, коли ми відпочиваємо. У цей момент відбувається фільтрація того, що дійсно потрібно відкласти в пам'яті, а що прибрати «про запас». Прокинувшись вранці ви ніколи не забудете те, що дійсно важливо для вас, але і не згадайте того, на чому не зупинили свою увагу вчора.

2. Людина відчуває себе більш успішною та щасливим тільки тоді, коли її мозок чимось зайнятий. Більш того, сіра речовина не цікавить монотонна робота – мова йде як раз про постійну метушню концентрації та перемикання з однієї роботи на іншу. Тільки в такі моменти людина відчуває себе щасливою.

3. Ви не можете не звертати увагу на їжу, на секс та на небезпеку. Чи помічали ви, що люди завжди зупиняються, щоб подивитися на сцени нещасних випадків. Насправді, ми не можемо не звертати уваги на ситуацію небезпеки. У кожної людини є особлива частина мозку, яка відповідає за виживання та запитує: «Чи можу я це з'їсти? Чи можна з цим зайнятися сексом? Може це мене вбити?».

4. Дослідники довели, що якщо в юності людина вміла відмовлятися від того, чого сильно бажала, їй даються життєві випробування простіше та з мінімальними втратами.

Висновки

Психологічне знання розвивалося з доісторичних часів в магічній та міфологічній традиціях. Вперше як галузь наукового знання психологія постає в філософських вченнях античних мислителів. У працях європейських, арабських філософів та медиків розроблялись такі питання: природа сприйняття, структура психіки, природа афектів, психосоматика, процеси мислення, природа снів та марень, природа взаємин (любов, дружба, рідство) тощо. Досьогодні значний вплив на наукові уявлення про душу, психічний світ справляє розвиток суміжних наук (медицина, педагогіка) та людських практик (мистецтво, релігія, управління), які, в свою чергу, користуються досягненнями психології.

Психічне (його природа, межі, принципи існування) все ще є terra incognita для наукового знання та постійно стає простором спекуляцій і містифікацій з боку шарлатанів. Психічне залишається також у фокусі уваги релігій, які стверджують його універсальність та примат відносно фізичного світу. Психічне є унікальною цариною, в якій живемо всі ми; незалежно від віку, статі, професії, освіти — кожен з нас є «психологом» на побутовому рівні.

Психологічне знання є основою специфічних практик. Традиційно прикладною психологією називають галузі науки орієнтовані на застосування психологічних знань у конкретних сферах діяльності (музична, політична психологія, психологія освіти або праці); практична психологія — це галузь знань та досліджень щодо форм та методів використання психологічних знань фахівцями-психологами (консультантами, тренерами). Практична психологія включає в себе психодіагностику, консультування, корекцію, психологічну допомогу.