Відмінності між версіями «Реферат на тему "Судова система Паризької комуни"»

Версія за 14:16, 20 жовтня 2016

ЗМІСТ

• 1. ВСТУП
• 2. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД ПАРИЗЬКОЇ КОМУНИ
• 3. ОФІЦІЙНЕ ПРОГОЛОШЕННЯ КОМУНИ
• 4. «ДЕКЛАРАЦІЯ ДО ФРАНЦУЗЬКОГО НАРОДУ»
• 5. ВИСНОВКИ
• 6. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП
Поразка армії Наполеона III в Седані призвела до падіння Другої імперії. 100-тисячна армія капітулювала через шість тижнів після початку бойових дій. Ще через два дні, 4 вересня, відбулася революція, яка скинула прогнилий бонапартистський режим. У вересні 1870 р. в Парижі сформовано 215 батальйонів національної гвардії, тоді ж виникла масова політична організація - Республіканська федерація національної гвардії Сени. Центральний комітет цієї організації згодом став органом керівництва пролетарським повстанням. Одночасно у Парижі сформувався буржуазний уряд, що проголосив себе «урядом національної оборони». Прусська армія продовжувала свій наступ і після проголошення Франції республікою. 18 січня 1871 р. в окупованому німецькими військами Версалі прусський король Вільгельм 1 Гогенцоллерн був проголошений німецьким імператором. Південнонімецькі держави (Баварія та ін.) приєдналися до Північнонімецького союзу і увійшли до складу Німецької імперії. На той час німці окуповували північ та північний схід Франції, тривала облога Парижа. Французький уряд національної оборони, очолюваний генералом Грошю та адвокатом Жулем Фавром, зосередив свої зусилля на досягненні перемир'я з новопроголошеною імперією. Це перемир'я було укладене 28 січня, за його умовами французький уряд погоджувався на здачу столиці, що де-факто означало повну капітуляцію і попередню згоду на найпринизливіші умови майбутнього миру.

2. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД ПАРИЗЬКОЇ КОМУНИ

Державний лад Паризької Комуни був досить своєрідним. Найвищим органом була сама Паризька Комуна, яка відразу оголосила себе «єдиною владою». Комуна визнала недійсними накази або повідомлення версальського уряду, забороняла чиновникам і службовцям їх виконувати. Було накладено «секвестр на все рухоме і нерухоме майно і на цінні папери всіх видів», які належали членам версальських зборів, членам уряду національної оборони і уряду Тьєра. Всі вони були визнані незаконними. Вибори до Комуни проходили в умовах загального виборчого права (для чоловіків). Версальський контрреволюційний уряд закликав бойкотувати вибори, і в буржуазних та аристократичних кварталах столиці відсоток тих, хто взяв участь у голосуванні, був незначним. Комуну обирали в основному трудящі прошарки населення. До її складу увійшли найбільш видатні члени ЦК Національної гвардії -Варлен, Дюваль, Журд, Ед, Вайян та ін. Усього було обрано 86 депутатів. 21 з них пізніше відмовилися від своїх мандатів, оскільки здійснювана Комуною політика не задовольняла цих людей. Зрештою в Раді Комуни залишилися 25 робітників та 31 представник від інтелігенції і службовців. Це був блок пролетарських та дрібнобуржуазних революціонерів. Більшість у ньому становили дрібнобуржуазні угруповання: нові якобінці, бланкісти, прудоністи, радикали. Активні діячі Паризької федерації І Інтернаціоналу (федералісти) в Раді Комуни перебували у меншості. Найближче до марксизму стояли Л. Верлен, Л. Френкель, Ежен Потьє - майбутній автор тексту «Інтернаціоналу». Додаткові вибори відбулися 16 квітня, вони посилили присутність радикальних елементів в Раді Комуни. Подібно до ЦК національної гвардії, Комуна розглядала себе не як муніципальний орган Парижа, а як центральний революційний уряд усієї Французької республіки. З правової точки зору це був нонсенс. Керівну роль в Раді Комуни протягом усього періоду її існування зберігали бланкісти, прихильники дрібнобуржуазного революціонера Огюста Бланкі. Ні він сам, ні його оточення не мали скільки-небудь чітких уявлень про характер майбутньої влади. Рішення приймалися методом спроб і помилок. Комуна приймала закони, відповідно була вищим законодавчим органом. Але сама ж Комуна здійснювала і виконання цих законів, тобто виступала і вищим виконавчим органом. Це поєднання в особі одного політичного центру вищої законодавчої і виконавчої влади марксистська думка пізніше потрактувала як «одну з визначних рис Комуни як держави нового типу», зразка для наступних «пролетарських революцій».

3. ОФІЦІЙНЕ ПРОГОЛОШЕННЯ КОМУНИ

Офіційне проголошення Комуни відбулося 28 березня 1871 р. Тоді ж було сформовано 10 комісій, 9 з яких мали чітко визначену компетенцію: фінансова, освіти, юстиції, зовнішніх зносин, праці, промисловості та обміну, суспільних служб, оборони, суспільної безпеки. Роль об'єднавчого центру узяла на себе особлива Виконавча комісія, до якої увійшли делегати інших комісій. 1 травня на її базі був сформований Комітет суспільного порятунку. В діяльності комісій діяв принцип колегіальності при обговоренні питань та персональної відповідальності за виконання прийнятих рі- шень. На чолі кожної комісії був поставлений делегат (член) Комуни, наділений широкими повноваженнями. У своїй діяльності комісії спиралися на актив, передусім профспілковий. Особливо налагодженою була практика співробітництва з активістами там, де це дозволяли обставини, наприклад в роботі Комісії промисловості та обміну. Вдалою була діяльність Комісії освіти, яка зуміла прорвати блокаду невизнання і знайти спільну мову з викладачами шкіл, в т. ч. і вищих[2, c. 194-196]. Париж було розділено на 20 округів, на чолі яких стояли муніципальні мерії, що в свою чергу підпорядковувалися Раді Комуни. Комуна завершила розпочатий Центральним комітетом національної гвардії злам старої буржуазної державної машини і заклала початок створенню «держави нового типу». На підтвердження рішень Центрального комітету були офіційно скасовані постійні армія та поліція. Старий державний апарат, що майже одностайно став на шлях саботажу, був практично негайно замінений новим. На другий день після свого проголошення Комуна оголосила про втрату законної сили усіх розпоряджень Версальського уряду. Було введено виборність зайняття усіх посад: державні службовці обиралися народом, були підзвітні народу, і могли в будь-яку хвилину бути відкликані народом зі своїх посад - принаймні, в теорії. 2 квітня Комуною було прийнято декрет про встановлення максимальної заробітної плати державних службовців. В середньому ж заробітна плата службовців повинна була наближатися до оплати праці кваліфікованого робітника, не перевищуючи 6 тис. франків на рік. Інтереси боротьби з Версальським урядом, складність внутрішньої і зовнішньої обстановки зумовили реорганізацію апарату державної влади, його еволюцію в бік централізації управлінських функцій. Якщо на першому засіданні Комуни було погоджено, що склад її президії (голова, 2 заступники, 2 секретарі) обирається на тижневий термін, а повноваження Виконавчої комісії обмежуються «проведенням у життя усіх декретів Комуни і усіх постанов інших комісій. Вона нічого не повинна робити без відома Комуни», то уже через місяць було створено орган з надзвичайними повноваженнями. 1 травня 1871 р. було оприлюднено декрет про утворення Комітету суспільного порятунку. Стаття 3 декрету зазначала, що цьому органу з 5 осіб «надається найширша влада над усіма делегатами і комісіями, він буде відповідальний тільки перед Комуною». Загалом централізація управлінського апарату, посилення авторитарного характеру революційної влади диктувалися логікою боротьби. Штати відомств було скорочено (до 75%), для вступу на деякі посади пропонувалося пройти конкурс або витримати іспит на професійну придатність. Самого лише революційного ентузіазму і навіть широкої підтримки мас, як виявилося, не було цілком достатньо для здійснення функцій управління. І хоча привілеї чиновників були скасовані, встановлено максимум їх заробітної плати (і тим самим відсторонено від управління класово ворожі елементи), Комуна була змушена особливо турбуватися про кадровий підбір управлінців. Так, зокрема, було піднято найнижчі ставки для державних службовців - це уже здійснювалося декретом від 2 квітня. Революційний нігілізм швидко змінювався реалізмом і в інших питаннях революційного державного будівництва. Як вказувалося вище, і ЦК Національної гвардії і сама Комуна спершу розглядали себе в якості уряду усієї Французької республіки. Зрозуміло, сподіватися, що уся нація погодиться визнати над собою суверенітет столичного муніципалітету, обраного лише частиною населення Парижа, особливо не доводилося [6, c. 176-179].

4. «ДЕКЛАРАЦІЯ ДО ФРАНЦУЗЬКОГО НАРОДУ»

19 квітня було розроблено і опубліковано план державного перетворення Французької республіки - «Декларацію до французького народу». Республіка визнавалася найбільш правильною формою правління. Усім комунам на території Франції мала бути надана повна автономія, а «кожному французу - повний розвиток його сил і здібностей як людини, громадянина і працівника». Республіка мала об'єднувати ці вільні комуни, організовані за зразком Паризької, їх автономні права повинні були обмежуватися в одному - інтересами сусідів і держави в цілому. Невід'ємними правами кожної окремої комуни оголошувалися: 1) комунальний бюджет (встановлення оподаткування і статей витрат), усі місцеві служби, включаючи поліцію, управління майном комуни; 2) призначення і відкликання усіх місцевих чиновників і посадових осіб; 3) «повна гарантія свободи особи, свободи совісті і свободи праці»; 4) постійна участь громадян у справах комуни, яка б забезпечила їм вільне волевиявлення і вільний захист своїх інтересів; 5) організація міської оборони і національної гвардії з правом обрання та зміщення командирів. У цій же Декларації 19 квітня підкреслювалося, що «Париж не вимагає собі більше ніяких місцевих гарантій за умови, що в центральній адміністрації - зборах делегатів союзних комун - він знайде здійснення на практиці цих же принципів». Така постановка питання може розцінюватися як фактична відмова Паризької комуни розглядати себе в якості уряду усієї республіки при збереженні претензій на політичне лідерство: «Париж залишає за собою право провести у себе, якщо він буде вважати за потрібне, адміністративні і економічні реформи, яких вимагає його населення, створити установи, що сприяють розвитку і поширенню освіти, продуктивності праці, обміну і кредиту і зробити владу і власність загальним надбанням». Ідеї самоврядування набули великої популярності в 60-70-х роках XIX ст. завдяки поширенню анархізму. Декларацію 19 квітня слід розглядати швидше як анархістський, а не марксистський, документ. Нечітке окреслення компетенції майбутньої «центральної адміністрації» можна розцінювати як додаткове свідчення відсутності у революціонерів чітких уявлень про майбутнє їх влади. Декларація закликала народ до здійснення «комунальної революції» (на заклик Парижа спроби встановити комуни здійснювалися в Ліоні, Гаврі, Льєжі та ін. містах). Чи була б така революція, в разі своєї дуже малоймовірної перемоги, революцією пролетарською і соціалістичною? За логікою марксистів, анархізм - дрібнобуржуазна політична течія. Відповідно, і комунальну революцію слід розглядати як дрібнобуржуазну, а не соціалістичну. Революціонери Парижа вважали свою справу лише початком «комунальної революції», яка знаменує «нову еру експериментальної, позитивної і наукової політики і кінець старого чиновництва та клерикального світу, кінець мілітаризму, бюрократизму, експлуатації усього того, що підтримувало рабство пролетаріату» (Ленін). Справді, на обмеженій території французької столиці вдалося на 72 доби «скасувати» стару армію, стару поліцію, старе чиновництво. Однак створити ефективні нові органи управління виявилося набагато важче. Тут далося взнаки не лише ідеалістичне ставлення до держави. Чого, наприклад, вартий декрет від 29 березня, який в п. З оголошував: «Всі, здатні до військової служби, громадяни вступають у ряди національної гвардії». Чи, знову-таки для прикладу: Декларація від 19 квітня про збереження єдності Франції, яка надалі не буде результатом «деспотичної довільної і обтяжливої централізації». Нова влада наївно переоцінювала власні можливості, силу опору пануючих класів та їх державницької організації, силу звички, традиції. Звідси - закономірна прірва між деклараціями і діями [10, c. 186-188]. Доходило до парадоксу: Декларація Комуни до французького народу 19 квітня проголошує : «повна гарантія прав свободи особи, свободи совісті постійна участь громадян у справах комуни через вільне виявлення своїх поглядів, вільний захист своїх інтересів», а днем раніше Комуна постановляє «закрити газети «Вечір», «Дзвін», «Суспільна думка» і «Суспільна користь». Комуна часто, навіть в одному й тому ж документі, проголошує діаметрально протилежні принципи: загальнодемократичні, анархістські і ті, що пізніше будуть розцінені марксистськими істориками як «диктатура пролетаріату на ділі». Загалом, розглядаючи питання про державний лад Паризької Комуни, слід обережно ставитися до тези про його нібито «пролетарський» характер. Ні Рада Комуни, ні голови її важливіших комісій не були ані комуністами (в сучасному розумінні слова), ані «пролетарськими революціонерами». Держава, яку вони мріяли побудувати, мала б куди менше рис «пролетарської диктатури», ніж демократії, а впливи анархізму, прудонізму, бланкізму на дії і наміри її провідників були куди сильнішими від марксистських. Друга деталь, на якій варто було б акцентувати увагу - це тенденція до посилення централізації влади в ході боротьби з версальським режимом. Щоправда, самі комунари сприймали її як тимчасову. Для прикладу, в самому Парижі управління усіма 20 округами перейшло до рук особливо призначених депутатів Ради Комуни (а не до місцевого самоуправління, як передбачалося на початках), та цей крок розглядався як тимчасовий і такий, що не зачіпає принципів самоуправління. Звернемо увагу і на ту обставину, що в певних випадках Комуні вдавалося вирішувати окремі соціальні проблеми навіть більш ефективно, ніж відлагодженому апарату буржуазної держави. Так, передача функцій охорони суспільного порядку до рук Національної гвардії сприяла різкому скороченню проявів злочинності. За 72 дні існування Комуни в Парижі не відбулося жодного серйозного злочину. Вдалося також відносно налагодити освіту. Разом з тим, основна маса питань управління комунальним господарством була фактично провалена. Незначним був і авторитет Комуни за межами бунтівної столиці, особливо неприязно до неї ставилося французьке село. Революційний уряд так і не зумів налагодити постачання продовольства, забезпечити нормальне функціонування транспорту і зв'язку тощо. Ця держава не була повноцінною і в тому розумінні, що не зуміла дати своїм лояльним громадянам задовільного забезпечення тих функцій, задля яких взагалі існує держава: сприятливого міжнародного становища, стимулювання поступального розвитку економіки, захисту законно надбаної власності від безпідставних реквізицій тощо. І справа тут навіть не в тому, що Комуна «не встигла» - сам суперечливий характер цієї влади не дозволяв навіть припустити, що усі поставлені завдання можуть будь-коли бути виконані за умови дотримання проголошених принципів [3, c. 236-238]. Паризька Комуна не знала розподілу влади. її декрети і розпорядження виконували комісії, які вона створювала зі свого складу. Комуна обирала десять таких комісій, кожна з яких відала «функціями колишніх міністерств»: 1) виконавча комісія, яка мала провадити в життя усі декрети Комуни і постанови інших комісій; 2) військова комісія замість військового міністерства; 3) комісія продовольства, яка мала забезпечити Париж продуктами харчування не менше як на три місяці; 4) комісія фінансів, яка отримала повноваження міністерства фінансів; в її розпорядженні був Французький банк; 5) комісія юстиції; 6) комісія громадської безпеки, у віданні якої перебувала префектура поліції; 7) комісія праці, промисловості і обміну; 8) комісія громадських служб; 9) комісія зовнішніх відносин; 10) комісія освіти. Однак така структура державного апарату мала серйозні недоліки. У Паризькій Комуні не було належного керівництва центру: президія обиралася лише на один тиждень) У комісіях не існувало постійного голови або бюро. А централізація управління була вкрай необхідна. Спочатку реорганізували виконавчу комісію, яка тепер складалася з дев'яти представників усіх інших комісій і спрямовувала їх роботу. 1 травня 1871 р. був прийнятий декрет про організацію Комітету громадського порятунку, що складався з п'яти членів. Але цей орган уже не встиг як слід розгорнути свою діяльність. Почалася робота по створенню центрального апарату управління. Так, Центральний комітет національної гвардії направляв до міністерств своїх представників. Те саме робила і Паризька Комуна, призначаючи в усі важливі відомства по одному делегату, який мав працювати під контролем комісії і Комуни. Таким чином була знищена чиновна бюрократія. Комуна скасувала привілеї чиновництва, ліквідувала особливий статус цієї замкненої групи. За саботаж, невихід на роботу звільняли чиновників, обирали нових працівників, перетворюючи їх на службовців Комуни. Комуна скасувала стару поліцію, знищила жандармерію. Порядок у Парижі підтримували резервні пролетарські батальйони національної гвардії.) Місцеве управління організовувалося відповідно у 20-ти округах, на які поділявся Париж. Справами округу відали члени Комуни, які мали право створювати необхідні комісії [7, c. 167-169]. Паризькою Комуною була ліквідована стара судова система. Комуна створювала новий судовий апарат. Низовою судовою інстанцією залишалися мирові судці, які повинні були обиратися населенням. Але тимчасово їх довелося призначати виконавчій комісії. Мирові судді розглядали як цивільні, так і незначні кримінальні справи. Для серйозніших справ передбачалося створити Палату цивільних справ. Судові пристави, нотаріуси, комісари-оцінювачі перетворювалися на службовців Паризької Комуни. Декретом Комуни від 22 квітня 1871 р. утворювався спеціальний суд — Обвинувальне журі, а 6 травня до його складу було обрано 80 делегатів національної гвардії. Була зроблена спроба організувати також військові суди. Функції громадського звинувачення були покладені на прокурора Комуни та його заступників, які призначалися самою Комуною. Практикувала Паризька Комуна і заходи репресивного характеру. Так, декретом «Про заручників» від 5 квітня 1871 р. для покарання осіб, запідозрених у спільництві з версальським урядом, скликався «не пізніше двадцяти чотирьох годин» обвинувальний суд», який мав оголосити свій вирок «не пізніше сорока восьми годин» (ст. 3). Обвинувачені, затримані за вироком обвинувального суду, оголошувались «заручниками паризького народу» (ст. 4). Комуна погрожувала версальському уряду, що всяка страта військовополоненого або прихильника законного уряду Паризької Комуни матиме своїм негайним наслідком «страту потрійного числа заручників», призначених жеребкуванням (ст. 5). Відповідно до декрету було заарештовано близько двохсот заручників, серед яких були архієпископ, декілька священиків, чиновники, жандарми. В останні дні Паризької Комуни 84 заручники було розстріляно. Комуна проголошувала демократичне судочинство, прилюдний, рівний для всіх суд, виборність суддів, свободу захисту. Широкі права надавалися звинуваченим. Вони мали право вимагати виклику свідків за рахунок Комуни, обирати захисника на свій розсуд та ін. Декретом від 2 квітня 1871 р. церква була відокремлена від держави, бюджет культів скасовувався. Майно, яке належало релігійним конгрегаціям, оголошувалося національною власністю. У зачинених церквах відкривалися клуби. 29 березня 1871 p. з'явився декрет про скасування старої армії і заміну її національною гвардією. «Ніяка військова сила, — було сказано в декреті, — крім національної гвардії, не може бути заснована в Парижі або введена в нього» (ст. 2). Усі здатні до військової служби громадяни повинні були вступити до лав національної гвардії [1, c. 264-267].

ВИСНОВКИ

Влада робітників у дні Паризької Комуни 1871 року продержалась недовго – всього 72 дня. Паризька комуна стала переломним рубежем в розвитку капіталістичного суспільства. Вона показала і довела, що боротьба між буржуазією і пролетаріатом, між експлуататорами та експлуатованими досягла такого ступеня непримиренності, що поставила на порядок дня скасування капіталістичного ладу і встановлення влади робітничого класу . Незаперечне історичне значення Паризької Комуни найперше в тому, що це був перший в історії людського суспільства досвід створення держави нового типу, яка принципово відрізняється від буржуазної, перший досвід диктатури пролетаріату. В Комуну було обрано 86 чоловік. В Комуну пройшло 17 представників великої та середньої торгово-промислової буржуазії і буржуазії інтелігенції , які вийшли з її складу у перші дні її роботи. В комуні залишилося 68 чоловік 32 представники інтелігенції (журналісти, адвокати, лікарі, офіцери та інші), 25 робітників, 8 службовців, 1 ремісник, 2 дрібні підприємці . За своїми політичними поглядами 19 з них були неоякобинцями, 18 – бланкістами, 13 – прудоністами, 10 – лівими прудоністами, 3 – букіністами, 2 – були близькі до марксизму. Не дивлячись на всі слабкості і помилки , Паризька Комуна мала незаперечне значення в історії нового часу . Паризька Комуна була формою диктатури пролетаріату і представляла собою нову більш високу , ніж будь – яка із відомих раніше форма демократії . Велике значення мала Паризька Комуна в соціальному і політичному законодавстві . Соціальне законодавство , Комуни , не дивлячись на те , що в цій області їй вдалось зробити менше ніж у політичній , тим не менше ясно показує, що такими заходами ,як декрети про розстрочку платежів за борговими зобов’язаннями і про відміну виплати за ними процентів , про відстрочку виплати квартирної плати, про повернення частини закладених в ломбард речей , про розвиток системи народної освіти і т.п., Комуна захищала також інтереси мілкої буржуазії і широких верств середніх класів взагалі. В політичному законодавстві Комуна досягла : - заміна постійної армії і поліції озброєним народом; - знищення старого бюрократичного чиновницького апарату і заміна його новими демократичними органами державної влади сформованими з людей , які вийшли з народних мас ; - виборність, змінність і відповідальність перед народом всіх державних службовців ; - встановлення для вищих державних служб межі заробітної плати , яка б наближалась до заробітної плати кваліфікованого робітника ; - поєднання в одному вищому державному органі – Комуні – законодавчої і виконавчої влади і перетворення її у “працюючий заклад” ; - організація єдності нації шляхом об’єднання дії комун на основі свідомого , демократичного , пролетарського централізму . Ось ця сукупність заходів, здійснених паризькими комунарами, і визначала Комуну як державу нового типу.

Список використаної літератури

1. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія/ Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого, Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України; За ред. В.Д. Гончаренко. - К.: Видавничий дім, 2002. - 714 с. 2. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / О. М. Джужа, В. С. Калиновський, Т. А. Третьякова та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. - 2-ге вид., переробл. і доп.. - К.: Атіка, 2005. - 255 с. 3. Бостан Л. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Людмила Бостан, Сергій Бостан,; Наук. ред. С. М. Тимченко; М-во освіти і науки України, М-во внутрішніх справ України, Запорізький юридичний ін-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 671 с. 4. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Глиняний,; Одес. нац. юрид. академія. - 5-те вид., перероб. і доп.. - К.: Істина, 2005. - 767 с. 5. Дахно І. Історія держави і права: Навчальний посібник-довідник для студентів ВНЗ/ Іван Дахно,. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 405 с. 6. Омельченко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Ірина Омельченко, Олег Сорокін, Валентин Череватий,; Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, 2000. - 132 с. 7. Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник/ Микола Страхов,; Нац. юридична акад. України ім. Ярослава Мудрого, Акад. правових наук України. - 2-е вид., переробл. і доп.. - К.: Видавничий дім, 2003. - 582 с. 8. Хома Н. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Наталія Хома,. - 4-те вид., стереотипне. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 474 с. 9. Шевченко О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. юрид. вузів та фак./ Олександр Оксентійович Шевченко,; Відп. ред. І.Д.Борис. - К.: Вентурі, 1997. - 303 с. 10. Шостенко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Іван Шостенко, Оксана Шостенко,; МАУП. - К.: МАУП, 2003. - 101