Відмінності між версіями «Навчальний курс "Українська діалектологія". Самостійна робота»

Поточна версія на 11:11, 28 січня 2016

Тема: “ТЕРИТОРІАЛЬНІ РІЗНОВИДИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ”

І. Поняття про місцеві, територіальні діалекти.

ІІ. Основні ознаки українських наріч:

1) північний діалект;

2) південно-західний діалект;

3) південно-східний діалект.

ІІІ. Формування українських діалектів і їх взаємозв΄язок з літературною мовою.

ІV. Основні напрямки сучасних діалектологічних досліджень.

V. Вплив науково-технічного прогресу на мову сучасних говірок.

Ключові слова: територіальний (місцевий) діалект, говірка, говір, ізоглоса, наріччя (діалектна група), північний діалект, південно-західний діалект, південно-східний діалект.

Цілі та завдання вивчення розділу: вивчення розділу дозволяє отримати відомості про місцеві (територіальні) різновиди української мови, їх взаємозв΄язок з літературною мовою, познайомитися з актуальними напрямками діалектології.

Методичні рекомендації до вивчення розділу 4.1.

При вивченні розділу 4.1 важливо зрозуміти, що територіальні діалекти є однією з форм вияву національної мови.

У пункті І необхідно усвідомити , що серед місцевих, територіальних різновидів мови існують різні діалектні одиниці (говірка, говір, наріччя).

У пункті ІІ треба звернути увагу на основні ознаки північного, південно-західного та південно-східного діалектів та їх говорів.

Під час ознайомлення з пунктом ІІІ слід простежити, що українська літературна мова увібрала в себе риси українських діалектів, перебуваючи з ними у безперервному зв'язку, і відповісти на питання “Чи залежав цей процес від соціально-культурної ситуації?”.

Пункт IV дає уявлення про основні напрямки сучасних діалектологічних досліджень, містить прізвища найвідоміших українських діалектологів.

У пункті V розкривається вплив науково-технічного прогресу на сучасну діалектну мову, значення українського діалектного матеріалу для етнолінгвістики.

Прочитайте.

І. Поняття про місцеві, територіальні діалекти.

Майже кожна з існуючих мов має у своєму складі багато місцевих, територіальних діалектів і говірок, які служать засобом спілкування широких народних мас. Вони є одним із різновидів, однією з форм вияву національної мови; разом з літературною мовою в її писемній і усній формі вони складають те єдине ціле, що звуть загальнонародною національною мовою.

Місцевий діалект характеризується наявністю своєї мовної системи, яка може протиставлятися мовній системі іншого місцевого діалекту цієї самої мови. У цій системі наявна певна сукупність діалектних явищ, відмінна від сукупності діалектних явищ іншого місцевого діалекту.

Законспектуйте.

Серед місцевих, територіальних різновидів мови існують різні діалектні одиниці.

Найдрібнішою діалектною одиницею є говірка, що охоплює звичайно мову одного, а іноді й кількох цілком однотипних з мовного погліду нпселених пунктів, між якими немає будь-яких територіально виражених мовних відмінностей. Говірка являє собою цілісне мовне утворення без мовних відмінностей, за винятком чисто індивідуальних особливостей мовлення, викликаних індивідуальними дефектами мови, а також рівнем освіти, загальної культури, родом заняття певного індивідуума чи певної групи людей.

Групу однотипних говірок, що споріднені між собою рядом специфічних мовних ознак, якими вони більш-менш відчутно відрізняються від інших груп говірок, звуть говором. Говір – це територіально окреслене діалектне утворення, яке характеризується певною сукупністю діалектних ознак. На діалектологічній карті говори відмежовуються один від одного пасмом ізоглос, що скупчуються на пограниччях говорів.

Під ізоглосою в діалектології розуміють лінію, нанесену на діалектологічну карту, яка окреслює територію поширення (ареал) певного мовного явища.

Найбільшою діалектною одиницею є наріччя, або діалектна група, що являє собою найширше діалектне угрупування певної мови, до складу якого входять однотипні діалекти цієї мови, що мають цілий ряд спільних мовних рис, якими вони виразно відрізняються від інших наріч чи діалектних груп цієї самої мови.

Запишіть.

ІІ. Основні ознаки українських наріч.

Український мовний ландшафт поділяють на три діалекти: північний, південно-західний та південно-східний, кожен з яких за структурою не однорідний і поділяється на говори, що складаються з неподільних одиниць – говірок, або окремих діалектних систем.

Законспектуйте.

Традиція вичленування цих діалектів походить від класифікації, розробленої ще в минулому столітті “батьком української діалектології” К. Михальчуком. На початку нинішнього століття, а згодом і пізніше були детально визначені основи діалектного членування української мови. Найбільша заслуга у виробленні класифікації належить В.Ганцову, І.Зілинському. Однак проблема стратифікації українських діалектів не вичерпана, адже сьогодні з'являються нові факти для визначення місця того чи іншого говору, говірки у класифікації діалектів завдяки великому фактичному матеріалові, якого ще не було на початку, у середині й навіть у кінці XX ст.

Північний діалект. Цей територіальний різновид української мови властивий мешканцям північних областей України. Він поширений на більшій частині Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської (включаючи Київ), Чернігівської областей, на півночі Сумської області. Крім того, північний діалект поширений також у південній частині Брестської області Білорусі.

У північному діалекті вирізняються три групи говірок – західнополіські, правобережнополіські та лівобережнополіські.

До найвиразніших рис північного діалекту варто віднести особливість уживання мовцями на місці давніх голосних о та е у закритому складі звуків неоднорідного творення – дифтонгів ([вуол, , шîест']). Ця риса української діалектної мови здавна привертала увагу дослідників. І нині до неї не втрачено інтересу. Учених цікавило це явище не просто як наявність дифтонгів у загалом „недифтонгічній" українській мові, а як риса, завдяки якій визначається природа утворення голосного і на місці давніх звуків о та е.

Прочитайте.

Першим почав досліджувати ці звуки О. Потебня. Він висловив припущення, що кінцеві редуковані голосні ъ, ь у словах типу носъ, ночь, камень після занепаду у кінці слова і складу свою “силу вокалічного звучання” передали голосним звукам попереднього складу, унаслідок чого ті подовжилися, згодом перетворившись у дифтонги. Подовження голосних звуків у цій позиції властиве усім слов'янським мовам, але в українській мові воно має свої особливості. Оскільки подовження давніх о та е в нових закритих складах не залежало від наступних приголосних (як, наприклад, у західнослов'янських мовах, де подовження залежало від якості приголосного звука за голосом, що закривав склад), сила гучності зазнала особливого вияву – дифтонгізації. Інакше кажучи, О. Потебня висунув припущення про те, що процес переходу о, е в і в українській мові відбувався шляхом дифтонгізації. Довгі о та е, дифтонгізувавшись, а потім, зазнавши стягнення, перейшли з часом у монофтонг і. Таке пояснення природи голосного і прийняли вчені наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Однак деякі мовознавці висловлювали припущення, що перехід давніх звуків відбувся лише у говірках північного діалекту. На інших говіркових масивах перехід о, е в і відбувся через зменшення тривалості звучання довгого звука із його подальшим артикуляторним звуженням. Проміжними ланками цього процесу називають звуки у, ÿ, и, які й дотепер трапляються у карпатських говірках ([мÿст] міст, [пип] піп). Такі твердження більшість сучасних вчених вважають недостатньо аргументованими, тому що неоднорідні голосні трапляються в трьох діалектах української мови.

Законспектуйте.

Південно-західний діалект. Цей діалект поширений на території південно-західної частини України: у Львівській, Закарпатській, Тернопільській, Івано-Франківській, Хмельницькій, Вінницькій областях, у південній частині Волинської, Рівненської, Житомирської областей, у південно-західній частині Київської області, на крайньому заході Черкащини та Кіровогралщини, у західній частині Одеської та на невеликій території на північному заході Миколаївської областей. Крім того, говірки нього діалекту поширені на території, яка прилягає до державного кордону України в південно-східній частині Польщі, східній частині Словаччини, на півночі та сході Румунії, півночі та сході Молдови.

Саме південно-західний діалект є найбільш строкатим у плані членування, зокрема мовна територія, що прилягає до Карпат, поділяється на надсянські, бойківські, закарпатські, лемківські, гуцульські, буковинські говірки. Крім того, тут вичленовують волинські, наддністрянські та подільські говірки.

Однією з ознак цього територіального різновиду мови є своєрідність морфологічних рис, зокрема у словозміні. У значній частині говорів характерним є зняття опозицій тверда / м'яка основа в іменників, прикметників, займенників, порядкових числівників ([΄синий] - [зе΄лений], [т'ретому] - [читве΄ртому]).

Вирізняє цей діалект з-поміж інших і займенникова база, у якій існує велика кількість енклітичних форм особових займенників, серед яких [м'і] 'мені', [т'а] ΄тебе΄, [му] 'йому', [го] 'його'.

Лише у говорах південно-західного діалекту частка [с'а (с'е)] функціонує у препозиції до зворотного дієслова: [во΄ни мут с'а л'у΄бити] 'вони любитимуться', [в'ін ме с'е забав'ляти] ΄він забавлятиметься'. У деяких говорах у дієсловах 3 особи однини з часткою [с'а (с'е)] у постпозиції випадає -т: [г'райес'а] ΄грається', [см΄і΄йес'е] 'сміється'.

Варто звернути увагу й на те, що у парадигмі відмінкових закінчень іменників та прикметників часто трапляються стягнені форми орудного відмінка однини (причиною цього стало випадіння інтервокального й)' [головоỹ, зем'л'оỹ, ΄нашоỹ, моло΄доỹ]. Ця риса є також репрезентантною ознакою південно-західного діалекту.

Прочитайте й законспектуйте.

Південно-східний діалект. Територіально цей різновид української мови представлений найбільшим масивом, оскільки лежить на сході, значною мірою центрі та півдні держави. Південь Сумщини, південно-східна частина Київщини, значна частина (крім заходу) Черкащини та Кіровоградщини та значна частина (крім невеликої території на північному заході) Миколаївщини, схід Одещини – регіони поширення цього діалекту. Крім того, він представлений на усій території Полтавської, Харківської, Дніпропетровської, Донецької, Луганської, Запорізької, Херсонської областей та в Автономній Республіці Крим. Крім того, говірки діалекту значною мірою поширені на території, що прилягає до східної та північно-східної частини кордону України з Російською Федерацією.

Південно-східний діалект української мови не так подрібнений на говори, як південно-західний. Він поділяється на середньонаддніпрянські, слобожанські та степові говірки. Ця мовна територія порівняно з іншими діалектами є менш старожитньою, тут знаходиться значна частина новозаселених та дозаселених населених пунктів. Однак ядро діалекту, база літературної мови – середньонаддніпрянський говір – має давню діалектну основу.

Визначальною рисою південно-східного діалекту є те, що він стоїть найближче до літературної мови. У ньому є також особливості, що виокремлюють його з-поміж інших мовних територій України.

Фонетика південно-східного діалекту близька до літературної мови. Особливістю цього діалекту поряд з іншими є те, що тут, як зазначають деякі дослідники, н-д Жилко, відсутня фонема /ґ/, хоч звук ґ у говірках функціонує.

Відмінні риси насамперед стосуються морфологічної структури говірок діалекту. Одним з яскравих свідчень цьому є словозміна дієслова. Наприклад, у 3 особі однини теперішнього часу закінчення зазнають стягнення: ['дума] ΄думає', [чи'та] 'читає', [сп΄іва] ΄співає'. Інфінітив дієслів після голосних звуків основи часто в говірках цього діалекту має суфікс т': [пи΄сат', ма΄хат ', ла΄мат΄].

Законспектуйте.

ІІІ. Формування українських діалектів і їх взаємозв΄язок з літературною мовою.

Формування діалектів сучасної української мови, їх взаємовплив відбувалися упродовж багатьох віків. Українська літературна мова, яка увібрала в себе риси українських діалектів, перебувала та й перебуває до сьогодні з ними у безперервному зв'язку, що значною мірою залежало від соціально-культурної ситуації.

У XIX і XX ст. існували східноукраїнський і західноукраїнський варіанти літературної мови, у результаті взаємодії між ними виникла єдина літературна мова наших днів. На утворення східноукраїнського варіанта літературної мови впливали не тільки говори південно-східного, але й північного, подільського і волинського говорів південно-західного діалектів. В основі західноукраїнського варіанта літературної мови лежить частина говорів південно-західного діалекту. Отже, сучасна українська літературна мова синтезує в собі особливості говорів усіх трьох діалектів.

Поряд із діалектними рисами, які стали елементами української літературної мови, у живій мові спостерігаються власне діалектні особливості всіх структурних рівнів – фонологічно-фонетичного, просодійного, словотвірного, словозмінного, синтаксичного, лексичного, що поширені частково на українській етнічній території. Частина діалектних явищ має спільні ареали, у ряді випадків риси структурних рівнів мови територіально не збігаються, досить часто по-різному локалізуються діалектні риси одного структурного рівня. Різні говіркові особливості української мови неоднакової давності: одні з них відображають діалектну диференціацію ще давньоруської доби, інші виникли в пізніші періоди функціонування української мови.

Сучасна українська національна культура зберігає особливості, які сягають глибокої давнини. Багато культурно-побутових ознак зумовлені характером історичного розвитку окремих районів, природничо-географічними факторами. З цього погляду всю територію України звичайно поділяють на ряд історико-етнографічних зон: Наддніпрянщини, Поділля, Слобідська Україна, Полісся, Прикарпаття, Волинь, Закарпаття, Південь. Сучасні межі цих зон інколи накладаються на пасма ізоглос, однак не завжди достеменно однаково лягають на межу між історико-етнографічними територіями. Причину цього вчені вбачають у міграційних процесах, соціально-політичній ситуації, яка складалася на тих чи інших територіях нинішньої України.

Прочитайте й законспектуйте.

ІV. Основні напрямки сучасних діалектологічних досліджень.

Протягом останніх 50 років відбулися якісні зміни в діалектологічних дослідженнях, зумовлені залученням нових методів. Нині процес вивчення діалектної мови характеризується як безперервний пошук нових субметодів для більш повного аналізу говіркового матеріалу.

Насамеперед зауважимо, що змінилося саме ставлення до предмета дослідження діалектології. Це викликало зміну завдань діалектологічних пошуків. Раніше вивчення певного діалектного континууму передбачало вияв його виняткових ознак, тобто таких, які дають змогу вирізняти зазначене говіркове явище з-поміж інших, уже відомих у лінгвістиці, або вияв рис, спільних з уже відомими. Ще у післявоєнні часи тенденція до порівняння одних діалектних явищ з іншими, уже відомими, зберігалася. Найчастіше порівнювалося певне явище із подібним у літературній мові. Особливої уваги надавали диференційним ознакам, щоб протиставити мову говірки літературній мові. Сьогодні у наукових роботах така тенденція відсутня. Тепер, досліджуючи мову говірки, учені звертають увагу не на диференційні чи інтегральні ознаки цього лінгвального континууму, а вивчають елементи говірки як окремої мовної системи. Дослідження такої мовної системи є самодостатнім, а тому вияв інтегральних чи диференційних ознак з іншими мовними локусами, уключаючи й літературну мову, є лише аспектом спеціальних досліджень. Це зумовило широке застосування в українській діалектології усіх методів.

Запишіть.

За сучасними визначеннями, говірка (окрема діалектна система) є вихідною неподільною одиницею у ланцюгу діалектного членування, це мова, яку вживає колектив одного населеного пункту чи його частини. Мова говірки має територіальне вираження, тобто визначається певними географічніми чи адміністративними межами. У сучасній українській діалектології предметом дослідження, як правило, постає мова говірки одного села чи його частини. Дуже рідко науковці вдаються до вивчення говірок населених пунктів, які за адміністративно-географічним членуванням мають вищий статус, наприклад, мова селища міського типу чи невеликого містечка. В українській діалектології залишається недослідженою говірка міста. Цьому є об'єктивні пояснення, найголовнішими з яких є, по-перше, те, що у місті чи міській агломерації відбуваються значно складніші міграційні процеси, ніж у селі, по-друге, через велику кількість мовців необхідно вивчати надзвичайно великі масиви ідіолекгів, із чим іноді не може впоратися навіть велика група дослідників. Утім, питання дослідження говірки міста залишається актуальним в українській діалектології та чекає вирішення в майбутньому, коли з'явиться можливість фронтального вивчення надзвичайно великих у адміністративно-географічному членуванні об'єктів.

Законспектуйте.

У сучасних дослідженнях мови говірки-села помітні пошуки нових та удосконалення традиційних методів лінгвістичного аналізу говірки. Як і в попередні періоди, активно застосовується порівняльно-історичний метод, спрямований на генетичне ототожнення фактів, реконструкцію архетипів, хронологізацію і локалізацію явищ. Принагідно варто зазначити, що використання даних українських діалектів є одним з головних джерел компаративістики в ономастиці. Саме завдяки зібраному діалектному матеріалові, починаючи з 60-х років, з'явилася велика кількість праць не тільки з діалектології, а й з топонімії, гідронімії, ойконімії (Лобода Черепанова).

Запишіть.

Упродовж останніх двадцяти років виходять друком наукові дослідження, метою яких є вияв пасом ізоглос, що характеризують центри скупчень діалектних особливостей, визначення їх зон вібрації та розкриття більш дрібного членування діалектного ландшафту.

Прочитайте.

Роботи такого типу набули особливої популярності в часи, коли почали розроблятися загальноєвропейські та загальнослов'янські проекти ареалогічного вивчення мовних фактів. Українські діалектологи беруть участь у формуванні такого типу бази мовних одиниць, які знайшли своє відображення у Лінгвістичному атласі Європи [АLЕ] та численних випусках Загальнослов'янського та Загальнокарпатського діалектологічного лінгвістичних атласів [ОКДА; ОЛА]. Традиція подання мовного матеріалу на карті існує в українській діалектології давно, однак цей метод утвердився саме в останні кілька десятиріч. Нині в арсеналі української мовознавчої науки значний за обсягом і своєрідний за методикою представлення матеріалу Атлас української мови. Значна кількість наукових розробок відображена у регіональних українських атласах як українських, так і зарубіжних учених (Дзендзелівський; Ганудель; Герман; Никончук; Євтушок; Лизанець; АGВ: АGWВ – південно-західний діалект; Назарова – північний діалект).

Законспектуйте.

Проблеми ареальних змін мовних одиниць стають нині предметом дослідження багатьох науковців. В ареалогічних дослідженнях передовсім звертають увагу на карпатський та поліський регіони як осередки архаїчних форм діалектної мови. Виявилося, що багато, наприклад, лексем, які раніше вважалися болгаризмами чи сербизмами а карпатських говорах, насправді становлять праслов'янську спадщину і фіксуються не тільки в південнослов'янських мовах, але й на ІІоліссі (див., напр., Могила). Тому інтерес до вивчення карпато-поліських та карпато-південнослов'янських паралелей неу¬хильно зростає [Зеленько; Німчук та ін.].

Мовні факти українських говірок також схожі із фактами в північно-західних говорах російської мови, що викликає неабияку цікавість до українських говірок російських учених [Бернштейн].

Прочитайте й законспектуйте.

Останнім часом дедалі частіше серед українських діалектологічних досліджень подибуємо наукові праці, в основу яких покладено типологічний метод дослідження. Проблема подібностей і відмінностей у будові різних говірок у межах одного говіркового масиву ставить на сучасному етапі перед дослідником завдання вияву одноманітності й різноманітності, тотожності й нетотожності, інваріантності та варіантності мовних явищ. Виявлення названих відношень спирається на системно-структурні та функціональні особливості об'єкта. Типологічні дослідження почали з'являтися в українській діалектології понад двадцять років тому і нині привертають увагу дослідників [Залеський; Закревська]. Варто додати, що проблеми українських говірок (уключаючи й ті, що перебувають поза межами нашої держави), здавна були предметом уцаги польських, російських, білоруських, словацьких, румунських мовознавців і тепер цікавлять дослідників не меншою мірою, доказом чого є значна частина праць іноземних вчених [Калнынь; Лесів; Павлюк..; Riger, Stiber].

З початку дослідження української діалектної території найчастіше предметом вивчення ставали лексика, фонетика. Порівняно менше – синтаксис. Це зрозуміло, адже вивчення граматичної структури мови, зокрема синтаксису, потребує опрацювання чималого масиву мовних явищ, складнішої методики аналізу. Оскільки збирання великої кількості такого матеріалу, необхідного для граматичних досліджень, передбачає значні затрати часу (зокрема й коштів – через довготривале перебування в експедиціях), такі студії поки що в українській діалектології залишаються нечисленними.

Запишіть.

Важливим етапом у дослідженні діалектів є створення мовної бази. Зафіксувати особливості говірки – означає зробити її предметом аналізу не тільки для власних пошуків, але й для вивчення наступними поколіннями. Тому в діалектології, й українській зокрема, дуже важливе значення надається записові й збереженню форм, які реалізуються у збірниках текстів, словниках та ін. З тих пір, як активно почалося вивчення українських діалектів, накопичилося чимало фактичного матеріалу. Однак комп'ютерна база даних ще не набула поширення, що пов'язуємо із слабким електронним оснащенням закладів, які займаються даною проблемою, а також обмеженими можливостями доступу в мережу Інтернет.

Нижче подаємо прізвища найвідоміших дослідників українських діалектів.

Північний діалект: Лисенко; Сенчук.

Південно-західний діалект: Грицак; Дзендзелівський; Москаленко; Онишкевич; Шило; Мельничук.

Південно-східний діалект: Ващенко; Москаленко; Чабаненко.

Прочитайте й законспектуйте.

V. Вплив науково-технічного прогресу на мову сучасних говірок.

Науково-технічний прогрес, що набуває швидкості в усіх сферах життєдіяльності людини, помітно вплинув і на мову сучасних говірок. Загальна інформаційна обізнаність стала можлива саме завдяки прогресові, в чому значну роль відіграють засоби масової інформації. Якщо 50 років тому зв'язок між говіркою та позаговірковим оточенням встановлювався незначною мірою посередництвом радіо, преси, то за останні 30 років радіо й преса набули більшої ваги, а нині активну як ніколи роль відіграють радіо й телебачення із дещо меншим впливом преси.

Зміни, які сталися після розпаду СРСР і утворення незалежної України, дали поштовх розвиткові засобів масової інформації і викликали інтерес у “голодного” за часів радянської влади реципієнта інформації. Це не могло не позначитися на свідомості мовців, а відтак і на їх мові. Носії говірок сприймають велику кількість нових форм, перш за все лексичних (через більшу “мобільність” лексичних одиниць порівняно з одиницями фонетики та граматики). У говірках почали з'являтися різного типу запозичення і кальки. Причому варто зазначити, що часто запозичені чи скальковані форми за своїм відтворенням у мові носіїв говірки наближаються до мови подавача зазначених форм. Тобто мовці активно вдаються до імітації. А оскільки мова ЗМІ, які виступали подавачами інформації, була як українською літературною, так і російською, то й відтворення мовцями форм теж більшою мірою були подібними до оригінальних. Звичайно ж, варто вказати, що через артикуляційні особливості мовця-носія говірки і часто через відсутність практики спілкування, наприклад, російською мовою, запозичені форми мають специфічне фонетичне обрамлення. Інакше кажучи, традиційні для кожної говірки синтагматичні та парадигматичні зміни у звуковому потоці, як правило, зберігаються.

Лексичні форми, що запозичуються, становлять більшою мірою соціально-політичну лексику. Якщо у повоєнні роки ще активною була військова термінологія – партізани, поліцай, воєнкомат, часць, 'військова частина', дещо пізніше – народногосподарська лексика – коксагиз, трамвай, квартіра, то останні десять років переважають назви політичних процесів: перестройка, гласность, рухівці, депутати. Такі форми, а також ті, які зазначені нижче, є лише незначною часткою словникового складу мови говірки. Однак ми на них звертаємо увагу саме тому, що зазначений шар лексики є новим, отже, на ньому нійбільше відображаються нові процеси в мові. Значна частина лексичного складу залишається в будь-якій говірці статичною й служить для активного спілкування між мовцями говірки та передається з покоління у покоління майже без змін. Як неважко помітити, більшісгь нинішніх запо¬зичень у говірках – походженням із російської мови. Це відбиває мовну ситуацію, коли за радянських часів російська мова була державною, і надалі, в умовах незалежної України не втратила своїх позицій у ЗМІ. Тому згадані запозичення фонетично адаптовані до оригіналу, а особливо, коли, наприклад, синтагматичні позиції у мові говірки та у літературній мові збігаються. Слід зазначити, що імітація російської мови відбувається також, коли мовець потрапляє у ситуацію, що вимагає спілкування російською мовою.

Запишіть.

Науково-технічний прогрес стає і першопричиною зникнення у говірках значного запасу лексичних форм через відсутність реалій, які позначалися цими формами. Такі зміни помітно торкнулися сільськогосподарського вироб¬ництва, побуту. Механізація на селі зумовила появу нових форм господарю¬вання і нових назв, що постали на місці архаїчних форм. Те ж сталося і з приходом нових елементів побуту в дім селянина.

Прочитайте.

У 1986 році в Україні сталася аварія на Чорнобильській атомній електростанції. Частина населених пунктів Північноукраїнського Полісся опинилася на радіаційне забрудненій території. У зв'язку з цим була прийнята програма уряду про відселення мешканців цих населених пунктів у інші місця проживання. Оскільки переселення говірки призводить до радикальних змін її мовної структури, в українській діалектології була зроблена спроба описати значний говірковий масив переселених окремих діалектних систем [Говірки..; Полісся...].

Запишіть.

Отже, говірка як окрема діалектна система за останні 50 років активно вбирає нові форми, причому інтенсивність змін виявляється в останні 10–15 років, що пов'язано із зростанням інформаційного потоку.

Ще одним важливим аспектом дії прогресу на говірку є вікова стратифікація мови говірки. У зв'язку з активним ужитком технічно-інформаційних засобів говірка зазнає впливу мовних фактів з різних соціальних сфер, тому й становить шарову структуру, основою якої є активний запас мовних форм, шо властивий усім мовцям.

Умовно поділивши усіх мовців говірки на старшу, середню та молодшу вікові групи, зазначимо, що нові мовні форми, які, власне, й продиктовані впливом засобів масової інформації та електронно-технічних засобів, здебільшого притаманні мовцям середнього та молодшого віку. Носії говірки середнього віку активно вживають у своїй мові форми, запозичені із ЗМІ, в основному, радіо, телебачення: джинси, кросовки, голосувати, радіація, до¬лари. Молодше покоління, також перебуваючи під впливом ЗМІ, до свого вжитку долучає й форми, які приходять, наприклад, із реалій життя, зокрема термінологію, пов'язану з використанням комп'ютерів: інформатика, джойстік, картрідж. Звичайно, про активне використання лінгвальних елементів можна говорити умовно, адже запас нових форм у всіх мовців говірки та архаїчних форм у мовців старшого та середнього віку є відносно статичним, оскільки він виявляється лише у комунікативних актах членів однієї вікової групи.

Прочитайте.

Вікова стратифікація мови у говірці існувала завжди, однак кількість мовних фактів, яка вирізняла мову кожної вікової групи, завжди була неоднаковою. За останні 10 років ця кількість помітно зросла, створивши найбільшу дистанцію між мовцями щодо вжитку нових форм. Нині у говірці створилася ситуація, коли мовці старшого віку не розуміють неологізмів, які використовують у спілкуванні між собою мовці молодшого віку. Так само, очевидно, не відбувається розуміння у зворотньому напрямкові – коли мовці молодшої групи не сприймають архаїчних мовних фактів членів говірки старшого віку. У цьому плані “посередниками” виступають найбільш обізнані в комунікації між членами мовного колективу представники середньої вікової групи, які більш-менш (не досконало) володіють архаїчними та неологічними формами. Однак усе це ніяк па комунікативний акт не впливає, тому що усі мовці володіють активним запасом мовних засобів говірки.

Запишіть.

Український діалектний матеріал значною мірою став поштовхом до етнолінгвістики взагалі й української етнолінгвістики зокрема. Мовні одиниці як назви елементів матеріальної культури є предметом дослідження цього напрямку українського мовознавства. Проблеми впливу лінгвальних явищ, серед яких назви процесів побутової та духовної діяльності українців, міфологеми, на становлення національної свідомості етносу постали у науковому доробку українських етнолінгвістів [Гаврилюк, 1994; Артюх; Київське...]. Особливої уваги заслуговують говіркові мовні форми, що використовуються в обрядах і називають відповідні реалії матеріального та духовного життя народу [Конобродська; Романюк]. Пізнання народної культури важко уявити без мовних матеріалів, без вивчення характерних номінацій, властивих різним діалектам. Збережені архаїчні мовні форми допомагають відтворювати попередні періоди побутування реалій, реконструювати матеріальну культуру народу.

Мовна ситуація у говірках свідчить про розхитування мовних норм на периферії лінгвальної бази, що пов'язано із запозиченням великої кількості мовних форм, яке відбувається впродовж останніх 50 років.

Резюме

У розділі з΄ясовується поняття про територіальні діалекти та їх дрібніші одиниці, характеризуються основні ознаки трьох українських наріч, розкриваються історія формування місцевих діалектів і сучасні тенденції їхнього розвитку й дослідження.

Повернутися на сторінку Навчальний курс "Українська діалектологія"