Відмінності між версіями «Реферат на тему: Жанрова палітра (панегіричні, історичні, релігійно-моралізаторські). Особливості силабічного віршування.»

Версія за 05:21, 8 грудня 2015

Віршува́ння, або Версифіка́ція (лат. versus — вірш та facio — роблю) — мистецтво виражати свої думки у віршованій формі;

• система організації поетичного мовлення, в основі якої міститься закономірне повторення певних мовних елементів, що складаються на підставі культурно-історичної традиції певної національної мови. Система віршування — це сукупність норм та принципів версифікаційної майстерності, розбудовується на підставі певного ритмічного критерію.

Розвиток

Загальною тенденцією в розвитку літератури XVIII ст. було зменшення в ній релігійних і збільшення світських елементів, відхід від Релігійних сюжетів і трактувань та наближення до реального життя. У першій половині XVIII ст. продовжували існувати в основному ті самі літературні жанри, що й у попередній час, але вони зазнавали поступових змін. Якщо раніше, нариклад, шкільні драми присвячувалися майже виключно вузьким церковним темам, то тепер у них трактувалися переважно історичні сюжети, в яких містилися соціальні моменти. В перервах між діями шкільних драм продовжували показувати інтермедії — невеликі комічні сценки з народного життя. Видатним діячем української і російської культур першої половини XVIII ст. був Феофан Прокопович (1681–1736). Він залишив після себе багато наукових та літературних праць. Це — численні «слова» і проповіді, курси поетики, риторики, логіки, натурфілософії, математики, поетичні твори («Епінікіон», «Плаче пастушок у тривалу негоду», «Каяття запорожця» та ін.), трагікомедія «Володимир» тощо. Прокопович виступав проти схоластичного навчання у навчальних закладах, вів роботу з удосконалення методики викладання, вимагав не тільки запозичувати чужі: знання й джерела, а використовувати і свої. Щодо літератури, у другій половині XVIII ст. завершується існування давньої української літератури, ідеологічною основою якої були релігія, богослов'я, і відбувається перехід до нової літератури, яка стає літературою світською. Авторами творів нової літератури ставали переважно світські люди, присвячувалися вони в основному сюжетам, взятим із реального життя, писалися ці твори здебільшого розмовною мовою народу України, а не традиційною книжною мовою з домінуючим старослов'янським началом. Своєрідністю становлення нової української літератури було те, що вона виходила з ідейно-естетичних засад народної творчості, що письменники черпали з багатющого джерела народної творчості як сюжети й теми, так і поетику, художню образність, підхід до змалювання героїв і явищ. Значне місце в літературі цього періоду займало гумористично-сатиричне віршування. Широкого розвитку набула бурлескна література — бурлескні вірші й діалоги, в яких у перебільшено комедійному плані зображалися ті або інші предмети і явища. Виникає новий жанр віршів травестій («травестувати» — франц. переодягати). У віршах-травестіях, авторами яких були переважно мандрівні дяки, біблійні персонажі, переодягнені в народний одяг, говорять переважно народною розмовною мовою, діють в обстановці місцевого побуту. Поширеною була лірична поезія, особливо поезія кохання.

Зародження та поширення на території України

Водночас з полемічно-публіцистичним письменством на Україні зароджується і поширюється віршування. Слово «вірш», що походить від латинського виразу «versus», тобто рядок, має сьогодні подвійне значення: як рядок, так і поезія. Правда, тепер літературознавці віршовані поетичні твори частіше називають не віршами, а поезіями. Віршами називають ті давні віршовані твори, які виникли протягом XVI—XVIII ст. Розвиткові віршової літератури кінця XVI — першої половини XVII ст. сприяли два основні фактори — народна пісня і шкільні піїтики, тобто теорії літератури, що викладалися у тогочасних школах. Це надало віршам своєрідного характеру, чітко виділило серед них дві стихії: фольклорну і книжну. Передумови для виникнення віршів, стилізованих на зразок народної поезії, існували давно; вони тісно пов'язані з побутуванням пісенного фольклору. Народні пісні виникли і поширювалися на території України ще задовго до появи письменства. Народна поетична творчість задовольняла передусім ідейні та естетичні смаки широких народних мас, твори ж писемної літератури поширювалися до XIX ст. переважно у середовищі панівних класів. Однак ще з найдавніших часів не було такого цілковитого розмежування між письменством і фольклором. Навіть у літературних пам'ятках Київської Русі народна творчість відбивалася як своїми темами і образами, так і стилістичними прийомами. Про поширеність фольклорних пісенних творів в епоху феодалізму свідчили також окремі письменники, наприклад, літописець Нестор згадує про «игрища межю селы», де «схожахуся на игрища, на пласания и на все бесовския песни». Щоправда, епітет, доданий тут до слова «пісні», переконує нас в тому, що автор «Повести временных лет» не схвалював їх. Немає сумніву в тому, що зміст їх, який виражав інтереси і почуття народних мас, був далекий від поглядів на життя феодалів, зокрема тогочасного духівництва, з яким був пов'язаний автор найдавнішого літопису. Таку ж суперечливу позицію у ставленні до народної пісні зайняв і відомий український письменник-полеміст І. Вишенський, який у «Послании до князя Василя Острозского» гостро виступив проти народних обрядів, що поширювалися на Волині разом з піснями. Народні пісні, які користувалися популярністю не тільки на Україні, а й поза її межами, були важливою передумовою виникнення перших віршованих творів, що вийшли з-під пера українських поетів. Змістом і формою ці анонімні твори, що поширювалися в рукописних списках, близькі до народної пісні. Тематика віршів невідомих поетів першої половини XVII ст., складених на взірець народних пісень, досить різноманітна. Наприклад, вірш «Ой вжах нового мосту» тематично нагадує історичну пісню, в основу якої було покладено ідею боротьби з польською шляхтою: Ой бідна ж, бідна ж доля козацькая, Січе нас рука ляцькая. Ой бідна ж то наша головонько: Нема ж кому поради порадить. Мова вірша народна, а наявні полонізми свідчать про обізнаність з польською мовою, яку автор знав, можливо, із школи. Використання постійних епітетів, пестливої лексики та нерівноскладова віршова будова споріднюють твір з українськими народними думами. Увагу віршописців XVII ст. привернула і соціальна нерівність тогочасного суспільства. Тоді ж зароджується і багата тематикою інтимна лірика, в основі якої лежали такі мотиви, як залицяння, щира любов, невірність, розлука тощо. Залицяння до дівчини, яке не приносить бажаних наслідків, послужило матеріалом для віршів «Перестань, Ясю, з вечора ходити», «Да пійду, я, пійду да по підсінейку, стиха ступаючи» й ін. Досить колоритно зображено тугу юнака за дівчиною у заключній частині вірша «Да зрівнай, боже, гори, долини рівнейко». Серед віршів першої половини XVII ст., написаних у народному стилі, найпочесніше місце займає анонімна «Пісня про козака і Кулину» («Пісня козака Плахти»), якій І. Франко присвятив окрему розвідку. Взагалі вірш привертав увагу багатьох дослідників (Ж. Паулі, П. Чубинського, Я. Головацького, Б. Грінченка, Д. Яворницького). «Пісня про козака і Кулину» написана десь близько 1612 р. і надрукована як додаток до збірки сатиричних творів польського поета Яна Дзвонковського «Sejmu walnego domowego artykulow szesc» (1625). Згодом вона попала в інші друковані і рукописні збірники XVII—XIX ст. Тема твору — доля дівчини, яка мандрує з козаком. Сюжет розгортається за допомогою дуже експресивної діалогічної мови. Власне, увесь вірш і побудовано на розмові козака Плахти з дівчиною Кулиною.

Побут у віршах

Чимало місця відведено у «Пісні» зображенню побуту і боротьби козаків, які самовіддано захищають людей від наскоків татар і живуть досить скромно. Козацьке життя і побут подобається Кулині; вона тужить за рідними і шкодує, що нема серед козацтва жінок, з якими можна було б перекинутися словом чи відвести душу. Як твердять дослідники, «Пісня про козака і Кулину» за своїми художніми особливостями є баладою, бо в ній розповідається про незвичайні події, незвичайну мандрівку дівчини з козаком через труднощі. Вірш закінчується трагічно. Епічні елементи у творі поєднуються з ліричними, що теж є типовим для балади. Таким чином, «Пісня про козака і Кулину» — один з ранніх зразків так званої баладної поезії. Розглянуті вірші за своєю тематикою, поетикою і мовою близькі до народної пісенної творчості і тісно пов'язані з життям народу. У свій час П. Житецький зазначав, що «поетичні барви дає не шкільна наука сама по собі, з її відмежуванням від життя, але власне саме життя, виражене в чарівних звуках рідного слова, яке перебуває в нерозривному зв'язку з природним методом народної думки і народних почуттів». Цю гіпотезу підтверджує і книжне віршування, розвиток якого значною мірою був зумовлений викладанням піїтики або теорії літератури в тогочасних школах. Відомий дослідник української літератури XVII і XVIII ст. М. Петров твердить у праці «О словесных науках и литературных занятиях в Киевской академии», що серед дисциплін цієї школи перше місце належало саме поетиці. Важливу роль відіграє курс цієї дисципліни і в братських школах, що були засновані на Україні в другій половині XVI — на початку XVII ст. Викладачі поетики тримовного ліцею в Острозі, у школах Львівського та Київського братств передусім знайомили учнів з теорією віршування, з видами віршових творів тощо. Для засвоєння цієї теорії був відведений окремий клас, званий класом піїтики. У кінці XVI — першій половині XVII ст. короткі відомості з теорії віршування вміщувались у підручниках граматики старослов'янської мови, а з другої половини XVII ст. лекції з теорії літератури почали видаватись і окремими посібниками. Одну з перших спроб теорії віршування подав Лаврентій Зизаній у граматиці старослов'янської мови в 1596 р. Однак теорія Л. Зизанія, що наслідувала грецьку систему віршування, побудовану на правильному чергуванні довгих і коротких складів, була непридатна для українського вірша. Зизаній вважав голосні и, ъ, я за довгі, е, о, у за короткі, всі інші голосні, тобто а, і, ю, могли бути залежно від необхідності довгими або короткими, що не відповідало дійсності, бо всі голосні української мови мали вже на той час однакову силу. Сам Зизаній не дотримувався цієї теорії в практиці. За грецьким зразком теорію віршування склав і М. Смотрицький. Він умістив її у підручнику граматики старослов'янської мови (1618) в розділі «О просодіи стихотворной». Смотрицький, виклавши основи віршування, рекомендував з метою кращого розуміння побудови віршових творів звернутися до лектури грецьких і латинських класиків: «Ізволяй же о сей пространнье ізведати, де читает греческих Омира і Иссіода, латинских Овидия, Виргилія і прочих і оними может удовольствоватися до сытости». Загалом, вивчення античної поезії дало свої наслідки, однак і теорія Смотрицького також виявилась непридатною для української поезії. Теоретикам необхідно було будувати систему віршування не на послідовному чергуванні довгих і коротких складів, а на наголошених і ненаголошених.

Ритмічна проза як різновид вірша

У XVII ст. були ще й інші спроби ритмічної будови віршової літератури. Так, у підручнику старослов'янської граматики, що вийшла у Кременці 1638 р., у тій частині, де містилася «прозодія», тобто теорія віршування, читаємо: «Понеже словеном несть еще обычай мерам временми и степенми стихи составляти, яко видим и польских стихотворцов не мерами ниже степенми (еже еллином и латином обычно), но слогами во всех потребах все искусным стихотворцы меру токмо слогов в стисех и согласіе последнего слога съблюдающе употреблатися». Отже, тут автор рекомендує застосовувати у складанні віршових творів силабічну систему віршування, яка виправдовувалася практикою. Хоч силабічні вірші більш характерні для польської мови з її постійним наголосом на передостанньому складі слів, проте не слід вважати, що ця система в українському віршуванні є результатом впливу польської поезії. За силабічною системою віршування складались і складаються ще й тепер народні пісні. Певної уваги заслуговують також погляди тогочасних теоретиків на деякі стилістичні особливості поезії. Поезію ототожнювали в школах з нудним віршуванням, поетичні твори не були образним змалюванням подій; невід'ємною рисою поезії вважалась рима, інші художні засоби могли бути відсутні. Вміння писати вірші було доброю ознакою освіченості людини. Тому в школі учителі намагалися прищепити таке вміння, такі навички учням, примушували їх писати вірші на практичних заняттях, незважаючи на зацікавлення чи обдарованість у цій галузі. Теми для віршових виступів учнів висували самі шкільні події, шкільні свята і вечори, присвячені пам'яті видатних осіб. Тому й не дивно, що збірки віршової літератури першої половини XVII ст. виникли, як свідчить їхня тематика, на території школи.

Панегіричне віршування

Ідейно-художні рівні книжної віршової спадщини кінця XVI — першої половини XVII ст. не однакові. Перші зразки книжного віршування були досить примітивні за своїм змістом та формою. Так, наприклад, один з найдавніших віршів, що його склав Андрій Римша у 1581 р. і назвав «Хронологія», є, власне, римованою інформацією про події окремих місяців, складеною за біблійними книгами. Зрозуміло, зміст вірша далекий від тогочасного життя, форма його позбавлена всяких художніх засобів і заслуговує на увагу тільки тому, що є одною з перших спроб книжного віршування на Україні. Крім того, Андрій Римша є автором силабічних у власному розумінні віршів на герб Остафія Воловича (1585). Перші відомі книжні вірші за своїми ідейно-художніми якостями поділяються на панегіричні, історичні і релігійно-моралізаторські. Одним з найдавніших панегіричних віршів є «Похвала на герб князів Острозьких», що її склав Герасим Смотрицький і опублікував в «Острозькій біблії» (1581). Віршописець, описуючи герб, вихваляє Костянтина Острозького за те, що той захищав інтереси своїх співвітчизників у боротьбі з агресією католиків і підтримував книгодрукування: Вторый воин храбростію прьвму подобный, токмо оружієм отменен; и то посель гробный: Меч бо обнажен в десници имія острый обоюду, имже крепціи на враги пріємлют победу, Отсекай, Константине, мрак идолскіа лести, Хощет бо бог всем человеком ся спасти; И отгоняй єритиков полки умовредныя, пріидоша бо в мир волки нещадныя Иже не свыше щепится, Сіє скоренится. Як видно з наведеного уривку, «Похвала на герб князів Острозьких» має публіцистичний характер з релігійно-моралізаторськими тенденціями. У віршовій будові автор керувався в основному принципами силабічного віршування, а тому мова твору книжна, близька до старослов'янської з характерними рисами східнослов'янських мов. Панегіричне віршування здобуло собі популярність у Київській братській школі, пізніше колегії, де вірші писали всі: і викладачі, і спудеї. Такі вірші не тільки писали, але й виголошували перед широкою аудиторією, тому тематика і мова їх поступово починала демократизуватися.

Історична поезія ХVІІ ст.

Витвори “козацької музи”. Анонімна: колишні студенти КМА, які перебували у козацькому війську. Дійшло порівняно небагато текстів, знайдено в польських хроніках та українських літописах. Доречніше називати не історичною, а громадсько-політичною.

Історичні події – з погляду козака, представника народу. За ідейним спрямуванням, мовою, образністю близькі до народних творів.

Українська поезія епохи Бароко – літературний жанр, що чи не найбільш чутливо відбив у собі динаміку соціально-політичних катаклізмів на теренах України в ХVІІ-ХVІІІ ст. Історична поезія, попри виразну неоднорідність, в цілому послідовно відображає у художньо-поетичному ракурсі зміну суспільних, культурних і світоглядних пріоритетів на теренах України ХVІІ-ХVІІІ ст. І.Помазан

Майже виключно твори із виразним панегіричним зображенням:  великі поеми (поетичні композиції);  власне вірші (переважно геральдичні).

За мовними ознаками: україномовні, польськомовні, латономовні. За жанровою формою:  історичні поеми;  ляменти;  філософсько-дидактичні поеми;  панегірики.

Війна Хмельницького – поштовх до розвитку української історичної поезії. Саме у творах, присвячених Хмельниччині та Руїні, українська історична поезія епохи Бароко сягає найбільш значних та самобутніх художніх надбань. В уявленні про перебіг історичного процесу домінуючим є особистісний принцип: історія твориться представниками суспільної еліти, котрі вже за своїм походженням апріорно є гідними її уваги, власне вони самі є історією. Історія – засіб відшукування й підтримування постійного зв”язку з минулим, що репрезентоване предками, апеляція до авториету яких є найнезаперечнішим історичним аргументом: Ми лише карлики, що зіп”ялися на плечі гігантів, але бачимо завдяки цьому далі за них. Бернар Шартрський  бачення проблеми спадковості-наслідування  давноруські традиції програмують принципи художньо-історичного бачення, котрі є визначальними для історичної поезії ХVІІ-ХVІІІ ст.

Виступ Б.Хмельницького сприймається переважно як акт доконаної помсти за козацькі кривди та здобуття моральної та матеріальної компенсації за завдані шляхтою збитки, ніж як перший крок до кардинальних змін в українському соціумі, а також у політичній ситуації в регіоні.

Вплив фольклорної поезії: Зневажливо-глузливе, брутальне ставлення до супротивника, на противагу концепції шляхетсько-лицарського підходу до інтерпретації бойових дій, де супротивник мав би бути зображений певною мірою на паритетних засадах, аби не принизити гідність переможця боротьбою з нікчемним ворогом.

Образ Богдана Хмельницького Остання яскрава постать історичної поезії ІІ половини ХVІІ ст, стосовно якої дотримано персонально- особистісний принцип інтерпретації історичного процесу. Шлях, запропонований К.Саковичем стосовно П.Сагайдачного: тісний зв”язок особи гетьмана з усім козацьким військом:  надає ваги і значення гетьманові;  забезпечує війську гідного лідера, здатного представляти інтереси козаків серед сильних світу цього фігур, котрі за правом народження покликані творити історію  стверджується легітимність козацьких збройних змагань, що можуть бути інтерпретовані як цілеспрямоване виконання Божої волі на чолі з Божим обранцем.

“Лямент о утропеню мещан острозьких” (1636)

Твір полемічного спрямування. Належить перу учителя, одного з “репрезентаторів українсько-руської просвіти” (П.Житецький), добре володіє технікою віршування . Історична основа - трагічний сюжет: події 1636 р. в Острозі – власниця міста княжна Анна-Алоїза Ходкевич (заснувала єзуїтську колегію, канонізована єзуїтами) переносить з православної церкви до католицького костьолу тіло батька Олек. Острозького, бунт міщан. Розправа. Основний зміст – факти конкретно-історичної дійсності. Висновок про безправ”я черні. Вираз емоцій поета: прагне стати понад партіями, домагається рівності для всіх релігій, бо кожен потребує ласки Божої. Людські вчинки оцінює з позицій загальнолюдської справедливості  стає на бік слабких і пригнічених. Апеляція до Бога, до читача, до людей. Висловлює щире співчуття, називає справжніх винуватців інциденту – єзуїтів. Складається з двох частин: 1. Оповідається загально про факт на фоні моралізаторства. 2. Ліричний тон, факт з деталями.