Відмінності між версіями «Моє рідне місто - Львів»

Версія за 08:42, 3 грудня 2015

Львів — найбільше місто Західної України, що протягом багатовікової історії було науковим, культурним та національним центром регіону. В найдавніші часи — столиця Галицько-Волинської держави, згодом — адміністративний центр Руського воєводства, автономного Королівства Галіції і Лодомерії. У 1918 році — столиця ЗУНР. Після захоплення міста Польщею Львів став центром однойменного воєводства. У Другій світовій війні був окупований спочатку радянською, а потім німецькою арміями. У повоєнний період відійшов до Радянського Союзу. З 1991 року — адміністративний центр Львівської області Незалежної України.

1349 року польський король Казимир III Великий (разом з уграми) вдруге захопив Галичину і здобув Львів — Руське королівство увійшло до складу Польщі на правах автономії. У 1350-их роках Львові почали карбувати власну монету — мідні денарії та півгроші. Львів отримав статус другої столиці Польської Корони поряд із Краковом. Хоч старостами до Львова призначалися представники польської шляхти, проте всюди на місцях сиділа сильна ще руська шляхта і бояри.

Травень 1353 року — військо Любарта спустошило місто.

У той час було відбудовано кам'яний Високий замок. Він був потужною фортецею — до 1648 року його не могли взяти штурмом. Почалася розбудова Низького замку, який залишився королівською резиденцією.

У 1356 році Казимир III затвердив Львову маґдебурзьке право — першому з міст на території сучасної України. Щоправда, початки самоврядування за маґдебурзьким правом простежуються тут ще від часів Лева Даниловича у середовищі католицької німецької громади. Не виключено, що в ХІІІ столітті маґдебурґія поширилася на всю міську територію Львова, а відтак і інші міста Галичини і Волині, про що є документальні свідчення.

Проте польська адміністрація поклала собі перетворити Львів у католицький анклав на території Руського Королівства і усунути від самоврядування русинів. На південній частині давньої міської території (Підзамча) було виділено окрему дільницю. Тут окреслено нову площу Ринок, яка стала центром нового міста. Навколо розбудовано житлові квартали за прямокутним (шаховим) принципом планування. Всю дільницю (Середмістя) обнесено потужними фортифікаціями по лінії сучасних проспекту Свободи, вулиць Лесі Українки, Підвальної, Братів Рогатинців. Сюди спрямовано німецьких колоністів, які невдовзі отримали тут виразну чисельну перевагу. Саме на цій дільниці повною мірою діяло самоврядування за маґдебурзьким правом. На Ринку було збудовано Ратушу, де засідав магістрат (Лава) на чолі з війтом.

На решту території Підзамча, де проживала переважна більшість міського населення, головно русини, самоврядування не розповсюджувалося. Ця дільниця перебувала в юрисдикції королівського старости, котрий представляв владу польського короля. Тут залишилося в силі звичаєве руське право, характерне для сільських громад; поступово ця колись велика дільниця занепала.

Звідси на нову міську дільницю переселяються русини, вірмени і євреї, але більшість у Середмісті становили німці. Для вірмен — як християн окремої конфесії, — а надто євреїв — нехристиян, були виділені окремі дільниці. На Вірменській вулиці будується вірменський собор Успення Богородиці (Аствацацін), тут з 1364 року був осідок львівського вірменського архієпископа, повноваження якого поширювалися на всю вірменську діаспору на території теперішньої України (крім Криму), Молдови і Волощини. У єврейському кварталі (гетто) на вулиці Жидівській було збудовано нову синагогу. Русини, як і католики, отримали право селитися всюди, в тому числі на Ринку, проте їхня чисельність, порівняно з католиками була мізерною. Також русини не мали у Львові православної ієрархії. Спроби Казимира ІІІ відновити Галицьку православну митрополію (архієпископство) не увінчалися успіхом — вона перебувала в Галичі, який тільки починав зводитися з руїн, і скоро занепала.

У 1370 році помер король Казимир III, який не мав синів. За Вишеградським договором 1339 року, підтвердженим договором між Казимиром III та Людвіком I 1350 року[4] спадкоємцем став король Угорщини Людовік І Анжу. Намагаючись позбавити Галичину від польських впливів і приєднати її до Угорської Корони, призначив намісником Руського королівства свого прибічника — князя Владислава Опольського. Владислав Опольський поводив себе як незалежний володар, проте його влада тут тривала недовго (1372–1378).

1378 року Людвік I позбавив Владислава Опольського обов'язків управителя, Галичину (в тому числі Львів) приєднав до Угорщини; у Львові, як і в інших галицьких містах, розташувалась угорська залога.[4] Кілька років в Галичині правили угорські намісники, аж поки польська дипломатія шляхом хитромудрих комбінацій домоглася того, що новий король Угорщини Сиґізмунд І Люксембурґ відмовився від претензій на Руське Королівство — Галичина остаточно підпала під Польщу, де королем став Владислав ІІ Ягайло.