Відмінності між версіями «Проект:Революція Мейдзи в Японії»

Версія за 09:17, 29 жовтня 2015

Революція Мейдзі …๛๛

В умовах кризи, краху державної фінансової системи, загрози перетворення країни на сировинний придаток розвинутих держав у Японії виник могутній антизарубіжний, антисегунівський рух, в якому брали участь найширші кола населення. Об'єднані сили опозиції (представники самурайських князівств Тесю, Сацума та інших, великої торгової буржуазії)" котрі прагнули модернізувати феодальний режим, здійснили урядовий переворот. Його назвали революцією Мейдзі (1867—1868), що привела до повалення сегуна та реставрації влади імператора. Новий імператор виконував нову програму реформ, що створювали передумови, необхідні для становлення капіталістичної системи. Цей переворот вважають буржуазною революцією. Головні соціально-економічні й політичні перетворення

У результаті реформ відбулися такі радикальні зміни:

1) політичні перетворення — завершення процесу об'єднання держави. Ліквідували феодальні князівства і до 1871 р. створили префектури на чолі з префектом замість спадкових губернаторів. Сформувалася централізована держава, що стало вирішальним чинником перетворення Японії на могутню світову державу;

2) скасували феодальний устрій, феодальне право князів і самураїв. Уряд низкою указів визначив гарантії свободи особистості, надавши їх усім громадянам. Декретами 1870—1871 рр. уніфіковано закони і судочинство, встановлено рівність усіх підданих імператора перед законом (указ 1869 р. зобов'язував феодалів передати свої володіння імператору);

3) визнали недійсними державні обмеження на заняття і вибір професії для осіб усіх станів, ліквідували цеховий лад, гільдії, клани, надали право на вільне пересування країною, що означало ліквідацію феодальної залежності;

4) у 1868-му скасували станові нерівноправності в господарській діяльності. У1871 р. дозволили вільно вибирати сільськогосподарські культури для посіву. 1872-го видали указ про свободу торгівлі рисом та іншими сільськогосподарськими продуктами, що започаткувало становлення вільної торгівлі;

5) уперше в історії Японії імператор і його уряд перетворилися на єдину і загальновизнану владу;

6) унаслідок подолання політичної роздробленості ліквідували всі внутрішні мита, ввели єдину грошову одиницю (ціна із золотим забезпеченням). З 1870 р. почали карбувати золоті й срібні монети — єни (кругла монета — долар із драконом), що дорівнювали за вагою і пробою доларові США, та дрібні монети — сени (центи).

Отже, незважаючи на те, що феодальні елементи вбудовувались у нові механізми управління та господарювання, в країні створювали умови для організації єдиного всеяпонського ринку, економічного об'єднання країни.

Економічні реформи (аграрна, банківська) спрямовували на прискорення первісного нагромадження капіталу, формування нових суспільно-економічних структур. У процесі аграрної реформи 1872—1873 рр. скасували феодальне землеволодіння, виник прошарок нових власників землі. Формально земля без викупу закріплювалась на правах приватної власності за тими, хто нею фактично розпоряджався. Селяни, спадкові тримачі земельних ділянок, стали їх власниками. Поміщики завдяки реформі легалізували свої права на 1/3 орної землі країни, яку із середини XIX ст. усупереч чинним законам вони отримали. Великим землевласником став імператор.

У1873 р. ввели поземельний податок — головне джерело державного бюджету. Податок поширювався на всіх землевласників, і стягував його в грошовій формі центральний уряд. Податки, разом з місцевими, становили майже 50 % урожаю, одержаного з ділянки землі, що за величиною дорівнювало приблизно феодальній земельній ренті. Держава 40 % поземельного податку витрачала на виплату компенсації колишнім власникам землі у формі довічних пенсій. З метою залучення дайме (можновладних князів) і самураїв до підприємницької діяльності (у промисловість, банківську справу, торгівлю, аграрний сектор) уряд погодився на "компенсацію пенсій", що передбачало одноразову виплату пенсій за кілька років наперед (одна частина — готівкою, друга — державними облігаціями з розрахунку 5 % річних залежно від обсягу пенсій). Незважаючи на протест князів і самураїв, у 1876 р. уряд примусив їх капіталізувати пенсії. Сума виплат дорівнювала обсягу пенсій за 5—14 років. Величезні грошові кошти, які отримали від держави колишні князі й самураї вищих рангів, стали важливим джерелом формування ринку капіталів. Щоб зосередити капітали, потрібні для фінансування комерційних підприємств, уряд у 1872-му розпочав банківську реформу. Першим кроком було заснування національних банків. Перший такий банк створили 1873 р. торгові доми "Міцуї" та "Оно". Капіталізовані пенсії колишніх князів, самураїв вкладали у національні банки, яких до 1879-го нараховували 153, причому 75 % банківського капіталу належало самураям.

Отже, в Японії узаконили приватну власність на землю, що сприяло розширенню посівних площ (за 15 років на 9 %), підвищенню врожайності, збільшенню обсягу аграрного виробництва, зростанню його товарності. Реформа сприяла поширенню свободи купівлі-продажу землі, зумовила виникнення нових категорій земельних власників, усі власники землі одержали можливість займатися підприємництвом. Радикальність перетворень полягала в тому, що заможніше селянство, не сплачуючи більше земельну ренту князям, мало право працювати на ринку. У цьому виявився японський варіант первинного нагромадження капіталу для становлення ринкової економіки. Це створювало передумови для капіталістичних форм виробництва та господарювання. Частина селян, аби вижити, вдавалася до оренди на важких умовах. Якщо в 1873 р. орендована селянами земля становила 31 % усієї орної земельної площі, то до 1892-го вона сягнула 40 % (для рисових полів — 45). В умовах аграрного перенаселення, малоземелля селян поміщики встановлювали високу орендну плату (вищу, ніж в Англії, у 7 разів, ніж у Німеччині — в 3,5 разу). Поміщики отримували орендну плату в натуральній формі, що становила від 25 до 80 % урожаю рисових плантацій. Тому вони торгували рисом, і це ставало вигідним бізнесом. Поміщики також вкладали одержані кошти в будівництво підприємств із переробки сільськогосподарської сировини. Переливання капіталу із сільського господарства доповнювала фіскальна політика держави, прибуткову частину бюджету якої від поземельного податку у 1876 р. збільшили до 70 %. Отже, держава отримувала необхідні кошти для сприяння розвитку промисловості й транспорту, куди не ризикувала вкладати кошти торговельно-лихварська буржуазія.

У цей період унаслідок економічних реформ формувався ринок праці. Його становили переважно малоземельні (70 % селян володіли менш ніж 1 га землі) і малокваліфіковані селяни, в основному жінки та підлітки, які вимушені були шукати додаткового заробітку. Бракувало кваліфікованих кадрів, постійних працівників. Селяни, коли стали власниками землі, незважаючи на труднощі, не бажали розлучатися зі своїми незначними господарствами, що зумовило інтенсивне використання землі (між рядами ячменю сіяли соєві боби), аби мати змогу платити податки. В умовах орендної плати, що збільшувалася, нестачі вільних робітників великим землевласникам було вигідніше здавати землю в оренду, ніж організовувати господарства капіталістичного зразка. Напівфеодальні відносини в селі послаблювали стимули до капіталістичної організації поміщицьких господарств, надаючи процесам формування передумов індустріалізації країни деякі особливості.

Важливу роль у становленні капіталізму відіграли самураї, котрі становили лише 5—6 % населення. Національне честолюбство, постійне прагнення вивести Японію вперед, порівняно з іншими державами, сприяло їх швидкій адаптації до нових умов. Майнове становище самураїв не було однаковим: їхні доходи коливалися від 1,8 до 10 тис. коку рису, спостерігався нижчий рівень життя нижчого стану, ніж у селян. Реформи змусили самураїв поповнити ринок праці та зайнятися різноманітними видами діяльності. Це був найбільш освічений і честолюбний резерв найманої робочої сили.
Значна частина самураїв вищого рангу, отримавши чималі кошти, ставила великими землевласниками, організаторами промислового виробництва, засновниками банків тощо. Частина їх становила середню ланку управлінського й державного апаратів. Набагато бідніші були найманими робітниками. Держава залучала їх до будівництва зразкових державних підприємств, на яких вони займали посади управлінців або працювали як кваліфіковані робітники.
Певне значення у формуванні ринку праці мали розорені ремісники й декласований нижчий суспільний клас самураїв. Більшість із них ставали найманими робітниками, інші намагалися пристосуватися до нових умов, зберігаючи "цеховий дух".