Відмінності між версіями «Історія Карпатських гір»

Версія за 11:44, 7 березня 2013

Історія Карпатських гір

Ідея проекту

Проект створюється для генералізації інформації з певнї професійної теми, яку можна знайти використовуючи розноманітні пошукові системи мережі Internet, метою проекту э зібрання та узагальнення певної тематичної інформації в межах окремої сторінки у Вікі КДПУ, очікуваним результатом є виконання проекту зі згрупуванням певної кількості даних (у відповідності з поставленим завданням).

Автор проекту

Роман Чорней

Матеріали проекту

Інтернет ресурси проекту

 Карпатські гори
Карпати
УКРАЇНСЬКІ КАРПАТИ

Результати проекту

Карпатські гори відносно молоді. їм понад 25 мільйонів років. Вони виникли в результаті горотворних процесів і продовжують розвиватися. Але їх корені тісно пов'язані з більш древньою геологічною історією даної території.

В основі Карпат на значних глибинах залягають кристалічні та метаморфічні породи. В окремих місцях вони навіть відслонюються на поверхні. У межах Східних Карпат таким виступом є Мармароський кристалічний масив. Чіткі відслонення древніх відкладів, представлених сланцями, кварцитами, мармурами, можна спостерігати в долині річки Тиси та її притоків південніше міста Рахова.

Ще до утворення карпатської геосинкліналі (вузькі й довгі ділянки земної кори, для яких характерні тривалі та інтенсивні опускання і піднімання, потужні процеси складкоутворення, виливи магматичних мас. Розвиток геосинкліналі проходить в два цикли. Спочатку геосинкліналь являє собою морський басейн, в межах якого відбувається опускання, дна і нагромадження осадових відкладів; потім дно басейну підіймається, що приводить до утворення гірських споруд) на місці сучасної гірської споруди Карпат і їх передгір'я в палеозойську еру існувало пасмо гір, що з'єднувало Свєнтокшиські та Судетські гори з Добруджею. Це древнє пасмо називають Пракарпатами. Але внаслідок руху земної кори Пракарпати були зруйновані, і на початку мезозойської ери (в історії геологічного розвитку землі виділяється 5 ер: архейська, протерозойська (археозойська), палеозойська, мезозойська та кайнозойська (неозойська). Ери поділяються на періоди. Тривалість ер різна. Найдовша — архейська ера, найкоротша — кайнозойська.

Мезозойська ера — четверта ера геологічної історії Землі. Настала після палеозойської та змінилась кайнозойською. Поділяється на три періоди: тріасовий. юрський та крейдовий. Розпочалася 185 млн. років тому. Тривала 115—130 млн. років. Особливого розвитку в цей період набули рептилії, з'явилися вперше динозаври, черепахи, крокодили, птахи, перші покритонасінні рослини. З мезозойськими відкладами пов'язані родовища нафти, бурого та кам'яного вугілля, солі, кольорових металів) на їх місці виникла майже рівнинна територія, близька до платформи. Значне накопичення осадових товщ у межах карпатської геосинкліналі тісно пов'язане з діяльністю морських басейнів океану Тетіс (Середземний океан, система давніх морських басейнів, що простяглась через Північно-Західну Африку, Південну Європу, Малу Азію, Кавказ, Індокитай і існувала з палеозойської ери до початку кайнозойської. Вважають, що сучасні Середземне, Чорне та Каспійське моря є залишками Тетісу.), який протягом тривалого часу розділяв два гіпотетичні материки — Гондвану (древній материк, що утворився в Південній півкулі в палеозойську еру. Включав Південну Америку, південну частину Атлантичного океану, Африку, Індійський океан, Австралію, Південну Азію) на півдні і Лавразію (материк, який існував за мезозойської ери у Північній півкулі. Охоплював північну частину Північної Америки, Гренландію, північну частину Атлантичного океану, Європи, Азії) — на півночі. Лише в кінці мезозойської ери океан відступив, і на його місці почали виникати гори, рівнини і морські западини. До речі, басейн Середземного моря і глибоководдя Чорного та Каспійського морів є його залишками. Решта територій протягом мезозойської і кайнозойської ер були охоплені формуванням гірського ланцюга, до складу якого входять Апенніни, Піренеї, Альпи, Карпати, Балкани, Крим, Кавказ, Памір і т. д. Цей грандіозний гірський ланцюг, витягнутий в широтному напрямку, складає альпійський складчастий пояс. В його межах Карпати займають одне з центральних положень.

Процес формування гірської споруди Карпат проходив поступово. Інтенсивний прогин земної кори в межах карпатської геосинкліналі супроводжувався активним накопиченням в її межах осадових товщ. Формування їх проходило за рахунок руйнування гірських споруд південно-західної частини Російської платформи, Келецько-Сандомирського кряжу, Судет, Пракарпат, Добруджі, Мармароського масиву.

Протягом мезозойської і кайнозойської (найновіша ера в історії геологічного розвитку Землі, настала після мезозойської і триває досі. Поділяється на три періоди: палеогеновий, неогеновий та антропогеновий. Це найкоротша геологічна ера, триває 55—65 млн. років. У цю еру виникли найвищі гірські хребти: Альпи, Кавказ, Гімалаї, Кордельєри та інші. Рослинний і тваринний світ набрав рис, близьких до сучасних. На початку антропогенового періоду виникла людина) ер у межах карпатської геосинкліналі сформувалась потужна товща осадових відкладів. Залягають вони переважно на метаморфічних породах деформованого палеозойського фундаменту. Характерно, що ця осадова товща поділяється на два яруси — нижній і верхній. У нижньому ярусі найбільш поширеними гірськими породами є доломіти, сланці, мармур і вапняки.

Своєрідні форми рельєфу створюють виходи вапняків на денну поверхню у верхів'ях басейну Верхньої Угольки. До них приурочені й угольські карстові печери. Верхній ярус представлений потужними товщами флішових відкладів. Характерною їх особливістю є ритмічне нашарування пісковиків, аргілітів і алевролітів. Таке нашарування викликане пульсацією морського дна. На дні мілководних басейнів відкладався переважно піщаний матеріал, а в глибоководних — глинистий, у вигляді різних намулів. І не випадково складчасту споруду Карпат називають флішовими Карпатами.

Флішові відклади поширені переважно у північно-східній і центральній частинах Карпат. У південно-західному напрямку їх потужність поступово зменшується. Тут же відзначається наростання піщаних, вапнякових і вулканічних відкладів. їх відслонення простежується в долинах рік тисенського басейну, зокрема Тиси, Тересви, Угольки, Тереблі, Ріки, Боржави, Латориці, Ужа та інших.

Флішові відклади виходять на поверхню майже в усіх долинах карпатських рік. Найбільш цікаві — на берегах Пруту, в околицях Яремчі і Ділятина, в басейні Черемошу та його притоків, у долині Солотвинської та Надвірнянської Бистриць, Ломниці, Опору, Стрия, Дністра. У межах Скибової зони Карпат, у долині Дністра, на околицях села Спас, знаходиться унікальне відслонення нижньокрейдяних відкладів — чорних сланців.

Розріз палеогенових відкладів у Карпатах починається з товщ конгломератів і пісковиків. Внаслідок поступового руйнування пісковики, відомі в геологічній літературі під назвою ямненських, утворюють ряд екзотичних скель, що нагадують руїни замків. їх можна спостерігати в долині потоку Урич, в околицях Бубнища, Спаса, в долині Пруту.

Протягом кайнозойської ери сучасна територія Карпат перебувала під водами палеогенового моря. За поширенням і будовою осадових порід можна встановити географічні особливості басейну, його контури, і морфологію морського дна. У вапнякових товщах зустрічається велика кількість решток морських організмів — коралів, морських лілій, різних черепашок і т. д. Вони відкладались на дні теплих, відкритих і неглибоких басейнів. Саме такі умови були на початку формування палеогенового моря. У пісковиках поряд з викопною морською фауною трапляються рослинні рештки, які свідчать про близькість суші та про прибережний характер пісковикових відкладів.

Розпочавшись у кінці мезозойської ери, висхідні рухи альпійського горотворення розвивалися і в час кайнозойської ери. У кінці палеогенового періоду стали формуватися осьові частини майбутніх гірських систем Альп, Карпат, Кавказу.

В той період над морем почали виступати окремі острівки, а згодом і цілі острови. Найбільшими з них були сучасні Чивчинські гори і Рахівський кристалічний масив. На північ і північний захід від цього масиву серед водних просторів все виразніше виступали контури Карпатських гір. Вони безперервно піддавались ерозії, однак горотворні процеси були активнішими. Тому в кінці палеогенового періоду на місці геосинкліналі вже чітко сформувались два гірських пасма, які відповідають теперішнім Зовнішнім Карпатам.

Зовнішні Карпати в той час були з двох боків оточені морем. Вісь гірського пасма проходила в межах сучасних Бескидів, Горганів і Буковинських Карпат. На північний схід від Зовнішніх Карпат, на території Передкарпаття, далі вирував морський басейн. На його дні відклались потужні осадові товщі внаслідок розмиву південно-західного крила Російської платформи та підвищеного гірського пасма Зовнішніх Карпат. Внутрішні Карпати були представлені П'єнінськими та Мармароськими стрімчаками. На південний захід від них пройшов Закарпатський внутрішній прогин з Вигорлат-Гутинською вулканічною грядою. Ще південніше, в районі Берегівського низькогір'я, проліг Припанонський глибинний розлом, що відділяє Карпати від Угорської міжгірської улоговини.

Між Внутрішніми і Зовнішніми Карпатами в кінці палеогенового періоду існував морський басейн. Він був останнім у межах Карпатських гір. За час його існування тут накопичилися потужні товщі піщаних відкладів.

На межі палеогенового і неогенового періодів настає остання фаза потужних горотворних рухів. Тривале прогинання змінилось активним підняттям. Осадова товща була зім'ята в складки. Процес горотворення супроводжувався численними розломами, які створювали сприятливі умови для вулканічної діяльності. І бушувала в Карпатах вулканічна стихія. У цей час формується п'ять покривів — магурський, дуклянський, сілезький, субсілезький і скибовий. Найбільш характерним для Українських Карпат є скибовий покрив. Крейдяні і палеогенові осадові товщі зім'яті в довгі, і вузькі, майже паралельні складки. Північні крила їх розірвані й послідовно зсунуті в північному напрямку. Їхні луски насунуті одна на одну, як скиби зораного поля. У межах Бескидів вони чітко простежуються вздовж автостради Львів—Мукачеве, між селами Семигинів—Козеве. Виразні шість скиб — Берегова, Орівська, Сколівська, Парашки, Зелем'янки і Рожанки.

По-різному проявляються інші покриви. Магурський витягнувся вузькою смугою у верхів'ях басейну річки Ужа, субсілезький проходить ще вужчою смугою в межиріччі Верхнього Дністра і Стрия, в околицях села Розлуч і південніше міста Турки. Тут — низькогірна центральна частина Карпатських гір, переважають куполоподібні вершини та пологі схили, придатні для сільськогосподарського використання. Цю частину гір називають Верховиною.

На південь від сілезького покриву розміщений дуклянський — високогірна полонинська частина Карпатських гір. Своєрідні покриви простежуються в південно-західній частині Українських Карпат. Вони представлені Рахівським, Поркулецьким і Чорногорським насувами. Тут найвищі в Українських Карпатах гори — Говерла, Петрос, Піп Іван та інші.

У процесі горотворення Передкарпатський крайовий прогин, а згодом і Закарпатський внутрішній заповнюються осадовими товщами. Гірські ріки руйнували слабостійкі відклади і безперервно переносили в улоговини гальку, пісок, мул. Море в межах прогинів поступово міліло, а згодом і зовсім відступило. У замкнених улоговинах відбувалося інтенсивне випарування вологи, що призвело до випадання солей. На Прикарпатті їх добувають і переробляють тепер два калійні комбінати — Стебницький і Калуський.

Карпатські гори

Тривалий процес формування Карпатських гір супроводжувався все новими проявами вулканізму, який тривав аж до початку четвертинного періоду (це близько 1,5—2 мільйонів років тому). Сліди недавньої вулканічної діяльності можна ще й зараз спостерігати в районі Виноградова, Вишкова, Тячева, де долина Тиси перетинає Вигорлат-Гутинський вулканічний хребет. В Хусті (в центрі міста) підноситься конус погаслого вулкану. На його вершині у першій половині XIV століття був побудований укріплений замок для утримання в покорі солекопів і для охорони Мармароських соляних копалень. На цей замок часто нападали татари. Останній раз, у 1717 році, сюди добирався кримський хан Гірей. У Другій половині XVII століття Хустський замок був опорною базою повстанців, що боролися проти соціального гніту.

Конуси погаслих вулканів є і в околицях Ужгорода, Мукачевого, Берегового. Біля Вишкова найкраще збереглися вулканічні кратери.

Тверді вулканічні породи — андезити, трахіти, ліпарити, дацити — чудовий будівельний матеріал. У Кам'яниці біля Ужгорода, в Рокосові поблизу Хуста діють великі каменоломні. Основна роль у створенні сучасного рельєфу Карпат належить ерозійним процесам, зумовленим, у першу чергу розгалуженою гідромережею. Ця мережа з часу свого виникнення дещо змінилась. В центральній частині Карпат, у межах Верховини, виразно видно контури древньої гідромережі прасанського та прачеремошського басейнів. Внаслідок руйнівної діяльності допливів Дністровського басейну вона була частково перехоплена верхів'ями річок Стрия, Дністра і Мшанця. Чіткі річкові перехвати можна спостерігати в околицях міста Турки, сіл Лімна і Мшанець.

В четвертинний період Карпати зазнали часткового зледеніння. Ним були охоплені високогірні масиви Чорногори і Свидовця, Попа Івана Мармароського. Релікти його простежуються у вигляді карів, льодовикових цирків, моренних відкладів у долинах гірських потоків.

У межах середньогір'я, яке не зазнало зледеніння, відбувалося морозне вивітрювання гірських порід. Вивітрені кам'яні розсипи можна спостерігати на схилах Горганів.