Відмінності між версіями «Моє рідне місто-Кропивницький (Руденко)»

Версія за 16:13, 24 листопада 2017

Моє рідне місто - КРОПИВНИЦЬКИЙ

Передісторія та заснування міста.

Землi сучасної Кiровоградщини стали частковою територiєю, на якiй на зламi XV-XVI столiть зародилося козацтво.

Згодом козаки у пониззi Днiпра створили свою систему сiчових укрiплень, яка дiстала назва Запорозька Сiч i стала центром своєрiдної козацької республiки. Землi ж кiровоградськi невiд`ємною часткою увiйшли до складу земель Вольностей Вiйська Запорозького, що постiйно контролювались Сiчовим товариством. Селяни, призвичаєнi до землi, не лише воювали: адже перед ними розкинулися простори родючої землi, повноводнi рiчки, незайманi степи, багатi на рибу та звiрину. Козаки бралися за плуга, полювали на хижого звiра, годували худобу, ремiсникували...

А займатися господарською дiяльнiстю козаки могли, звичайно ж, не у вiйськоих укрiпленнях, а на землях Сiчi, тобто у зимiвниках - житлах запорожцiв на просторах Вольностей Вiйська Запорозького.

Спочатку зимiвники використовували лише для утримання худоби. Пiзнiше вони перетворилися на хутiрське господарство.

У межах сучасного Кiровограда запорозькi зимiвники почали виникати вже з середини - другої половини XVI столiття. Багато що приваблювало запорожцiв у цiй мiсцевостi - родючi землi, здебiльшого масний чорнозем, близькiсть води: Iнгул та багато його приток, зрештою - гарнi краєвиди.

Саме вiд зимiвника запорозького козака Степана Лелеки веде свiй родовiд одне з сучасних кiровоградських передмiсть - Лелекiвка. Iснує вельми ймовiрна гiпотеза, що саме вiд козацьких зимiвникiв виникли також поселення Ковалiвка та Балка, що також пiзнiше були втягнутi мiстом в орбiту свого розвитку i також стали його невiд`ємними складовими.

Були в нашому краї i храми козацькi. Про один з них знаходимо вiдомостi в "Iсторiї запорозьких козакiв" Дмитра Яворницького: "в урочищi Лелекiвцi запорожця Лелеки, теперишньому селi Лелекiвцi ( Херсонської ) губернiї... ( Єлисаветградського ) повiту, перша церква заснована у iм`я Св.Трiйцi у 1766 роцi, все це видно зi слiв, що вирiзанi на дубових одвiрках дверей храму".

Але створення регулярної забудови та територiї мiста пов`язане iз будiвництвом фортецi Святої Єлисавети та слобiд навколо неї - передмiсть Бикового та Пермського. До нашого часу вiд мiста XVIII сторiччя залишилося не так багато споруд. Найунiкальнiшою, безумовно, є сам комплекс фортецi, збудований у 1754-1759 роках пiд безпосереднiм керiвництвом iнженер-полковника Манцелiуса.

У 1754 роцi уряд iмператрицi Єлисавети Петрiвни, йдучи назустрiч прагненню австрiйських сербiв до переселення у межi Росiйської iмперiї, а також бажаючи заселити землi Запорозьки людьми, якi були б одночасно вiдданi коронi росiйськiй, дозволив їм ( сербам ) переселитися на українськi землi. Засновується лiнiя вiйськових поселень пiд назвою Нова Сербiя. Вона охоплювала територiю вiд рiчки Кагарлика, лiвої притоки Синюхи, i далi по Висi, Тясмину до Днiпра, протяжнiстю 200, а завширшки 30 верст.

В жалуванiй грамотi Iвановi Хорвату, колишньому полковнику австрiйської армiї, говорилося: "...Для защиты, на всякий случай, от нападения вражеского...построить ... земляную крепость, которую именовать крепостью Святой Елисаветы". Тобто названо було ще не збудовану фортецю на честь святої покровительки правлячої тодi в Росiйськiй имперiї доньки Петра I - императрицi Єлисавети Петрiвни.

Ну а щодо ворогiв, на випадок нападу яких повинна була бути побудована фортеця, то до них, крiм турок i татар, причислялись i гайдамаки, ких не безпiдставно ототожнювали з запорозькими козаками. Вище згадану жалувану грамоту було датовано 11 сiчня 1752 року. Не пройшло й мiсяця пiсля указу Єлисавети Петрiвни, як мiж рiчками Грузька та Сугоклея, на узвишшi правого берега Iнгулу ( 200 саженiв вiд рiчки ) пiд проводом генерала I.Ф.Глебова було вибрано мiсце для майбутньої фортецi.

Негайно було розпочато рiзноманiтнi iнженернi пiдготовчi роботи. 5 лютого 1752 року генерал Глебов отримав "особую инструкцию", де вiдзначилися вигоди мiсця, яке було ним обране для будiвництва фортецi. Зокрема наголошувалося на близькостi широкої рiчки, наявностi лiсу, каменю для фундаментiв, доброї глини для випалювання цегли тощо.Були там вiдзначенi i недолiки: розташована неподалiк вiд майбутньої фортецi командна висота та яруги, що пiдходили до самої пiдошви гласiса, пологого земляного насипу попереду зовнiшнього рову фортецi. Втiм яруги найближчим часом передбачалося засипати.

30 липня 1752 року проект фортецi було затверджено. Для її будiвництва були присланi селяни з центральних районiв Росiйської iмперiї, солдати Пермського карабiнерного полку i, звiсно, охочi люди, ( добровольцi ) з навколишнiх земель. Крiм того, у травнi гетьманом України Кирилом Розумовським було прислано 611 робiтникiв. Охорону будiвництва несли 200 запорозьких козакiв.

До системи фортечних укрiплень входили головна цитадель та шанець, який захищав вихiд до Iнгулу, на правому високому березi якого мiж його притоками Грузькою та Сугоклеєю й розташовано фортецю. Навколо цитаделi - широка вiльна зона, яка називалася еспланадою. Поселення - передмiстя, так званий форштадт (мiсто при фортецi) захищав укрiплений вал - ретраншемент. Взагалi, основним захисним елементом був зямляний вал, який, на вiдмiну вiд середньовiчних кам`яниць, краще витримував артилерiйський вогонь: iнженери спецiально вирахували доволi пологий кут нахилу валу а також використовували ефект "ножа та масла", оскiльки гарматнi ядра легко входили у м`який грунт, не завдаючи велико шкоди. При спорудженнi фортецi утворювалися не лише високi ( понад 10 метрiв ) вали, а й не менш глибокi рови навколо них. Полiгон, тобто територiю цитаделi, будували у формi багатокутних зiрок, щоб легше брати ворога у перехресний вогонь. Цитадель фортецi Св. Єлисавети складалася з 6 бастiонiв - п`ятикутнiх виступiв й зверху нагадувала морську зiрку, тiльки не п`яти-, а шестипроменеву. Мiж променями-бастiонами розташовувалися невеликi автономнi укрiплення - равелiни, також оточенi валами та ровами i з`єднанi з цитаделлю спецiальними проїздами. Як вже згадувалося вище, назви цим спорудам були данi за традицiєю 18 сторiччя на честь православних святих. Дослiдники вважають, що деякi вулицi Єлисаветграда називалися саме на честь бастiонiв - Олексiївська, Михайлiвська, Олександрiвська.

Складна оборонна система довершувалася товстою дерев`яною стiною - палiсадом, який захищав гармати на верхнiй частинi валiв.

Могутнi землянi укрiплення фортецi Святої Єлисавети стали головною ланкою лiнiї фортифiкацiйних споруд Нової Сербiї й розташувалися посерединi цього ланцюга - мiж Днiпром та Бугом.

Але цитадель - це не тiльки вали, рови, гармати й пiдйомнi мости перед брамами. Це - цiле мiстечко iз дерев`яною Троїцькою церквою, вiрогiдно, триверхою, у традицiях козацької архiтектури; iз прикрашеним вишкою - бельведером "палацом" Потьомкiна, школою, адмiнiстративними та жилими будинками, казармами. Цi одноповерховi будiвлi, спорудженi iз дерева та саману, за українською пiвденною традицiєю потинкованi, розмiщувалися суворо регулярно, тобто по периметру квадратних та прямокутних кварталiв, на однiй "червонiй лiнiї". Геометрiя панувала як у фортифiкацiйних лiнiях, так i у лiнiях житлових кварталiв. Але - тiльки у цитаделi. Передмiстя Бикове та Пермське й зараз рiзко вiдрiзняються стихiйнiстю: плавнi, хвилястi лiнiї вулиць контрастують iз спорудженою пiд шнурок вуличною сiткою фортецi. На жаль, цей цiкавий контраст зараз - тiльки на планi, оскiльки дерев`яна забудiвля фортецi не збереглася, її замiнили з середини 19 ст. кам`яницi мiської лiкарнi, розмiщенi вiльно, без особливої геометрiї. У передмiстях стара забудова зберiгалася довше - її хвилястi вулицi й досi є неповторною ознакою Єлисаветграда. Як Биково, так i Пермське були спочатку невеликими житловими районами. У 1757 роцi в обох передмiстях налiчувалося всього 128 дворiв.

З початку вiйни 1768 року вiстря удару кримських татар - союзникiв Туреччини - було спрямоване саме проти цiєї фортецi. Тим бiльше, що саме тут була опорна база росiйського вiйська цiєї частини iмперiї. Тут були склади зброї та продовольства заднiпровських вiйськ i формувалися їх резерви.

Одже, вiдразу по новорiчних святах 1769 року семидесятитисячне вiйсько кримського хана Керим-Гiрея, "славного своїми подвигами та руйнiвними талантами", скориставшись сильними морозами, що скували рiки, перейшло льодом Буг та Мертвовод i якраз на Рiздво взяло в облогу фортецю Св.Єлисавети.

За наказом хана татари мали, подiлившись, покрити всю територiю Нової Сербiї, спалити всi села i весь врожай, захопити в полон жителiв i погнати з собою худобу. Уникаючи боїв з регулярними частинами росiйського вiйська, орда досить успiшно виконувала своє завдання. Вона грабувала жителiв, палила населенi пункти... Лише з Єлисаветградської провiнцiї було вигнано у полон близько тисячi чоловiк, знищено десятки сiл, понад тисячу будинкiв. Проте прорватися далi фортецi Св.Єлисавети татари не змогли.

З фортечних валiв орду зустрiв сильний перехресний артилерiйський вогонь. Зваживши на такий стан справ, Керим-Гiрей звелiв своїм воякам обложити фортецю i чекати зручного моменту для нападу. Гарнiзон фортецi ( 5 тисяч чоловiк ) пiд командуванням генерала Iсакова приготувався до тривалої облоги та можливих штурмiв. Та все ж становище було вельми поганим. За спогадами учасника походу, французького резидента при кримському дворi барона Тотта, щастя не зовсiм було покинуло пограбованого краю: татари, дiзнавшись вiд своєї розвiдки про наближення з-за Днiпра вiйська Рум`янцева, вiдiйшли вiд мiста, не завдавши йому значної шкоди.

Пiсля цього, пограбувавши, спаливши i потопивши у кровi Аджамку, Лелекiвку, Цибулеве та Гончарську слободу, татари вiдiйшли у Польську Україну, в район теперишньої Балки, для розподiлу своєї здобидi.

У другiй половинi 18 ст. iз загрозою татарських набiгiв було покiнчено завдяки перемозi у вiйнi 1768-1774 рокiв; лiквiдацiя Запорозької Сiчi (1775 р.), а за нею й остаточне викорiнення гайдамаччини, роздiли Речi Посполитої ( 1772, 1793, 1795 рр. ), що знищили Польську державу, приєднання Криму у 1783 р., - всi цi фактори обумовили просування iмперських кордонiв далеко вiд фортецi Св.Єлисавети, отже вона втратила своє стратегiчне значення, була роззброєна, а зрештою i лiквiдована як вiйськова одиниця. У рескриптi вiд 10 лютого 1784 року зазначалося, що фортеця "за своїм становищем всерединi держави фортецею бiльше вважатися не може, а тому обертається на внутрiшнє мiсто". З цього часу фортеця разом з передмiстями (форштадтами) отримала права мiста i стала iменуватися мiстом Єлисаветградом.

Видатні земляки

• Авдієвський Анатолій Тимофійович діяч культури
• Аврахов Григорій Герасимович український літературознавець, педагог
• Арго Абрам Маркович сатирик, поет, драматург
• Айзеншток Ієремія Якович літературознавець, критик, кандидат філологічних наук, доцент
• Андреєва Раїса Андріївна скульптор, член Спілки художників України
• Базилевський Володимир Олександрович письменник
• Балановська Леоніда Миколаївна діяч культури, співачка
• Балицький Григорій Васильович керівник партизанського руху в Україні
• Барабаш Світлана Григорівна педагог, літературознавець, поетеса
• Байдебура Павло Андрійович український письменник, журналіст
• Безпалий Леонід Якович український поет
• Бендеров Максим Васильович український спортсмен та військовий, учасник АТО, Герой України
• Бенардос Микола Миколайович український винахідник зі світовим ім’ям, творець дугового електрозварювання
• Білодід Іван Костянтинович діяч науки і освіти
• Білль-Білоцерківський Володимир Наумович радянський письменник, драматург
• Близнець Віктор Семенович письменник-прозаїк, автор дитячих творів
• Близнін Гаврило Якович діяч науки, культури, громадський діяч
• Блуменфельд Фелікс Михайлович композитор, піаніст, педагог
• Бобрецький Микола Васильович український зоолог
• Бойко Вадим Леонідович тележурналіст, народний депутат України 1-го скликання
• Бойко Іван Кіндратович краєзнавець, бібліотекар, перекладач
• Бокій Нінель Михайлівна відомий український історик та археолог, кандидат історичних наук
• Бострем Георгій Едуардович художник, іконописець, реставратор
• Божій Михайло Михайлович український живописець, член академії мистецтв СРСР, народний художник СРСР
• Бочковський Ольгерд Іполит публіцист і громадський діяч
• Бошняк Микола Олексійович громадський діяч, реорганізатор селянського самоуправління, меценат
• Бракер Наталія Аркадіївна педагог, перекладач, краєзнавець, меценат, мемуарист
• Бранке Володимир Юлійович міколог, фітопатолог, кандидат лісознавства
• Браун Володимир Олександрович кінорежисер
• Бровар Яків Іванович живописець, пейзажист
• Бровченко Володимир Якович письменник
• Бродський Лазар Ізраїльович цукровий магнат, меценат і філантроп
• Бузейніков Сергій Миколайович військовослужбовець, учасник АТО
• Бузуляк Анатолій Віталійович військовослужбовець, герой АТО
• Бузько Дмитро Іванович письменник, поет, кіносценарист
• Бурко Євген Володимирович військовослужбовець, герой АТО, кавалер ордена «За мужність» III ступеня
• Вайсенберг Самуїл Абрамович діяч науки, лікар
• Васильєв Василь Юхимович вчений у галузі металургії, член-кореспондент АН УРСР
• Кропивницький Марко Лукич театральний діяч

Історичні події.

Відкриття 1965 року в Кіровограді у стінах Спасо-Преображенського собору (у 1990-ті повернуто релігійній громаді) художнього музею врятувало храм від руйнації.

Радянський російський музичний діяч німець Генріх Нейгауз та польський композитор і педагог, ректор Варшавської консерваторії поляк Кароль Шимановський були троюрідними братами, разом жили, навчалися і працювали в Єлисаветграді.

Молодший брат відомого російського письменника Федора Михайловича Достоєвського Андрій Михайлович відомий не лише як автор мемуарів про свого видатного брата, а і як архітектор, в тому числі головний архітектор Єлисаветграда впродовж 9 років (1849—58), що визначав архітектурне обличчя міста в середині ХІХ століття.

У період визвольних змагань українців 1917—19 і в перші роки радянської влади Єлисаветград карбував власні паперові гроші.

Кіровоградське обласне державне телебачення починалось зі зладнаної умільцями аматорської заводської телестудії.

Єлисаветград за час його історії неодноразово відвідували особи відомі і високопоставлені, імператори (починаючи з Олександра I) і военначальники. Серед них - князь Григорій Олександрович Потьомкін, який, приїжджаючи сюди, зупинявся в будинку, спеціально побудованому для нього в фортеці.

Заселення території сучасної Кіровоградщини почалося в пору палеоліту (20-15 тис. Років тому), про що свідчать знахідки стоянок первісних мисливців, найбільш відома - поблизу с. Володимирівка, Новоархангельського району.

Найдавнішим з відомих за своєю назвою народів, які жили на території краю, були кіммерійці. Відомо близько десяти їх поховань (ІХ-VІІ ст. До н.е.).

В VІІ ст. до н.е. за свідченням Геродота, кіммерійців витіснили скіфи - перше державне формування Північного Причорномор'я. У 1763 році на території нинішнього Знам'янського району був розкопаний скіфський царський курган кінця VІІ ст. до н.е. - Лита або Мельгуновського могила, яка дала початок розвитку археологічної науки в Україні.

В ІІІ ст. до н.е. скіфів витіснили сармати, які прийшли з первісної території Поволжя. Серед сарматських пам'яток найбільш відомим являють грунтовій могильник в с. Калантаево, Світловодського району.

Степами нинішньої Кіровоградщини проходили племена готів (ІІІ ст.), Гунів (VІ ст.), Аварів (VІ-VІ ст.), Хозарів (VІІ-ІХ ст.), Угрів і печенігів (ІХ ст.).

Єлисаветград кінця ХІХ - початку ХХ століть відомий високим рівнем розвитку освіти, музичної та театральної культури. На території краю діяли аматорські гуртки, які дали початок українській професійній трупі, заснованої Марком Кропивницьким в Єлисаветграді восени 1882

Пам’ятки природи

Чорне озеро, Богданівка

Чимало українських водойм оповиті містицизмом, одна з таких – Чорне озеро у Богданівці, що на Кіровоградщині. Воно має площу близько 16 гектарів і схоже більше на болото, ніж на озеро. Навіть офіційно ця гідрологічна пам'ятка називається «Болото Чорний ліс». Його особливістю є так звані «плаваючі острови» – це фрагменти суші, які рухаються поверхнею озера. Зовні вони не надто відрізняються від інших ділянок лісу – тут можуть рости кущі та навіть дерева, а прикрашають острови рідкісні орхідеї. Також ніхто точно не знає, яка глибина озера, хоч пробували її виміряти не один раз. Припускають, що Чорне озеро (або ж Берестувате) має два або навіть три дна. Схоже «бездонне» озеро є у Національному парку «Сколівські бескиди». В Чорному озері живуть тільки п'явки та один вид риби – земляний карась. Були спроби запустити у водойму мальків інших риб та раків, але вони не вижили. Вода в Берестуватому озері крижана і має однакову температуру як узимку, так і влітку.

• Легенди Чорного озера

Ця вічно холодна і моторошна водойма оповита багатьма легендами. Часто людям, які проходять повз озеро, стає зле. Не обійшлось і без персонажів української міфології – русалок, які чатують в озері на своїх жертв. Місцеві жителі часто чують голоси та стогони, які долинають із його берегів. Налякати можуть і дивні вибухи, які час від часу тут відбуваються, але це ніяка не магія, просто в озері накопичується та виходить назовні метан. Також переказують, що в озері потонула карета хана Гірея, і саме в цих місцях Нестор Махно ховав свої коштовності. Також у водах Чорного озера татари топили невільників, які не мали сил іти далі. Однак найбільш моторошна історія трапилася відносно недавно – у 70-тих роках минулого століття. Компанія хлопців і дівчат, які цікавилися спіритизмом та ворожінням, приїхали до Чорного озера. Чим вони займалися вночі – невідомо, однак зранку усіх знайшли неживими, а причини смерті так і залишилися невідомими.

• Як доїхати

Чорне озеро розташоване посеред болота між селами Богданівка і Водяне. Їхати потрібно по трасі Київ–Дніпро та повернути до Чорного лісу, що біля Водяного. У Богданівці є велика залізнична станція «Чорнолісська», де зупиняються потяги №120 Запоріжжя–Кривий Ріг–Львів, №121 Київ–Миколаїв, №70 Маріуполь–Львів, №110 Львів–Херсон.

Каньйон річки Синюхи

Мальовниче місце, утворене гранітними породами, що вийшли на поверхню, розташоване на території поблизу села Тернівка у гирлі річки Синюха, притоки Південного Бугу. Синюха протікає більш ніж на 100 кілометрів, але тільки у цьому місці утворює неймовірні пейзажі. Також тут можна побачити рідкісний листяний ліс, який охоплює переважно берег річки, практично біля самої кромки води. Над річкою виступає гранітна скеля, що піднімається над водою на 20-метрову висоту.

• Що можна побачити у каньйоні річки Синюха Річка

Синюха вважається однією з найчистіших річок на території України. Це все завдяки відмінним показникам біосфери і відсутності значних стоків. Від каньйону, вище за течією річки, знаходиться гідроелектростанція. Якщо маєте час, можете пройтися до неї. У каньйоні знаходиться ще одна місцева визначна пам'ятка – будівля старого водяного млина, побудованого у цих місцях у 19 столітті. Обов'язково відвідайте це місце. Тут можна зробити відмінні знімки. Крім того, тільки у цьому місці можна перейти річку. На місці злиття річок Синюха та її притоки Ятрань організований ландшафтний заказник «Когутівка». Щоб туди потрапити, потрібно пройти від млина до притоки Ятрань. Там ви побачите гранітні скелі різної висоти: чарівні пейзажі. Тут проходить екологічна стежка.

• Як дістатися до каньйону річки Синюха

Необхідно скористатися трасою Київ – Одеса, поворот біля міста Умань. Від траси село Тернівка знаходиться за 50 км. Краще скористатися особистим транспортом або у складі організованої екскурсії.

Пам’ятки архітектури

Театр імені Кропивницького

Вулиця Палацова виходить на Театральну площу, де ми бачимо прекрасну будівлю Музично-драматичного театру. Це і є перший професійний український театр, заснований Марком Кропивницьким, завдяки якому Кіровоград і називають «українськими Афінами». Це справжній Театр Корифеїв, адже тут творили Іван Карпенко-Карий, Марія Заньковецька, Микола Садовський; виступали відомі композитори: Микола Лисенко, Ференц Ліст.

Колишній будинок окружного суду

Цікавий особняк в класичному стилі був побудований в 1848 році для прийому імператора і його свити. А потім, у другій половині 19 століття, облаштований для окружного суду. І донині в цьому історичному будинку засідає апеляційний суд, і варти Феміди піднімаються по сходах з кованою огорожею, що збереглися з царських часів.

Грецька церква

На вулиці Великій Перспективній знаходиться небесно-блакитна Грецька церква Володимирської ікони Божої матері – пам'ятник архітектури 1812 року. Це цілий храмовий комплекс із собором Різдва Пресвятої Богородиці. Тут зберігаються ікони 18 століття, збереглися метричні книги, перші записи в яких датуються 1792 роком, тепер по ній можна читати історію жителів міста. Заснували церкву грецькі купці-переселенці. І навіть у радянський час цей храм не був закритий, хоча і втратив п'ять дзвонів. Він залишався єдиною діючою церквою в Кіровограді. Тепер ми бачимо святиню у всій красі й величі, хоча і зараз ведуться реставраційні роботи.

Рідне місто Кропивницький на карті України Google карти

• 

  Моє рідне місто Кропивницький

Ресурси:

• Посилання на презентацію у Google Диск https://drive.google.com/open?id=13t3Y_bxP8-3ncB1DNO2nk5ffKcnEuqE8dYXNCj2FyUY  ;

• Посилання на власний фотоальбом у Google Диск https://photos.app.goo.gl/B918kL2ieki57RTw1  ;
• Посилання на власний блог у Blogger;

• Посилання на добірку відеоматеріалів https://youtu.be/SjqnDLyF6EA  ;

• Посилання на опитування або анкету у Google Форми https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSd8ACjr0pCiqS5Cyd8K_PFOBZGNKAk4qOvy2KYS1OASGmkaFQ/viewform?usp=sf_link  ;

Сторінка проекту Проект "Моє рідне місто або село"

Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка