Версія за 17:40, 5 грудня 2015

ВСТУП

На сьогодні Японія є природним лідером країн Тихоокеанського регіону та світовим фінансовим глобальним лідером. Вона входить до країн великої сімки. Тому країни Південно-східного регіону бояться посилення японських мілітаристських тенденцій. Це і турбує і Росію, так як вона на Далекому Сході займає не останнє місце. Нова роль Японії в регіоні, піднесення престижу, і значення Китаю змусив країну поміняти свої зовнішньополітичні орієнтири і посилити агресивні ноти своїй політиці. Даная робота охоплює значний проміжок в історії Японії з 1603 по 1868 роки. Події, що відбулися в Японії в цей час, їх аналіз і місце у розвитку країни стали майже відразу ж однією з головних, до того ж дискусійних тем в японській історичній науці, актуальність та гострота якої зберігаються і в наші дні. Так само тема є актуальною і тому, що вона недостатньо вивчена, тому необхідні дослідження в даній області. Мета даного дослідження - розглянути процес встановлення і усіленія0 влади Токугавского сьогунату, звернути особливу увагу на історію Японії в період правління Токугава, а так само на повалення сьогунів і «повернення» влади імператору. Виходячи з мети роботи, можна виділити наступні завдання: - Розглянути встановлення влади династії Токугава; - Дослідити історію Японії в період правління цієї династії; - Виділити причини ослаблення влади Токугавского сьогунату; -Розглянути революцію 1868 року, в результаті якої влада переходить до рук імператора. Об'єктом дослідження є історія Японії з 1603 року по 1868 рік. Предметом дослідження є послаблення, занепад влади Токугава, революція Мейдзі і "повернення" влади імператору. Теоретичну та методологічну основу дослідження склали праці та дослідження, зокрема: хрестоматія з історії країн Азії та Африки, Горо Хані «Історія японського народу», Іскендеров А.А. «Тойотомі Хідейосі», Тернбул Стівен «Самураї. Військова історія », з яких ми дізнаємося про історію Японії того часу. Велика увага приділяється роботі Ейдуса Х.Т. «Історія Японії з найдавніших часів до наших днів», з якої ми дізналися про життя Японії в період правління Токугава, про соціальні та політичні особливості того часу. Монографія Горо Хані «Історія японського народу» дозволила нам познайомитися зі звичаями, традиціями, укладом життя японського народу. Велику допомогу в написанні даної роботи надали статті з журналів «Народи Азії та Африки» і «Азія і Африка сьогодні» такі як: Макаренко В.В. «Мейдзі - исин: стадіальні особливості генезису капіталізму в Японії»; Кириченко А. «Не забувати уроки минулого»; Агаєв С.Л. «Мейдзі - исин: революція чи реформа?»; Конрад Н.І. «Сторіччя японської революції» та інші журнальні статті, які дали великий матеріал з історії Японії кінця нового часу. Основними методами написання даної роботи з'явилися такі методи як: описовий; принцип історизму; хронологічний принцип, принцип логічної послідовності. Також були використані аналіз і порівняльний метод. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що були виявлені основні мету, завдання, пріоритети і результати революції Мейдзі в Японії, на основі джерельної бази, а також на основі широкого залучення робіт з даного питання, вдалося простежити чинники, причини, мотиви повалення влади сьогуна і посилення влади імператора. В даний час в Японії існує імператорська родина, яка надає значний вплив на внутрішню і зовнішню політику держави. Також у Японії сильні традиційні уклади життя, які займають далеко не останнє місце в суспільстві. Саме цими факторами і підтверджується наукова новизна дослідження. Практична значимість дипломної роботи полягає в тому, що матеріали, отримані в результаті даного дослідження, можуть бути використані для поглибленого вивчення історії, застосовані в ході розробок УМК, позаурочних роботах і для написання наукових статей. Дана робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. У вступі розкрито актуальність, мету, завдання, об'єкт, предмет, методи дослідження, теоретична і методологічна основа дослідження, практична значущість, наукова новизна і структура роботи. У першому розділі розглядається історія Японії до Токугавского сьогунату, вивчено рух сьогунів, які боролися за об'єднання Японії, розглядаємо встановлення влади династії Токугава. Другий розділ повністю присвячена історії Японії під час правління Токугава. Тут розглянуті всі сторони економічної, політичної, соціальної, культурного і духовного життя країни. У третьому розділі йдеться про занепад влади династії Токугава, розглядаються причини, які цьому сприяли. А саме, це криза сьогунату і громадянська війна, проникнення іноземного капіталу в Японію, революція Мейдзі, яка сприяла «повернення» влади імператора. Результати дослідження узагальнені в ув'язненні.

1 ВСТАНОВЛЕННЯ ВЛАДИ Токугавского Сьогунату

1.1 Передумови формування держави в Японії

Спочатку, поява сьогунату в Японії пов'язане з ім'ям Мінамото, який в 1192 році підпорядкував собі князів Північної Японії. Відомо, що Мінамото став правити від імені імператора. Він першим в історії Японії прийняв титул «тайсегун» - великий полководець, головнокомандувач. Влада імператора (мікадо) була слабка, тому з часом за мікадо залишилися лише повноваження глави культу. Звідси своєрідність складання держави в Японії, де доля світської влади була поставлена в залежність від результатів боротьби феодалів. Заключний, столітній період сьогунату Асікага (1467-1568 роки) отримав найменування «Епохи воюючих провінцій» (Сенгоку дзідай). Він ознаменувався боротьбою васалів сьогуна проти нього і між собою. Ще на самому початку періоду, в 1467-1477 роках, в результаті безперервних війн, що відбувалися в центрі країни, в районі Кіото, це місто виявився зруйнованим, багато культурні цінності були знищені. Сегуни з дому Асікага втратили контроль над столицею, де утворилося сильне міське самоврядування. Лідерство перейшло до місцевих правителям у провінціях - князям. Зовнішня торгівля з Китаєм, хоча і здійснювалася у формі данини, приносила великий прибуток, і між феодалами йшла запекла боротьба за встановлення контролю над нею. Ще в 1434 році шостий сьогун, Есінорі, уклав з Китаєм торговий договір, який діяв до 1547 року [9, с. 363-364]. Згідно з цією угодою, передбачалася посилка один раз на десять років торговельній місії під виглядом піднесення «данини». Всього в Китай за час дії цього договору було направлено одинадцять місій, в загальній складності 50 кораблів, з який сім контролювалися урядом, а решта - храмами і місцевими князями. Серед цих князів виділявся князь Оуті, який мав свої володіння на заході острова Хонсю, іменувався європейцями «королем Ямагуті». Суперником князя був його васал Морі Мотонарі, який в 1555 році в битві при Іцукусіма (острів на північний захід від міста Хіросіма) розгромив війська Оуті і захопив його володіння. Суперником на північному сході країни був князь Такеда Сінген, який упорядкував у своєму володінні міри ваги, відливав металеві монети, випускав паперові гроші, стягував побори за торгівлю, за перевезення на поштових конях, за відправлення релігійних культів. Він розробив своє законодавство, військовий статут, де вимагав від істинного самурая «ні на хвилину не ... розлучатися зі своїм мечем, навіть тоді, коли перебуває з коханою жінкою. Такеда завоював володіння князя Уесугі Кенсін, а так само землі, розташовані на території сучасних префектур Гумма, Сідзуока і Айті. Він мав намір захопити Кіото, проте смерть йому завадила. Міжусобиці «Епохи воюючих провінцій» погіршили становище селян: скоротилася площа оброблюваної землі, виросли податки, стягувалися додаткові побори. Це викликало хвилю селянських повстань. Деякі з них охоплювали цілі провінції, тому їх називали «провінційними повстаннями». Крім повстань в масштабі провінцій селяни часом виступали за анулювання боргів торгово-ростовщическому капіталу; такі повстання іменувалися «Повстання за анулювання боргів» (Токусей іккі). Вони відбивали протидію селян проникненню в село і неухильного зростання тут торгово-лихварського капіталу. Поява біля берегів країни португальців у 1543 році, а через шість років - іспанців, поклало початок імпорту до Японії вогнепальної зброї, здійснив переворот у військовій справі. Раніше головна роль в бою належала вершникам-самураям, а піхотинці були зброєносцем, тепер на перше місце вийшли піхотинці. Виникла потреба у професійному солдата, що володіє вогнепальною зброєю. Введення вогнепальної зброї справила вплив і на техніку зведення укріплень, зокрема замків, які оточувалися тепер міцними стінами і ровами з водою. Ці опорні пункти стали центрами призамковій міст. Прихід португальців та іспанців привів до поширення християнства в Японії. Католицькі місіонери були особливо активні на острові Кюсю, де вони відкривали християнські церкви, школи. У цих умовах з'являється тенденція до об'єднання країни. У ньому були зацікавлені князі «воюючих провінцій», оскільки міжусобні війни, супроводжувані селянськими повстаннями, створювали реальну загрозу самому існуванню феодалів. До об'єднання країни та створення єдиного ринку, усунення феодальних перешкод прагнули і представники торгового капіталу. Важливе значення мало що зародився в суспільстві прагнення захистити країну від іноземного поневолення. Ініціаторами об'єднання Японії виступали феодали центральній частині острова Хонсю - Ода Нобугава, Тойотомі Хідейосі і Токугава Іеясу. Остання третина - початок 80-х. років XVI століття відомі в історії Японії як «Період спокійній землі» (Адзуті дзідай). Найменування періоду походить від місцевості в сучасній префектурі Сіга, де Ода Нобунага у 1577 році заснував призамковій місто Адзуті, що став його резиденції. Ода Нобунага походив з провінції Оварі (сучасна префектура Аїті). Він був другим сином дрібного феодала, і батько поселив його окремо від сім'ї, побудувавши невеликий замок у Ногая. Після смерті батька у 1551 році Нобунага проявив не мале підступність, захоплюючи чужі землі, не шкодуючи ні родичів, ні свояків, ні сусідів. Військовим успіхам Ода сприяло озброєння його дружини вогнепальною зброєю. Володіння феодала Імагава простягалися на три провінції - Суруга, Тотомі і Мікава (сучасні префектури Сідзуока і Аїті), а його резиденція знаходилася у замку Касадера [9, с. 366]. Начальником гарнізону цього замку був Тобе, який до того ж мав славу майстерним каліграфом. Ода неодноразово намагався взяти Касадера штурмом, але безуспішно. Тоді він зробив вигляд, що шукає миру, і вступив до каліграфії в учні. Досконально вивчивши почерк Тобе, Ода написав собі почерком Тобе лист, в якому вилив свою відданість самому собі. Лист було направлено Імагава, і той стратив Тобе за «зраду». Позбувшись свого кращого воєначальника, Імагава терпів одну поразку за іншою. Він уклав союз з феодалом центральній Японії Токугава Іеясу, щоб спільними силами помститися Ода і захопити його землі. У 1560 році в битві при Окехадзама (сучасної префектурі Аїті) 45-тисячне військо Імагава зазнало нищівної поразки від 3-тисячного загону Ода. Раптовість нападу та наявність вогнепальної зброї визначили успіх Ода і загибель Імагава. З тих пір поняття «Окехадзама» стало в Японії синонімом переможного бою. Для полегшення подальших завоювань переможець уклав союз зі своїм колишнім супротивником Токугава Іеясу. Ще в 1562 році Ода провів секретні переговори з імператором про «відновлення світу» в країні, а через шість років вступив в Кіото і, відкрито встав на сторону імператорського будинку, надавши йому великі кошти. Спаленням в 1571 році буддійського монастиря на горі Хієй, що вважалося «невгасимим світильником Закону», Ода завдав нищівного удару по церковної опозиції і двома роками пізніше скинув останнього Асікага, який на той час повністю втратив політичний вплив. Розуміючи велике значення міст, Ода навідріз відмовився від запропонованих йому сегуном почесних титулів і просив натомість надати йому право розмістити своїх представників у містах Оцу (південь оз. Біва), Кусацу (на схід від Оцу) і в Сакаї. Ода прагнув контролювати міста, що мали самоврядування. У 1568 році він обклав Сакаї важким військовим податком (ясен), що зустріло сильний опір з боку городян, проте опозиція була пригнічена, а населенню міста було заборонено мати військове спорядження. Коли жителі північної частини Кіото (Каміге) і Амагасакі (на захід від Осака) відмовилися вносити військовий податок рисом (херомай), вони зазнали нападу, а їх оселі були віддані вогню. Місто Хірано за союз з Сакаї, спрямований проти Ода, був поставлений під безпосередній контроль Ода, а жителі піддалися репресіям. Тільки місту Сакаї вдалося зберегти свою незалежність [9, с. 369]. Правдами і неправдами розширюючи свої володіння, найжорстокішим чином пригнічуючи селянські повстання, Ода Набугава поклав початок «сьогунський-князівському» (бакухан) державі. У 1582 році, будучи оточений в одному з кіотоскіх храмів військами супротивника, Ода покінчив життя самогубством [9, с. 369]. «Період Персиковий гори» (Мамаяма дзідай), що охоплює 1582 - 1598 роки, названий по одному з районів у місті Кіото, де знаходилася резиденція другий об'єднувача країни - Тойотомі Хідейосі [9, с. 369]. Прізвище «Тойотомі» була прийнята їм лише в кінці життя, а виявлені нещодавно документи свідчать, що він прагнув присвоїти собі прізвище Фудзівара. Справжнє ж його ім'я не Хідейосі, а Хіесі. Через два роки після смерті Ода Хідейосі віддає свою сестру за дружину Токугава Іеясу і домовляється про розмежування сфер впливу: Токугава отримав права контролю над землями на схід від міста Хаманацу, а Хідейосі - на захід від Нагая. Однак, порушивши угоду, Хідейосі у 1587 році не тільки встановив свій контроль над островами Кюсю, містами Хаката і Нагасакі - важливими центрами зовнішньої торгівлі, але і захопив район Канто. Через три роки здійснив каральну експедицію на північний схід до провінції Муцу (сучасна префектура Аоморі), чим завершив об'єднання країни. Внутрішня політика Хідейосі була аналогічна заходам Ода. На завойованих територіях здійснювався обмір земель: вони були віднесені до категорії «прямо контрольованих володінь», які давали 2 млн. коку рису (1 коку - 180,4 л). До «прямо контрольованим володінь» були віднесені міста Осака, Кіото, Нара, Омінато і пов'язані із зовнішньою торгівлею міста Хаката і Нагасакі. Хідейосі вперше в масштабі всієї країни провів перепис (кент). Селяни були поділені на дві групи: податкові «основні селяни» (хомбякусе), до якого зарахували не лише заможних селян, а й менш заможних з метою збільшення чисельності податного населення, і безземельні селяни, які перебували «поза перепис» (ті хадзуре) і не були прив'язані до землі, а їм дозволялося пересування. Перепис Хідейосі свідчила про рішучий скасування вотчин, про існування сильної сільської громади та наявності розвинених васальних відносин (Сюдзі Канкея). Хідейосі здійснив ряд важливих реформ. У 1568 році видається указ про прикріплення селян до землі і нормі подати; згідно з указом, селянин мав право не більше ніж на 1 / 3 врожаю, а сеньйор - не менш ніж на 2 / 3. Як низової адміністративної одиниці в 1597 році запроваджуються п'яти - і десятідворкі і встановлюється система кругової поруки. Хідейосі заборонив діяльність католицьких місіонерів, але це «закриття країни» (сакоку) було неповним, оскільки він розраховував з допомогою європейців отримувати суду і зброю для здійснення своїх зовнішніх авантюр. Для всього періоду діяльності Хідейосі характерна нестійкість фінансової бази, що було обумовлено безперервними війнами і недостатніми надходженнями з земель громадського користування. Фінансова слабкість Хідейосі визначила його союз з торговим капіталом і політику в інтересах останнього. Вже в 1582 році Хідейосі скасував контроль двору над заставами в Кіото, відновлений у свій час Ода в результаті численних петицій придворних. Після смерті Хідейосі у країні склалася напружена політична обстановка. Фактично жодна із заходів феодального диктатора не було доведено до кінця. «Об'єднавчі» походи не ліквідували сепаратизму князів, хоча і забезпечили визнання ними влади диктатора. У 1598 році Хідейосі, передбачаючи можливість відновлення феодальних війн з метою захоплення центральної влади, створив вищий орган управління з п'яти Тайра (головних міністрів), до якого увійшли Токугава Іеясу, Маеда, Уесугі, Морі і Укіта. Тайро повинні були правити до повноліття Хідейорі, однак через два роки Токугава Іеясу відкинув видимість лояльності і почав військову кампанію. Перемігши у битві при Секігахара у 1600 році коаліцію об'єдналися проти нього феодальних князів, будинок Токугава фактично з цього часу починає управляти всією країною. У 1603 році Іеясу привласнює титул сьогуна, поклавши початок династії феодальних правителів Японії. З цього часу в Японії встановлюється третій сьогунат (військово-феодальна система правління) - «Едо бакуфу». При цьому сьогунаті імператор виконував суто церемоніальні функції, а реальна влада належала військовому правителеві (сьогуну). При цьому посаду сьогуна передавалася у спадщину. Сьогунат Токугава проіснував аж до революції 1867-1868 років. На відміну від перших двох сьогунату («Камакура бакуфу» і «Муроматі бакуфу»), «Едо бакуфу» представляв собою форму абсолютистського держави, в якому йшов процес розкладу феодальних і визрівання капіталістичних суспільних відносин, що створило передумови для швидкої модернізації Японії в другій половині XIX століття. Режим, встановлений династією сьогунів Токугава, мав мету створення та збереження стабільного соціального порядку, заснованого на пануванні військово-дворянського стану (самураїв) і підпорядкованому, пригнобленому становищі всіх інших верств населення, порядку, здатного встояти як перед небезпекою чужоземного, так і перед збройними селянськими повстаннями. Кінець ХУ11 - початок ХУШ ст. були відзначені погіршенням загальної економічної ситуації країні. Розрив між рівнем життя самурайства і простого народу надзвичайно зріс. Сьогунським двір влаштовував пишні урочистості і численні свята, протегував різним мистецтвам. Даймьо наслідували життя при дворі, витрачали величезні кошти і поступово все частіше виявлялися в залежності від лихварів і купців. Незважаючи на значний розвиток товарного господарства, в селі погіршується становище селянства внаслідок значного збільшення феодалами рентних платежів. Розорення селянського господарства призводило до скорочення населення. У 1726 р. населення Японії становило 26,5 млн. чоловік. Широке поширення в неврожайні роки отримало дітовбивство. Почастішала практика феодалів збирання поборів на кілька років вперед. Прямим наслідком посилення експлуатації була втеча селян з села. В кінці ХУШ століття число втекли досягло майже 1.5 млн. чоловік. Посиленню контролю сприяли загальні перепису міського та сільського населення, що проводилися з 1726 р. і повернення втікачів на колишнє місце проживання. Доведені до крайності селяни систематично виступали проти посилення експлуатації. Новою рисою селянських виступів для другої половини ХУШ ст. була їх масовість і надзвичайний розмах. Для їх придушення частіше стали застосовувати збройні загони уряду або князів. Так, в князівстві Айдзу в 1754 р. відбувся виступ, в якому брало участь більше 200 тис. Кінець ХУШ ст. був відзначений значним підвищенням і повстань міського населення. Представники токугавского сьогунату шляхом різноманітних адміністративних реформ і заходів намагалися призупинити розкладання феодальних порядків. Але фінансова криза бакуфу, розлад основи економіки - натурального господарства, яке відбувалося в результаті розвитку товарно-грошових відносин, ослаблення позицій самурайства та активний розвиток торговельно-лихварського капіталу - всі ці явища спостерігалися ще при п'ятому сьогуна.

1.2 Становлення династії Токугава

Тривала ізоляція Японії від зовнішнього світу ніколи не була повною. Регулярні, хоча й суворо регламентовані сьогунатом зв'язки підтримувалися з голландськими та китайськими купцями. Торгівля повністю монополізувала чиновниками бакуфу. У той же час сьогунським будинок і імператорська оточення регулярно відправляли забезпечені особливими дозволами на плавання за межі країни кораблі для торгівлі в країнах Південно-Східної Азії. Сьогунат через самураїв, які вивчали мову іноземців, постійно отримував інформацію про західному світі. З початку ХУШ ст. до Японії доходять відомості про вихід сусідній Росії на береги Тихого океану і її активна діяльність з освоєння цього регіону. Перші десятиліття ХУП ст., Коли Японія вступила в смугу тривалої ізоляції, і її мешканцям було заборонено здійснювати далекі плавання, стали саме часом, коли росіяни в процесі приєднання Східному Сибіру до російських володінь вийшли до Охотського моря. Походи Єрмака, Пояркова, Москвітіна, Дежньова, Атласова, Хабарова, призвели до численних географічним відкриттям. На російських картах ХУП ст. були нанесені Татарський протоку і відзначено острівне положення (а не півострівне, як вважалося раніше) становище Сахаліну. У першій чверті ХУШ ст. росіянами почалося обстеження Курильських островів. У ході обстеження північно-західній частині Тихого океану російські мореплавці в 1732 р. висадилися на американському континенті, а в 1739 р. експедиція М. Шпанберга вперше підійшла до Японських островів. Пріоритет відкриття і вивчення Сахаліну і Курильських островів належить російським дослідникам, які з першої чверті ХУП ст. почали їх обстеження і заселення. Спроби дослідження островів Південно-Курильської гряди з боку Японії належить до значно більш пізнього часу - 80-і рр.. ХУШ ст. Російський уряд прагнуло налагодити контакти з тихоокеанським сусідом. У 1792 - 1793 рр.. з метою встановлення з Японією офіційних торговельних відносин була відправлена експедиція О. Лаксмана. Він був прийнятий як офіційний представник і одержав письмовий дозвіл на прибуття Нагасакі одного російського корабля на рік. Це було значним успіхом, однак російське уряд не скористався цим дозволом на торгівлю. Наступне посольство побувало в Японії тільки в 1804 р. на чолі з Н.П. Рязановим (разом з першої російської кругосвітньої експедицією Крузенштерна). Проте їм було відмовлено навіть у переговорах. Причина цього полягала в складній ситуації, яка склалася на самих Курильських островах. Місцеве населення айнів обкладалося дуже високими податками, які збиралися з великою жорстокістю. Було відмічено декілька виступів айнів, в результаті яких загинуло кілька японців. Тому токугавской уряд продовжував наполегливо зберігати режим ізоляції. І будь-яке нововведення розглядалося ними як загроза існуючому режиму. Соціально-економічні процеси, що відбувалися в країні в період правління останніх сьогунів з дому Токугава, свідчили про глибокі суперечності в суспільстві. Сільське господарство в середині Х1Х ст. стало виявляти риси серйозної кризи. Оброблювана площа з початку ХУШ ст. майже не розширювалася. Приріст населення був гранично низький. Посилилося розшарування в селі, швидкими темпами йшло обезземелення селянства. Внаслідок того, що натуральне господарство вже не було єдиною формою національного господарства і йшло швидкий розвиток товарно-грошових відносин, селянин, без грошей, все більше потрапляв в залежність від торгово-лихварського капіталу. У японській селі тим часом йшов неухильний процес розкладання феодального способу виробництва. Характерною його рисою був підрив монополії дворянства на землю, втрата земельних володінь селянами і концентрація їх у руках нового соціального прошарку - землевласників з купецтва, общинної верхівки (гоно) і рядових самураїв (госі). Найбільш яскравим свідченням активно йде визрівання в економіці Японії передумов капіталістичного способу виробництва було збільшення кількості мануфактур. У першій половині Х1Х ст. в країні виникло понад 180 нових мануфактур. Вони створювалися представниками торгово-лихварського капіталу, феодальними князями і урядовими відомствами (страчені мануфактури). Мануфактури, створювані купцями, були в фарбувальній гончарному, текстильному виробництві; у виробництв саке і харчових продуктів. Серед феодальних мануфактур переважну частину складали мануфактури виробляють озброєння. особливо це було характерно для князівств півдня і південного заходу країни, що відрізнялися впродовж всієї історії сепаратистськими тенденціями і зацікавленими у виробництві своєї зброї. Казенні мануфактури фактично були мануфактурами найбагатшого в Японії феодального будинку Токугава. Однак, незважаючи на потужну фінансову базу, вони виникали набагато пізніше купецьких і княжих мануфактур і мали більш низьку технічну оснащеність. Як правило, на мануфактурах всіх трьох типів використовувалася наймана праця. Відділення виробника від засобів виробництва - основа первісного капіталу - активно йшло вже в другій половині ХУП ст., Але в цілому процес затримувався тим, що нерідко розорений селянин не залишав село, а тут же ставав орендарем. Однак селяни-втікачі, розорені ремісники, Ронін становили значний резерв робочої сили. Робітниці шовкоткацьких та цукрових мануфактур отримували за свою багатогодинний (до 16 годин) працю мізерну заробітну плату. Про активну та широкому розвитку капіталістичного устрою говорить поширення по різних районах Японії підприємств з початковими формами капіталістичної промисловості, хоча в цілому рівень капіталістичного розвитку країни був значно нижче в порівнянні з європейськими країнами. Незважаючи на досить значний розвиток мануфактур - Японія в цілому не вийшла на стадію мануфактурного капіталізму. Гостре невдоволення різних верств і класів режимом сьогунату виражалося в селянських повстаннях, «рисових бунти» міського населення, в участі у збройних виступах представників торгової буржуазії і навіть представників правлячого самурайського стану. Це була та соціальна сила, яка постійно розхитувала режим сьогунату і призвела на початку Х1Х ст. до його глибокої політичної кризи. Одним з найбільших антиурядових виступів було повстання Осіо Хейхатіро в Осака в 1837 р. Він належав до самурайського стану і займав посаду начальника міської варти. Що почався в окрузі голодом скористалися торговці рисом і підняли ціни. 17 1 лютого 1837 триста озброєних повстанців відкрили склади багатіїв і почали роздавати рис. Були захоплені і спалені багаті квартали, будинки лихварів і оптовиків рису. Повсталі закликали режим сьогуна і відновити імператорський лад. Намагаючись зберегти і зміцнити свою владу і, одночасно, заручитися підтримкою самурайства, уряд сьогуна намагалося провести цілу серію реформ, відомих як реформи років ТЕМП (1830 - 1843 рр..). Реформи були спрямовані на зміцнення економічних позицій самурайства і підняття його престижу. Реформи забороняли розкіш, багате прикраса будинків, урочисті святкові ходи, куріння тютюну і багато іншого. Всі ці явища розглядалися режимом як руйнують вдачі та «скромний» спосіб життя. Але найбільший ефект мало дати серйозне обмеження діяльності торгово-лихварського капіталу - указ про розпуск грудня 1841 р. монопольне гільдій. Однак за тривалий час існування придбали таку економічну міць і вплив, що сьогунат виявився не в змозі радикально змінити ситуацію. Указ про розпуск гільдій, що означав свободу торгівлі, не тільки не привів до зниження монопольно роздутих цін, але і викликав цілком некерований стан ринку. Укази про заборону торгових корпорацій та оптової торгівлі, а також спроба ліквідувати відсотки на борги самурайства у торговців рисом викликали такий вибух невдоволення з боку торговців і лихварів і саботаж реформ, що уряд був змушений піти у відставку і в 1851 р. скасувати закон про гільдіях. Важливе значення у діяльності опозиційних сьогунату сил мало «ідеологічне» обгрунтування їх виступів. Воно полягало в спробах довести юридичну неспроможність і «незаконність» правління сьогуна. Головним ідея зводилася до того, що сьогун незаконно узурпував владу і відібрав її в законного правителя країни - імператора. Ця ідея вперше прозвучала ще в середині ХУП ст., Коли група освічених самураїв, економічно і політично гноблених будинком Токугава, об'єдналася з метою довести за допомогою історичних аргументів неправомірність тогугавского режиму. Вони збирали і публікували величезні зборів стародавніх міфів і легенд, історичних хронік і літературних пам'яток. Все це повинно було документально підтвердити старовину і безперервність існування імператорської династії і справжність її прав. Другим напрямком, характерним для публікацій цього циклу було виділення і підкреслення цінності всього японського, суто національного на противагу всьому іноземному, і перш за все китайській школі, яка домінувала в політиці, громадському житті та культурі. Це було також прямим випадом проти сьогунату, тому що офіційною ідеологією токугавской влади було китайське конфуціанство. Публікації древніх документів, обрядових пісень і молитов - все це мало антикитайську спрямованість. Вчення цієї школи прагнуло показати значущість і вагомість власного національної спадщини, глибину японської традиційної культури. У результаті визнання «істинності японського шляху» на противагу китайському і шанування імператора на противагу узурпаторської влади сьогунату стало стрижнем дворянсько-буржуазної ідеології в першій половині Х1Х ст. В атмосферу соціальної кризи додатковий горючий матеріал внесла посилилася боротьба в феодальному таборі. Могутні князі південно-західних князівств, значно віддалені від Едо, володіли економічної та військової самостійністю. Прапором антітокугавской опозиції став імператор і його оточення. Висунувши завдання відновлення «законної імператорської влади, князі виступали, таким чином, проти« узурпатора-сьогуна ». Відхід значної частини феодалів від підтримки токугавскаого режиму, визначився також невдачами у внутрішній політиці сьогунату, що спирався на систему регламентацій, і фактично крахом політики самоізоляції. «Закриття» країни консервувало найбільш застійні форми феодальних відносин і призводило до відставання Японії від європейських країн. За умов внутрішньої кризи всієї феодальної системи токугавского сьогунату почастішали спроби європейських і американських військових кораблів до японських берегів. У 1845 р. конгрес США надав повноваження президенту США на встановлення торгових відносин з Японією. Після декількох невдалих спроб почати переговори з японцями була споряджена військова експедиція до Японії. 8 липня 1853 в бухту дещо південніше столиці увійшла ескадра командора Пері. Він передав сьогуну лист від президента, а також моделі машин останнього американського виробництва. Поява американської ескадри і очевидна військова демонстрація викликали паніку у японського населення. Сьогунат, порушивши їм самим встановлену традицію, запросив у імператорського будинку ради з приводу ситуації, що склалася. Більше того, вони звернулися до голландців, для того щоб вони допомогли в організації оборони. Друге відвідування американців відбулося в лютому 1854 р. Дев'ять військових кораблів, 250 гармат і 1800 матросів - продемонстрували серйозність американських планів. 31 березня 1854 був підписаний перший японо-американський договір. Американські кораблі отримали право заходу в деякі порти, де могли набувати продовольство, воду, вугілля та інші товари. У цьому ж році був підписаний англо-японський договір приблизно з такими ж условіямі.Почті одночасно з американцями 21 серпня 1853 в Нагасакі прибула російська місія на чолі з віце-адміралом Путятін. Вона мала директиву тільки мирним шляхом домагатися встановлення торговельних відносин, а також визнання російськими володіннями Сахаліну і Курильських островів. Уряд сьогуна всіляко затягувало переговори і початок російсько-турецької війни змусили російську ескадру покинути Японії без результатів. Остаточно договір між Росією і Японією був підписаний 7 лютого 1855. Курильські острови були розділені по лінії (між островами Уруп і Ітуруп); питання про Сахаліні не було вирішено і він залишався у спільному володінні. У 1856-1857 рр.. було підписано два японо голландських договору. Але договором, найбільш ущемлюють суверенітет країни, виявився договір з США 1858 р., який передбачав вільну торгівлю американців, низькі мита і право екстериторіальності. Царська Росія, що прагнула до далекосхідним ринків і отримала ті ж привілеї, що й інші країни, фактично не змогла скористатися ними з-за своєї економічної відсталості. Таким чином, підписання цілої серії нерівноправних договорів призвело до посилення політичного бродіння і розколу правлячого угруповання. Укладання договорів призвело до консолідації опозиційного руху і сплеску його активності.

2.ЯПОНІЯ У ПЕРІОД Токугавского Сьогунат

2.1 Політичне панування будинку Токугава

Період Едо (Едо дзідай) - час політичного панування будинку Токугава (1603 - 1867) - поділяється на два етапи: XVII століття, для якого характерні риси розвинутого феодального суспільства, і XVIII - перша половина XIX століття - період пізнього середньовіччя. Політичне об'єднання Японії на початку XVII століття, досягнуте Токугава Іеясу, який проголосив себе в 1603 році сьогуном, закінчило справу, розпочату двома реформаторами - Ода Набугава і Тойотомі Хідейосі. З цього часу починається остання стадія розвитку японського феодалізму. Політичне єдність зробило сприятливий вплив на економіку, стимулював створення єдиного загальнояпонського ринку, сприяло піднесенню культури. Одночасно посилилася влада і міць сьогунату, що був абсолютистської диктатурою, що спиралася на військово феодальне стан самураїв. Самурайство як основна військова сила панівного класу, що звільнилося від участі в міжусобицях, стало застосовуватися тепер виключно для придушення виступу народних мас, які страждали від нещадної експлуатації феодалів. Токугавской уряд позбавив феодалів можливості вести міжусобні війни і виступати проти центральної влади, зберігши за собою право контролю над дайме. У феодалів, виступали проти Токугава, забирали (повністю або частково) володіння, в деяких випадках незадоволених переміщали в інші райони. Однією з головних заходів, прийнятих центральним урядом в перші ж роки, був поділ усіх великих феодалів на три групи залежно від їхнього колишнього (до 1600 року) ставлення до роду Токугава: 1) вища група дайме, в яку входили так звані госанке (три знатних будинку) - сім'ї, родинні роду Токугава (Киї, Міто, Оварі); 2) фуду-дайме - князі, які перебували у васальних відносинах до сьогуну і підтримали його під час битви при Секігахара; 3) тодзама-дайме, тобто дайме, які були ворожі роду Токугава в його боротьбі за центральну владу. Тодзама-дайме ставилися до групи феодалів, землі яких нерідко конфісковували і передавалися прихильникам Токугава або розосереджувалися між володіннями фуду-дайме з метою запобігти змови або створення угруповань, які можуть завдати шкоди уряду. З цією метою були введені: - Інститут заручництва (Санкін-коду), що передбачав, що дайме після річного перебування у своєму маєтку мали рік жити в Едо і тримати там свою родину в якості заручників; - Положення про видачу позик для утримання феодалів у фінансовій залежності; - Закриття країни щоб уникнути зовнішніх стимулів хвилювань Крім того, за феодалами та їх маєтками пильно стежили особливі чиновники сьогунату - мецуке (буквально «прикріплений очей»), у підпорядкуванні яких знаходився апарат секретної служби, і роз'їжджали по феоду інспектори, негайно звітували про будь-яких, навіть незначні події та інциденти вищестоящому начальству. Князі, як правело, не вели власного землеробського господарства, і з цього селяни не несли панщинної повинності на полі. Однак це не означало, що панщина взагалі була відсутня. Вона існувала у вигляді дуже важкої гужової повинності (сукего), коли з кожних 100 коку врожаю рису реквізувалися два коні і мобілізувалися дві людини для обслуговування казенного транспорту. Панщина практикувалася при спорудженні замків, проведенні іригаційних робіт, забезпеченні особистих потреб феодала. У результаті зміни князя і заміни адміністративного апарату селяни зазнавали ще більшої експлуатації з боку новопризначених панів, які прагнули збільшити оподаткування, не будучи впевнені у міцності свого становища. За один XVII століття сталося 463 селянських повстання, причинами яких були зловживання самураїв і протести проти призначення нового князя. Одне з найбільших селянських повстань відбулося в Сімабара на острові Кюсю в 1637 році. Селяни повстали через зміну князя і введення його приймачем для недоимщиков бузувірської страти - «танцю солом'яного плаща» (міно одорі), коли на смертника надягали селянський солом'яний плащ, зв'язували руки і підпалювали плащ. У цьому повстанні брало участь близько 30 тисяч осіб, переважно християн, і тому воно також відоме під назвою «Християнського» повстання. Не менш важливим завданням сьогунат Токугава вважав консервацію сформованого в Японії до початку X VII століття політичного і суспільного ладу. Становій системі і строгому дотримання відносин панування і підпорядкування в цей період приділялася особлива увага. Розподіл суспільства на стани, введене Хідейосі, залишилося майже в незмінному вигляді з тією лише різницею, що стан городян стало підрозділятися на ремісників і купців. Класова структура епохи Токугава виражалося формулою «сі - але ко - се» - «самураї - селяни - ремісники - купці». Всі чотири стани разом називалися «сімін». Права та обов'язки кожного стану були суворо регламентовані. Особливо жорстко визначалися обов'язки селян. Токугава Іеясу приписують слова: «Селяни - це кунжутне насіння, чим більше тиснеш, тим більше молодий». Один з його найближчих сподвижників говорив: «Найкращий спосіб управління селянами полягає в тому, щоб залишати їм їжу тільки на рік, а решту брати в якості податку». Самураї, природно, як опора токугавского режиму стояли на вищому щаблі суспільної драбини, вони вважалися кращими людьми країни, кольором японської нації. Звідси приказка: «Серед квітів - вишня, серед людей - самураї». За самураями йшли селяни. Землеробство, по конфуціанської етики, вважалося благородним заняттям ще в древньому Китаї. Це положення залишилося незмінним і у феодальній Японії. До того ж селянство для бакуфу і кланів по суті було основним джерелом засобів (в першу чергу рису - загального грошового еквівалента). У зв'язку з цим селяни особливо виділялися самурайства серед простолюду і займали як би привілейоване становище серед нижчих станів. Села були розділені на пятідворкі, на чолі яких стояли призначені владою багаті селяни; в їх обов'язки входили регулярний збір натуральної ренти-оброку і поліцейський нагляд за дотриманням урядових регламентацій. Селяни були прикріплені до землі. У разі втечі кого-небудь інші жителі пятідворкі виплачували за втік всі податки і побори. За втечу селяни піддавалися найсуворішим покаранням. Нижче селян стояли ремісники. Вони були організовані в особливі цехи (дза), побудовані на засадах монополії виробництва, спадковості ремесла і внутрішньої ієрархічної структури (майстер - підмайстер - учень. Уряд суворо регламентувала діяльність цехів і обкладав ремісників важкими податками. Зовсім погорджуваними вважалися купці. Торговці об'єднувалися в гільдії (Накама) на тих же приблизно підставах, що й ремісники. Для поповнення скарбниці Токугава ввели ліцензії (Кабо), які продавалися цехах і гільдій, що зміцнило юридичне становище останніх. Замикали соціальний ряд феодального суспільства дві категорії населення: 1) жебраки (хінін - буквально «нелюдина»); 2) ця - парії, які виконували найбрудніші і ганебні, на думку самураїв, роботи, пов'язані з виробленням шкіри і шкіряним виробництвом, прибиранням нечистот і т. д. Цілком відокремленої продовжувало залишатися придворна аристократія (Куге) - прошарок пануючого класу, що займала формально ще більш високе місце, ніж самураї, у становій організації японського суспільства, але позбавлена будь-якої політичної влади і здатності до дії. Перехід з одного стану до іншого практично був неможливий, за винятком випадків усиновлення. Стан воїнів формально вважалося єдиним. Тим не менш, регламентація Токугава торкнулася і його. Вона ввела чітке ієрархічний поділ у середовищі військового дворянства. Поряд з виділенням у самураїв вищого рангу дайме (військова знать) трьох класів (госанке-, фуду-, тодзама-дайме) та ієрархією феодальних князів, що визначила положення кожного з них за розмірами території. Даймьо відповідно до їх багатством і могутністю ділилися на: 1) дайме вищого рангу - володарів провінцій - кунімоті, або кокусу; 2) власників замків - сіромоті, або Дзесю; 3) власників маєтку - ресю. Була оформлена новий прошарок самурайства, так звана хатамото (буквально «подзнаменние» або «прапороносці») або дзікісан (безпосередні васали). Вони, як і вже названі гокенін, були годзікісан, тобто самураями, що підкорялись безпосередньо бакуфу і сьогуну. Хатомато, на відміну від гокенін, володіли великими привілеями: вони мали право особистих аудієнцій у сьогуна, при поданні міністром сьогуна (родзю) входили в приміщення безпосередньо з головного входу; під час зустрічі з процесією госанке поверталися до неї спиною, роблячи вигляд, що не бачать її. Гокенін зобов'язані були припадати до землі відразу ж, побачивши списоносців урочистої ходи. Хатомато могли їздити верхи навіть в Едо, що іншим не дозволялося. У разі війни Хатомато повинні були брати участь у комплектації армії сьогуна, поставляючи по п'ять чоловік з кожної тисячі коку рису свого річного доходу. У мирний час Хатомато входили до складу адміністративного апарату сьогуна, наближаючись цим до дайме, і складали разом з семе (дрібномаєтні феодали, буквально «мале ім'я» на противагу дайме - «велике ім'я») верхівку стану самураїв. Хатомато і гокенін так само, як і дайме, ділилися на категорії: фуду (прізвища найближчих сподвижників Токугава Іеясу) і Гохо. Нижче Хатомато і гокенін за соціальним станом стояли васали васалів - байсін, або самураї, що перебували в підпорядкуванні численних місцевих феодалів. Останнє місце в стані належало нижчим самураям, рядовим воїнам - асігару, або кенін. Поза всіх цих категорій стояли ронін, або роси - самураї, що втратили місце у своїй феодальної організації, у своєму клані. Вони залишали свого сюзерена за його примусу або ж добровільно. Багато Ронін, позбавлені до засобів до існування, шукали нового покровителя або ставали на шлях грабежу і розбою, об'єднуючись в банди. Економічний добробут і міць японських феодалів визначалися величиною їх земельних володінь, які були постійно закріплені за дайме, і кокудака - розміром врожаю рису, найважливішого продукту обміну в Японії того часу. Загально річний збір рису по всій Японії становив 28 мільйонів коку, з яких 8 млн належало сьогуну (40 тисяч коку призначалися імператорського двору), а 20 мільйонів були власністю 270 дайме Дохід князів коливався від 100 тисяч коку до 1 мільйона коку, виділявся такий рід, як Маеда. Далі йшли Сімадзу, Дате і кілька інших могутніх кланів. Основна маса самураїв не мала землі і отримувала від феодала за несення служби (Хоко) спеціальний пайок рисом - року (у 1653 році сьогун видав указ про переведення всіх самураїв на рисовий пайок). Деякі вищі, особливо наближені до оточення великих феодалів самураї часто отримували на рік по 10 тисяч коку, хатомато (їх було близько 5 тисяч) призначався пайок менше 10 тисяч коку рису, пенсія рисом гокенін (15 тисяч) дорівнювала 100 коку. Рядовим васалам дайме видавалося ще менше рису - близько 30 коку на рік. Цим пайком самураї задовольняли власні та сімейні потреби, починаючи від одягу та їжі і закінчуючи предметами розкоші. Від цін на рис залежало благополуччя буси і відповідно селянства, основного виробника і постачальника цього продукту. Землю від феодала отримувала, як правило, дуже незначна частина самураїв - старші самураї, які керували певною частиною земель дайме. Такі самураї були головними васалами князя - каро або керівниками ленними володіннями - кунігаро. Зміст дайме і його васалів, виснажує бюджет країни, здійснювалося за рахунок селянства, які отримували у користування земельні наділи на правах оренди і платили за це ренту - податок (ненгу), а також виконували всілякі повинності. Таких селян, прикріплених до свого наділу, іменували «хомбякусе», тобто «Справжні селяни». Велика частина вироблена селянами сільськогосподарська продукція відбиралася на користь їх експлуататорів, хоча основний податок повинні були збирати за принципом «соко року мін» - «4 частини - князю, 6 - народу», іноді «2 - князю, 1 - народу». Епоха правління сьогунів Токугава була часом найвищого розквіту стану самураїв, остаточного складання його ідеології, культури і звичаїв. Однак цей же час ознаменувало собою завершальний етап розвитку японського феодалізму, етап його розкладання і повалення, які спричинили за собою занепад самурайства і ліквідацію його як стану, породженого феодальним ладом і який не може існувати без цього ладу. Дії опозиційних сил включали тепер виступи городян, представників різноманітних шарів складається буржуазії, ронінів, великих бойових загонів самураїв, які боролися не тільки проти бакуфу, а й проти верхівки феодальних князівств. Переговори з американцями викликали опір імператорського дому, але сьогунат, незважаючи на протидію, підписав цей договір. Зовні сьогунським чиновники продовжували дотримуватися договори, підтримувати нормальні стосунки з іноземцями, але в той же час по країні таємно розсилалися директиви населенню - готуватися за сигналом виступити проти «іноземних варварів». Це гасло, розрахований на задоволення самурайської опозиції, хоча і був підтриманий деякими соціальними, але не зміг запобігти виступу дайме. У 1862 р. князь Сімадзу на чолі своїх військ увійшов у Кіото з наміром продемонструвати імператору свої верноподніческіе почуття, а потім рушив на Едо. Це була явна демонстрація незалежності. До того ж Сімадзу зажадав від сьогуна скасування системи заручництва. Сьогунат змушений був відступити, і система заручництва була скасована. Маневри сьогунату в політиці по відношенню до іноземців призвели до того, що по всій країні почалися стихійні й організовані виступи проти представників західних держав. У 1862 р. в князівстві Сацума самураї вбили англійця. У 1863 р. в князівстві Тесю обстріляли іноземні судна. Уряду довелося виплатити компенсацію й піти ще на деякі поступки. Кіото продовжував залишатися в руках опозиції. Значна частина цих військових сил становили самураї нижчих рангів, Ронін і що приєдналися до них загони городян. Їхні дії часто були спрямовані не тільки проти сьогунату, а й взагалі проти імущих класів-феодалів, торговців, лихварів. Боячись цього руху низів набагато більше, ніж бунтівних феодалів, сьогунат спробував домовитися з іноземцями та отримати у разі необхідності від них допомогу при ліквідації небезпечної ситуації в Кіото. Використовуючи війська деяких лояльних князів (французи надали сьогуну допомогу зброєю) сьогунат вибив загони повсталих з Кіото. Розширення громадянської війни з усе зростаючою активністю нижчих верств населення викликало занепокоєння західних держав. Англія все більш виразно підтримувала антісегунскую коаліцію, Франція, як і раніше орієнтувалася на сьогунат. Верховенство в антісегунской русі все більше переходило до рядового, радикально налаштованого самурайству. Вимога ліквідації сьогунату як винуватця нав'язаних Японії нерівноправних договорів, так само як і заклик «Геть варварів» набував в очах представників широких міських і сільських мас патріотичний і прогресивний сенс. В умовах загострення обстановки і явного ослаблення позицій сьогунату західні держави зажадали восени 1865 р. ще більш значних поступок в торговельній та митній сферах. Сьогунат задовольнив усі їх вимоги. У 1866 р. помер сьогун Іемоті і до влади прийшов Кейко, останній з дому Токугава. На початку 1867 р. помер імператор Komei, і це теж зіграло важливу роль у посиленні позицій опозиції. Комей був найбільшою фігурою в таборі антісегунской опозиції і був прихильником поміркованих поглядів і виступав за компроміс з сьогунатом. Його наступником став чотирнадцятирічний Муцухито і спочатку він не міг виступати серйозним супротивником цієї політики. Скориставшись слабкістю його позицій, лідери дворянсько-буржуазного блоку пред'явили новому сьогуну меморандум з вимогою негайно повернути владу законному правителю. У жовтні 1867 сьогун, бачачи рішучість опозиції, погодився з цими вимогами. Правда, ця відмова від влади не означав негайного переходу її до імператорського дому. У країні існували впливові сили з числа провінційних даймьо, які не хотіли втрачати свою владу, і їх опір був насилу пригнічене тільки до весни 1869 Девізом правління було обрано - «Мейдзі» - «Просвящение правління». Ці події офіційна історична школа Японії називає «Мейдзі - Ісин» - Реставрація Мейдзі. Який прийшов до влади новий уряд номінально возглавлялось імператором Муцухито. Основний склад апарату нової влади був представлений нижчим самурайства південно-західних князівств. Активний вплив на формування політики нової влади стали грати видатні діячі опозиції - представники обуржуазненого дворянства. У перший час програма нового уряду не відрізнялася радикальністю. Слабкою стороною нової влади з самого початку було те, що провідну роль у ній грали не капіталістичні, а більше феодальні елементи. Вага японської буржуазії багато в чому визначався її економічної слабкістю, що в свою чергу було наслідком обмежених джерел первісного нагромадження. Тривалий період ізоляції виключив широкий розвиток зовнішньої торгівлі, розвиток колоніальної експансії. Єдиним джерелом накопичення капіталів був вузький і бідний внутрішній ринок. Велика частина буржуазії була пов'язана з землеробством, торгівлею і брала участь в лихварських операціях. Основні грошові накопичення знаходилися в руках не промислової, а торговою і торгово-лихварської буржуазії. Найбільш багаті і привілейовані верстви буржуазії були найтіснішим чином пов'язані з сьогунатом і найбільшими дайме і перебували під їх заступництвом. Таким чином, слабкість економічних позицій буржуазії і переплетення її інтересів з інтересами феодалів зумовили її політичну незрілість і несамостійність. Вона набагато більше боялася свого природного союзника - селянина і городянина, ніж феодала. У цьому головна причина половинчастості подій 1867 - 1868 рр.. в Японії.

2.2 Політичний і суспільний лад Японії до початку XYII століття

У 1866 р. помер сьогун Іемоті і до влади прийшов Кейко, останній з дому Токугава. На початку 1867 р. помер імператор Komei, і це теж зіграло важливу роль у посиленні позицій опозиції. Комей був найбільшою фігурою в таборі антісегунской опозиції і був прихильником поміркованих поглядів і виступав за компроміс з сьогунатом. Його наступником став чотирнадцятирічний Муцухито і спочатку він не міг виступати серйозним супротивником цієї політики. Скориставшись слабкістю його позицій, лідери дворянсько-буржуазного блоку пред'явили новому сьогуну меморандум з вимогою негайно повернути владу законному правителю. У жовтні 1867 сьогун, бачачи рішучість опозиції, погодився з цими вимогами. Правда, ця відмова від влади не означав негайного переходу її до імператорського дому. У країні існували впливові сили з числа провінційних даймьо, які не хотіли втрачати свою владу, і їх опір був насилу пригнічене тільки до весни 1869 Девізом правління було обрано - «Мейдзі» - «Просвящение правління». Ці події офіційна історична школа Японії називає «Мейдзі - Ісин» - Реставрація Мейдзі. Який прийшов до влади новий уряд номінально возглавлялось імператором Муцухито. Основний склад апарату нової влади був представлений нижчим самурайства південно-західних князівств. Активний вплив на формування політики нової влади стали грати видатні діячі опозиції - представники обуржуазненого дворянства. У перший час програма нового уряду не відрізнялася радикальністю. Слабкою стороною нової влади з самого початку було те, що провідну роль у ній грали не капіталістичні, а більше феодальні елементи. Вага японської буржуазії багато в чому визначався її економічної слабкістю, що в свою чергу було наслідком обмежених джерел первісного нагромадження. Тривалий період ізоляції виключив широкий розвиток зовнішньої торгівлі, розвиток колоніальної експансії. Єдиним джерелом накопичення капіталів був вузький і бідний внутрішній ринок. Велика частина буржуазії була пов'язана з землеробством, торгівлею і брала участь в лихварських операціях. Основні грошові накопичення знаходилися в руках не промислової, а торговою і торгово-лихварської буржуазії. Найбільш багаті і привілейовані верстви буржуазії були найтіснішим чином пов'язані з сьогунатом і найбільшими дайме і перебували під їх заступництвом. Слабкість економічних позицій буржуазії і переплетення її інтересів з інтересами феодалів зумовили її політичну незрілість і несамостійність. Вона набагато більше боялася свого природного союзника - селянина і городянина, ніж феодала. У цьому головна причина половинчастості подій 1867 - 1868 рр.. в Японії. Внутрішню боротьбу різнорідних соціальних сил посилила розгорнулася відразу після революції класова боротьба в місті і на селі. Для нижчих шарів суспільства зміна влади не принесла відчутного ослаблення економічного гніту. Якщо в 1866 р. в країні було 17 великих селянських виступів, то через рік - 48. У 1870 - 31, в 1873 - 36. У повстаннях брало участь десятки, а іноді сотні тисяч людей Поряд з антифеодальними вимогами. Ліквідація феодального сепаратизму і завершення державного об'єднання країни сприяли знищення феодальних князівств і створення замість них у 1870-1872 рр.. префектур. Створення нової адміністративної системи, які знищили панування феодальних князів, було здійснено у відповідності з інтересами розвитку капіталістичної економіки. У березні 1872 р. була перетворена колишня соціальна структура. Було засновано три нових станових поділу суспільства: вища дворянство (кадзоку); середнє дворянство (сидзоку) - куди увійшло низове самурайство; простий народ (хеймін) - все інше населення. На цьому етапі фактично самурайство не втратило свого привілейованого становища. Кадри чиновництва поповнювалися переважно з самураїв. Склалася традиція, що на вищі державні пости, керівництво армією і флотом висувалися вихідці з опозиційного дворянства південно-західних князівств. У 1872 р. була введена загальна військова повинність, яка завдала удару по монополії дворянства у військовій області. У 1873 р. в Токіо була відкрита військова академія, яка готує під керівництвом французьких інструкторів кадри для командного складу армії. Англійські інструктора викладали у військово-морської академії та військово-морському училищі. Найбільш значним заходом уряду було проведення аграрної реформи в 1872 - 1873 рр.. Сприяючи розвитку капіталістичного підприємництва на селі, уряд прагнув зміцнити становище нових поміщиків і багатих селян, що мали у фактичному користуванні закладені бідняками земельні ділянки. Власниками землі були оголошені ті, хто володів нею на момент проведення реформи. У 1872 р. була офіційно дозволена купівля-продаж землі. Прогресивне значення реформи полягало в тому, що вона ліквідувала земельну монополію феодального класу і вводила буржуазний принцип приватної власності на землю. У той же час бідне селянство - спадкові держателі земельних наділів - тепер часто не могли їх зберегти з-а обтяжливості боргів. Багато селян, придбавши землю, невдовзі втрачали її, закладаючи або продаючи поміщику або сільської верхівці. Обезземеливанию селянина після реформи 1873 сприяло прийняття в 1873 р. закону про зміну земельного податку. Численні феодальні податі і повинності були замінені єдиним податків у розмірі 3% високої ринкової ціни даної ділянки. Новий податок зовсім не був пов'язаний з рівнем врожаю і виплачувався тільки в грошовій формі. У кінцевому підсумку цей податок становив приблизно 50% валового доходу селянського двору, що знову штовхало його на нові борги і втрату своєї земельної ділянки. Надходження земельного податку становили майже 80% державного бюджету країни. У результаті половинчастою земельної реформи було збережено поміщицьке землеволодіння і не склалися умови для формування селянських самостійних господарств капіталістичного типу. Буржуазні реформи сприяли розвитку капіталістичних відносин в країні. Положення буржуазії в правлячому блоці зміцнювалося. У той же час самурайство, за винятком привілейованих груп, які посіли вищі посади в державному апараті і армії, насилу знаходило собі місце в новій соціально-політичній системі. Невдоволення реформами, прагнення будь-якою ціною повернути історичний розвиток назад і повернутися до колишніх порядків стало характерною позицією значної частини самураїв. У 70-х рр.. Х1Х ст. в країні були відзначені антиурядові заколоти самурайства, висуває вимоги скасування реформ,, відновлення колишнього його стану в державі. Серйозною причиною невдоволення було введення військової повинності, який позбавив самураїв монополії на носіння зброї та обмежують їхні. Незадоволені вони були і зовнішньою політикою уряду. Вони висували програми розгортання агресивної зовнішньої політики і зміцнення в зв'язку з цим впливу самурайства. Опір самураїв викликала, так звана капіталізація пенсій. У 1873 р. уряд запропонував дайме і самураїв у добровільному порядку погодитися на одноразову виплату пенсій за кілька років (причому половину готівкою і половини облігаціями). Ця компенсація розглядалася урядом як можливість зайнятися якимось підприємництвом або торгівлі. Однак більша частина самураїв не була ідеологічно практично готова до таких кроків. Навесні 1877 р. було піднято заколот на чолі з Сайго, згодом отримав назву «Сацумськоє війна». Урядовим військам тільки після кількох місяців кровопролитних боїв вдалося придушити цей заколот. Протекціоністська політика уряду фактично здійснювала для представників молодої японської промисловості первісне нагромадження капіталу за рахунок податкових надходжень, 80% яких становив поземельний податок. Одночасно уряд захищав японське молоде капіталістичне виробництво від вторгнення іноземних товарів, конкуренція з якими була б для них згубна. Результатом такої протекціоністської політики стало нерівномірне і однобокий розвиток промисловості, з переважанням легкої, головним чином текстильної. Промислова буржуазія, що отримала в своє розпорядження «зразкові підприємства» була зацікавлена і в подальшій участі держави у витратах виробництва. Таким чином, виникала тісний зв'язок японської буржуазії з монархічними колами. Одночасно зміцнювався союз японських поміщиків-феодалів і капіталістів. Уряд субсидіювала розвиток підприємств, перш за все працюють на армію і флот, а також сприяло розвитку засобів транспорту і зв'язку. Майже виключно за рахунок державних коштів починає швидко рости залізничне будівництво. У 1872 р. була побудована перша залізниця гілка Токіо - Йокогама, а вже до 1890 р. протяжність доріг досягла 2190 км. Незважаючи на швидкі темпи формування промислової бази, за загальним рівнем розвитку Японія значно залишила від розвинених капіталістичних країн Заходу. У цілому в промисловості переважали дрібні і найдрібніші підприємства. Промисловий пролетаріат в 1890 р. становив 346 тис. - менше 1% населення країни. Економічна відсталість відбивала і зовнішня торгівля країни, для якої були характерні вивезення сільгосп продуктів та ввезення готових виробів. Постійна орієнтація на зовнішні ринки сировини внаслідок слабкості власної сировинної бази, а також обмежена ємність внутрішнього ринку стали основою для розробки агресивних зовнішньополітичних планів правлячих кіл Японії. Ще однією причиною досить виразною агресивності Японії було те, що передані буржуазії підприємства в переважній більшості працювали військове замовлення, і їх нормальне функціонування передбачало озброєння Японії і агресивна зовнішня політика. Зміцнення економічних позицій буржуазії в країні призвело активізації її політичної діяльності. Одним з проявів цього було опозиційний рух за прийняття конституції, назване «Дзію мінкен ундо» - «Рух за свободу і народні права». Активну позицію в цьому русі займало обуржуазилася дворянство, яке вимагало скликання парламенту і скасування нерівноправних договорів. Проте найбільше занепокоєння урядових кіл викликало участь в русі демократичних верств населення _ дрібної буржуазії міста і села, інтелігенції та пролетаріату. Рух з часом набувало все більш радикальний характер і в середині 80-х рр.. навіть вилилося в деяких районах країни в збройні виступи, жорстоко пригнічені уряд. У такій напруженій політичній обстановці в країні стали виникати перші політичні партії. У 1881 р. була створена партія Ріккен дзюіто (Конституційна ліберальна партія. Партія дрібних і середніх ліберальних поміщиків. У 1882 р. виникла партія Кайсинто (Партія реформ). Її програма передбачала зміцнення позицій великої буржуазії, скасування нерівноправних договорів та проведення грошової реформи, а також вихід японських капіталістів на зовнішні ринки. Партія була тісно пов'язана з фірмою "Мітсубіші", яка представляла інтереси великої торгової та фінансової буржуазії. Розширення руху «за народні права» змусило уряд послати за кордон урядову місію для ознайомлення з конституційною практикою європейських країн і США. Найбільш прийнятним для Японії зразком, на думку комісії, був прусський парламент і в 1889 р. в Японії була прийнята Конституція, багато в чому відтворювала конституцію Бісмарка. Конституція зміцнювала монархічний лад. Вона проголошувала особу імператора «священною і недоторканною», Надавала імператору необмежені права глави держав - оголошення війни їм укладення миру, укладення договорів, видання законів, скликання і розпуск парламенту. Парламент складався з палати перів і палати представників. Верхня палата складалася з членів імператорського прізвища, титулованої аристократії та осіб, призначених імператором.

3 ПАДІННЯ сьогунату і Революція Мейдзі

3.1 Криза сьогунату і громадянська війна

У 1603 році встановилася влада династії Токугава. Влада все більше міцніла, розширювалася і росла, але вже в 60-х роках почала поступово слабшати. Цьому сприяла низка причин, які призвели до занепаду влада династії Токугава і «відновили» влада імператора, «законного правителя». По - перше, це криза всередині токугавского сьогунату, пов'язаний з заворушеннями селян, по - друге, громадянська війна в 1863 - 1867 роках; по - третє, насильницьке «відкриття» країни і початок проникнення іноземного капіталу в Японію; по - четверте, революція Мейдзі , яка спричинила за собою зміну правлячих кіл, і на зміну Токугава приходить імператор. Кінець XVII - початок XVIII століть були відзначені погіршенням загальної економічної ситуації в країні. Розрив між рівнем життя дворянства і простого народу надзвичайно зріс. Незважаючи на значний розвиток товарного господарства, в селі погіршується становище селянства внаслідок збільшення феодалами норми податків. Розорення селянського господарства призвело до скорочення населення. У 1726 році населення Японії становило 26,5 мільйонів чоловік, у 1804 році - 25,5 мільйонів чоловік. Прямим наслідком посилення експлуатації була втеча селян з села. До кінця XVIII століття число втекли досягло 1 мільйона 400 тисяч чоловік. З 1712 року по указам сьогуна стали проводитися постійні перевірки міського населення з метою повернення втікачів на колишнє місце проживання. Важке становище трудового населення ускладнювався стихійними лихами, що обрушилися на Японію в цей період (землетруси, повені, тайфуни тощо). У 1732 році значна частина врожаю в Центральній Японії і на острові Кюсю загинула через повені і нашестя сарани; від голоду померло близько 1 мільйона чоловік. У 80-х роках почався масовий страшний голод по всій країні. Він був наслідком не тільки стихійних лих, але, перш за все нещадної експлуатації чиновників бакуфу і дайме, забирали у селян майже весь урожай рису. Доведені до крайності селяни повставали. Новою рисою селянських виступів була їхня масовість і незвичайний розмах, нерідко охоплення кількох провінцій, коли урядові війська або військові з'єднання князів не могли впоратися з повстанцями. Так, голодуючі селяни провінції Дева підняли повстання в 1747 році, швидко захопила значну територію, а в 1749 році у зв'язку з голодом і неврожаєм почалися заворушення в князівстві Айдзу. Одне з найбільших повстань з числом учасників 200 тисяч людей відбулося в 1754 році в районі Куруме на острові Кюсю, де додатковим податком було обкладено все населення князівства у віці від 8 до 80 років. Селянське повстання в 1764 - 1765 років у районі Канто (провінції Кодзуке, Сімодзуке, Мусасі) вилилося в грандіозний похід на Едо, в якому брало участь 200 тисяч чоловік. Приводом до виступу стало введення додаткових податків, які в підсумку розгорнулися подій уряд змушений був відмінити. Але сотні учасників повстання загинули у в'язницях. 80-ті роки XVIII століття були часом великої кількості та міських повстань, що проходили одночасно з селянськими бунтами і виступами. У травні 1787 року повстаннями в містах була охоплена вся країна, розпочавшись в Осака, вони перекинулися в міста центральної та південної частини Хонсю, островів Кюсю і Сікоку. Представники токугавского сьогунату шляхом різноманітних адміністративних заходів (реформ, законодавчих установлень) намагалися призупинити розкладання феодальних порядків. Але фінансова криза бакуфу, розлад основи економіки - натурального господарства, що виробляло в результаті розвитку товарно-грошових відносин, ослаблення позицій самурайства та активний розвиток торговельно-лихварського капіталу - всі ці явища спостерігалися ще при п'ятому сьогуна з дому Токугава - Цунаесі, що знаходився при владі в 1680-1709 роках. Політика восьмого сьогуна Токугава Есімуне, який правив країною з 1716 по 1751 роки, мала ту ж орієнтацію на відновлення колишнього економічного і політичного стану дворянства. Але здійснення цього було неможливим внаслідок значно углубившихся кризових явищ у феодальному суспільстві Японії. Гостре невдоволення різних соціальних верств і класів режимом сьогунату виражалося в селянських повстаннях, міських «рисових бунти», в участі у збройних виступах представників торговельної та зароджувалася промислової буржуазії і навіть представників правлячого самурайського стану. Це була та соціальна сила, яка постійно розхитувала режим сьогунату і призвела на початку ХІХ століття до глибокої політичної кризи. Одним з великих антиурядових виступів було повстання Осіо Хейхатіро (1794-1837 роки) в Осаці в 1837 році. Осіо належав до самурайського стану і займав посаду начальника міської варти. Що почався в окрузі голодом скористалися торговці рисом, піднявши ціни. Осіо звернувся до чиновників сьогунату з вимогою покарати торговців-багатіїв, що розв'язали спекуляцію. Отримавши відмову, Осіо розпродав своє майно, в тому числі фамільну бібліотеку з рідкісними, цінними рукописами та книгами, і, купивши рис на виручені гроші, роздав його міському населенню. Осіо і його прихильники розіслали відозву до народу і прокламації в 33 адміністративних пункту Осакский і сусідніх провінцій - Сецу, Каваті, Харіма, Ідзумі. 17 лютого 1837 триста озброєних повстанців відкрили склади багатіїв і почали роздавати рис. У місті захоплювали і палили багаті квартали, будинки лихварів, оптовиків-рісоторговцев, в тому числі були спалені будинки і склади двох впливових фірм, вже в той час об'єднували торгову і промислову діяльність - Міцуї і Коноіке. У повстанні, передчасно розкритому і пригніченому, не встигли взяти участь селянські загони, які йшли на допомогу в Осака з хрещених провінцій. Повстання Осіо викликало широку відповідь хвилю в самих різних районах країни. Одним з подібних рухів був виступ проти торгово-лихварської буржуазії восьмисот городян і селян в районі Касівадзакі під керівництвом Ікута, який називав себе учнем Осіо. Керівники повстання в Осака не представили, та й не могли мати реальної програми соціальної перебудови. Тим не менш, при всій суперечливості закликів (Осіо заявляв, що не висуває політичних завдань, але в той же час критикував феодальний режим, закликав повалити сьогуна і відновити владу імператора), повстання стало найважливішим етапом в історії розвитку опору пригноблених мас Японії. Важливим було також те, що у виступі об'єдналися представники різних соціальних верств - міські низи підтримало селянство, у керівництва повстанням стояли самураї. Все це свідчило також про серйозні зміни в загальній політичній ситуації країни. Наростання селянських і міських бунтів по всій Центральній Японії після повстання 1837 року, підрив економіки та політичної стабільності можуть пояснити нову спробу сьогунату зміцнити феодальні порядки. Після серії реформ періодів Кеко (1716 - 1735 роки) та Кансей (1787 - 1793 роки) ці заходи бакуфу відомі як реформи років ТЕМП (1830 - 1843 роки). Здійснював введення реформ будинок Мідзуно, після відставки Мацудайра Саданобу фактично керував політикою сьогунату протягом 30 років. У 1834 році енергійний представник цього будинку Мідзуно Тадакуні зайняв пост члена Ради старійшин (родзю), а після смерті сьогуна Іенарі в 1841 році отримав майже необмежені повноваження правителя при новому сьогуна Іеесі (1838 - 1853 роки). Реформи Мідзуно Тадакуні забороняли розкіш, багате прикраса будинків, урочисті святкові ходи, куріння тютюну і багато іншого як руйнівний вдачі та «скромний» спосіб життя. Але найбільший ефект мало дати серйозне обмеження діяльності торгово-лихварського капіталу - указ про розпуск у грудні 1841 монопольних гільдій кабунакама. Однак за тривалий час існування ці організації придбали таку економічну міць і вплив, що сьогунат виявився не в змозі домогтися реформами яких-небудь результатів. Указ про розпуск кабунакама, що означає свободу торгівлі, не тільки не привів до зниження роздутих монополіями цін, але викликав цілком некерований стан ринку. Укази про заборону торгових корпорацій та оптової торгівлі, а також спроба ліквідувати відсотки на борги самурайства у торговців рисом викликали вибух невдоволення з боку торговців і лихварів, саботаж реформ, що Мідзуно Тадакуні у вересні 1342 був змушений піти у відставку. Ліквідація кабунакама була офіційно скасована в 1851 році. Крах третьої спроби реформ, що мали на меті зміцнити феодальний лад, свідчив про подальше ослаблення позицій класу феодалів і неухильне зростання активності буржуазних верств, котрі домоглися знищення феодальних обмежень і отримали таким чином перспективи більш швидкого, ніж раніше, розвитку. Важливе значення у діяльності опозиційних сьогунату сил мало ідеологічне обгрунтування їх виступи. Воно полягало в спробах довести юридичну неспроможність, «незаконність» правління сьогуна, узурпував владу в «законного» правителя - імператора. Ще в середині XVII столітті освічені самураї з числа тодзама-дайме, політично і економічно гноблених діяльністю будинку Токугава, об'єдналися з метою довести «історичними» аргументами неправомірність існування сьогунського режиму. У 1660 році один з освічених представників феодального будинку Мито - Міцукуні, що створив «історичну школу Мито», разом зі своїми учнями і колегами завершив складання «Дайніхонсі» - величезного зборів стародавніх міфів, легендарних і напівлегендарних відомостей, історичних хронік. Публікація різноманітних древніх історико-літературних пам'яток повинна була «документально» підтвердити старовину і безперервність у віках існування імператорської династії, справжність її прав на управління країною і, таким чином, оголити і підкреслити узурпаторської роль сьогунату. Ідеї школи Мито продовжувала так звана національна школа кокугаку. Публікаціями древніх документів, дослідженнями та коментарями до «Кодзікі», «Манйосю», «Ніхонсекі», «Гендзімоноготарі», до обрядовим пісням кагура і молитвам норіто, які мали протівокітайскую спрямованість, вчені цієї школи прагнули показати значущість і вагомість національної спадщини, глибину японської класичної культури. Про величезний обсяг роботи, виконаної кокугаку свідчать праці тільки одного Мотоорі Норінага - він залишив 263 томи завершених робіт, а також величезна кількість есе, щоденників і різних записів. Історична концепція кокугаку виходила з «справжності» міфологічної ери як початку японської історії, а також «божественного» створення Японських островів і особливого «божественного» походження японського імператора і всієї японської нації. Найбільш ясно ця ідея була розвинена в роботах Хірата Ацутане - «Наша земля - батьківщина богів, і всі ми походимо від них». «Унікальність» влади японського імператора одночасно є приводом для кокугаку продемонструвати специфіку та неповторність «японського шляху». У Китаї «звичайна людина випадково стає царем, і цар раптом перетворюється на звичайну людину ...». У Японії, "поки існує земля і небо, поки світить місяць і сонце, протягом незліченної кількості тисяч поколінь, він вічний, державний правитель». Визнання істинності «японського шляху» на противагу китайському, законності і шанування імператора «сонно» на противагу узурпаторської позиції сьогуна стало головною лінією дворянсько-буржуазної ідеології в першій половині XIX століття, що підготувала боротьбу напередодні подій 1867-1868 років. В атмосферу соціальної кризи додатковий «горючий» матеріал внесла посилилася боротьба в феодальному таборі. Могутні князі-тодзама об'єдналися проти будинку Токугава. Їх князівства на південному заході країни (Сацума, Тьосю, Тоса, Хідзен), значно віддалені від Едо, володіли економічної та військової самостійністю. Прапором антітокугавской коаліції став імператор і його оточення. Висунувши завдання відновлення «законної» імператорської влади, князі-тодзама виступали, таким чином, проти узурпатора - сьогуна. Однак антисьогунськая спрямованість коаліції складалася поступово. Відхід значної частини феодалів від підтримки токугавского режиму визначався також невдачами у внутрішній політиці сьогунату, що спиралася на систему регламентацій, і фактичним крахом політики ізоляції. «Закриття» країни консервувало найбільш застійні форми феодальних відносин і призвело до відставання Японії від європейських країн, але не могло припинити розвиток продуктивних сил, товарно-грошових відносин, хоча певною мірою і загальмувало цей процес. За умов внутрішньої кризи всієї феодальної системи токугавского сьогунату почастішали спроби візитів європейських і американських військових кораблів до японських берегів. У 1825 році бакуфу ще продовжувало розсилати старі приписи обстрілювати іноземні судна в разі їх наближення до японських берегів, але вже в 1842 році був виданий указ з вимогою постачати прибувають в японські порти іноземні судна водою і продовольством і лише потім вимагати їх відходу. Також однією з причин, яка підривала владу токугавского сьогунату, була громадянська війна в 1863 - 1867 роках. Дії опозиційних сил включали тепер виступи городян, представників різноманітних шарів складається буржуазії, ронінів, великих бойових загонів самурайства, які боролися не тільки проти бакуфу, а й проти верхівки феодальних князівств. Звернувшись до імператора за «порадою» в момент прибуття в країну ескадри Перрі, сьогун як би пов'язав себе зобов'язанням і надалі консультуватися з двором. Переговори з американцями викликали опір імператора і Куге, але сьогунат, незважаючи на їхню протидію, підписав договір. Це посилило протистояння двох угруповань правлячого табору і об'єднало різні групи дворянської опозиції в активних діях і пропаганді проти сьогунату. Особливу ненависть викликав урядовий діяч Ії Наосуке (1815 - 1860 роки), призначений регентом (Тайро) у травні 1858 року і жорстоко розправляється з опозицією. Незабаром після підписання договору (1858 рік) більше ста самураїв піддалося тюремного ув'язнення, четверо були страчені. Серед них Хасімото Сана (1834 - 1859 роки) і Йошіда Сеин (1830 - 1859 роки) - два утворених самурая, діяльні противники сьогунату, прихильники реформ та реставрації імператорської влади. Фігура Йосіда Сеин після подій 1867 - 1868 років була овіяна легендами, він став національним героєм. Великі політичні діячі вважали його своїм духовним і інтелектуальним наставником. Проте поліцейські розправи не могли зупинити ні тривали селянських повстань, ні масових виступів самурайства. У березні 1860 року Ії Наосуке був убитий самураями з очолював антісегунскую опозицію князівства Міто. Тоді токугавской уряд вирішив змінити тактику - він пішов на угоду з групою вищої придворної бюрократії в Кіото. Це об'єднання воевно-феодального дворянства буси з Куге (своєрідна форма політичного компромісу між сьогуном і рядом впливових дайме) склало угруповання кобугаттай, яка, з одного боку, прагнула зміцнити оплот феодалізму - сьогунат, а з іншого - сприяла проведенню політики бакуфу «вигнання варварів» . Зовні сьогунським чиновники продовжували дотримуватися договори, підтримувати нормальний обіг з іноземцями, в той же час по країні таємно розсилалися директиви населенню готуватися за сигналом виступити проти «іноземних варварів». Це гасло, розрахований на задоволення самурайської опозиції, хоча і залучив значні соціальні сили, але не зміг запобігти виступ тодзама-дайме. У 1862 році князь Сімадзу (південний захід Кюсю, князівство Сацума) на чолі своїх військ увійшов у Кіото з наміром продемонструвати імператору вірнопідданість, а потім рушив на Едо. Це була явна демонстрація незалежності, до того ж Сімадзу зажадав у сьогуна скасування колишніх регламентацій щодо санкінкотай. Сьогунат змушений був відступити, система заручництва була скасована [14, с. 156]. Дайме повинні були бути в столицю не щорічно, а раз на три роки; крім того, вони повинні були залучені до участі у вирішенні найважливіших для країни політичних питань. Маневри сьогунату в політиці по відношенню до іноземців призвели до того, що по всій Японії почалися стихійні й організовані виступи проти представників Заходу. У 1862 році в князівстві Сацума самураї вбили англійця, у червні 1863 році кріпосного зміцнення Сімоносекі в князівстві Тесю відповідно до директиви «шанування імператора, вигнання варварів» обстріляли іноземні судна. Уряду довелося виплатити компенсацію за вбивство англійця, а спроба оголосити рішення про закриття портів для іноземців була зустрінута руйнівної бомбардуванням Кагосіма - столиці князівства Сацума. Самурайські війська Сімадзу, все ще тримали в повному підпорядкуванні зайняту в 1862 році імператорську столицю Кіото, спішно вирушили на південь, в Сацума, щоб вступити в боротьбу з англійцями. У Кіото залишилося самурайство з Тьосю. Значну частину цих військових сил становили самураї нижчих рангів, Ронін, що примикали до них озброєні загони городян (кіхейтай). Соціальний склад визначав їх дії - виступи були не тільки проти сьогунату, але все частіше проти імущих класів: феодалів, торговців, лихварів та інших привілейованих представників міського населення - прихильників кобугаттай. Боячись руху низів набагато більше, ніж бунтівних феодалів, сьогунат спробував домовитися з іноземцями, залагодити конфлікт між англійцями і Сацума і отримати допомогу в ліквідації критичної ситуації в Кіото. Використовуючи допомогу військ феодального будинку Сімадзу, який на цей раз пішов з сьогуном на угоду, а також підтримку французів, які надали зброю та інструкторів, які навчають урядові війська, бакуфу змусило самураїв з Тьосю та інші озброєні загони покинути Кіото. Однак відступили загони кіхейтай знайшли підкріплення в Тьосю та інших князівствах і знову рушили на Кіото. 19 серпня 1864года в жорстокому бою вони зазнали поразки від сьогунським військ. Отримавши наказ від імператора організувати каральну експедицію проти Тьосю і спираючись на кобугаттай, представники дому Токугава розгромили сили дворянсько-буржуазної опозиції. Додатковим ударом по опозиційному руху стали спільні дії іноземних держав. 4-5 вересня 1864 об'єднаний флот Англії, США, Франції і Голландії піддав нищівній бомбардуванню Сімоносекі (Тесю). Розширення громадянської війни з все зростаючою активністю нижчих верств населення викликало занепокоєння держав і визначило тактику, що відображала їх суперництво в країні. Англія все більш виразно підтримувала антісегунскую коаліцію, Франція, як і раніше орієнтувалася на сьогунат. Однак, незважаючи на ланцюг невдач, в 1865 році пожвавилася діяльність радикальної частини дворянсько-буржуазної опозиції, представленої Сацумськоє керівниками - Окубо Тосіміті, Сайго Такаморі. Посилився вплив керівників кіхейтай в Тьосю Іто Хіробумі (1841 - 1909 роки) та Такасугі Сінсаку (1839 - 1867 роки), освічених дворян, які побували за кордоном і тих, що повірили в необхідність якнайшвидшої перебудови суспільного життя і економіки Японії з урахуванням досягнень західної культури і техніки. Організація другого каральної експедиції проти Тьосю, оголошеної бакуфу в травні 1865 року, затягнулася, князівство Сацума, на допомогу якого розраховував сьогунат, відмовилося брати в ній участь, і навіть фудайдайме всіляко намагалися уникнути посилки своїх військ. Фактично підготовка експедиції призвела до згуртування і зміцнення дворянсько-буржуазної опозиції. З часу поразки сьогунським сполук у липні 1866 року у війні з Тьосю вимога «Тобако!» - «Геть бакуфу!» Стає центральним гаслом і стрижнем всього руху. Антисьогунськая коаліція чотирьох південно-західних князівств - Тесю, Сацума, Тоса і Хідзен - отримала значну фінансову підтримку від кількох банківських будинків, в тому числі будинки Міцуї. Верховенство в антісегунской русі все більш активно переходило до рядового, радикально налаштованого самурайству. Вимога ліквідації сьогунату як винуватця нав'язаних Японії нерівноправних договорів, так само як і заклик «Геть варварів!», Набувало в очах представників широких міських і селянських мас патріотичний і прогресивний сенс. 60-і роки стали часом наростання загального політичної кризи рух опозиції проходило на тлі безперервних антифеодальних селянських повстань і виступів городян. З 1860 по 1867 роки селянських повстань було приблизно в два рази більше, ніж у попередні 50-і роки. Масові селянські виступи, які паралізували всю центральну частину о-ва Хонсю, пройшли в провінціях Сецу, Синано, Кодзуке, Етіго, Івамі, Мусасі, Каваті, Бінго та інших провінціях. Причиною виступів було підвищення цін на рис. Нерідко повсталі селяни об'єднувалися з міською біднотою, як це сталося, наприклад, в Хього і Тітібу. Міські повстання охопили прилеглі території Хього, Осака, Едо і Тітібу. Антифеодальні руху нерідко носили і напіврелігійний форму, наприклад масові заворушення, відомі під скороченою назвою «Ее дзя най ка?» У серпні 1867 року в Центральній Японії - традиційному районі храмового паломництва - поширилася чутка, що в Нагоя сталося диво: над храмом з неба спустилися амулети, що тлумачилося як подія, що сповіщає великі зміни. У Нагоя з усієї Центральної Японії ринули натовпи народу, стихійно почали виникати ходи, танці, під час яких співалася пісня, що висміює існуючі норми моралі, з постійним рефреном «Ее дзя най ка?» («Хіба так не краще?"). Натовпи народу вривалися в будинки багатіїв, відкривали рисові склади, ділили рис і майно. Рух паломників «Ее дзя най ка?», Хоча і не було організованим, але охопило 2 / 3 країни і було продовженням селянських повстань і міських бунтів. В умовах загострення обстановки і явного ослаблення позицій сьогунату західні держави восени 1865 року зажадали негайного відкриття передбачених договором 1858 Хього і Осака, а також перегляду митних тарифів. Сьогун повністю прийняв вимоги іноземців і домігся їх ратифікації імператорським двором. У 1866 році помер сьогун Іемоті і до влади прийшов Кейко (Хітоцубасі), останній сьогун Токугава. Угруповання південних князівств, об'єднана гаслом «Тобако», посунула війська до Кіото. На початку 1867 року помер імператор Komei, і це також зіграло важливу роль у подальшому ослабленні позицій сьогунату - Комей був найбільшою фігурою кобугаттай і підтримував угоду з сьогунатом. Його наступник, чотирнадцятирічний Муцухито, природно, не міг виступити серйозним супротивником цієї політики. Скориставшись слабкістю його позицій, лідери дворянсько-буржуазного блоку пред'явили сьогуну меморандум, складений від імені нового імператора, з вимогою негайно «повернути» влада «законному правителю». У жовтні 1867 року меморандум був вручений сьогуну Кейко. Кейко, бачачи рішучість глав опозиції і військову силу противника, погодився з пред'явленими вимогами. Але формальна відмова від влади був простим прикриттям: Кейко, що зберіг владу в Центральній і Північній Японії, активно готувався до боротьби. Однак у битвах при Фусімі і Тоба в околицях Кіото з антісегункой коаліцією в січні 1868 року він зазнав поразки і втік у свою резиденцію - замок Едо. Війська південних феодалів, що наступали як урядові (сьогун був оголошений бунтівником), швидко рухалися до столиці. 3 травня 1868 Кейко без бою здав едоскій замок, однак остаточно панування будинку Токугава було зломлено лише в тривалій громадянській війні, що охопила три чверті території країни. Даймьо деяких феодальних князівств в Канто, а також північної частини Хонсю відмовилися підкоритися новому уряду і почали опір. На Південному узбережжі Хоккайдо, куди відплив нескорений флот сьогуна, адміралом Еномото Момосе була проголошена «дворянська республіка». У травні 1869 року після запеклих боїв на Хоккайдо було зламано опір останнього оплоту захисників сьогунату і остаточно ліквідовано панування феодального будинку Токугава.

3.2 Початок іноземного проникнення в країну

З 1624 року Японія стала «ізольованою» країною від зовнішнього світу. У цьому році був заборонений в'їзд і проживання в Японії іспанців, а в 1638 році були вигнані і португальці. У 1633 - 1636 роках були видані укази про заборону японцям покидати країну, а японцям, які живуть за її межами, було заборонено під страхом смертної кари повертатися до Японії. У 1639 році було наказано всім іноземцям, що жив в Японії, переселитися на острів Десіма (в районі Нагасакі). У 1639 році португальським судам було заборонено наближатися до японських берегів і остаточно заборонено сповідування християнства в Японії. Основна причина ізоляції країни полягала у прагненні токугавской влади захистити країну від іноземного впливу. Самоізоляція Японії мала також метою захистити себе таким шляхом від загарбницьких прагнень європейських держав, в першу чергу Португалії та особливо Іспанії, яка незадовго до цього захопила Філіппіни і перетворила їх на свою колонію. Відому роль зіграло також прагнення японців захистити свою національну культуру. Але найближчій і безпосередньою причиною закриття країни була боязнь бакуфу, що тодзама - дайме в Західній і Південно-Західної Японії, серед яких було багато християн, що вели велику і вигідну торгівлю з португальцями та іспанцями, стануть настільки сильними, що зможуть вступити в боротьбу з сьогуном , спираючись на матеріальну і військову допомогу християнських держав. Тривала ізоляція Японії від зовнішнього світу ніколи не була повною. Регулярні, хоча й суворо регламентовані сьогунатом зв'язки підтримувалися з голландськими та китайськими купцями. Торгівля повністю монополізувала чиновниками бакуфу. У той же час сьогунським будинок і імператорська оточення регулярно відправляли забезпечені особливими дозволами на плавання за межами країни кораблі для торгівлі в країнах Південно-Східної Азії (Ганні, Сіам). Сьогунат через самураїв, які вивчали мову іноземців, а з 50-х років ХІХ століття через штат чиновників, які знали голландську мову і переводили матеріали, книги, які регулярно привозили голландські кораблі, отримував відомості про західному світі. З початку XVIII століття до Японії доходять відомості про вихід сусідній Росії на береги Тихого океану та її активної діяльності з освоєння цього району. Перші десятиліття XVIII століття, коли Японія вступила в смугу тривалої ізоляції та її мешканцям було заборонено здійснювати далекі плавання, стали саме часом, коли росіяни в процесі приєднання Східному Сибіру до російських володінь вийшли до Охотського моря. У ході обстеження північно-західній частині Тихого океану російські мореплавці в 1732 році висадилися на Американському континенті; тривали також пошуки шляхів до Японії. У червні 1739 експедиція М. Шпанберга і В. Вальтона вперше підійшла до Північно-східного узбережжя о-ви Хонсю і потім висадилася на Східному узбережжі о-ви Едзо (Хоккайдо). Незважаючи на дружні контакти з місцевим населенням, експедиціям встановити торговельні відносини з Японією не вдалося. Бакуфу підтвердило своє неухильне дотримання політики ізоляції випуском нової інструкції про насильницькі заходи щодо іноземних кораблів (1739 рік). Економічний розвиток далекосхідних володінь Росії, їх господарська діяльність сприяли продовженню досліджень Охотського моря і північно-західній частині Тихоокеанського басейну. У 1742 році А. Шельтінг уточнив острівне положення Сахаліну. Останній був зображений островом у складеній в 1745 році першої наукової карті Східної Азії, що увійшла до «Академічний атлас Росії». Пріоритет відкриття і вивчення Сахаліну і Курильських островів належить російським дослідникам, з першої половини XVII століття здійснювала планомірне, систематичне їх обстеження і заселення. У другій половині XVIII століття російські поселення існували на островах Парамушир, Шумшу, Симушир, Уруп і Ітуруп. У ці ж роки було проведено більше сорока експедицій на Алеутські острови і Аляску. Створена в 1799 році Російсько-Американська торгова компанія успадкувала від діючої раніше компанії купців Шелехова і Голікова великі обстежені території, де були російські поселення (Курильські острови, Сахалін, Алеутські острови, Західне узбережжя Північної Америки від Аляски до Каліфорнії). Спроби дослідження островів Південно-Курильської гряди з боку Японії ставляться до значно більш пізнього періоду (80-ті роки XVIII століття) і виглядають на тлі російських досліджень XVII-XVIII століть одиничними. Найбільш відомий японський географ і дослідник Могамі Токунай був першим зі своїх співвітчизників, які досягли островів Ітуруп і Уруп в 1786 році. Але, висаджуючи в кінці XVIII початку XIX століття на Курильських островах, японці ламали прикордонні знаки, витісняли російських поселенців, застосовуючи погрози і силу. Російський уряд прагнуло налагодити контакти з тихоокеанським сусідом. У 1792 - 1793 роках з метою встановлення з Японією офіційних торговельних відносин була відправлена експедиція О. Лаксмана. Хоча перебування росіян було обмежено островом Едзо, Лаксман був прийнятий як офіційний представник і одержав письмовий дозвіл на прибуття в Нагасакі одного російського корабля на рік. Це було значним успіхом - вперше за всі роки «закриття» країни росіяни отримали права, однакові з голландцями, монополізувати торгівлю з Японією. Однак російський уряд протягом дванадцяти років не скористалося дозволом на торгівлю. Прибулому в Нагасакі восени 1804 року посольство Н. П. Резанова (разом з першої російської кругосвітньої експедицією Крузенштерна) було відмовлено навіть у переговорах. Невдача спіткала і наступні російські експедиції 1806-1807 років. Причиною цього була урядова політика по відношенню до іноземців. Крім того, посилилися агресивні дії японських чиновників і купців, які захопили в ці роки рибальські ділянки на Кунашире і перетворили острів у базу постійних набігів на російські поселення на Южно-Курильських островах. Місцевий айіское населення було обкладено податками, збір яких проводився японцями з особливою жорстокістю і не раз приводив до сутичок між тубільцями і купцями. У 1789 році спалахнуло повстання айнів на Кунашире, було вбито більше 70 японців, опір місцевого населення вдалося придушити лише завдяки військової допомоги феодального князівства Мацумае, що відправив на Кунашир 30 суден. Восени 1806 року з метою обстеження і зміцнення російських поселень на Курилах і Сахаліні, а також постачання їх продовольством була відправлена експедиція лейтенанта М. А. Хвостова і мічмана Г. І. Давидова. Вони намагалися відновити прикордонні знаки на островах, звільнити айнів від японської кабальної залежності. Це призвело до конфлікту з японцями. За самовільне порушення урядових інструкцій про суто мирному розвитку взаємин з тихоокеанським сусідом проти Хвостова і Давидова було порушено слідство комісією військового суду. В якості покарання їм анулювали нагороди за проявлені у війні зі Швецією хоробрість і мужність. Невдалою була й експедиція капітан-лейтенанта В. М. Головніна з метою обстеження Шантарські і Курильських островів. 11 липня 1811 на Південному узбережжі Кунашира він з групою російських моряків був підступно захоплений японцями і пробув в японському полоні на острові Едзо більше двох років. Токугавской уряд продовжував наполегливо зберігати і навіть посилювати систему загороджувальних заходів, що підтримують режим ізоляції. Будь-яке нововведення розглядалося ним як загроза стабільності існуючого феодального порядку. 40-ті роки XIX століття були відзначені активною боротьбою Англії за захоплення колоніальних позицій у Китаї. Для США Далекий Схід представляв також значний інтерес як величезний потенційний ринок, складовими частинами якого були Японія і Китай. У 1845 році конгрес надав повноваження президенту США на встановлення торгових відносин з Японією. Після декількох невдалих спроб почати переговори з японцями була споряджена військова експедиція до Японії. 8 липня 1853 в бухту Урага на південь від столиці увійшла ескадра коммодора Перрі, кораблі загрозливо направили гармати на берег. Перрі відмовився перенести переговори в Нагасакі і передав сьогуну лист від президента, а також моделі машин останнього американського виробництва. Очевидна військова демонстрація поєднувалася з обіцянкою почекати відповіді до весни 1854 року, коли американські кораблі повернуться до Японії після візиту в китайські порти. Поява «чорної ескадри» (парові кораблі залишали при русі шлейф чорного диму) викликало страшну паніку в містах і селах. Сьогунат, порушивши встановлену ним самим традицію, запросив у імператорського дому рада з приводу ситуації, що склалася. У розгубленості уряд навіть звернувся до голландців за консультацією і з проханням допомогти в організації оборони Едо. Однак чиновники бакуфу розуміли, що в подібних обставинах важко розраховувати на успіх в організації збройної відсічі, навіть з використанням голландського зброї. Було вирішено під прикриттям тривалих переговорів з американцями уникати конкретної відповіді на вимогу США відкрити країну. Однак прибуття коммодора Перрі в лютому 1854 року в бухту Урага зовсім змінило ситуацію. Дев'ять військових кораблів, оснащених 250 гарматами, команда з 1800 осіб, вимоги Перрі, супроводжувані погрозами викликати в Едо весь американський флот, нарешті, висадка 500 військових моряків на берег під час переговорів показали сьогунату як можливість військової інтервенції, так і всю серйозність планів заокеанської держави щодо Японії. 31 березня 1854 в Канагава (Йокогама) був підписаний перший японо-американський договір. Американські кораблі отримали право заходу в порти Сімода (півострів Ідзу) і Хакодате, де на гроші або в обмін на товари за посередництвом сьогунським чиновників могли набувати продовольство, воду, вугілля та інші товари. Договір, підписаний в Канагава, не був торгівельною угодою, і американці наполягали на укладенні ще одного за зразком американо-китайського договору 1844 року. 14 жовтня 1854 був підписаний англо-японський договір, що повторює основні положення Канагавского. Майже одночасно з ескадрою Перрі - 21 серпня 1853 року в Нагасакі прибула російська місія на чолі з віце-адміралом Путятін. Вона мала директиву тільки мирним шляхом домагатися встановлення торговельних відносин, а також визнання російськими володіннями Сахаліну, що був частиною Приамурського краю, і Курильських островів. Переговори, які сьогунський уряд всіляко затягувало, не привели до укладення договору. Не вдалося Путятін домовитися і з Перрі - він ухилився від контактів, явно прагнучи укласти перший договір з Японією і отримати максимум привілеїв. Розпочата російсько-турецька війна і виникла загроза нападу англо-французької ескадри на Петропавловськ та російське Примор'я змусили Путятіна вийти з Нагасакі і відплисти на північ. Договір між Росією і Японією був підписаний 7 лютого 1855 року в Сімода, Кордон була проведена між островами Уруп і Ітуруп, однак питання про Сахалін залишилося невирішеним, острів залишався у спільному володінні обох країн. Відповідно до договорів, підписаних із Англією і Росією, для кораблів цих країн відкривався порт Нагасакі. США і Англія не були задоволені укладеними з Японією договорами. Договори, нав'язані Китаю, були побудовані на основі режиму нерівноправності - цей принцип вони хотіли використати у договірних відносинах і з Японією. Однак першою країною, що доповнив умови укладених Японією з західними країнами договорів з метою отримання нових привілеїв, стала Голландія. Підписані в 1856-1857 роках два голландсько-японських договору оформили встановлення консульської юрисдикції для голландців, введення мит у розмірі 35% від вартості товару, відкриття для торгівлі порту Нагасакі. Але зразком для всіх наступних угод із західними країнами став американо-японський договір 1858 нерівноправний і принизливий для Японії. Він був укладений після майже дворічних переговорів, які вів у Сімода перший генеральний консул США Гарріс. Договір передбачав свободу торгівлі, встановлював консульську юрисдикцію і право постійного проживання американців на основі створення особливих екстериторіальних поселень для іноземців у портах та містах, відкритих або в найближчі роки підлягають відкриття (Хакодате, Сімода, Канагава (Йокогама), Нагасакі, Ніїгата, Хього (Коба ), Осака, Едо). Шкала митних зборів мала мінімальний рівень 5% і максимальний 35% - залежно від товару. Але головним було те, що Японія, підписавши цей договір, втратила право митної автономії і не могла протестувати проти зниженого імпортного тарифу. Цей договір про «дружбу і торгівлю» передбачав посередництво США в конфліктній ситуації Японії з будь-якої західної державою, він включав статтю про право Японії закуповувати американську зброю і запрошувати військових фахівців із США. 7 серпня 1858 в Едо був підписаний договір про торгівлю і мореплавання між Росією і Японією, що діяв до 1895 року. Торговий договір забезпечив російським право екстериторіальності, найбільшого сприяння та інші привілеї. Однак російсько-японський трактат не мав статей про посередництво і про надання Японії судів і озброєнь, що підкреслювало давню російську позицію нейтралітету і невтручання у внутрішні справи свого сусіда. Царська Росія, що прагнула до далекосхідним ринків і отримала ті ж привілеї, що й інші країни, фактично не скористалася ними через свою економічної відсталості, суперництва США, Англії і Франції, а також наполегливої позиції Японії, що не бажала визнавати історичні права Росії на Курильські острови і Південний Сахалін. Ціла серія так званих ансейскіх договорів, укладених Японією з західними країнами в 1854 - 1858 роках (японо-американські - 31 березня 1854 року, 29 липня 1858; голландсько-японські - 30 січня 1856 року, 1858; англо-японські - 14 жовтня 1854; 26 серпня 1858; франко-японський - 9 жовтня 1858; російсько-японські - 7 лютого 1855 року, 19 серпня 1858), завершили тривалу ізоляцію країни і в той же час стали кордоном нового періоду - перетворення її в залежне держава. Підписання японо-американського договору 1858 призвело до посилення політичного бродіння в країні і розколу у правлячій угрупованню. У перші роки після відкриття країни (1854-1859 роки) опозиційні уряду сили формувалися і охоплювали головним чином різноманітні (починаючи від дайме і закінчуючи служивим самурайства) шари правлячого класу. Укладення договору стало поштовхом до розширення соціальної бази та активізації всього руху. Таким чином, простий народ і так був під сильним гнітом сьогунату, а підписання кабальних договорів ще більше посилило їх становище. Угода сьогуна на «кабальні» договору ще сильніше налаштувало населення Японії проти політики сьогуна. Як наслідок цього почали спалахувати невдоволення, бунти, повстання. Народ думав, що імператор не допустив би такої політики і країна як і раніше була б «закритою» для іноземного проникнення. Внутрішню боротьбу різнорідних соціальних сил посилила розгорнулася відразу після революції класова боротьба в місті і на селі. Для нижчих шарів суспільства зміна влади не принесла відчутного ослаблення економічного гніту. Якщо в 1866 р. в країні було 17 великих селянських виступів, то через рік - 48. У 1870 - 31, в 1873 - 36. У повстаннях брало участь десятки, а іноді сотні тисяч людей Поряд з антифеодальними вимогами. Ліквідація феодального сепаратизму і завершення державного об'єднання країни сприяли знищення феодальних князівств і створення замість них у 1870-1872 рр.. префектур. Створення нової адміністративної системи, які знищили панування феодальних князів, було здійснено у відповідності з інтересами розвитку капіталістичної економіки. У березні 1872 р. була перетворена колишня соціальна структура. Було засновано три нових станових поділу суспільства: вища дворянство (кадзоку); середнє дворянство (сидзоку) - куди увійшло низове самурайство; простий народ (хеймін) - все інше населення. На цьому етапі фактично самурайство не втратило свого привілейованого становища. Кадри чиновництва поповнювалися переважно з самураїв. Склалася традиція, що на вищі державні пости, керівництво армією і флотом висувалися вихідці з опозиційного дворянства південно-західних князівств. У 1872 р. була введена загальна військова повинність, яка завдала удару по монополії дворянства у військовій області. У 1873 р. в Токіо була відкрита військова академія, яка готує під керівництвом французьких інструкторів кадри для командного складу армії. Англійські інструктора викладали у військово-морської академії та військово-морському училищі. Найбільш значним заходом уряду було проведення аграрної реформи в 1872 - 1873 рр.. Сприяючи розвитку капіталістичного підприємництва на селі, уряд прагнув зміцнити становище нових поміщиків і багатих селян, що мали у фактичному користуванні закладені бідняками земельні ділянки. Власниками землі були оголошені ті, хто володів нею на момент проведення реформи. У 1872 р. була офіційно дозволена купівля-продаж землі. Прогресивне значення реформи полягало в тому, що вона ліквідувала земельну монополію феодального класу і вводила буржуазний принцип приватної власності на землю. У той же час бідне селянство - спадкові держателі земельних наділів - тепер часто не могли їх зберегти з-а обтяжливості боргів. Багато селян, придбавши землю, невдовзі втрачали її, закладаючи або продаючи поміщику або сільської верхівці. Обезземеливанию селянина після реформи 1873 сприяло прийняття в 1873 р. закону про зміну земельного податку. Численні феодальні податі і повинності були замінені єдиним податків у розмірі 3% високої ринкової ціни даної ділянки. Новий податок зовсім не був пов'язаний з рівнем врожаю і виплачувався тільки в грошовій формі. У кінцевому підсумку цей податок становив приблизно 50% валового доходу селянського двору, що знову штовхало його на нові борги і втрату своєї земельної ділянки. Надходження земельного податку становили майже 80% державного бюджету країни. У результаті половинчастою земельної реформи було збережено поміщицьке землеволодіння і не склалися умови для формування селянських самостійних господарств капіталістичного типу. 80-і рр.. стали для Японії періодом швидкого промислового розвитку. У перші десятиліття після революції виникло близько 500 промислових підприємств. Діяльність державних підприємств відігравала важливу роль у розвитку капіталістичної промисловості. Однак уряд вирішив перейти до політики заохочення приватнокапіталістичної промисловості та передачу державних підприємств приватним особам. З осені 1880 уряд став передавати або передавати в оренду привілейованим представникам буржуазії і вихідцям з вищого дворянства, нерідко урядовим постачальникам і кредиторам так звані зразкові підприємства. Серед них були відомі фірми - Міцуї, Міцубісі, Фурукава, Ясуда, Асано, Кавасакі та ін Уряд продало причому на досить вигідних умовах мідні рудники, найбільший в країні суднобудівний завод у Нагасакі, срібні рудники Ікуно і вугільні шахти на Хоккайдо - фірмі Міцубісі . Протекціоністська політика уряду фактично здійснювала для представників молодої японської промисловості первісне нагромадження капіталу за рахунок податкових надходжень, 80% яких становив поземельний податок. Одночасно уряд захищав японське молоде капіталістичне виробництво від вторгнення іноземних товарів, конкуренція з якими була б для них згубна. Результатом такої протекціоністської політики стало нерівномірне і однобокий розвиток промисловості, з переважанням легкої, головним чином текстильної. Промислова буржуазія, що отримала в своє розпорядження «зразкові підприємства» була зацікавлена і в подальшій участі держави у витратах виробництва. Таким чином, виникала тісний зв'язок японської буржуазії з монархічними колами. Одночасно зміцнювався союз японських поміщиків-феодалів і капіталістів. Уряд субсидіювала розвиток підприємств, перш за все працюють на армію і флот, а також сприяло розвитку засобів транспорту і зв'язку. Майже виключно за рахунок державних коштів починає швидко рости залізничне будівництво. У 1872 р. була побудована перша залізниця гілка Токіо - Йокогама, а вже до 1890 р. протяжність доріг досягла 2190 км. Незважаючи на швидкі темпи формування промислової бази, за загальним рівнем розвитку Японія значно залишила від розвинених капіталістичних країн Заходу. У цілому в промисловості переважали дрібні і найдрібніші підприємства. Промисловий пролетаріат в 1890 р. становив 346 тис. - менше 1% населення країни. Економічна відсталість відбивала і зовнішня торгівля країни, для якої були характерні вивезення сільгосп продуктів та ввезення готових виробів. Постійна орієнтація на зовнішні ринки сировини внаслідок слабкості власної сировинної бази, а також обмежена ємність внутрішнього ринку стали основою для розробки агресивних зовнішньополітичних планів правлячих кіл Японії. Ще однією причиною досить виразною агресивності Японії було те, що передані буржуазії підприємства в переважній більшості працювали військове замовлення, і їх нормальне функціонування передбачало озброєння Японії і агресивна зовнішня політика. Зміцнення економічних позицій буржуазії в країні призвело активізації її політичної діяльності. Одним з проявів цього було опозиційний рух за прийняття конституції, назване «Дзію мінкен ундо» - «Рух за свободу і народні права». Активну позицію в цьому русі займало обуржуазилася дворянство, яке вимагало скликання парламенту і скасування нерівноправних договорів. Проте найбільше занепокоєння урядових кіл викликало участь в русі демократичних верств населення _ дрібної буржуазії міста і села, інтелігенції та пролетаріату. Рух з часом набувало все більш радикальний характер і в середині 80-х рр.. навіть вилилося в деяких районах країни в збройні виступи, жорстоко пригнічені уряд. У такій напруженій політичній обстановці в країні стали виникати перші політичні партії. У 1881 р. була створена партія Ріккен дзюіто (Конституційна ліберальна партія. Партія дрібних і середніх ліберальних поміщиків. У 1882 р. виникла партія Кайсинто (Партія реформ). Її програма передбачала зміцнення позицій великої буржуазії, скасування нерівноправних договорів та проведення грошової реформи, а також вихід японських капіталістів на зовнішні ринки. Партія була тісно пов'язана з фірмою "Мітсубіші", яка представляла інтереси великої торгової та фінансової буржуазії. Розширення руху «за народні права» змусило уряд послати за кордон урядову місію для ознайомлення з конституційною практикою європейських країн і США. Найбільш прийнятним для Японії зразком, на думку комісії, був прусський парламент і в 1889 р. в Японії була прийнята Конституція, багато в чому відтворювала конституцію Бісмарка. Конституція зміцнювала монархічний лад. Вона проголошувала особу імператора «священною і недоторканною», Надавала імператору необмежені права глави держав - оголошення війни їм укладення миру, укладення договорів, видання законів, скликання і розпуск парламенту. Парламент складався з палати перів і палати представників. Верхня палата складалася з членів імператорського прізвища, титулованої аристократії та осіб, призначених імператором. Будівництво військових підприємств і перш за все будівництво військово-морського флоту свідчило про активно йде в країні підготовці до загарбницьких воєн. Найбільш близьким об'єктом для агресії була Корея. Підготовку до захоплення Корейського півострова японське уряд мав намір здійснити, домовившись з Росією про її нейтралітет. Однак ці пропозиції Росією були відкинуті. У 1875 р. було укладено російсько-японська угода - о. Сахалін, державна приналежність якого до цього часу не була визначена в міжнародно-правовому порядку повністю відійшов до Росії, яка в обмін передала Японії Курильські острови, безперечно були російським володінням. Одночасно чинився тиск на Китай. У 1885 р. відбулося підписання японо-китайського договору в Тяньцзіні, за яким обидві сторони зобов'язувалися не вводити війська в Корею, формально перебувала од китайським суверенітетом, без взаємного узгодження. Що почалося в 1893 р. у Кореї масовий селянський рух Тонхак і введення китайських військ для його придушення було використано Японією як привід для висадки своїх військових з'єднань на Корейському півострові. Звинувативши Китай у порушенні договору, японці окупували найважливіші стратегічні пункти країни. Створене при безпосередній участі японців нове корейський уряд проголосило незалежність Кореї від Китаю і відразу ж звернулися до Японії «за допомогою». 25 липня 1894 без оголошення війни японськими кораблями був потоплений англійська транспорт, який перевозив китайських солдатів, і японська армія вторглася до Кореї. Майже відразу військові дії були перенесені на територію Китаю. 17 квітня 1895 був підписаний мирний договір, за яким Китай визнавав незалежність Кореї; передавав Японії острів Тайвань і півострів Ляодун; виплату Японії великою контрибуції. Японо-китайська війна стала важливим рубежем у розвитку Японії. З 1894 по 1899 р. майже втричі збільшилися суми капіталовкладень в японську промисловість. Надзвичайно розширився обсяг зовнішньої торгівлі. Війна перетворила Японію з країни, яка представляла собою об'єкт для колоніальної експансії в країну, яка починала таку експансію по відношенню до інших країн. Все це перетворювало Японію в суперника провідних капіталістичних держав того часу. Одночасно з цим у регіоні йшло подальше нарощування російського впливу. У 1896 р. було підписано російсько-китайське угоду про будівництво Китайсько-Східної залізниці (КВЖД), а в 1897 р. Росія отримала в оренду, надісланий перед цим японцями Порт-Артур. Тим часом внаслідок зростання міжімперіалістичних протиріч обстановка на Далекому Сході ставала все більш напруженою. Будівництво Росією КВЖД і оренда Порт-Артура викликали вороже ставлення до цього питання Англії та США і фактично вони почали підштовхувати Японію до війни з Росією.

3.3 Революція Мейдзі

Радянська історіографія, ретельно і об'єктивно дослідивши питання про характер і значення Мейдзі, про передумови і класової сутності цих подій, розглядає їх як незавершену буржуазну революцію. Радянські історіографи писали: «Мейдзі відрізняється певним історичним своєрідністю. На відміну від англійської буржуазної революції XVII століття і французької революції кінця XVIII століття, коли в надрах феодальної формації цих країн сформувався капіталістичний уклад, в Японії буржуазія не стала найбільшою економічною та політичною силою, яка готова піти на революційну перебудову суспільства. Буржуазна за своїм змістом революція була здійснена нижчим самурайства, радикальним крилом дворянства, прогресивної самурайської інтелігенцією, а буржуазія нездатна очолити рух за ліквідацію феодального панування, увійшла до союзу з феодалами і правлячим блоком ». Буржуазна революція 1867-1868 рр.. («Реставрація Мейдзі») відкрила нову історичну смугу в житті Японії. Сильні феодальні пережитки ще збереглися, проте ліквідація феодальної роздробленості, знищення великого феодального землеволодіння, скасування станової нерівності, легалізація угод на землю, заохочення підприємництва створювали необхідні умови для порівняно швидкого розвитку капіталізму. Буржуазні японські і західні історики вбачають головний зміст цієї події і відновлення влади імператора, тобто ігнорують соціально-економічну сутність «Мейдзі Ісин». Багато прогресивні історики Японії та інших країн оцінюють події кінця 60-х - початку 70-х років XIX століття в Японії як незавершену буржуазну революцію, як історичний рубіж, що відокремлює феодальну Японію від капіталістичної. Мейдзі - исин (буквально «реставрація Мейдзі») - у вузькому сенсі - політичний переворот і громадянська війна 1867-1868 років, що завершилися поваленням влади сьогунів з феодального будинку Токугава і відновленням влади імператора. У широкому сенсі - буржуазна революція, результатом якої стала ліквідація феодального ладу і створення в Японії централізованого буржуазної держави. Події Мейдзі - исин були викликані загостренням протиріч феодалізму в результаті розвитку товарно-грошових відносин, піднесення народного руху в місті і на селі та посилення сепаратизму власників князівств. Криза загострилася з укладенням нерівноправних Ансейскіх договорів і спробами іноземних держав нав'язати Японії режим капітуляцій. Особливістю даної революції було те, що новий уряд не було створено самою буржуазією. У цей уряд увійшли представники прізвища, придворна знать (Куге), дайме і найбільш впливові самураї південно-західних князівств Сацума, Тьосю, Хідзен, Тоса, які зіграли важливу роль у поваленні сьогунату. У кінці 1866 - початку 1867 років селянські виступи набули особливо широкого розмаху. Деякі міста відмовлялися коритися сегунской адміністрації. Велике купецтво все менше вважалося з владою урядових чиновників і домагалося більшої самостійності. Тільки в Едо, у столиці, буржуазія намагалася врятувати сьогуна, тому що багато великих фірми фінансували уряд і не були зацікавлені в його банкрутство. Після смерті імператора Комей в 1867 році на престол зійшов 15-річний Муцухито. Скориставшись цим, лідери антісегунской коаліції склали меморандум від імені нового імператора з вимогою до сьогуну негайно повернути владу імператору і відзвітувати у своїх злочинах. Цей меморандум в жовтні 1867 року був вручений сьогуну Кайко князем Тоса. Враховуючи великі сили своїх супротивників, сьогун формально погодився з вимогами меморандуму, але став активно готуватися до боротьби. Опозиція також готувалася до збройної сутички. Військові сили 5 князівств об'єдналися в сильну армію, але і сьогуну вдалося зібрати війська і рушити їх на Кіото. У битвах при Фусіме і Тоба в січні 1868 року сьогун зазнав поразки і втік до Едо. У травні 1868 року сьогун без бою здався урядовим військам і виїхав у свій родовий маєток. Однак військові дії проти прихильників Токугава тривали. У жовтні зазнали поразки прихильники сьогуна на острові Хонсю, навесні 1869 урядовий флот і війська розбили військові сили, що сконцентрувалися на острові Хоккайдо. Сьогунат припинив своє існування. Події цих років залишилися в японській історії як революція «Мейдзі». Ця назва пов'язана з тим, що офіційне найменування царювання імператора Муцухито було визначено як Мейдзі, що буквально означає «освічене правління». Прийшов на зміну Токугава новий політичний режим виявився в скрутному становищі. На чолі імператорського уряду стояли дві людини, яких можна охарактеризувати як яскравих представників обуржуазненого дворянства: Окубо Тосіміті і Кідо Такамаса. Обидва вони були за походженням самураями нижчого рангу і по родинних зв'язках близькі торгової буржуазії [29, с. 51]. Основною метою цих перших лідерів нового уряду стала ліквідація політичної роздробленості Японії, запозичення сучасної військової техніки та адміністративної структури у Заходу, але при цьому збереження привілеїв дворянства. Однак скільки-небудь швидке здійснення цієї навіть досить обмеженою програми реформ також було пов'язане з великими труднощами. Сили, повалили сьогунат Токугава, відрізнялися різнорідністю і являли собою конгломерат різних і часто протилежних за своїми інтересами класів. Проти Токугава виступали, в основному, три сили: 1) селянство, яке боролося проти феодального ладу; 2) слабка і ще неорганізована буржуазія, яка виступала майже цілком під дворянським плащем рядових самураїв, які захищали їхні інтереси; 3) феодальна знати - політичні суперники Токугава. Коаліційні війська представляли собою тимчасовий блок другий і третій з зазначених вище антітокугавскіх сил. Проте перемога цих військ була цілком обумовлена наявністю самостійно діяла першої революційної сили - селянства. Скинув сьогунат коаліційний блок був тимчасовим блоком буржуазії і феодальних князів. Після перемоги в цьому неміцному об'єднанні почалася внутрішня боротьба, що відбувалася на тлі не припинилися селянських заворушень. Селяни не відчули ніяких змін від заміни сьогуна Кейко на імператора Мейдзі, і продовжувало боротися проти жорстокої експлуатації. Якщо в 1866 році за рік до повалення сьогуна в Японії було зареєстровано 17 великих повстань з багатьма десятками тисяч учасників, то через рік після падіння сьогунату, у 1869 році було відзначено 42 великих селянських повстання. Про їх розмаху дає уявлення той факт, що в ряді випадків окремі селянські загони об'єднувалися в армії чисельністю до 200-250 тисяч чоловік. Тільки перевагу озброєння (особливо, артилерії) і загальної організації рятувало урядові війська від розгрому. Селянська війна і необхідність зміцнення влади стала одним з важливих стимулів у проведенні реформ. Нерідко це викликало розбіжності між профеодальнимі і пробуржуазной групами всередині імператорського уряду. Наслідком цього стало те, що подальше здійснення буржуазних реформ часто брало незавершений, обмежений характер. Тому і сама революція в японській і світовій історіографії отримала назву «незавершеної буржуазної революції Мейдзі». Проведені в Японії після 1868 року реформи виявилися вельми вигідні не тільки зароджуються капіталістичним елементам, але - в значно більшому ступені - і колишнім феодальним князям, яким вони дали можливість і залишитися біля керма державного правління, і безболісно перетворитися на членів фінансової олігархії, вкладників банків, власників промислових підприємств. 1868 поклав початок ряду реформ, які призвели до корінних змін у галузях економіки, політики, культури та соціальних відносин. Вони носили буржуазний характер і сприяли перетворенню Японії з феодальної країни в капіталістичну. Як відомо, характер будь-революція визначається тим, до якого класу переходить влада. Особливістю буржуазної революції в Японії було те, що прийшло в результаті падіння сьогунату новий уряд не було створено самою буржуазією. У цей уряд увійшли представники феодального класу - члени імператорського прізвища, придворна знать (Куге), дайме н найбільш впливові самураї південно-західних князівств Сацума, Тьосю, Хідзея, Тоса, які зіграли важливу роль у поваленні сьогунату. На чолі уряду став принц Арісугава. Сама японська промислова буржуазія як політична сила була ще слабка. Вона не могла безпосередньо взяти владу в свої руки, але її інтереси висловлювали ввійшли в уряд дайме і особливо самураї південно-західних князівств, тісно пов'язані з буржуазією і самі в значній мірі обуржуазилася. У той же час, володіючи землею, вони були зацікавлені у збереженні експлуатації селянства. Двоїстість інтересів цих шарів дворянства послужила 6азой для подальшого створення монархічного поміщицько-буржуазного блоку, зацікавленого в капіталістичному розвитку країни при збереженні багатьох феодальних пережитків. У новому уряді та державному апараті було чимало елементів, які прагнули зберегти з деякими змінами феодальний лад. Однак більшість була зацікавлено у подальшому розвитку капіталізму. До того ж боязнь, що країна втратить самостійність і перетворитися на колонію західних капіталістичних держав, що було можливо при збереженні феодальних порядків. Все це спонукало уряд на проведення реформ, розчищаючи шлях до капіталістичного розвитку країни. Ці реформи були проведені новим урядом у 1868 -1873 року. Перш за все, уряд покінчило з феодальною роздробленістю країни. Місцезнаходженням уряду і столицею централізованої держави стало місто Токіо (колишній Едо). У 1869 році дайме були позбавлені феодальних прав, але залишені губернаторами у князівствах. У 1871году князівства були ліквідовані і замість них були створені префектури (кени) з призначеними з центру префектами. Були введені єдині закони та загальна система судових органів по всій країні. Серйозним ударом по феодального ладу і привілеям самурайства було те, що уряд змусив дайме відмовитися від їх феодальних прав в управлінні кланами. У 1869 році відбулося так зване добровільне повернення країни і народу імператору - хансекі-Хока. У 1872 році було скасовано складне і суворе становий розподіл, прийняте в токугавской Японії. Все населення країни (не рахуючи імператорського прізвища - кодзаку) - стало ділитися на три стани: 1) кадзоку, що утворилася з представників (Куге) і військової знаті; 2) сидзоку - колишнього військово-служилого дворянства (буке); 3) хеймін - простого народу (селяни, городяни і т.д.). У тому ж році було формально проголошена рівність представників всіх станів перед законом. Було також скасовано заборону змішаних шлюбів між різними станами. Уряд скасував існуючу при феодальному ладі регламентацію занять і професій: були знищені цехи і гільдії, що перешкоджали вільному підприємництву; дозволено всім вільно займатися будь-якою справою і вибирати будь-яку професію, в тому числі і самураям, було надано право займатися ремеслом і торгівлею. Були дозволені вільне пересування людей та перевезення товарів по всій країні. У грудні 1872 року була введена загальна військова повинність, що позбавило самураїв їх монопольних привілеїв як військового стану. Самураї колишніх князівств Тьосю і Сацума, що увійшли в уряд, домоглися того, що командні посади в армії надавались головним чином вихідцям з Тьосю, а на флоті - з Сацума. З метою подальшого розширення єдиного національного ринку були зняті всі раніше існуючі тарифні бар'єри між провінціями, оголошена свобода торгівлі, встановлена єдина грошова система і замість натуральних податків введені грошові. Велике значення мала проведена в 1872-1873 роках земельна реформа. У перші роки після приходу до влади нового уряду положення селянства навіть дещо погіршилося: - Збільшилися податки; - Була введена військова повинність. Внаслідок цього селянські повстання не припинялися. З метою запобігання подальших аграрних заворушень новий уряд провело земельну реформу. Аграрна реформа. Найбільш важливі з буржуазних перетворень торкнулися аграрних відносин. Велике феодальне землеволодіння було скасовано раніше всього, але типово компромісним шляхом. Земельні володіння феодальної знаті держава викупила на виключно вигідних для неї умовах: встановлювалася висока довічна пенсія - до 10% умовного валового доходу. Колишні удільні князівства були реорганізовані в провінції, безпосередньо підлеглі центральної влади. На початку 1872 р. був легалізований принцип приватної власності на землю: дозволена купівля-продаж землі та проведена поземельна перепис, в ході якої землю передавали у власність її фактичним власникам, які отримували від влади відповідний документ. Проведення аграрної реформи в чималому ступені викликалося селянськими заворушеннями, не припиниться і після подій 1867-1868 рр.. Але реформа покликана була задовольнити насамперед сільську верхівку, тобто багатих селян, купців і лихварів, до рук яких фактично вже раніше перейшла значна частина землі на основі нелегальних операцій, здійснених під виглядом оренди, «дарування» і т.д. Мова тепер йшла про легалізацію цієї приватної земельної власності. Юридично всіх селян (у тому числі і власників дрібних земельних ділянок, на які поділили землю, що раніше належали феодальним магнатам) оголосили власниками. Однак карликові селянські господарства були обтяжені заборгованістю, на них також лягало тягар знову введеного високого грошового поземельного податку. Земля переходила в руки поміщиків і багатих селян, і вчорашні селяни-власники перетворювалися на безправних орендарів. Цей болісний процес, що відбувався в японській селі, видозмінював аграрні відносини, пристосовуючи їх до потреб інтенсивно розвивалися і здобували перемоги капіталістичних відносин. Була ще одна, не менш важлива причина, яка спонукала уряд піти на цю реформу. Поміщики, сільські багатії, купці, лихварі, які при сьогунаті землю в заставу від зубожілих селян в обхід феодальних законів, були зацікавлені у закріпленні цієї землі за собою на законній підставі в якості приватної власності. Уряд, що спиралося на ці верстви населення, пішло назустріч їхнім побажанням. Земельна реформа охопила різні сторони життя японського села. Основним етапом у реформі було анулювання феодального права і встановлення приватної (буржуазної) власності на землю. Було оголошено право купівлі-продажу і застави землі; право розводити будь-яку культуру. Селяни - спадкові держателі земельних ділянок отримали їх у власність. Селяни ж, внаслідок заборгованості або інших причин заклали свої ділянки і втратили право ними розпоряджатися, позбулися землі, яку вони обробляли. Право власності на закладену землю було визнано за тими, кому ця земля була закладена, а на орендовану - за тими, хто здавав її в оренду. У результаті цього багато сільські багатії і багаті городяни, що отримали землю в заставу від селян, офіційно оформили своє право власності на цю землю і перетворилися на поміщиків, як і раніше продовжували здавати її в оренду безземельним і малоземельним селянам на кабальних умовах. Земля, що здаються в оренду, складала близько третини всієї орної землі. У результаті реформи вона була вилучена з власності селян-орендарів, що налічували майже 30% всього сільського населення. Общинна земля - ліси, луки, пустища, якої селяни до цього користувалися спільно, також була у них вилучена і оголошена державною, вірніше імператорської власністю реформа також змінила метод податкового оподаткування землі. Раніше податок стягувався з врожаю, тепер по всій країні був встановлений єдиний державний поземельний податок, який сплачується у грошовій формі замість колишньої натуральної у розмірі 3% дуже високої ринкової ціни землі. Податок дорівнював вартості приблизно 50% середнього врожаю, мало відрізняючись від поборів, які виплачували селяни феодалам за попереднього режиму. Поземельний податок був непосильний для середніх і малоземельних селян. Вони знову залазили в борги і в підсумку втратили землі, перетворюючись із земельних власників у орендарів. Кількість останніх безперервно зростало і через кілька десятиліть досягла 70% усього сільського населення. Орендна плата, яку вносить орендарями поміщику, також залишилася високою і як і раніше повинна була вноситися натурою. Проте відносини між поміщиком і орендарем істотно відрізнялися від дореформених. Панування феодала над своїм селянином грунтувалося на феодальному приватної власності, визначала поземельну і в деякій мірі особисту залежність селянина від феодала, тобто воно грунтувалося головним чином на позаекономічному примусі. Панування ж поміщика н пекло орендарем в нових, післяреформенний умовах грунтувалося на буржуазної приватної власності на землю, отже, на економічному примусі. Аграрна реформа 1872-1873 років зберегла, таким чином, кабальну експлуатацію селянства почасти на новій, капіталістичній основі, частково на основі поєднання феодальних і капіталістичних методів експлуатації. Феодальні пережитки, що збереглися в японській селі і після реформи, визначили незавершеність не лише аграрної реформи, що носила в основному буржуазний характер, але всієї буржуазної революції в цілому. Буржуазні реформи і перетворення, незважаючи на їх обмеженість, значно прискорили розвиток капіталізму в Японії. Панівні класи прагнули наздогнати високорозвинені капіталістичні країни, запозичуючи у них все найбільш передове в галузі економіки, техніки і культури. У 1872 р. була формально проголошена ліквідація станових привілеїв. Дозволялося вільно пересуватися по всій країні. Були зняті й інші рогатки, що перешкоджали вільної підприємницької діяльності. Буржуазні перетворення суттєво торкнулися колишнє привілейоване стан військового дворянства - самураїв. Великі феодальні землевласники - князі отримали щедру грошову компенсацію за відмову від своїх феодальних прав на користь імператора, але становище рядового самурайства в цілому погіршилося. Частина самураїв закріпилася в державному апараті, поповнивши ряди чиновників; в армії вони як і раніше становили кістяк офіцерства. Деякі самураї перетворилися на поміщиків, але значна частина залишилася без будь-якого стійкого джерела доходів і не могла пристосуватися до нових умов грошового господарства. Це була неспокійна і пихаті «вольниця», яка не бажала примиритися з втратою свого привілейованого становища. Уряд будує залізні дороги, проводить телефонні лінії, вводить поштову систему за європейським зразком. Воно звертає увагу на розвиток промисловості, будує ряд підприємств, в першу чергу легкої промисловості. Будучи острівною державою, Японія розвиває суднобудування. Поряд з державними підприємствами уряд заохочує створення приватних підприємств, надаючи капіталістам щедрі субсидії, позики, звільняючи їх від податків [29, с. 84]. Перебудовується на європейський лад і народну освіту. Був виданий закон про загальне початковому навчанні, уряд відкривало по всій країні початкові школи. Були засновані також середні та вищі навчальні заклади. У 1871 році з'явилася перша щоденна газета. На японську мову був переведений ряд європейських і американських авторів. Поряд з проведенням внутрішніх реформ уряд врегулював свої зовнішньополітичні зв'язки з іншими країнами, встановивши з ними дипломатичні відносини. У 1871 році була послана велика дипломатична місія в Європу і Америку на чолі з видатним державним діячем, колишнім Куге Томоті Івакура. Місія відвідала США, Англію, Росію, Німеччину та ряд інших країн. Офіційною завданням делегації було домовитися з урядами цих країн про перегляд нерівноправних договорів. Одночасно вона повинна була ознайомитися з життям в цих країнах і запозичити у них все корисне для нового ладу. Проте спроба домогтися згоди держав на перегляд договорів не увінчалася успіхом. Правлячі кола Японії, прагнучи наздогнати в економічному відношенні західні країни і зайняти в капіталістичному світі рівноправне з ними становище, поспішили включатися в боротьбу капіталістичних хижаків за захоплення чужих територій. З цією метою уряд з перших же кроків своєї діяльності стало на шлях мілітаризації країни: 1) будуються військові заводи; 2) створюється велика армія і військово-морський флот; 3) запрошуються іноземні військові конструктори (французи для армії, англійці для флоту); 4) за кордон вирушають молоді люди для вивчення військової справи; 5) Японія обмінюється військовими місіями з іншими країнами. Японські мілітаристи почали активно готуватися до зовнішньої агресії. До цього їх спонукало ще одна обставина. Сотні колишніх самураїв, що позбулися своїх колишніх феодальних привілеїв, не змогли або не хотіли пристосуватися до нових умов. Державний апарат не міг увібрати всіх бажаючих служити. Пенсій, які їм призначив новий уряд, було недостатньо для життя. Заняття промисловістю або торгівлею було для більшості з них незвичною справою. Невдоволення колишніх самураїв новим ладом загрожувало вилитися в бунт. Уряд розраховував заспокоїти незадоволених і відвернути їхню увагу від внутрішніх справ перспективою отримання вигод від зовнішніх захоплень. Буржуазні реформи, що проводилися в 70-х роках XIX століття японським урядом, мали обмежений, половинчастий характер. Тим не менш, вони прискорювали розвиток країни по капіталістичному шляху. Вся повнота влади в Японії після ліквідації сьогунату Токугава формально перейшла імператору, але насправді - переможцю блоку буржуазії і тієї частини феодальних кіл, які певною мірою враховували її інтереси. У результаті реформ нового уряду в останній чверті XIX століття значно зросла товарність сільського господарства, збільшився вивіз з країни експортних культур - шовку і чаю, що давало правлячим колам значні кошти. У результаті в Японії в 70-80-х роках XIX століття вже спостерігався певний зростання промислових підприємств. У 1868-1877 роках їх було створено 489, а в 1878-1885 роках - 800. В основному вони були не більшими і як і раніше мали характер мануфактур. 80-і роки ознаменувалися серйозними зрушеннями в економіці країни. На зміну мануфактурі приходило машинне виробництво. Держава активно сприяло виникненню великої капіталістичної промисловості. Уряд вкладав за рахунок платників податків, головним чином селян, значні кошти в будівництво нових фабрик і заводів. За час з 1863 по 1880 рр.. воно побудувало кілька так званих зразкових підприємств, переважно в легкій промисловості, і згодом передав їх за невелику компенсацію в руки приватних власників - перш за все небагатьох привілейованих фірм, близьких до вищої бюрократії і виступали нерідко в ролі урядових банкірів. Такими, зокрема, були фірми Міцуї і "Мітсубіші". Розвиток промисловості відбувався нерівномірно. При порівняно швидкому зростанні текстильного виробництва металургія розвивалася уповільненими темпами. До кінця 9О-х років виробництво чавуну і сталі залишалося на вкрай низькому рівні. У цілому в країні все ще переважали дрібні і найдрібніші підприємства напівкустарного типу. Японія залишалася в основному аграрною країною. Незважаючи на свій феодальний фасад, японська монархія проводила щодо промисловості по суті буржуазну політику. Заохочувальна політика була великою мірою результатом прямого тиску з боку буржуазії, що домагалася захисту від іноземної конкуренції. Імпортні товари все ще перебували у вигідному становищі завдяки низьким митних зборів, встановлених на основі нерівноправних договорів з іноземними державами. Незавершеність аграрних перетворень перешкоджала розширенню внутрішнього ринку і тим самим гальмувала розвиток Японські промисловці дуже рано почали прагнути до захоплення зовнішніх ринків. Агресивні устремління буржуазії знаходили підтримку з боку японської монархії. Авантюризм колишнього самурайства зберігав виняткову живучість, бо харчувався прагненням японського капіталізму до експансії і підтримувався впливовими мілітаристськими кліками в уряді. Державний апарат японської монархії, в основному успадкований від феодальних часів, відрізнявся відсталістю і бюрократизмом. Чиновництво, вояччина і поліція володіли величезною владою в країні. Решта розвиток Японії до кінця другої світової війни було в якійсь мірі результатом реформ Мейдзі. На рубежі ХХ ст. в Японії починають чітко фіксуватися ознаки імперіалістичної держави. Однак японський імперіалізм мав суттєві особливості. Розвиток капіталізму йшло досить високими темпами, проте це розвиток мало місце тільки в сфері міського виробництва, зовсім не торкаючись аграрного сектора, який багато в чому залишався суто феодальним. Недолік власних сировинних ресурсів і вузькість внутрішнього ринку, обумовленого широтою феодального укладу, штовхали Японію на пошуки територій та країн, які могли задовольнити її зростаючі запити. У результаті Японія перетворилася на агресивну державу, яка з кінця Х1Х ст. до середини ХХ ст. вела безперервні війни. Швидкий розвиток капіталізму на рубежі 19 і 20 ст. стало стримувати деякими об'єктивними обставинами і, зокрема, практично повною відсутністю своєї власної сировинної бази ... Одночасно з цим Японія стала гостро відчувати необхідність у ринках збуту своїх товарів і застосування капіталу. У 1845 р. конгрес США надав повноваження президенту США на встановлення торгових відносин з Японією. Після декількох невдалих спроб почати переговори з японцями була споряджена військова експедиція до Японії. 8 липня 1853 в бухту дещо південніше столиці увійшла ескадра командора Пері. Він передав сьогуну лист від президента, а також моделі машин останнього американського виробництва. Поява американської ескадри і очевидна військова демонстрація викликали паніку у японського населення. Сьогунат, порушивши їм самим встановлену традицію, запросив у імператорського будинку ради з приводу ситуації, що склалася. Більше того, вони звернулися до голландців, для того щоб вони допомогли в організації оборони. Друге відвідування американців відбулося в лютому 1854 р. Дев'ять військових кораблів, 250 гармат і 1800 матросів - продемонстрували серйозність американських планів. 31 березня 1854 був підписаний перший японо-американський договір. Американські кораблі отримали право заходу в деякі порти, де могли набувати продовольство, воду, вугілля та інші товари. У цьому ж році був підписаний англо-японський договір приблизно з такими ж условіямі.Почті одночасно з американцями 21 серпня 1853 в Нагасакі прибула російська місія на чолі з віце-адміралом Путятін. Вона мала директиву тільки мирним шляхом домагатися встановлення торговельних відносин, а також визнання російськими володіннями Сахаліну і Курильських островів. Уряд сьогуна всіляко затягувало переговори і початок російсько-турецької війни змусили російську ескадру покинути Японії без результатів. Остаточно договір між Росією і Японією був підписаний 7 лютого 1855. Курильські острови були розділені по лінії (між островами Уруп і Ітуруп); питання про Сахаліні не було вирішено і він залишався у спільному володінні. У 1856-1857 рр.. було підписано два японо-голландських договору. Але договором, найбільш ущемлюють суверенітет країни, виявився договір з США 1858 р., який передбачав вільну торгівлю американців, низькі мита і право екстериторіальності. Царська Росія, що прагнула до далекосхідним ринків і отримала ті ж привілеї, що й інші країни, фактично не змогла скористатися ними з-за своєї економічної відсталості. Підписання цілої серії нерівноправних договорів призвело до посилення політичного бродіння і розколу правлячого угруповання. Укладання договорів призвело до консолідації опозиційного руху і сплеску його активності. Намагаючись вийти за рамки своєї території Японія на рубежі століть починає вести активну підготовку до майбутніх воєнних дій. В якості таких об'єктів Японія стала розглядати відносно близько розташовані країни і території - Корею, Китай і потім Росію. На підготовку до цих захоплень пішло кілька років. Йшла активна мілітаризація країни, підкріплена значними фінансовими вливаннями держави і приватних компаній. Але, незважаючи на проведені реформи, в Японії в кінці XIX століття спостерігалися ще сильні пережитки феодалізму, стримували промисловий розвиток. У селі селяни змушені були орендувати землю у поміщиків на кабальних умовах. Йшов бурхливий процес обезземелення селянства. Проте, у Японії відбувається розвиток капіталістичних відносин. Особливістю розвитку капіталізму в Японії було те, що в країні спостерігалося раннє виникнення монополій. Промисловий капіталізм у Японії розвивався у той час, коли передові капіталістичні країни вже вступили в період переростання домонополістичного капіталізму в імпералізм. У Японії в силу прагнення промисловців витримати конкуренцію іноземних товарів вже на ранньому етапі розвитку промислового капіталізму стали виникати монополії. Таким чином, на рубежі XIX-XX століття Японія ставати імпералістіческой країною, схожою у своєму розвитку з імперіалістичними державами Європи та Америки. ВИСНОВОК Історія Японії, як, втім, і будь-який іншої країни, містить багато повчального і для сучасності. За останні сто років Японія виявлялася в тій або іншій мірі залежно від інших країн - в середині XIX століття, коли США і західноєвропейські держави нав'язали її не рівноправні договори. За цими договорами Японія виявилася в невигідному становищі. Однак національне приниження щоразу породжувало потужне прагнення вирватися вперед, давало старт радикальним економічним, соціальним і політичним перетворенням, які приводили до стрибка в розвитку країни, виводячи її на рівень найбільш передових в економічних відносинах держав. Протягом своєї історії Японія неодноразово у великих масштабах сприймала культуру інших народів. Однак сприйняття зарубіжних культурних цінностей не призвело до занепаду національної японської культури. Навпаки, увібравши в себе все цінне з доступних їй зарубіжних досягнень, японська культура разом з тим зберегла свою самобутність, своє національне обличчя. Культурна спадщина відігравало і відіграє велику роль у розвитку Японії. Це відноситься не тільки до матеріальної культури, але й до культурних традицій, до багатого життєвого досвіду народу. Протягом багатьох століть Японія не чинила скільки-небудь істотного впливу на решту світу, а два з половиною століття (з початку XVII і до середини XIX століть) була практично ізольована від нього. У подальшому, її вплив на навколишній світ стало відчутним, хоча далеко не завжди воно було позитивним. У другій половині XIX століття, ледь встигнувши звільнитися від загрози колоніального поневолення, Японія сама стала на шлях закабалення і грабунку інших народів, на шлях агресивних воєн. Японська військова політика, яка намагалася силою зброї підпорядкувати собі всю Азію, принесла багато горя і страждань народам азіатських країн. Але першою жертвою агресивної політики японського мілітаризму став японський народ, на собі випробував терор військово-поліцейського режиму. Ця політика агресії закономірно завершилася повним крахом. Мілітаризм привів Японію до національної трагедії - іноземної військової окупації. Японському народові довелося пережити ще одну трагедію - американські атомні бомбардування Хіросіми і Нагасакі. Однак полум'я атомних вибухів не означало спокутування гріхів японського мілітаризму, його очищення. Не випадково спроби реакційних сил обілити японський мілітаризм викликають різке засудження як демократичний сил в самій Японії, так і в інших країнах, особливо в азіатських, які в минулому були жертвами японської агресії. Зростаючу настороженість у світі викликають мілітаристські амбіції правлячих кіл Японії, що прагнуть перетворити її на «велику військову державу», а також підсилюється економічна експансія японських монополій на світових ринках. Пройдений Японією історичний шлях уже давно породив шовіністичні концепції «винятковості» японської нації, її переваги над іншими народами. У минулому подібні погляди спиралися на антинаукову теорію «божественного» походження японців. Японія - одне з найбільш потужних в економічному відношенні держава сучасного світу з великими досягненнями в галузі науки і техніки, з багатою культурною спадщиною. Можна не сумніватися в тому, що, маючи такий потенціал, ця країна буде надалі грати все зростаючу роль не тільки у світовій економіці, але і в світовій політиці. «Збільшення внеску Японії у світове співтовариство» - один з головних зовнішньополітичних гасел уряду Японії [14, с. 6]. Не менший інтерес для сучасників представляє історія Японії нового часу. 1603-1868 роки - це час занепаду, розкладання феодальних відносин і зародження нових, більш прогресивних капіталістичних відносин. Боротьба сьогунів за політичне панування в Японії була спрямована проти роздробленості. Їх політика була повністю орієнтована на об'єднання країни. Для цього вони проводили реформи, які сприяли єднанню Японії. Коли в 1603 році до влади приходить Токугава, то припиняються з часом міжусобні війни, що зробило благотворний вплив на зростання продуктивних сил, поширення нових сільськогосподарських культур, поліпшення техніки землеробства, обмолоту і т.д. Але тяжке становище простого населення, пригноблених багатою верхівкою, змушувало їх піднімати повстання, бунти. Повстання спалахували по всій країні, але завжди були пригнічені. Селянські повстання і міські бунти розхитали токугавской феодальний лад. Перемога дворянсько-буржуазного блоку південних феодальних князівств стала можливою лише завдяки все расширявшейся і наростала селянській війні, що паралізувала основні економічні та політичні центри системи сьогунату. Падіння феодального режиму Токугава спричинило за собою ряд реформ, метою яких було створити сприятливі політичні та економічні умови для розвитку в Японії капіталізму за західноєвропейським зразком. У Японії в 1867-1868 роках відбулася буржуазна революція, яка завершилася поваленням влади сьогунів і відновлення влади імператора. Буржуазні реформи, що проводилися в 70-х роках XIX століття японським урядом, мали обмежений, половинчастий характер. Тим не менш, вони прискорювали розвиток країни по капіталістичному шляху. Вся повнота влади в Японії після ліквідації сьогунату Токугава формально перейшла імператору, але насправді - переможцю блоку буржуазії і тієї частини феодальних кіл, які певною мірою враховували її інтереси. Таким чином, на рубежі XIX-XX століття Японія ставати імпералістіческой країною, схожою у своєму розвитку з імперіалістичними державами Європи та Америки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Агаєв С.Л. «Мейдзі-Ісин»: революція чи реформа? / / Народи Азії та Африки, № 2, 1978,-С. 67 - 80. 2. Антикомінтернівський пакт 1936 / / Збірник документів з міжнародного права. МЗС СРСР. М., 1974 .- 350 с. 3. Бунін В., Шлендов А. Військовий потенціал Японії / / Проблеми Далекого Сходу 2000 р. № 5 .- 25-26. 4. Васильєв Л.С. Історія Сходу. У двох томах. Т. 2. М., 1998 .- 480 с. 5. Горо Хані. Історія японського народу. М., 1957.-560 с. 6. Дунаєв В. Японці на «рубежах». М., 1983 .- 360 с. 7. Євстигнєєв В.М. Розгром імперіалістичної Японії на Далекому Сході в 1945р. М., 1951 .- 550 с. 8. Зуєв А. Безпека у віртуальному просторі / / Світова економіка і Міжнародні відносини 2003 р. № 9 .- С.14-17. 9. Іскендеров А.А. Тойотомі Хідейосі. М., 1984 .- 272 с. 10. Історичний досвід Японії: у чому специфіка? / / Азія і Африка сьогодні, № 10,, 1990, - С. 29 - 34. 11. Історія дипломатії. / Под ред. Зоріна В.Г. Т. III, М., 1956 .- 330 с. 12. Історія сучасної Японії. М., 1955 .- 480 с. 13. Історія сучасної Японії. М., 1998 .- 520 с. 14. Макаренко В.В. «Мейдзі-Ісин»: стадіальні особливості генезису капіталізму в Японії. / / Народи Азії та Африки, № 5, 1983 .- С. 17-20. 15. Марушкін Б.І. Американська політика невтручання і Японська агресія в Китаї (1937-1939 рр.).. М., 1957 .- 348 с. 16. Норманн Г. Становлення капіталістичної Японії. М., 1952 .- 450 с. 17. Пастухов Є. Замикаючи коло? / / Континент 2007 р. № 4. - С. 5-9. 18. Переслегін С. Переслегіна Є. Тихоокеанська прем'єра. / / Питання історії. 2001 р. № 2-С. 58-59. 19. Саркісов К.О. Територіальне питання - у пошуках істини / / Знайомтеся - Японія. М.: Наука - Східна література, 1992 р. - 480с. 20. Японія: держава і нагромадження основного капіталу. М., 1976. - 330