Поточна версія на 10:18, 1 грудня 2015

ВСТУП

Магдебурзьке право є однією із найвідоміших систем середньовічного міського права, яка регулювала різноманітні політичні,соціально-економічні та правові відносини того часу. Територіально воно поширювалася у Центрально-Східній Європі, відтак і на українських землях у Галицько-Волинській державі, а після припинення її існування – на українських землях, що увійшли до складу Польського королівства, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої та Російської імперії. Визначальною особливістю застосування магдебурзького права в Україні стало його широке використання органами самоврядування міст Гетьманщини та міста Києва, а також у кодифікації українського права у XVIII – на початку XIX століття.

Однак, не зважаючи на широке застосування магдебурзького права в Україні, воно є не в повній мірі дослідженим у вітчизняній історико-правовій науці. Все це засвідчує про необхідність опрацювання та вивчення магдебурзького права в ракурсі історико - правового досвіду для удосконалення діяльності державних органів влади, місцевого самоврядування в сучасній Українській державі.

Відтак, зазначені обставини актуалізують дану проблематику у сьогоденні. Даній тематиці присвятили свої праці вітчизняні історики та правознавці серед яких О. Андрієвський, В.Антонович, Д.Багалій, М.Владимирський-Буданов, Я.Дашкевич, М.Долинська, А.Заєць, В.Щербина, Н. Яковенко, М.Баймуратов, С.Білостоцький, І.Бойко, П.Гураль, В. Гришко, Б. Тищик, А. Ткач

1. ВИНИКНЕННЯ МАГДЕБУРЗЬКОГО ПРАВА

1.1. Походження й поняття магдебурзького права

Магдебурзьке право (лат. jus theutonіcum magdeburgense), феодальне міське право. Склалося в німецькому місті Магдебурзі в XІІ - XІІІ століттях з різних джерел, у тому числі із привілей, виданих архієпископом Вихманом міському патриціату (1188), Саксонського зерцала, постанов суду Магдебурга й ін. Мало універсальний характер, тобто трактувало різні види правовий відносин: діяльність міської влади, суду, його компетенцію й порядок судоведення, питання земельної власності "у границях міста", порушення володіння, захоплення нерухомості, установлювало покарання за різні види злочинів і т.д. Особливе місце займали норми, які регулювали торгівлю й ремесла, діяльність цехів і купецьких гільдій, порядок оподатковування. Магдебурзьке право з'явилося юридичним закріпленням успіхів городян у боротьбі з феодалами за самостійність. Воно давало місту право на самоврядування й власний суд, право земельної власності й звільнення від більшої частини феодальних повинностей. Магдебурзьке право було перейнято багатьма містами Східної Німеччини, Східної Пруссії, Сілезії, Чехії, Угорщини, Польщі.

З XІ століття Магдебурзьке право поширилося на міста Великого князівства Литовського. Жителі міст, які одержували Магдебурзьке право, звільнялися від феодальних повинностей, від суду й влади воєвод, старост й інших державних службових осіб. У приватновласницьких містах Магдебурзьке право не звільняло городян від залежності й влади феодалів, однак залежність не мала рис примуса. На основі Магдебурзького права в місті створювався виборний орган самоврядування - магістрат. Із введенням Магдебурзького права скасовувалася дія місцевого права, але не заперечувалася правомірність користування місцевими звичаями, якщо дозвіл справи не передбачалося Магдебурзьким правом.

1.2. Особливості магдебурзького права на Україні

Конкретна дата введення Магдебурзького права у Києві не відома. Однак більшість істориків та юристів пов'язують її з грамотою великого князя литовського Олександра від 1494 р. З цього документа вбачається, що Олександр підтвердив киянам права, надані останнім його батьком, і гарантував "збереження міського права... по лавному. як було за великого князя Вітовта". І хоча у грамоті термін "Магдебурзьке право" не вживається (його, очевидно, замінено поняттям "містке право"). Великий князь через п'ять років (1499 р.) у зверненні до київського війта нагадав киянам: "Есмо дали вам право немськоє".

Про який конкретно нормативно-правовий документ ("лист доброй пам'яті отца иашего..") йшлося у рескрипті князя Олександра, коли саме його видано і у зв'язку з чим? Ці питання віддавна цікавили юристів та істориків України, Польщі та Литви. Сьогодні вже можна з'ясувати цю прогалину нашої минувшини. Йдеться, поза сумнівом, про "Жалувальну грамоту" короля Польського і великого князя Литовського Казимира від 2 травня 1457 р., адресовану литовському, руському та жмудському духовенству, шляхті, рицарству, боярам і местичам (княжим намісникам). Але ж на той час найбільші міста і торговельні центри Польщі (Краків, Варшава, Гдансь, Торунь та ін.) королівськими рескриптами вже отримали Магдебурзьке право і користувалися всіма привілеями, які воно надавало місцевим магістратам, купецтву та шляхті. І саме ці мотиви, які фактично надавали Києву магдебурзькі привілеї, знаходимо у Казимировій грамоті 1457 р.: володар зобов'язується "...не казнити ни именьи, а ни ленязьми, ни нятством, ни її кровью"; проголошує європейську модель відкритого судочинства "очі-в-очі"; запевняє, що надалі кримінальну відповідальність нестиме лише безпосередній "винуватець". На відміну від норм середньовічного права, вже каратися не будуть.

Деякі вчені вважають, що на територію нинішньої України Магдебурзьке право прийшло в 1356 р., коли їм був наділений Львів. В 1374 р. до нього приєднався Кам'янець, в 1432 р. - Луцьк, а в 1497 р. - Київ. У нинішній столиці України з'явилися колонії греків, вірменів, генуезців, мали свої торговельні представництва (двори) турецькі, польські й московські купці. На центральний щорічний ярмарок збиралися 10-15 тис. купців.

Серед пам'ятників правової культури України значне місце займають збірники магдебурзького права, що діяли в містах, які звільнялися від керування й суду феодала й користувалися правом самоврядування (виникло в місті Магдебурзі). Магдебурзьке право встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі. Опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів.

Українські міста одержували магдебурзьке право від литовських князів, польських королів, російських царів, а також українських гетьманів. Першим це право на Україні одержали міста: Санок (1339р.), що був у Галицько-Волинському князівстві; Львів (1356 р.); Київ (протягом 1494-1497 р.); Станіслав (1663 р.), нині Івано-Франківськ. Пізніше магдебурзьке право одержало більшість міст України: Вінниця, Глухів, Дубно, Житомир, Козелець, Лубни, Полтава, Чернігів й ін.

Фактичне застосування магдебурзького права в Україні припинилося після поширення в ній в 1783 р. "Установи для керування губернією Всеросійської імперії" 1775 р. і створення загальноросійської судової системи. Указом 1831 р. Микола І скасував магдебурзьке право по всій Україні, крім Києва, де воно збереглося до 1835 р. у містах Західної України, які після першого розділу Польщі в 1772 р. відійшли до Австрії, застосування магдебурзького права було припинено в 1786 р.

В XVІІ ст. поряд з місцевим звичаєвим правом, польсько-литовським законодавством і магдебурзьким правом з'явився документ, що підтверджує політичну й правову автономію України в складі Російської держави. До складу цього документа ввійшли: Березневі статті (Переяслівські договори або Договір Богдана Хмельницького) 14 березня 1654 р., зазначені до них статті Богдана Хмельницького (статті Війська Запорізького) 21 березня 1654 р., подані росіянинові паную, і царські укази до них.

Основною перевагою, що є в українських містах, було право на власне винокуріння. Київські міщани, наприклад, мали дозвіл торгувати "пивом, медом, вином і горілкою, при цьому строго платячи місту оброк". Вигода була чимала: за даними різних джерел, у середині XVІІІ століття від винокуріння міський магістрат одержував 100-150 тис. золотих монет. Винокурні були розкидані навколо всього Києва. Хроніки говорять, що тільки на Куренівці й Приорке (тоді пригородах) в 82 хуторах справно диміли 62 винокурні. У результаті в XVІІ-XVІІІ ст. міський бюджет на 67,5 % формувався за рахунок відрахувань від власного виробництва спиртного. Крім того, конкурентами державної "акцизної монополії" виступали й монастирі. Наприклад, з 1725 р. по 1766 р. у Києві працювали близько 20 монастирських винокурень, які здавали в оренду міщанам (монастирський устав забороняв ченцям винокуріння) .

Природно, це викликало невдоволення центральної влади, що розглядала доходи від продажу спиртного як власну монополію. В 1764 р. імператриця Катерина ІІ веліла "завугільні шинки викорінити...". Фактично були скасовані й всі інші вільності.

В 1782 р. указом Олександра І Магдебурзьке право в сильно урізаному виді (пільги по торговельних митах) було відновлено для жителів Подолу. На честь цієї події в 1802- 1808 р. на гроші, зібрані магістратом, на дніпровській набережній звели Тосканську колону (архітектор - Меленський). На її меморіальній дошці значиться: "Ретельністю київського громадянства за твердження прав древнія сіяючи столиці всеросійським імператором Олександром Й...". Пам'ятник зводився потай від імперської влади, але за згодою генерал-губернатора міста Фенша. Однак подарунок імператорові не знайшов розуміння ні в нього самого, ні у вдячних жителів. В указі від 7 листопада 1802 р. імператор заявив: "Я здивований, що про пропозицію сем від вас повідомлений я не був". Генерал-губернатор поплатився своєю посадою, а київські міщани були обурені "розкраданням засобів" при будівлі колони.

Все це означало одне - Магдебурзьке право до цього часу перетворився в чисту фікцію. І дійсно, як свідчать джерела, коли в 1834 р. магдебурзькі права для Києва були скасовані, в економіці міста змін не відбулося.

Щодо причин поширення, ролі і значення Магдебурзького права в Україні, то переважна більшість істориків, зокрема В.Антонович. Ф.Леонтович, М.Владимирський, М.Грушевський. Р.Лащенко, Л.Окіншевич, І.Крип'якевич, оцінювали його, здебільшого, негативно, і лише М. Довнар-Запольський заперечував думку про негативне значення даного права як запозиченого, "чужого права", що немало жодного "грунту" в містах України. Він зазначав, що історики перебільшують негативні сторони життя міської громади за німецьким правом і "що питання це слід розглядати більш всебічно". Сприяючи, з одного боку, утвердженню в українських містах іноземців, Магдебурзьке права, на думку М.Довнар-Запольського, одночасно впливало й на більш швидке економічне зростання міст .

Історична оцінка поширення Магдебурзького права, його ролі і значення в Україні не могла, очевидно, і не може бути однозначною. І хоча німецьке право і не відіграло тієї ролі для українських міст, що на Заході, однак воно сприяло виділенню міського населення в окремий суспільний стан, доступ до якого був обмежений. Міста звільнялися від влади місцевих правителів-землевласників і набували нового правового статусу. Вони отримували самоврядність, судову незалежність і податковий імунітет, право власності на землю, пільги щодо торгівлі і ремесла. Магдебурзьке право регламентувало процедуру обрання міських представницьких органів влади, визначало їх повноваження і функції, встановлювало норми цивільного і кримінального права. Вносячи певні риси західноєвропейського міського устрою в організації самоврядності українських міст, дане право стало одним із важливих чинників культурного і правового зближення України із Західною Європою, створило правову основу становлення і розвитку місцевого самоврядування в Україні.

2. ПОШИРЕННЯ МАГДЕБУРЗЬКОГО ПРАВА ТА ЙОГО ОСОБЛИВОСТІ В МІСТАХ УКРАЇНИ

2.1. Загальна характеристика міст

Посилення дворянства в Литовському князівстві супроводжувалося занепадом стародавніх міст Західної Русі. У старій Київській Русі області зі своїми волосними містами становили цільні землі, які підкорялися рішенням віча старших міст. Тепер із введенням господарських урядів обласне місто відірвалося від своєї області; місце віча заступив призначуваний великим князем воєвода з підручними йому старостами, кастелянами й іншими державцями; земсько-міське керування замінене було коронним. У той же час підгородні землі, що перебували в общинному користуванні міст, роздані були великими князями в приватне володіння із зобов'язанням ратної служби. Служиві землевласники, бояри й земляни, що колись входили до складу міських суспільств, тепер шляхетськими своїми привілеями відокремилися від міщан (місце по-польському місто, посад), торгово-промислового міського населення, і почали залишати міста, селячись у своїх вотчинах і жалуваних маєтках. Стародавні області вічових російських міст поступово розкладалися на князівські й панські вотчини, і знесилене вічове місто залишалося самотнім серед цих далеких і часто ворожих йому власників, що розкрали його споконвічну волость; голос його віча замикалися в його стінах, не доходячи до його пригородів. Великокнязівські урядники, воєводи, кастеляни й старости пригноблювали городян. Щоб вивести міста Західної Русі із занепаду, польсько-литовські государі давали їм німецьке міське самоврядування, магдебурзьке право, що в XІІІ й XІ вв. проникнуло в Польщу разом з німецькими колоністами, що наводнювали тоді польські міста. Ще в XІ в. це самоврядування уведене було в містах Галицької землі, що приєднана була до Польщі королем Казимиром Великим в 1340 р.; з половини XV в. магдебурзьке право поширилося й в інших містах Західної Русі. По цьому праву міщани одержували деякі торговельні привілеї й пільги по відправленню казенних повинностей і звільнялися від підсудності воєводам й іншим урядовим урядникам. По магдебурзькому праву місто управлялося двома радами, або колегіями, лавою, члени якої (лавники - присяжні) під головуванням призначуваного королем війта (німецьке Vogt) робили суд над городянами, і радою з обраними з городян радцами (ратманами) і бурмістрами на чолі їх, які завідували справами по господарству, торгівлі, благоустрою міста.

Стародавні області або землі Київської Русі, що тягли до своїх старших міст, як до політичних центрів, у Литовській Русі розбилися на адміністративні округи великокнязівських урядників, що об'єдналися не місцевими осередками, а загальним державним центром. Нарешті, самі старші міста областей, через свої віча обласні мири, що представляли свої, перед князями, відірвані були від цих мирив великокнязівською адміністрацією й приватним землеволодінням, а заміна вічового ладу магдебурзьким правом перетворила їх в вузькосословні міщанські суспільства, укладені в тісну рису міської осілості, і позбавила земського значення, участі в політичному житті країни. Панування шляхти, довічні, а по місцях і спадкоємні уряди й магдебурзьке право - такі три новини, принесені в Литовську Русь польським впливом. Люблінська унія своїми наслідками повідомила посилену дію й четвертої новини, раніше підготовленому польським впливом - кріпосному праву.

2.2. Привілеї містам

У соціально-економічному розвитку міст серйозне значення мали жалувані грамоти, у яких верховна влада надавала їм права й гарантії, що забезпечували їхня життєдіяльність як центрів ремесла й торгівлі, а також установлювали місце й положення городян як стану феодального суспільства.

Ряд заохочувальних привілеїв і пільг містам сприяв економічній діяльності населення. Природно, що чим більше помітної ставала роль міст в економічному житті держави, тим наполегливіше виступали городяни з вимогою політичних гарантій у суспільстві.

У жалуваних грамотах незмінно присутні торгівельні привілеї, надання права користування земельними ділянками, загальними угіддями, звичайно за певну плату, регламентація державних повинностей городян, звільнення з-під влади й підсудності великокнязівської й приватновласницької адміністрації, установлення місту права власної судової й адміністративної влади, тобто самоврядування. Незмінною деталлю преамбули в кожній грамоті присутнє запевняння про бажання великого князя литовського, що видавав містам привілею, місто "у мері лепшой поставити", сприяти росту числа жителів, установити в ньому "справедливі й добрі порядки" і тим сприяти його добробуту.

У другій половині XVІ - першої половині XVІІ ст. вступна частина грамоти розширюється. У грамотах Могильову, Мозиреві за 1577 рік говориться, що надання місту привілеїв допоможе "збільшити доход скарбниці Великого князівства Литовського... Не підлягає сумніву, що де міщани убожіють, там зменшуються доходи й прибуток, а де міщанам забезпечені більші права й більше справедливий порядок, у таке місто стікаються люди, у ньому краще живеться, таке місто краще захищене й доходи ростуть".

Заохочувальні привілеї містам оформлялися у вигляді грамоти на магдебурзьке право. У неї включалися всі види прав, гарантій і заохочень. У грамотах переважають три головні області життя городян: торгівля, міська адміністрація і юрисдикція, побори й податки. Заохочувальні грамоти містам стали постійною рисою внутрішньої політики держави. Головною турботою цієї політики було стимулювання економічного життя міста. Натуральні повинності городян або скасовувалися безоплатно, або замінялися грошовим побором. Правилом було перше. Тим самим верховна влада визнавала своєрідність і самостійність міського життя.

У міру росту зацікавленості в містах могнати-городовладці доводили це "визнання" до надання знову, що оселилися городянам, особистої волі. Причому, серед міщан під магдебурзьким правом власник міста хоче бачити заможних людей. Таким чином, заможний селянин одержував можливість, переселившись у місто, знайти особисту волю.

Важливо відзначити, що міста в XVІ - першій половині XVІІ в. не втратили перспектив подальшого розвитку від зміни вічового ладу магдебурзьким правом, вони скоріше випробовували ряд утруднень тому, що "магдебурзька реформа" виявилася половинчастої, урізаної, того, що вона не усунула феодального засилля в містах. І все-таки значення жалуваних грамот в економічному й соціально-політичному житті міст дозволяє укласти, що перехід до магдебурзького права зіграв у їхньому розвитку позитивну роль. Однак варто враховувати й те, що уряд у міській політиці діяв виходячи насамперед з інтересів панівного класу, - воно найменше було схильне випереджати події й робило лише те, що диктували час й обстановка. Не привілеєю верховної влади визначали розвиток міст, а, навпаки, спрямованість еволюції самих міст формувала політику верховної влади. І якщо протягом XVІ й першої половини XVІІ століть спостерігалося розширення різного роду привілеїв, то це можна пояснити насамперед ростом міст, посиленням їхньої ролі в економічному й соціальному житті держави .

2.3. Юридики і городяни

Монопольний характер власності феодалів на землю, їх економічних і політичних привілеїв впливав на формування й розвиток міста. Володіння феодалів не обмежувалися межами маєтків. Їм також належали цілі міста. Але й ті міста, які не перебували у власності феодала, виявлялися в орбіті його володінь і влади. Досягалося це шляхом придбання ділянок землі, що входили в межі міста або належали їм, хоча й розташованих за міською рисою у вигляді передмістя, окремої слободи. Власність феодалів у містах випадала з-під юридичного контролю й впливу правового статусу міста, як і сам феодал. Вона й одержала назву юридики.

Юридики стають, так сказати, постійно діючим фактором економічного й політичного життя феодального міста головним чином тому, що панівний клас включає місцеві ринки, дрібнотоварне виробництво в ті сфери, використання яких сприяє росту його доходів. У цьому насамперед вся суть такого явища як юридики.

Система юридик не локалізувалася межами Східної Європи, зокрема Великим князівством Литовським. Вона була добре відома й країнам Західної Європи. Правда, сеньйоральний режим в історії західноєвропейського міста склав етап його ранньої історії - XІ - XІ ст. За ним пішов період боротьби проти сеньйорів за муніципальні волі, у результаті якої міста затвердили свою станово-політичну автономію.

Перші звістки про юридики в містах України ставляться до XV століття.

Верховна влада санкціонує юридики твердженням їхніми своїми грамотами, зовсім не з огляду на те, як позначиться на місті й на її власних інтересах множення юридик. Тільки грамоти королеви Бони Гродно містять єдине свідчення спроби відокремити приватну власність феодала від приватної влади над городянином.

Як не від’ємні дані, вони цілком виразно свідчать про те, що в містах юридики являли собою постійне явище протягом усього розглянутого періоду.

У чому причини устрімління городян у юридики? Документи одностайні у визначенні головної з них - втечі від податкового тягаря. Оскільки вдома й ділянки феодалів не піддавалися оподатковуванню, прагнення городян звільнитися від поборів передачею права власності на свій будинок і земельні ділянки феодалові, залишаючись при цьому розпорядником проданої нерухомості, було цілком природним виходом з положення.

Питанням першорядної важливості є питання про заняття населення юридик. Документи незмінно вказують, що на юридиках духовних і світських феодалів живуть купці, торговці, ремісники. Запису книг раді Бреста неодноразово називають цехових майстрів, підмайстрів, навіть цехмістрів. Єдиною групою землеробського населення на юридиках були городники.

Юридики в містах не досягли того ступеня автономності, що грозила перерости в самоізоляцію усередині міста.

Документи чітко виявляють прагнення власників юридик сконцентрувати у своїх міських володіннях ремісниче й торговельне населення. Звідси можна укласти, що оскільки формування юридик проходило й за допомогою переселення кріпаків у міста, юридика сприяла процесу урбанізації, а це дає можливість, з огляду на умови розвитку міст у Мові Посполитой, зробити висновок про позитивну роль юридик у процесі розвитку міст як центрів ремесла й торгівлі. Юридики протягом XVІ - першої половини XVІІ в. залишалися важливим фактором соціально-економічного життя українських міст. Вони наклали свою печатку й на структуру міського населення.

Міське населення з XV століття йменувалося міщанством. Міщанство включало у свій склад різні категорії громадян: ремісників, торговців-купців, домовласників й ін. Юридичне оформлення міщанства в особливий стан феодального суспільства знайшло відбиття в державному законодавстві Великого князівства Литовського - Статутах. Так, уже в першій статті першого розділу Статуту 1529 р. міщанство виділялося як особливий об'єкт права: "... міщан карати не хочемо...". Однак не тільки Статути визначали правовий стан міщанства. Воно конкретно регламентувалося великокнязівськими грамотами на магдебурзьке право .

Населення міст формувалася за рахунок швидких селян, а також з ремісників, переселених феодалами в місто. Серед жителів міст близько 80% минулого білоруси. Отут жили також росіяни, українці, литовці, поляки, євреї, німці, татари. Більшу частину населення становили ремісники й торговці. Крім них у містах була велика кількість міських низів (плебсу) .

Збережені документи дозволили цілком чітко констатувати поповнення міського населення за рахунок селянства. Разом з тим у більших містах у числі жителів були вихідці з малих міст і містечок, що належали приватним власникам.

Реалізуючи бажання скористатися містом для поповнення своєї кишені, феодал не відмовлявся від можливості "перемкнути" частина своїх підданих на працю в сфері дрібного товарного виробництва й обміну. Інвентарі дають досить прямих і непрямих свідчень того, що в структурі міського населення постійну групу становили жителі, переселені їхніми феодальними панами й зберігши при цьому свою особисту залежність.

У соціальній структурі міського населення переглядає ще одна група, існування якої викликане як ростом фольварочно-барщинной системи, так і розвитком товарно-грошових відносин. Група ця позначена в джерелах термінами "люзниє", "гультяї". Обидва терміни мають через що розорилася й збезземелену частину селянства. Протягом XVІ - першої половини XVІІ в. місто залучило більшу масу селянства, що розорилося, і вони утворили постійну групу міського населення. Конституція 1620 року прямо називає "люзного" міським жителем. Відповідно до цієї конституції, до "люзним" - городян ставилися ті, "які будинків своїх не мають і не найнялися на рік".

Для того, щоб бути повноправним городянином, перебувати під захистом міського самоврядування, користуватися привілеями, які надавалися місту, складатися в цеху, а виходить, мати право займатися ремеслом, вести торгівлю на міському ринку, необхідно було мати певну нерухомість. Обов'язковим мінімумом був власний будинок, або, як тоді говорили, "оселость свою мети".

Верхівку міського населення становили багате купецтво, ремісничі майстри, що стояли на чолі цехів. Ця частина городян тримала у своїх руках всю владу в місті. Велика кількість описів майна, заповідальних актів дозволяє скласти загальне уявлення про структуру власності міських багатіїв. Основні її елементи - будинку, крамниці, товари, наявні суми, боргові зобов'язання, орні, сінокісні вгіддя й фольварки. Можна з повною впевненістю сказати, що багатство купця, цехмістра спочивало на двох підставах: товарному виробництві й обміні у феодальному господарстві.

Перерозподіл частини коштів зі сфери товарного виробництва й обміну в сферу землеволодіння зі споживчими цілями диктувалося також чисто життєвими міркуваннями: прагненням забезпечити себе необхідними продуктами на випадок неврожаю. А випадки подібного роду були дуже частими й неминучими через низький рівень землеробства й малої продуктивності сільськогосподарського виробництва. У той же час товарне виробництво й обмін залишалися в цілому слаборозвиненими. Їхньої можливості дуже часто залежали від стану й можливостей зовнішнього ринку. Тривалі й приватні війни, постійні спалахи феодальних міжусобиць усередині країни, що ввійшли в побут Великого князівства Литовського, надовго переривали торговельні операції купецтва й ремісничих майстрів, збільшували ризик додатка засобів у товарно-грошову сферу. Надлишок, що створився подібним чином, коштів перетерплював чисто феодальне перетворення, "застигаючи" у землеволодінні.

Середній шар городян становили головним чином ремісничі майстри, торговельна частина жителів, що володіла крамницями, ларьками на ринках. У цей шар входили підмайстер’я, учні із числа повноправних городян, що були членами родин ремісничих майстрів і повторюючи шлях, пройдений їхніми батьками. Загальну чисельність середнього шару городян у великих містах правомірно визначити в межах 40-50% всіх жителів, з огляду на, що частина їх становило духівництво, чини феодальної й урядової адміністрації .

Найбільш багатими городянами були купці, власники ремісничих майстерень, великі домовласники, лихварі, представники білого й чорного духівництва. Всі вони мали у своєму розпорядженні численну прислугу. У містах жили великі феодали із дружинниками, а також представники королівської адміністрації. Згодом, у міру розвитку науки й культури, тут з'явилися лікарі, юристи, художники, артисти, викладачі шкіл й університетів.

З розвитком міст, посиленням їхньої економічної ролі, а з іншого боку, з розширенням станових привілеїв панівного класу міське населення усе більш наполегливо домагалося від верховної влади станових прав і гарантій, без яких йому грозила доля кріпака .

Панівний клас і державна влада уступали в міру того, як переконувалися в перспективності поповнення джерел своїх доходів за рахунок економічної діяльності міст і неможливості ефективної експлуатації міста на тих же принципах, що й кріпака селянства. На цій основі зароджувалася система прав і привілеїв, у яких міське населення конституювалося в стан феодального суспільства в будь-якій феодальній державі, у тому числі й у Великому князівстві Литовському.

Принцип станових гарантій і привілеїв, на якому спочивала соціальна організація феодального суспільства, став вихідним пунктом й у суспільно-економічному й політичному розвитку феодального міста. Найважливішим у системі привілеїв було право міст на організацію самоврядування.

3. МІСЬКЕ САМОВРЯДУВАННЯ ЗА МАГДЕБУРГЗЬКИМ ПРАВОМ

3.1 Діяльність міського самоврядування

Професор Д. І. Багалей характеризує міське самоврядування лівобережної Малоросії 1-ої половині XVІІ в. наступним чином: магдебурзьке право дарувалось тут у видах чисто економічних, для збільшення числа ремісників. Усякий, хто мав у місті майно або який-небудь промисел, був під відомством городового магістрату. На чолі міського керування стояв війт, іноді призначений королем (довічно), іноді виборний. Бурмистри, радці й лавники вибиралися із середовища посольства, з людей, знаючих у магдебурзькому праві. По грамоті 1625 р. у Стародубі вони повинні були бути католиками, у Чернігові ж і Ніжині це не було потрібно. У перший раз вибір урядників робив війт із посольством, потім війт, урядники й посольство. Війт із лавниками й бурмистер з радцями могли судити не тільки місцевих міщан, але й всіх приїжджих при зіткненні їх з місцевими обивателями, навіть у тяжких карних злочинах, як каліцтво, насильство, убивство й т.п. Судочинство повинно було відбуватися по магдебурзькому праву, у Чернігові й Ніжині - мовою польському, у Стародубі, по грамоті 1625 р. - протягом перших 20 років на польському, потім на латинській мові. Апеляційний порядок для різних міст був різний, але останньою інстанцією у всякому разі був король. Міста, що користувались магдебурзьким правом, мали більш-менш значну земельну власність; поверх того, для поповнення різних витрат, начебто платні міським урядникам і служителям, був уведений цілий ряд міських податків: торговельне мито із усякого роду привізних товарів, вагове від ваги, помірне від міри, мостове; потім місто одержувало доходи від віддачі в наймання міських гостинних дворів, лазень, різницьких крамниць, млинів, воскобоїн, броварень, солодовень, перевозу; у міську скарбницю йшов також податок з купців і ремісників, згідно з їхніми доходами. У витраті всіх цих зборів давався щорічний звіт перед війтом і всім посольством. У містах засновувалися торги і ярмарки; міщани одержували різні пільги щодо торгівлі й промислів: вони могли вільно курити пальник, варити пиво й мед, торгувати навіть заморськими винами; вони звільнялися далі від багатьох натуральних повинностей; військову повинність вони зобов'язані були відбувати, хоча й вона поступово скорочувалася; так, в 1633 р. переяслівські міщани були звільнені від явки в обоз і зобов'язані були брати участь тільки в посполитом рушенье. При з'єднанні з Росією в 1654 р. Малоросія одержала підтвердження непорушності своїх прав; в 1665 р. були видані містам жалувані грамоти на магдебурзьке право. У грамотах цих, однак, не були зазначені закони, які повинні були визначити сутність магдебурзького права; це робилося життям, практикою .

У справах "кримінальних" рішення представлялися на твердження вищої інстанції, який спочатку були звичайно полковий суд і полкова канцелярія, сюди ж подавалася й апеляція. У половині XVІІІ ст. всі магістрати були звільнені від юрисдикції полкових судів і підлеглі суду генеральному, куди й направлялися апеляції на рішення магістратських судів. На війта приносилися скарги у вищий суд, на урядників - у магістратський. Сфера відомства магістратського суду поширювалася на міщан і посполитих, що жили в місті; чолобитниками на останні могли бути й особи інших станів. Крім міських урядників, у магістратському суді засідали також і представники козацького уряду, напр. у Стародубі - полковник, полковий суддя, полковий сотник. Там, де полковники зловживали своєю владою - напр. у Стародубі - козацький уряд впливав на рішення магістратських судів. Цьому сприяла й та неясність, невизначеність, що існувала в самому понятті й змісті магдебурзького права у Малоросії.

Першою метою, якої домагалися городяни у всіх країнах феодальної епохи, було право організації міського життя на основі самоврядування. Зразком для городян служили норми права міста Магдебурга. Жалувані грамоти на магдебурзьке право проголошували три принципи: скасування діючих раніше звичаїв, литовського права; скасування влади й суду над міщанами державцями, поміщиків, воєвод і всіх інших чинів великокнязівської адміністрації на місцях; установа самоврядування - раді, що обирається городянами.

Органи великокнязівської влади, зокрема, великокнязівський суд, зберігають за собою право розбору справ міщан лише як апеляційна інстанція на рішення органів міського суду. Але й при цьому у всіх грамотах обмовляється, що розбір такої апеляції буде вироблятися відповідно до норм магдебурзького права.

Те, що міста до магдебурзького права мали свій суд і своє право, підтверджують джерела. Можна лише припустити, що місцеве право видиме мало враховувало специфічні потреби й діяльність городян, нове положення самого міста як центра ремесла й торгівлі. У противному випадку важко зрозуміти сам факт заміни місцевого із чужоземним, з огляду на настільки типову феодальній епосі прихильність традиції, старовині.

Отже, досягнутий рівень міського життя виявився в суперечності із традиційними правовими нормами. Видимо, цей конфлікт назрівав протягом тривалого часу й, природно, раніше інших гострота його позначилася у великих містах. Тільки в зміні соціальної структури населення й у рівні, що змінився, економічної діяльності міст як центри ремесла й торгівлі можна знайти реальний ґрунт для твердження в містах України магдебурзького права. Надання містам самоврядування було, безсумнівно, визнанням за ними певної суспільної сили, важливої ролі в долях держави. Воно склало цілий етап його соціально - економічної історії .

Відповідно до магдебурзького права, рада на чолі з бурмистрами повинна була збиратися в ратуші "не менш одного разу в тиждень, або стільки, скільки буде потрібно". Предметом обговорення на цих засіданнях повинні були служити спільний інтерес міста, "множення загального добра", попередження збитку, рішення виниклих позовів, установлення мер до попередження дорожнечі на продукти харчування. Магдебурзьке право також ставило за обов'язок раді вживати потрібних заходів для попередження в місті розбратів, "захищати вдів і сиріт", викорінити азартні ігри (карти, кістки й ін.). Раді повинні були бути "у всьому слухняні всі ремісники міста". Ті з них, хто порушував устав цеху, підлягали покаранню, що визначала рада.

Очевидно, що коло діяльності ради був досить великий, але головне місце приділялося функціям виконавчої й судової влади. Війтові з лавниками магдебурзьке право відводить тільки судові функції .

Захист міського ринку від приватновласницьких юридик ради міст нерідко здійснювала шляхом репресій проти ремісників і торговців, що перебували під владою феодалів. У деяких містах рада забороняла їм вести торгівлю й виганяла з ринку, у деяких містах по приписанню раді руйнувалися крамниці, побудовані на міському ринку приватновласницькими городянами. Відстоювання й розширення привілеїв міста відбивало прагнення раді закріпити станові позиції городян.

Поряд із судовими функціями рада несла відповідальність як адміністративний і розпорядницький орган. Вона спостерігала за веденням торгівлі, виготовленням і продажем продуктів пекарями, м'ясниками, рибалками, солодовниками. Рада встановлювала ціни на хліб, єдині міри продажу зерна на ринку. Вона за збір податків і поборовши, організацію виборів і звітності міського самоврядування, відала міськими доходами й земельними ділянками, установлювала норми й правила внутріміського життя, призначала й звільняла міщан від виконання тих або інших обов'язків як посадові особи.

Рада строго стежила за тим, щоб торгівля велася тільки на ринку й категорично забороняла торгівлю на вулицях й у будинках. Наприклад, в 1643 році рада Полоцька прийняла 7 вересня спеціальне рішення, у якому пропонувала "аби так Заполочане, Заречане й Кабачане не купували й не важилися жадібне мови, збіжжя всякого й будування жадібного в будинках, а тільки на ринку" щоб уникнути дорожнечі.

Про початок торгівлі сповіщала вивішена над воротами ринку "торговельна хоруговка". Перше право покупки продуктів і сировини для ремісничого виробництва надавалося ремісничим майстрам. Доти, поки вони не зроблять потрібні закупівлі, ніхто не мав права під погрозою конфіскації здобувати ці товари. Солодовники мали право перших покупців зерна, ковалі - закупівлі вугілля, кушніри - хутра й т.д. Разом з тим рада забороняла закуповувати потрібні для ремесла товари в кількості, що перевищувала виробничі потреби майстра. Таким шляхом вона прагнула не допустити спекуляції продовольством і сировиною, у яких міста завжди гостро бідували.

Настільки ж ревно стежила рада за збереженням земельних ділянок, що належали місту. Кожна спроба феодалів зазіхнути на ці землі зустрічала опір. Розподіл ділянок, передача їх у володіння, у спадщину, купівля й продаж вироблялися тільки з дозволу раді. Кожен такий акт заносився в книгу раді з обов'язковою вказівкою, що за отриману або придбану ділянку городянин зобов'язаний нести встановлені повинності й побори на користь міста.

Складним обов'язком раді був збір податків і поборовши. Її виконували спеціально призначувані особи.

У містах вони звалися шафари, бирчие. Крім регулярних щорічних податків, які йшли у скарбницю, городянам доводилося мати втрати на постій військових загонів, що розташувалися в місті.

Не було більше важкого й часом небезпечного обов'язку, чим обов'язок збирача податків. Якщо, наприклад, для виклику міщанина на суд раді досить було "слузі міському" написати на стіні будинку адресата крейдою повідомлення про день явки, як це робилося в деяких містах, то збирач податку настільки простим способом виконати свій обов'язок не міг. У раду він зобов'язаний був з'явитися, зібравши певну суму грошей, що заздалегідь підраховувалася. У Києві, наприклад, радою заздалегідь проставлялася сума, що повинна була дати кожна сотня. Збираючи побори, формуючи бюджет міста, рада після закінчення строку своїх повноважень, що тривали звичайно рік, представляла звіт. Для вислуховування звіту збирався весь склад раді; у містах ще обирали спеціальних представників від кожної вулиці, що входила в юрисдикцію самоврядування. Процедура звіту звалася "слухання лічби". Після твердження звіту війтом міста функції раді вважалися закінченими.

У діяльність раді входили турботи про благоустрій міста, безпеки його жителів. Останнє забезпечувалося головним чином судовими засобами. Суворо карали злодійство, підпали, навіть дрібну крадіжку .

Інтересами благоустрою й безпеки міського життя було спеціальне рішення, прийняте радою Несвижа 27 вересня 1589 р. Як говорить саме рішення, війт, бурмистри, лавники, "вся рада й посольство" прийняли цей "плебісцит, або ухвалу".

Постанова передбачала ряд заходів щодо благоустрою міста й забезпеченню безпеки. До першого ставилася заборона пасти худоба в міської міцності, установлення побору з кожної житлової ділянки для ремонту доріг, міських зміцнень, приписання, щоб у кожному будинку був побудований димохід. У протипожежних цілях постанова зобов'язувала городян дотримувати обережності, "беручи вогонь у сусіда", у кожному будинку мати завжди запас води, очищати димоходи від сажі .

Раду турбувало поява в місті плебейського елемента, про що свідчить вимога "не приймати в місті гультяєв, люзних, а якщо такий з'явиться, то сповістити про нього" міський владі.

Головною причиною конфліктів городян з радою були безперервні грошові побори. Рада нерідко робила їх незаконно.

Невірно було б, однак, пояснювати описану нами ситуацію тільки специфічними умовами, у яких перебували міста України в XVІ - першій половині XVІІ століть. Характеризуючи обстановку, що склалася в середньовічних містах Фландрії й Німеччини В.В. Стоклицька-Терешкович відзначає: "Все правління носило характер грубої сваволі. Тягар податків ставав все важче". Український патриціат поводився в рідному місті точно так само, як його західноєвропейський сучасник або попередник у своїх містах .

3.2. Історико-правове значення Магдебурзького права для України

Історики і юристи пояснюють Магдебурзьке право як найбільш відому в Європі систему міського права й самоврядування. Магдебурзьке право юридично закріплювало права й волі городян, їхнє право самоврядування. Атрибутами міст, що володіють магдебурзьким правом, були виборні магістрат і трибунал, ратуша та інші вільності й привілеї, близькі у сучасному розумінні до демократичного.

Слово "ратуша" (польське Ratusz - від німецького Rathaus; у французькому побуті - Hotel de vіlle, в англійському - Town-hall, Guіld-hall) означає й орган самоврядування, і сам будинок. Звичайно ратуша має зал для зборів і церемоній на другому поверсі й годинній вежі. Багатство ратуші вказує на багатство й могутність міста. Містом управляв магістрат на чолі з війтом (старостою). Обрані в магістрат призначали на річний строк двох бурмистрів - тодішню виконавчу владу.

Ратуша, герб, печатка, міські ваги... – Київ мав всі атрибути міст Центральної й Західної Європи.

На зміну магістратам і війтам прийшли призначувані губернатори. Ратуші скасували, а в ряді місць, у тому числі й Мінську, будинки їх навмисно зруйнували. У нашій столиці це зробили в 1851 році по особистій вказівці Миколи І.

Для сучасних мінчан поняття "магдебурзьке право" - знакове. Міщанам дозволено було рубати ліс на будівлю будинків й їхнє опалення із князівських лісів на три милі навколо міста, за винятком бортей (дерев, на яких стояли вулики із бджолами), а також пасти худоба в тих лісах. Міщани зобов'язані були вибудувати суспільну лазню й ратушу, під якою мали бути крамниці червоних товарів і хлібні, у самій же ратуші повинна була зберігатися бочка мірна й мідниця з міською печаткою; там же перебувала й камера для очищення товарів пошлиною. Дозволено було міщанам вибудувати на річці Свислочи млин, але з тією умовою, щоб вона не зменшувала правильного надходження доходів із млина замкової - князівської (що тепер зламано, у Нижнього ринку).

Поширення магдебурзького права на схід Європи, у тому числі на українські землі, є результатом як закономірних суспільно-політичних так і історико-правових процесів, що відбувались на даному континенті (урбанізація, розподіл праці, розвиток торгівлі, поширення християнства, становлення європейського ринку та ін.), а також суб’єктивного вияву волі міських громад до самоврядування, до прийняття рецепції міського права, запозичення готових правових конструкцій інших міст.

Договірний, світський характер магдебурзького права, розрізнення права у широкому сенсі і у більш конкретному значенні правового розпорядження чи звичаю, забезпечували високу його адаптованість до конкретно-історичних умов, до соціальних потреб окремих міських громад. Певний рівень універсальності магдебурзькому праву забезпечували його принципи – незалежність міської громади, формальна рівність міщан, загальне (радою) прийняття рішень, взаємна допомога та правовий захист громадян міста, участь міщан у судочинстві, максимальне залучення жителів міста до справ міської громади. Отже, використовуючи і розвиваючи магдебурзьке право, український народ перебував у єдиному культурно-правовому просторі з іншими європейськими народами, які сьогодні становлять основу європейської спільноти.

ВИСНОВКИ

Отже, магдебурзьке право – це один з видів прав вільних міських общин у середньовіччі. За магдебурзького права малі міста отримували самоврядування і судову незалежність, право власності на землю (зазначену у грамоті), пільги ремісникам і торгівцям, право проводити ярмарки, а також звільнення від феодальних повинностей.

Магдебурзьке право являє собою скодифіковані в ХІІІ ст. норми звичаєвого права і судові ухвали німецького міста Магдебурга, перейняті згодом багатьма містами Німеччини, Чехії, Польщі, Литви, України та Білорусі. Головними джерелами магдебурзького права були збірник "Speculum Saxonum" ("Саксонське зеркало") та право магдебурзьких шеффенів.

Магдебурзьке право надавалося передусім іноземцям - полякам і німцям, котрі підсилювали соціальний гніт національно-релігійним. Були міста (наприклад Львів, Кам'янець - Подільський), в яких існувало по три міських общини (польська, українська, вірменська) і кожна зі своїм самоуправлінням. Необхідність для українського міського населення відстоювати свої соціально-економічні та національно-релігійні інтереси привела до активізації політичної боротьби і виникнення братств. В XIV - XVI ст. магдебурзьке право розповсюджувалось на всій Правобережній і частині Лівобережної України. Воно було знаряддям католізації та ополячення українців. Міста використовували форму магдебурзького права, а не його зміст, в них мало що було з німецького права, регламентувалась тільки система органів самоврядування. Але Магдебурзьке право відіграло прогресивну роль в економічному розвитку України.

Магдебурзьке право прийшло по-перше в міста Закарпатської України (з 1329 р. - Хуст), що належали Угорщині разом з німецькими колоністами: вже князь Данило Романович і його наступники забезпечували їм привілей користуватися власним правом і мати власні судово-адміністративні інституції. З переходом українських земель під владу Польщі і Литви Магдебурзьке право надавали королі або великі князі.

Таким чином, магдебурзьке право слугувало становленню українського міщанства як суспільного стану, що давало змогу захищати інтереси міщан перед органами державної влади, магнатами та шляхтою. Воно було чинним на українським землях понад 500 років і впливало накладаючи відбиток на формування в українців європейської правосвідомості та стало її частиною.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

І. Підручники, посібники

1. Грушевський М. Історія України - Русі. — Київ, 1994. — Т. 6. – 655 с.

2. Історія держави і права України: навч. посібник для студентів юрид. вузів та факульт. – К.:Вентурі. -1996. – 288 с.

3. Іванов В.М. Історія держави і права України: Навч. Посібник. – К.: МАУП, -2002. ч.1. – 264 с.

4. Кузьминець О., Калиновський В., Дігтер П. Історія держави і права України. Навч посібник. – К.: Україна, - 2000. – 430 с.

5. Павлов А. Литовський статут та Магдебурське право: їх роль у розвитку торгівлі і митної справи на Київщині (XV – XVIIст.) «Право України. – 2003.» -№10. – с.144-148

6. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. — Київ, -1997.-323 с.

7. Історія держави і права України. Ч. 1. підручник для юрид. вищих навч.закл. і факульт.: у 2 ч. /Рогожин В.Д. та ін. За заг.ред.акад.пр.наук України. - 2008. - 456 с.

8. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посібник. – 2-ге вид., випр. і доп. –К.: "Т-во Знання", - 2000. –622 с.

9. Сас П.М. Феодальные города Украины в конце XV - 60-х годах XVIв. – К., -1989. – 452 с.

ІІ. Журнальні та газетні статті

1. Карліна О. Магдебурське право в містах України XV – XVIIст. «Розбудова держави». – 2002. -№ 1-4. – с.8-18

2. Кісемечник В. Про надання українським містам у XІV – XVIIст. Магдебурського права « Право України.» –1996. -№9. – с.82-84

3. Кудін С. Німецьке право в Україні в XVIст. «Закон і бізнес». – 1999. – 19 червня. (№25).

4. Піч Р. Магдебурське право в Україні « Український світ.» – 1996. -№ 1 -3. –с.37 – 39.