Відмінності між версіями «Предмет педагогіки. Основні категорії педагогіки»

Версія за 10:43, 5 листопада 2015

1) Предмет педагогіки — виховна діяльність, що здійснюється в за¬кладах освіти людьми, уповноваженими на це суспільством. Виховання як суспільне явище зародилося з появою людини. Воно виникло з практичної потреби пристосуван¬ня підростаючого покоління до умов суспільного життя і виробництва, заміни ним старших поколінь. Виховання здійснюється через засвоєння підростаючим поколінням основних елементів соціального досвіду в процесі та в ре¬зультаті залучення його старшим поколінням до суспіль¬них відносин, системи спілкування і суспільне необхідної діяльності. Тому виховання має конкретно історичний ха¬рактер. Ці істотні особливості виховання чітко простежують¬ся в кожній суспільно-економічній формації, відображаю¬чи рівень розвитку виробництва і характер виробничих відносин. З розвитком суспільства, удосконаленням зна¬рядь і засобів праці, ускладненням відносин між людьми і розподілом між ними функцій у суспільному виробниц¬тві й управлінні накопичувалися знання та вміння, які пе-редавалися наступним поколінням. Уже в первісному суспільстві найдосвідченіші мислив¬ці навчали хлопців полюванню, умільці з виготовлення одягу прищеплювали відповідні навички не лише власним, а й багатьом дітям громади. Згодом, із розпадом первісно¬го суспільства і посиленням влади вождів, старійшин, жер¬ців, уже не всіх дітей треба було вчити добувати засоби до існування, окремих з них стали готувати до виконання особливих функцій, пов'язаних з ритуалами, обрядами, управлінням. Таким чином, ще в первісному суспільстві на¬мітилася спеціалізація знань і виокремились особи, які ма¬ли спеціальні знання і передавали їх тим, хто в майбутньо¬му мав виконувати відповідні суспільні функції. Виховання зберігає свою специфіку і в наступних сус¬пільно-економічних формаціях. У рабовласницькому сус¬пільстві дітей рабів готували до виконання різних видів обслуговуючої та важкої фізичної праці в процесі самої праці. Дітей рабовласників — до того, щоб вони могли ут¬римувати завойоване, тобто були сильними і спритними, володіли зброєю і водночас могли насолоджуватися мис-тецтвом і науками, які на той час набули розвитку в Греції, Римській імперії, у східних державах. Це потребу¬вало тривалого часу й людей, які володіли спеціальними знаннями. Так з'явилися школи і вчителі.

2) За феодалізму діти феодалів здобували лицарське, пе¬реважно військово-фізичне виховання, а діти духівниц¬тва — релігійно-церковне. Дітям ремісників давали еле-ментарну трудову, фахову підготовку спершу в межах до¬машнього виробництва, а згодом — у цехах та гільдійсь¬ких школах. Нині кожна країна має власну виховну систему, засно¬вану на національних традиціях, на яку впливають рівень економічного розвитку, політична система. На всіх етапах розвитку людського суспільства вихов¬ну діяльність «обслуговує» педагогічна наука, виконуючи розкриті нижче функції. Дослідження законів і закономірностей педагогічних явищ і процесів. Головними педагогічними законами, зокрема, є: закон обов'язкового засвоєння підростаючим поколінням соціального досвіду старших поколінь як не¬обхідна умова входження в суспільне життя, спадкоєм¬ності поколінь, життєзабезпечення суспільства, окремо¬го індивіда і розвитку сил кожної особистості; обов'яз¬кової відповідності змісту, форм, методів навчання і ви¬ховання вимогам розвитку виробничих сил суспільства; неминучих виховних наслідків у результаті взаємодії ді¬тей зі світом у життєвих ситуаціях, подіях, процесах, конфліктах; формування сутності дитячої особистості че¬рез її активний самовияв і самоствердження в діяльності, спілкуванні, стосунках. Серед закономірностей педагогіч¬них явищ — виховуючий характер навчання; взаємо¬зв'язок і взаємозумовленість розвитку і виховання; вирі¬шальний вплив діяльності людини на формування її осо¬бистості та ін. У силу специфіки педагогічної діяльності педагогічні закони мають вірогідний характер. «Багатоманітність та неповторність ситуацій, — підкреслює В. Загвязінський, — множина факторів, що впливають на результат, роблять їх законами-тенденціями, законами, які прокла¬дають собі дорогу крізь безліч різноманітних відхилень, неповторних варіантів, а точність відносна. Закони та принципи, що їх виражають, не спрацьовують автоматич¬но. Щоразу необхідний аналіз особливостей навчальної операції та наступний мислительний синтез, зіставлення законів розвитку педагогічних явищ з особливостями ситуації, з наявністю певних умов». Теоретичне обґрунтування змісту, принципів, методів і форм навчання та виховання. Ця функція передбачає роз¬криття змісту й технології реалізації, наприклад, конкрет¬ного принципу навчання чи виховання, використання пев¬ного методу виховання залежно від віку школяра та ін. Вивчення передового педагогічного досвіду і створення на його базі педагогічної теорії. Йдеться про виявлення пе¬редового і новаторського педагогічного досвіду вчительсь¬ких колективів і окремих учителів, умов і причин успіш¬ності та ефективності їх діяльності, підготовки відповідних методичних матеріалів, педагогічних рекомендацій. Експериментальні дослідження педагогічної діяльно¬сті. Мета цих досліджень — побудова на їх основі моделей реформування цієї діяльності, втілення досягнень педаго¬гічної науки в практику діяльності закладів освіти з ме¬тою її вдосконалення. Вироблення педагогічної техніки. Йдеться про стиль поведінки і спілкування вчителя з учнями (як і де стоя¬ти в класі, як говорити, як жестикулювати й артикулю-вати тощо).

3) Як і кожна наука, педагогіка має свій понятійний апа¬рат, тобто систему педагогічних понять, які виражають наукові узагальнення. Ці поняття називають категоріями педагогіки. До основних категорій належать виховання, навчання й освіта. Виховання — цілеспрямований та організований процес форму¬вання особистості. У педагогіці поняття «виховання» вживають у широ¬кому соціальному, в широкому педагогічному, у вузькому педагогічному, в граничне вузькому педагогічному значен¬нях. Виховання в широкому соціальному значенні — про¬цес формування особистості під впливом навколишнього середовища, умов, обставин, суспільного ладу. Кажучи «виховує життя», мають на увазі виховання в широкому значенні цього слова. Оскільки дійсність нерідко буває су¬перечливою і конфліктною, то особистість може не лише формуватися під впливом середовища, а й деформуватися під впливом антисоціальних явищ або, навпаки, загартовуватись у боротьбі з труднощами, виховувати в собі не¬сприйнятливість до цих явищ. Виховання в широкому педагогічному значенні — формування особистості дитини під впливом діяльності пе¬дагогічного колективу закладу освіти, яка базується на пе-дагогічній теорії, передовому педагогічному досвіді. Виховання у вузькому педагогічному значенні — ці¬леспрямована виховна діяльність педагога, спрямована на досягнення конкретної мети в колективі учнів (наприклад, виховання здорової громадської думки). Виховання в гранично вузькому значенні — спеціаль¬но організований процес, що передбачає формування пев¬них якостей особистості, процес управління її розвитком і відбувається через взаємодію вихователя і вихованця. Наука доводить, що справжнє виховання є глибоко на¬ціональним за своєю сутністю, змістом, характером. «На¬ціональне виховання, — писала Софія Русова, — забезпе¬чує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли її творчі сили не будуть покалічені, а значить, дадуть но¬ві оригінальні, самобутні скарби задля вселюдного посту¬пу: воно через пошану до свого народу виховує в дітях по¬шану до інших народів .»

4) Національне виховання — виховання дітей на культурно-історич¬ному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій мудрості, духовності. Воно є конкретно-історичним виявом загальнолюдсько¬го гуманістичного і демократичного виховання. Таке вихо¬вання забезпечує етнізацію дітей як необхідний і невід'єм¬ний складник їх соціалізації. Національне виховання ду¬ховно відтворює в дітях народ, увічнює в підростаючих по¬коліннях як специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, так і загальнолюдське, спільне для всіх націй. Етнізація — наповнення виховання національним змістом, що за¬безпечує формування в особистості національної самосвідомості. Соціалізація людини — процес перетворення людської істоти на суспільний індивід, утвердження її як особистості, залучення до сус¬пільного життя як активної, дієвої сили. «Все, що йде поза рами нації, — застерігав І. Франко у праці «Поза межами можливого», — се або фарисейст¬во людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би ши¬рокими «вселюдськими» фразами прикривати своє духов¬не відчуження від рідної нації». На кожному етапі свого розвитку українське націо¬нальне виховання вбирало кращі здобутки світової куль¬тури, акумульовані в народних традиціях і звичаях, що стверджують добро, любов, красу, справедливість в усіх сферах життя. Правильно організоване національне вихо¬вання формує повноцінну особистість, індивідуальність, яка цінує свою національну й особисту гідність, совість і честь. Так формується національний характер. На певному щаблі суспільного розвитку складовою час¬тиною виховання в широкому його значенні стає освіта. Освіта — процес і результат засвоєння учнями систематизованих знань, умінь і навичок, формування на їх основі наукового світогляду, моральних та інших якостей особистості, розвиток її твор¬чих сил і здібностей. Основним шляхом і засобом здобуття освіти є навчан¬ня, в процесі якого реалізуються цілі освіти. Навчання — цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у проце¬сі якої засвоюються знання, формуються вміння й навички. У живому педагогічному процесі ці педагогічні кате¬горії взаємопов'язані та взаємозумовлені. Як у широкому соціальному, так і в широкому педагогічному значенні ви¬ховання охоплює навчання та освіту. Закономірністю нав¬чального процесу є виховуючий характер навчання.