Відмінності між версіями «Соціальне законодавство Англії ХХ ст.»

Версія за 09:18, 29 жовтня 2015

Перші закони про працю в Англії нового часу виступили як безпосереднє продовження робочого законодавства Тюдорів. Це законодавство, відбиваючи суворі умови становлення каbпіталізму, крутими заходами (у тому числі і за допомогою кримінальних покарань) привчала експропрійовані маси селянського населення до дисципліни праці. Примусове державне регулювання умов праці залишалося характерним для Англії протягом усього XVIII ст. Саме така була суть численних законів парламенту про бродяжництво, актів про встановлення максимальної заробітної плати тощо

З промисловою революцією і зміцненням економічних позицій підприємців державна регламентація трудових відносин не тільки втратила сенс для промисловців, а й стала для них обтяжливою. Тому в Англії на початку XIX в. були скасовані старі закони про регулювання заробітної плати. Використовуючи "свободу договору", господарі диктували робочим свої умови праці, які часто були нестерпними,

У 1834 р. англійський парламент скасував старі закони про бідність (висхідні ще до статуту часів Єлизавети I), що означало відмову від видачі біднякам посібників грішми та продуктами, що здійснювалася раніше парафіями. Закон 1834 передбачив лише одну форму "допомоги" безробітним і бідним - приміщення в робітні будинки, умови роботи і життя в яких наближалися, по суті справи, до каторжних. Офіційне проголошення економічного лібералізму (державного невтручання в господарське життя) аж ніяк не означало того, що робітник і підприємець юридично перебували в Англії в рівному положенні. Навіть у другій половині XIX в. продовжували діяти норми "загального права", згідно з якими підприємець, який порушив контракт з робочим, міг переслідуватися тільки шляхом цивільного позову. Якщо ж трудовий контракт порушував робочий, то він міг бути притягнутий до кримінальної відповідальності. В області трудових відносин непослідовність політики економічного лібералізму проявилася також у численних заборонах і обмеженнях, які встановлювалися у зв'язку з появою і зростанням робочих об'єднань. Ще в 1799 р. англійський парламент прийняв закон, згідно з яким заборонялися угоди робочих, а також будь-яка діяльність , спрямована на створення об'єднань з метою підвищення заробітної плати або скорочення робочого дня. Порушення закону тягло за собою застосування кримінальних покарань, які накладалися суддею одноосібно, без участі присяжних. Правлячим колам Англії не вдалося, проте, домогтися ефективного застосування цього закону. Вже на початку XIX в. зростає робоче рух, по суті, перекинуло заборону на професійні спілки. У 1824 р. парламенту довелося піти на поступки і легалізувати угоди робочих, які ставили своєю метою підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня або організацію бойкотів. Правда, вже наступного року парламент оголосив кримінально караними дії робочих, які супроводжувалися насильством над особистістю або власністю, погрозами, залякуваннями. Закон 1824 р., попри наступні застереження, уможливив освіту в Англії професійних робочих спілок і послужив поштовхом до розвитку тред-юніоністського руху. Організований робочий рух в Англії в міру свого зростання все більш і більш виходило за рамки, відведені йому ліберальним державою, яка поступово починає у своїй політиці домагатися примирення інтересів праці і капіталу . В останній третині XIX в. питання про легалізацію профспілок і різних коштів профспілкової боротьби встав з новою гостротою. У 1871 р. був прийнятий Закон про робочі союзах, де мети тред-юніонів в принципі визнавалися правомірними і заборонялися судові переслідування робітників за участь у профспілковій діяльності. Але одночасно у вигляді поправки до кримінального законодавства був прийнятий інший акт, згідно з яким ряд ефективних прийомів профспілкової боротьби (пікетування та ін) розглядалися як карані. У 1875 р. парламент пішов на подальші поступки робітникам і на легалізацію профспілкового руху. Акт про підприємців і робітників скасував кримінальні покарання за одностороннє припинення робітниками трудового договору. Іншим законом було встановлено, що доктрина "загального права" про "злочинній змові" не може застосовуватися до угод робочих, укладеним у зв'язку з майбутнім конфліктом з господарями. Але і в кінці XIX в. англійські суди неодноразово переслідували активних учасників страйкового руху за погрози штрейкбрехерам, бойкоти та інші дії, які, відповідно до Закону 1871 р., як і раніше вважалися злочинними. При цьому суди тлумачили ці поняття надзвичайно широко. У 1899 р. у зв'язку зі страйком залізничників в Таффской долині суд виніс рішення про стягнення з профспілки величезної суми збитків, які понесли компанії. Це відверто антипрофспілкові рішення викликало бурхливий протест в країні. В результаті в 1906 р. був прийнятий новий закон, згідно з яким підприємцям заборонялося пред'являти судові позови про відшкодування шкоди, якщо така була заподіяна у результаті організованих дій членів профспілки. В Англії, де профспілки і страйки отримали законодавче визнання ще в XIX в., уряд консерваторів, наляканий загальним страйком 1926 р., провело через парламент в 1927 р. закон, що заборонив загальні і політичні страйки, а також страйку солідарності. Закон відкрито заохочував штрейкбрехерство і забороняв пікетування підприємств страйкуючими. Цей відверто антипрофспілкові закон був в 1946 р. скасований лейбористами, що прагнули до більш послідовному вирівнюванню інтересів праці і капіталу. У 70-80-х рр.. уряд консерваторів розпочало нову спробу обмежити права профспілок на страйк. Так, в 1971 р. був прийнятий закон про промислові відносинах, який передбачав обов'язкову реєстрацію профспілок, їх звітність в державних установах. Після перемоги лейбористів в 1974 р. була скасована обов'язкова реєстрація профспілок , підтверджено їх право на страйки, причому на такі, які раніше визнавалися незаконними. У період уряду М. Тетчер ряд профспілкових прав був обмежений (право на пікетування, на політичні страйки, страйки солідарності). Проте в цілому профспілкова демократія і завойовані трудящими соціальні права характеризуються досить високим рівнем. Вже в XIX в. поступове зростання організованості та активності робітничого класу дозволив йому чинити постійний вплив на позицію англійського держави з питань регулювання праці. Хоча в Англії декларувалося державне невтручання в трудові відносини, парламент був змушений час від часу йти на поступки, вводити законодавчі обмеження для деяких найбільш грубих і свідомо антигуманних форм експлуатації праці. У першу чергу фабричне законодавство торкнулося жіночого та дитячого праці. Спроби регламентувати саме застосування дитячої праці були зроблені ще в 1802 р. У 1803 р. був прийнятий закон, згідно з яким в текстильній промисловості нічний працю дітей заборонявся, робочий день для підлітка від 9 до 13 років не міг перевищувати 8 годин, а для підлітків до 18 років - 12 годин. Закон передбачив створення системи контролю у вигляді так званих фабричних інспекторів. Але й це не дало відразу значного ефекту, так як підприємці стали використовувати систему "групового праці": зміна робочих відбувалася протягом усього дня, і контролювати тривалість праці в окремих підлітків було складно. У 1842 році був заборонений підземний працю для жінок і для дітей віком до 10 років. У 1847 р. було видано закон, за яким в текстильній промисловості для жінок і підлітків з 14 років робочий дня не повинен був перевищувати 10 годин; це ж правило поширювалося на чоловіків, що працюють разом з дітьми і жінками в одну зміну. ??Тільки в другій половині XIX в. (закони 1867 і 1878 рр..) ці положення були поширені на всі підприємства з числом робітників понад 50 чоловік. Боротьба за скорочення робочого дня в Англії особливо посилилася після того, як в 1866 р. на Загальному робочому конгресі в Балтиморі було висунуто вимогу про 8-годинному робочому дні. Але в законодавстві це вимога знайшло своє відображення тільки на початку XX в., причому спочатку стосовно окремих галузей промисловості або до деяких категорій робітників і службовців (для залізничників, шахтарів, поштових службовців). У другій половині XIX в. з'являються також перші закони, які передбачають відшкодування шкоди робітникам у разі виробничих травм. Закон 1880 передбачив матеріальну відповідальність за виробничий травматизм. Але відповідальність виникала лише в тих випадках, коли каліцтво було викликане поганою якістю матеріалу, недбалістю або необережністю осіб, яким було доручено контроль за виробництвом . виплачується винагорода становило лише незначну частину заробітної плати. У 1906 р. був прийнятий закон, згідно з яким підприємець міг звільнитися від відповідальності, "довівши" провину самого потерпілого. Важливою віхою в розвитку трудового законодавства став закон 1911 р., який, поряд із соціальним страхуванням. на випадок хвороби, інвалідності, пологів, передбачив також страхування по безробіттю, хоча початкові розміри його були дуже скромними. Система соціального страхування придбала сучасний вигляд після другої світової війни. Значну роль у створенні цієї системи зіграли уряду лейбористів, що додавали велике значення сильної соціальної політики. У 70-80 рр.. XX в. пенсійне законодавство піддалося консолідації, і в даний час воно знаходить своє вираження в загальному Законі про соціальне забезпечення (1985 р.) і в спеціальному законі, що передбачає компенсацію у зв'язку з нещасними випадками на виробництві та з професійними хворобами (1975 р.). Окремих поступок від підприємців робочі домагалися також шляхом укладення колективних договорів між тред-юніонами і господарями, в яких фіксувалися конкретні умови праці та оплати. Тривале вдосконалення власне законодавства про працю призвело до того, що після другої світової війни в ньому відбулися істотні зміни, що означали свого роду соціальний прорив, хоча в сфері трудових відносин зберігають свою дію деякі норми прецедентного права і закони XIX в. Основна маса законів з праці припадає на 70-80-і рр.. Це закони про зайнятість 1975 р., 1978 р., 1980 р. і ін, Закон про рівний заробітній платі чоловіків і жінок 1970 г ., Закон про професійне навчання 1982 р., консолідований Закон про профспілки і трудові відносини 1992 р. і т. д. Трудове законодавство, особливо прийняте в період правління лейбористів, передбачає цілий ряд важливих гарантій соціальних прав трудящих. Воно включає в себе охорону праці та техніку безпеки, максимальну тривалість робочого дня для жінок і підлітків, порядок виплати заробітної плати, а також визначає положення профспілки на підприємстві, організацію страйків і т. д. Характерною рисою сучасної англійської трудового права є істотна роль колективних договорів у регулюванні найважливіших аспектів трудових відносин: умов праці, заробітної плати і т. д. В Англії основні параметри праці, в тому числі розмір заробітної плати та тривалість відпочинку, визначає не законодавство, а саме колективні договори. Для розгляду спорів, що виникають з колективних договорів, створені спеціальні трибунали, тому судова практика є одним з важливих джерел трудового права. Особливим джерелом трудового права в Англії є кодекси практики (codes of practice ), які складаються державними органами (наприклад, державним секретарем з питань зайнятості) і містять ряд важливих приписів і рекомендацій. Хоча формально ці кодекси не є правовими документами, їх зміст враховується судами та іншими державними органами при застосуванні норм права. Але їх недотримання не тягне за собою будь-яких санкцій. В Англії вже в 40-і рр.. були здійснені широкі законодавчі програми дешевого житлового будівництва, створення національної служби охорони здоров'я; отримала розвиток національна система освіти всіх рівнів, починаючи від дошкільної і кінчаючи університетської. Хоча в створенні страхового фонду беруть участь і самі працівники, але значні ресурси на соціальну політику законодавство передбачає з державного бюджету. Державна політика охорони здоров'я регулюється Законом про національної служби охорони здоров'я 1977 р., який консолідував більшу частину існуючих раніше актів з цього питання. Цей акт був доповнений Законом про охорону здоров'я 1980 Ще більш молодим законодавством в Англії стали закони про охорону навколишнього середовища. Перші заходи по особливому режиму скидання відходів відносяться ще до 50-их рр.., але особливий поштовх це законодавство отримало в 1970 р., коли в Англії розгорнувся широкий рух "зелених" і було утворено Міністерство навколишнього середовища. Саме в цей час були прийняті такі значні акти, як Закон про контроль над забрудненням навколишнього середовища 1974 р., передбачив створення очисних споруд і високі штрафи за його недотримання, зокрема, за відсутність таких споруд на знову споруджуваних підприємствах. У 1974 р. був прийнятий Закон про неприпустимість скидів забруднюючих речовин у море. У 1978 р. був прийнятий Закон про чистому повітрі і про контроль над забрудненням атмосфери . У 80-і рр.. була прийнята серія законів про захист диких тварин і рослин.