Відмінності між версіями «Проект з "ОІ та ІКТ" і "ІДПЗК": "Сімейне право Стародавнього Риму Сімейне право Стародавнього Риму" - №13 групи ФІП, Ланчуковська Катя, 2014.»

Версія за 15:59, 12 листопада 2014

Сімейне право Стародавнього Риму

Ідея проекту

Дослідження і детальний опис сімейного права Стародавнього Риму

Автор проекту

Катя Ланчуковська

Матеріали проекту

Шлюб є ​​найдавнішим встановленням, які пройшли різні фази розвитку, але завжди служили для регулювання статевих відносин між чоловіками і жінками і створення потомства. Цю ж функцію шлюб мав і в римському праві. У суспільній думці та законодавстві ідеалом римської сім'ї був так званий правильний шлюб - justum matrimonium (justae nuptiae). Саме шлюб визначав правове становище дітей, народжених у шлюбному союзі, майнове становище подружжя, їх спадкові права. Правильний шлюб міг бути укладений між особами: - Уповноваженими на вступ у шлюб; - Досягли статевої зрілості; - Знаходяться в здоровому глузді. Отже, тільки за допомогою правильного (правомірного) шлюбу утворюється римська сім'я. Взагалі ж під шлюбом слід розуміти постійне співжиття чоловіка і жінки з неодмінного обопільної згоди. Це було відображено і в визначеннях шлюбу, що містяться в римських юридичних джерелах, наприклад: "Шлюб - це союз чоловіка і дружини, спільність всього життя, єднання божественного і людського права" (д.23, 2,1). Звичайно ж, дане Модестін визначення шлюбу не відповідало реальному стану речей, оскільки навіть в класичну епоху правоздатність жінки була більш обмежена, ніж у чоловіка. Основне призначення шлюбу - народжувати на світ законних дітей - спадкоємців майна батька. Діти, народжені в правильному шлюбі, належали до familia чоловіка і були підвладні йому. Існував ряд умов вступу в шлюб: - Згода майбутнього подружжя і голів їх сімей; - Досягнення шлюбного віку (чотирнадцять років для чоловіка і дванадцять років для жінки); - Володіння jus conubii - тієї частини життєздатності римлянина (нареченого і нареченої), яка дозволяла йому вступати в законний шлюб, утворювати сім'ю (цим правом мали тільки римські громадяни, але після закону Каракали 212 року це обмеження відпало); - Несостояніе в іншому нерасторгнутом шлюбі. До середини V століття до н.е. не дозволялися шлюби між патриціями і плебеями, які тривалий час зберігалося заборона шлюбів між римськими громадянами і перегринами. Не дозволялися шлюби також між заміжньою жінкою, що допустила перелюбство, і її спільником; між опікуном і підопічною; між особами, які перебувають у близькій спорідненості. Шлюбу передувало заручення (sponsalia) - взаємна обіцянка одружитися. Така обіцянка була не чим іншим, як договором між нареченим і нареченою. У самий ранній час воно не вимагало згоди нареченого і нареченої, пізніше заручення відбувалося з їх участю і за їх згодою, але, як і колись, обов'язковим була згода на шлюб pater familias. Наречена приносила своєму майбутньому чоловіку придане (dos), а наречений робив своїй нареченій передшлюбний дар (donatio ante nuptias). Dos - це та майнова вигода, яку дружина (або pater familias) дає або обіцяє чоловікові з метою полегшення тягаря сімейних витрат. У його склад входить усе те, що збільшує майно чоловіка. Забезпечити приданим наречену спочатку було моральним обов'язком pater familias, а потім стало правовою обов'язком батька (Д.23.3.5). За часів Юстиніана функцію своєрідного противаги посагу виконував подарунок чоловіка дружині (donatio propter nuptias), призначенням якого було, перш за все, її матеріальне забезпечення у разі смерті чоловіка. Такий подарунок можна було зробити як до шлюбу, так і під час шлюбу (Д.24.1.27), причому під час шлюбу цей подарунок залишався у власності та управлінні чоловіка. Слід зазначити, що як придане, так і подарунок чоловіка дружині виконували роль стимулу до збереження шлюбу (або, у всякому разі, до того, щоб не бути винним у його припинення). Так, якщо шлюб припинявся внаслідок смерті або провини чоловіка, придане і подарунок чоловіка залишалися у дружини. Те й інше мало в римському праві спеціальну та детальну регламентацію. У посткласичний період при заручини вносився завдаток. За преторського права порушення sponsaliа тягло за собою infamia (безчестя) і обмеження права виступати в суді в якості представника чужих інтересів. У період пізньої імперії під впливом християнства сторона, яка порушила sponsaliа, зобов'язана була повернути завдаток, а у разі порушення з боку нареченої вона або її батько повертали завдаток в четвертний розмірі. Шлюб cum manu. Прийнято розрізняти шлюб з чоловікової владою - cum manu - і шлюб без чоловікової влади - sine manu (див. рис. 1). У першому випадку дружина цілком підпадала під безумовну владу чоловіка (про особисті і майнові стосунки подружжя при укладанні різних видів шлюбу див. рис. 2). У найдавнішу епоху правосуб'єктність дружини цілком поглиналася правосуб'єктністю чоловіка, чому найдавніший римський шлюб і називався matrimonium cum manu mariti (коротко - cum manu). Чоловік зобов'язаний був надавати дружині заступництво, ніс матеріальні витрати сімейного життя. Якщо чоловік не перебував під владою батька, то здійснював владу домовладики з правом витребувати дружину, залишила будинок, накласти на неї будь-яке покарання, продати в кабалу і покарати (включно до позбавлення життя). Чоловік розпоряджався майном, придбаним дружиною, навіть отриманим нею від батька. Під його владою були і діти. Дружина, вступаючи в шлюб, отримувала статус persona aliena juris і займала в сім'ї становище дочки по відношенню до чоловіка, а у відношенні своїх дітей була старшою сестрою. Лише після смерті чоловіка нарівні з дітьми вона могла успадковувати сімейне майно. Вступаючи в шлюб, вона повністю і назавжди випадала з родини свого батька, розривала зв'язку з батьківською родиною, підпадала під таку ж владу чоловіка, під який виявлялися і діти, народжені нею у шлюбі. Ідея безмежної чоловікової влади пронизувала не тільки особисті, але й майнові відносини подружжя. Сучасного нам поняття общесупружеского майна найдавніше римське право не знало. У сім'ї був тільки один суб'єкт майнових прав - чоловік, якому належало майно, не лише нажите в шлюбі, але й раніше становила власність дружини, а також подароване їй батьком з нагоди виходу заміж (dos). При шлюбі cum manu придане (dos) не відрізнявся як особливе, самостійне майно, яке підлягало поверненню після припинення шлюбу. До речі, дружина позбавлена ​​була права вимагати розлучення. Тільки чоловік міг дати їй розлучення. В якості приводів до розлучення джерела називають отруєння дітей, крадіжку або підробку ключів від винного льоху і перелюбство. У той же час на дружині, матері лежало виховання дітей, вона була господинею дому і берегинею сімейного вогнища. Її моральне, соціальне і політичне значення в сім'ї та римському суспільстві неухильно зростала. І, нарешті, про способи укладання шлюбу. Шлюб cum manu міг бути укладений в наступних трьох формах. Перша форма (confarreatio) - при посередництві релігійного обряду. У присутності жерців і десяти свідків молодята приносили жертву Юпітерові, здійснювали ритуальні дії і куштували особливий хліб. Друга форма полягала в здійсненні обряду mancipatio, який спочатку, найімовірніше, означав реальну купівлю- продаж нареченої, а пізніше - це всього лише фікція продажу і форма встановлення шлюбних уз. Нарешті, третя форма шлюбу - за давністю (usus). При річному безперервному здійсненні шлюбу він набував юридичне значення. Але дружина могла уникнути встановлення над собою влади чоловіка, якщо проводила три ночі підряд поза його будинку. Таке могло повторюватися щороку і, по суті, вело до встановлення особливої, "неправильної" форми шлюбу (sine manu), при якому влада чоловіка не встановлювалася над особистістю і майном дружини. Шлюб sine manu. З плином часу - в період пізньої республіки - владу чоловіка над дружиною помітно послаблюється. На зміну шлюбу з чоловікової владою прийшов шлюб без чоловікової влади - sine manu. Для нас особливий інтерес представляють шлюби sine manu - без чоловікової влади, які були типові в класичний і посткласичний періоди розвитку Римської держави. Вони переважали завдяки перетворенню сім'ї в союз споживачів і зростання господарської та громадської самостійності жінки. Вступ до шлюбу sine manu не тягло зміни правосуб'єктності жінки. Якщо до вступу в шлюб дружина була persona sui juris (обличчя свого права), то і після вступу в шлюб вона залишалася особою свого права. Причиною появи нової форми сім'ї та шлюбу стало розкладання колишньої патріархальної сім'ї. Шлюб без чоловікової влади виникав з простого шлюбного угоди і полягав без особливих формальностей, хоча при ньому могли відбуватися будь-які обряди, наприклад, введення нареченої-дружини в будинок чоловіка. Шлюб sine manu заснований на рівності подружжя. При цьому дружина зберігала самостійність (persona sui juris), якщо мала такої, але отримувала ім'я та станове становище чоловіка, його місце проживання було для неї обов'язковим. Все ж дружина не ставала агнаткой сім'ї чоловіка, і тому діти від такого шлюбу не мали юридичної зв'язку з матір'ю. Особисті права чоловіка над дружиною не настільки всеохоплюючі, як при шлюбі з чоловікової владою. Лише у разі перелюбства чоловік мав право вбити дружину, але з плином часу і це право зникає. При шлюбі sine manu дружина мала майнову відокремленість. Навіть дарування подружжя один одному, щоб гарантувати їх майнову роздільність, вважалися нікчемними. Проте витрати на ведення домашнього господарства покладалися на чоловіка, а в разі cпopa o те, кому належить та чи інша річ, встановлювалася презумпція, що це річ чоловіка (поки дружина не доведе зворотного). Майнова роздільність подружжя виявлялася і в тому, що вони не наслідували один одному, могли вступати між собою в договірні відносини - в усі дозволені цивільно-правові відносини (купувати, позичати й т.д.). Однак між ними виключалися позови про безчесті (infamia), визнавалося необхідним обмежувати розмір стягнення по суду з майна одного чоловіка на користь іншого, "щоб не ставити боржника в тяжке становище". У пізній республіці римські жінки мали як майнової самостійністю, але нерідко й значними матеріальними багатствами, що значною мірою забезпечувало їх незалежність від чоловікової влади. У період імперії зміцнюється особиста і майнова самостійність дружини. Так, якщо при Августі чоловікові було заборонено відчужувати принесені в придане земельні ділянки та іншу нерухомість без прямої згоди дружини, то при Юстиніані чоловікові заборонялося відчужувати придане і за згодою дружини. Таким чином, чоловік хоча юридично і залишався власником dos, але фактично був не чим іншим, як простим користувачем dos на час шлюбу (dos залишається чоловікові лише у разі розлучення з вини дружини, в якості штрафу для останньої). Склався афоризм: "Хоча придане знаходиться в майні чоловіка, але належить дружині". Так поступово складалася римська система майнових відносин між подружжям. Принцип юридичної роздільності майна, нічому не заважає при шлюбах хороших, але найкращим чином гарантує обох подружжя при шлюбах поганих, лежить в основі цієї системи. Вплив римського приватного права на основні засади цивільного законодавства Росії загальновідомо [2]. У зв'язку з цим видається цікавим провести деяку паралель у галузі регулювання майнових відносин подружжя у римському приватному праві та російському сімейному праві. На відміну від давньоримського приватного права, що має довгу історію інституту dos, сучасне сімейне право Росії не знає інституту приданого, і тому взаємини російських подружжя з приводу приданого позбавлені будь-якої правової регламентації. Сучасне російське сімейне право встановлює законний і договірний режими майна подружжя [3]. Законним режимом подружнього майна є режим спільної власності. Суть його полягає в тому, що все майно, нажите подружжям у шлюбі, є їхньою спільною власністю, незалежно від розміру внесених кожним з них на придбання цього майна коштів, навіть якщо між доходами чоловіка і дружини існує велика різниця. Більш того, право на спільне майно має і той з подружжя, хто займався веденням домашнього господарства, здійснював догляд за дітьми, не мав самостійного доходу з інших поважних причин (п.3 ст.34 СК РФ). Таким чином, подружжя мають рівні права на спільне майно. У цьому виявляється один з основних принципів російського сімейного права - принцип рівності подружжя - головна відмінність від регулювання майнових відносин у римському приватному праві. Законодавство Російської Федерації закріплює також положення про те, що крім майна, що входить до складу спільної власності подружжя, існує майно, яке належить кожному чоловікові окремо (дошлюбне майно; майно, отримане одним з подружжя під час шлюбу в дар, в порядку спадкування; речі індивідуального користування кожного з подружжя за винятком коштовностей). Цим майном кожен чоловік має право самостійно володіти, користуватися і розпоряджатися. При розділі загальної власності подружжя і визначенні їх часток це майно не враховується. Все це говорить про існування елементів роздільності майна подружжя при режимі спільної власності. Наявність ознак режиму роздільної власності подружжя ріднить майнові відносини подружжя сучасної Росії і Стародавнього Риму (мова йде про майнові відносини подружжя у шлюбі sine manu). Сучасне сімейне законодавство допускає, поряд з імперативним методом врегулювання майнових відносин подружжя, їх диспозитивное регулювання. Подружжю надана можливість самостійно визначати свої майнові права та обов'язки під час шлюбу і на випадок його розірвання. Укладаючи шлюбний договір, чоловік і жінка самі встановлюють правовий режим володіння, користування і розпорядження майном. Згідно ст.40 СК РФ, шлюбним договором визнається угода осіб, що вступають у шлюб, або угоду подружжя, їх майнові права і обов'язки у шлюбі і (або) у разі його розірвання. У силу вимоги п. 2 ст. 41 СК РФ шлюбний договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Укладення шлюбного договору надає можливість подружжю і особам, які укладають шлюб, відступити від режиму спільної власності подружжя. Зокрема, подружжя має право встановити режим спільної часткової чи роздільної власності на все майно подружжя, на його окремі види або на майно кожного з подружжя (п. 1 ст. 42 СК РФ). Поки укладення шлюбного договору в Росії не отримало широкого розповсюдження. Треба думати, що і в майбутньому більшість осіб не буде укладати шлюбний договір, якщо їхнє майно складається переважно з предметів споживчого призначення. Але введення в сімейне законодавство Росії шлюбного договору не означає, що всі особи при вступі в шлюб або в період шлюбу зобов'язані укладати такий договір. Закон лише надає право зацікавленим подружжю самостійно визначати свої майнові взаємини у шлюбі, але не зобов'язує їх до цього. Як бачимо, поряд з імперативними методами регулювання майнових відносин подружжя, чинне сімейне законодавство Росії допускає і уповноважують, диспозитивні норми, які дають можливість зацікавленим особам самостійно визначати свої відносини з іншими людьми не тільки у сфері сім'ї, але й спадкування, зобов'язальних відносин і т. п. Таким чином, ідеї приватноправового регулювання майнових відносин, що беруть початок саме в римському приватному праві, безумовно зберігають своє значення і в даний час.Висновок. Таким чином, римське сімейне право являло собою зібрання правових установлень, що регулюють відносини осіб в римській сім'ї: між чоловіком і дружиною, між домовладики та особами чужого права, а також між опікуном, піклувальником і їхнім підопічним. Наступна лекція буде присвячена порядку спадкування сімейного майна в різні періоди римської історії.Колекція посилань по Веб 2.0

Інтернет ресурси проекту

[1] [2] [3] Сімейне право Стародавнього Риму

Додаткові матеріали проекту

[4] Посилання на файли, презентації та інші корисні матерали а

Результати проекту

Звіт у вигляді презентації. Сімейне право Стародавнього Риму