Відмінності між версіями «Стаття на тему: "Драматургія кінця ХVІІ– початку ХVІІІ ст. Жанри шкільної драми: різдвяні, великодні, міраклі, мораліте, історичні." 12-2 ФФЖ 2016»

Поточна версія на 21:02, 31 жовтня 2016

Вступ

Драма — один з літературних родів, який змальовує світ у формі дії, здебільшого призначений для сценічного втілення.

Теорія драми в її історичному розвитку неодмінно відбивала всі зміни в літературній і сценічній творчості, які відбувалися протягом тисячоліть. Теорія доби класицизму відзначалася нормативністю. Окремі поради, які давав, наприклад, Н. Буало («Мистецтво поетичне») містили вимоги, що суттєво обмежували творчу активність письменника (єдність дії, місця і часу). На На початку 19 ст. оригінальну драматургійну систему створили романтики. Протягом останніх століть драма стала активно читатися, переходячи з мистецтва сценічної дії у мистецтво художнього слова.

Теоретики літератури відзначають два жанрових типи драми. Перший — «аристотелевська», або «закрита». Ознаками «закритої» драми є:

Введення в історію події та персонажів; Однозначна зав'язка; Тісний змістовий зв'язок між сценами; Причинно-наслідкові ланцюжки та ланцюжки зв'язків між персонажами; Лінійна дія; як правило, 5 актів; відсутність зміни місця дії, або незначна зміна; лінійна часова послідовність; коротка тривалість дії; наявність протагоніста та антагоніста;

Іншим жанровим типом є «неаристотелівська», або «відкрита» драма. Ознаками відкритої драми є:

відсутність введення; відсутність однозначної зав'язки; відсутність зв'язку або неясний зв'язок між сценами; сцени пов'язані фразовими мотивами, центральним Я, повтором місць; нелінійна дія; відсутність формально визначених відрізків дії; часта зміна місця дії; перервна часова послідовність.

УКРАЇНСЬКІ ІНТЕРМЕДІЇ XVII — XVIII ст

В українській драматургії XVII — XVIII ст. значне місце займають короткі одноактні комічні п’єси — так звані інтермедії, або інтерлюдії. Назва «інтерлюдія», чи «інтермедія», походить від того, що ці п’єси вставлялися між окремими частинами основної, серйозної драми. В ряді випадків зміст інтермедій був зв’язаний з темами, що розвивалися в основних п’єсах, здебільшого ж вони своїм сюжетом були незалежні від цих п’єс. Головне призначення інтерлюдій полягало в тому, щоб дати відпочинок і розвагу глядачеві, стомленому серйозною дією, яка розігрувалася в основній п’єсі. Теми основної дії були переважно релігійні або історичні, хоч інтермедії включалися іноді і в п’єси з світською тематикою.

Дійовими особами інтермедій були, як правило, персонажі з простолюду, що розмовляли кожний своєю народною мовою: українець — українською, росіянин — російською, білорус — білоруською, в той час як основні, серйозні п’єси писалися своєрідною книжною мовою.

Українські інтермедії як драматургійний жанр виникли в зв’язку з розвитком інтермедій у стародавній польській драматургії, де в свою чергу позначився вплив побутової західноєвропейської драми, створеної на комічні і сатиричні сюжети, — французьких фарсів, німецьких фастнахтшпілів, англійських інтерлюдій, італійської комедіа дель арте. Але за своїм змістом українська інтермедія є насамперед породженням тогочасного життя; вона широко використовувала мотиви і сюжети української народної поетичної творчості, а також матеріал популярної книжної анекдотичної і сатиричної літератури.

У польській рукописній поетиці 1648 р., озаглавленій «Poetica practica» і написаній латинською мовою, суть інтермедії визначається так: «Інтермедія є коротка дія, вигадана або справжня, що розігрується між актами комедії і трагедії. Вона складається з слів, предметів і осіб забавних, що освіжають увагу слухачів, і не належить до актів і сцен п’єси; ця дія зветься інтермедією тому, що завжди виконується між актами комедії і трагедії.

Немає потреби ставити інтермедії в зв’язок із змістом сюжету або дії комедії: вони можуть мати в собі дію зовсім окрему від дії комедії або трагедії. Однак добре класти в основу інтермедії зміст сюжету самої п’єси або ставити інтермедію в зв’язок з п’єсою. Деякі драматурги обходяться зовсім без інтермедії, але в саму обробку сюжету п’єси вносять сцени, рівносильні інтермедіям. В інтермедіях розробляються забавні і жартівливі історії, оповідання, анекдоти, витівки слуг, придворних, бідняків, лестунів та ін.; найкращими для інтермедій особами є сільські мужики, кухарі, кучери, що мріють про ученість, про політичну діяльність, майстерно і спритно обдурюють один одного або інших, — одним словом, все забавне, що помітиш навіть в окремих людях, можна показувати в інтермедіях, в образі інших, однак, осіб, додержуючи пристойності. Особи інтермедій не мають відношення до дії самої п’єси, іноді, однак, вони можуть бути взяті з числа осіб, що належать до п’єси. Інтермедій у комедії може бути одна або кілька, навіть після кожного акту, крім останнього. Ці кілька інтермедій можуть або служити продовженням одна одної, тобто виконуються протягом всієї п’єси одними й тими ж особами, розвиваючи один і той же сюжет, або ж можуть не мати між собою ніякого зв язку, виконуватися після різних актів різними особами, обробляти різні сюжети...

Одні з інтермедій викликають сміх тільки словами, наприклад, коли виводяться наші сільські мужики, в уста яких вкладається латинська мова або які добирають вислови, що звучать подібно до латинської мови, або коли ці мужики намагаються наслідувати манери чи мову освічених людей, придворних, або навіть коли вони стараються висловлюватися чистою польською мовою; також коли ці мужики забавно описують що-небудь, наприклад який-небудь одяг і т. п., сніданок і т. п. В основі цих інтермедій лежать дії, що викликають сміх; такими є тонкі обмани, спритні викрадення, що їх роблять грабіжники, слуги тощо. В інших інтермедіях відіграють роль і забавні слова і дії; такими є сцени, де виступають лестуни, придворні, хитруни та ін».

Шкільна драма

Шкільна драма — жанр латиномовної релігійної драматургії, що виник на межі 15-16 ст. в країнах Західної Європи. Вистави були обов'язковим елементом навчання в релігійних i світських навчальних закладах. Твори мали віршову форму, написані були книжною українською мовою з використанням силабічної системи віршування.

Походження шкільної драми пов'язане із статутом церковних та світських навчальних закладів, в яких сценічні вистави були обов'язковими для засвоєння латини. Особливого поширення набула завдяки єзуїтам, захопленим інтерпретацією біблійних та міфологічних сюжетів, передовсім тих сакральних джерел, що стосувалися історії католицької церкви. Шкільна драма спочатку розвивалася у католицько-християнському та антично-класичному напрямках. У ній вплив античної традиції (стислий виклад, наявність епілогу тощо) поєднувався із середньовічною (відсутність єдності часу та місця, змішування трагічного і комічного тощо) та ренесансовою. Часто шкільна драма складалася з п'яти актів, після кожного з яких виступав хор. Вистава організовувалася переважно до Різдва, Великодня тощо.

В Україні шкільна драма поширилась (через Польщу) у 17-18 ст., створювалась викладачами та учнями духовних (братських) шкіл, спрямовувалась проти експансії католицизму. Основна її віршова форма — силабічна, писана українською книжною мовою. Із збережених шкільних драм найдавніша — «Олексій, Божий чоловік» (1674). З останніх найвизначніших творів цього жанру були трагікомедія «Володимир» (1705) Феофана Прокоповича, присвячена гетьманові І. Мазепі, та п'єса невідомого автора «Милість Божа, од неудобносимих обид лядських через Богдана Зиновія Хмельницкого, преславного войск Запорозких, свободившая…», поставлена 1728. До шкільної драми на біблійні сюжети додавалися інтермедії.

Вертеп

Вертеп — старовинний пересувний український ляльковий театр, де ставили релігійні і світські (переважно жартівливі та іронічні) п'єси; відтворена стайня з народженням Христа. Український вертепний театр — самобутнє явище у розвитку нашої театральної культури.

Український вертеп

Український вертеп відомий з 17 століття. Світська частина вистави поклала початок української комедії 19 століття. Вертеп поширений в основному в Україні, в барокову добу (17-18 століття) і мав численні регіональні варіанти. Вертепний ляльковий театр мав форму двоповерхового дерев'яного ящика. На другому поверсі показували різдвяну драму; на першому — механічно прив'язану до неї сатирично-побутову інтермедію. Перша, різдвяна, частина вертепу, яку називали «свята», мала більш-менш стабільну композицію, натомість, друга змінювалася в залежності від місцевих умов, здібності й дотепності вертепника. З часом вертеп із лялькового театру перетворився на справжній вуличний театр, де лялькову вертепну виставу сполучають із грою живих людей, а подекуди і цілковито вся вертепна вистава зводиться до гри живих осіб. Діяльність вертепного мистецтва стала популярною за межами України і вертеп побутував у Росії, Білорусі, Сербії та інших слов’янських країнах. Вертепи також були відомі як хорватська і сербська народна культура, зокрема, в районах Срем і Колубара.

Історія створення

Вертеп був предметом дослідження у багатьох учених та мистецтвознавців, серед яких: І.Франко, В.Всеволодский-Гернгрос, Й.Федас — в історичних працях; В.Перетц, М.Петров, Є.Марковський – у літературних; О.Білецький, М.Гордійчук, Л.Корній, О.Шреєр-Ткаченко та інші – у галузі мистецтвознавства. Незважаючи на пильну увагу до вертепу, досі не визначений точний час його появи в Україні, серед учених, дослідників вертепів немає одностайності щодо року його появи, обмаль документальних даних породжують дискусійність у багатьох його питаннях. У Західній Європі вертеп із духовною частиною й вертепною драмою (як окрема галузь лялькових вистав) з’явився не раніше XVI ст., а перші згадки про існування вертепу на терені України з’являються в кінці XVI століття.

Польський історик, етнограф Еразм Ізопольський опублікував у журналі «Atheneum» уривок драми під заголовком «Dramat wertepowy о smerci» в якому розповів про два вертепи, які він бачив на Україні під час подорожі: перший у Ставищах (на Київщині) — вертепну скриньку з написом: «Року Христусового 1591 збудований», другий — у Дашовщині «з року 1639». Автор подає опис триповерхового будиночка й зауважує, що вертеп – «це те саме, що ми називаємо театром метаморфоз».

У XVIII ст. за царювання Петра І було видано ряд указів та актів заборони українського слова, літератури, театру та вертепу, а з новою силою переслідування українського культурного життя збільшились за цариці Катерини ІІ. Але все-таки утримався і набув широкого розповсюдження до середини XIX ст., починаючи від доби занепаду Києво-Могилянської академії, коли число вертепників поповнювалось її вихованцями, що йшли в народ популяризувати українські вистави в формі лялькового театру. Ця форма була найзручнішою для поширення в маси правди про історичні події (наприклад, добу козацтва — вертеп «Запорожець») чи збереження національних традицій (в тому числі, колядок) в період переслідування з боку Російської імперії. В цей час вертепи поширилися на етнічно російські території, наприклад, в Сибір, і вторинно набули популярності у Польщі. Після російської революції 1917 року, атеїстичний радянський режим жорстоко переслідував релігію і пов'язані знею елементи культури, а 1930-х років традиція різдвяних вертепів була практично ліквідована. Саме слово збереглося в значеннях "лігво розбійників" і "лігво розпусти". У першій половині 19 століття вертепи, як масове побутове явище, поступово зникають, залишившись лише в побуті українських селян Східної Галичини. До сьогодні зберігся переважно на західноукраїнських землях у вигляді різдвяних вистав на релігійну тематику.

Мораліте/Міракль

Мораліте — повчальна алегорична драма, поширена в Західній Європі у 15-16 ст.

В Україну прийшла з розвитком шкільного театру кінця 16 — початку 17 ст. і проіснувала до середини 18 ст. як різновид шкільної драми. П'єси цього жанру виставлялися на Масницю. Вони закликали до медитації про сенс життя, нагадували про неминучість розплати за гріхи, відображали загальні закони світопорядку.

Фабула будувалася на схематизованих взаємовідносинах людини зі світом. Дія проходила, як правило, від колиски до могили, одночасно прямувала до раю, якщо людина вела праведне життя, або до пекла, якщо грішила. Герой мораліте завжди пасивний. За нього борються сили добра і зла, він відчуває на собі їхній вплив. Ця боротьба демонструється співвідношенням алегоричних образів, що уособлюють вади та чесноти. Елементи мораліте впліталися майже в усі п'єси, які ставилися у шкільному театрі. Вони були наявні в містеріях, міраклях, історичних драмах.

Міракль — один із жанрів середньовічної релігійно-повчальної драми, за основу якої бралися розповіді про «чуда», здійснені Богородицею.

Сюжети запозичувалися з житій, апокрифів, східних переказів тощо. Незважаючи на таку природу жанру, в ньому певною мірою відбивалися зміни в житті і свідомості народу: в міраклях згодом вносилися авантюрно-розважальні, побутові мотиви, пов'язані з життям осіб, яким являлося чудо.

В українській літературі подібним до міракля були деякі шкільні драми (17-18 ст.). Елементи поетики міракля спостерігаються в драматургії символізму, що було типологічним проявом жанротворчої функції незвичайного, таємничого в сюжеті драматичного твору.

Таблиця

Висновки

У своїх висновках я хочу зазначити чим відрізняється шкільна драма від вертепної.

• Якщо текст шкільної драми, написаний кимось із тогочасних авторів, залишався незмінним, то вертепна драма усталеного тексту не мала: кожний вертепник вносив у запозичену п’єсу різні зміни на свій смак і розсуд. До нас дійшло кілька варіантів, най-відоміші з яких — сокиринський, славутинський, батуринський, хорольський. У першій частині вертепної драми було 13-17 яв, у другій — 28-31. Вся вистава тривала іноді до трьох годин.

• На відміну від шкільної драми, інтермедії якої розігрувалися між діями серйозної п’єси на тому ж театральному кону, побутові сцени вертепу виставлялися після закінчення духовної частини в іншому місці — на першому ярусі скриньки.

• Ролі в шкільній драмі виконувалися людьми, у вертепній — ляльками.

Я сподіваюся, що ця стаття була корисною.