Відмінності між версіями «Моє рідне місто - Львів»

Поточна версія на 08:58, 3 грудня 2015

Львів — найбільше місто Західної України, що протягом багатовікової історії було науковим, культурним та національним центром регіону. В найдавніші часи — столиця Галицько-Волинської держави, згодом — адміністративний центр Руського воєводства, автономного Королівства Галіції і Лодомерії. У 1918 році — столиця ЗУНР. Після захоплення міста Польщею Львів став центром однойменного воєводства. У Другій світовій війні був окупований спочатку радянською, а потім німецькою арміями. У повоєнний період відійшов до Радянського Союзу. З 1991 року — адміністративний центр Львівської області Незалежної України.

1349 року польський король Казимир III Великий (разом з уграми) вдруге захопив Галичину і здобув Львів — Руське королівство увійшло до складу Польщі на правах автономії. У 1350-их роках Львові почали карбувати власну монету — мідні денарії та півгроші. Львів отримав статус другої столиці Польської Корони поряд із Краковом. Хоч старостами до Львова призначалися представники польської шляхти, проте всюди на місцях сиділа сильна ще руська шляхта і бояри.

Травень 1353 року — військо Любарта спустошило місто.

У той час було відбудовано кам'яний Високий замок. Він був потужною фортецею — до 1648 року його не могли взяти штурмом. Почалася розбудова Низького замку, який залишився королівською резиденцією.

У 1356 році Казимир III затвердив Львову маґдебурзьке право — першому з міст на території сучасної України. Щоправда, початки самоврядування за маґдебурзьким правом простежуються тут ще від часів Лева Даниловича у середовищі католицької німецької громади. Не виключено, що в ХІІІ столітті маґдебурґія поширилася на всю міську територію Львова, а відтак і інші міста Галичини і Волині, про що є документальні свідчення.

Проте польська адміністрація поклала собі перетворити Львів у католицький анклав на території Руського Королівства і усунути від самоврядування русинів. На південній частині давньої міської території (Підзамча) було виділено окрему дільницю. Тут окреслено нову площу Ринок, яка стала центром нового міста. Навколо розбудовано житлові квартали за прямокутним (шаховим) принципом планування. Всю дільницю (Середмістя) обнесено потужними фортифікаціями по лінії сучасних проспекту Свободи, вулиць Лесі Українки, Підвальної, Братів Рогатинців. Сюди спрямовано німецьких колоністів, які невдовзі отримали тут виразну чисельну перевагу. Саме на цій дільниці повною мірою діяло самоврядування за маґдебурзьким правом. На Ринку було збудовано Ратушу, де засідав магістрат (Лава) на чолі з війтом.

На решту території Підзамча, де проживала переважна більшість міського населення, головно русини, самоврядування не розповсюджувалося. Ця дільниця перебувала в юрисдикції королівського старости, котрий представляв владу польського короля. Тут залишилося в силі звичаєве руське право, характерне для сільських громад; поступово ця колись велика дільниця занепала.

Звідси на нову міську дільницю переселяються русини, вірмени і євреї, але більшість у Середмісті становили німці. Для вірмен — як християн окремої конфесії, — а надто євреїв — нехристиян, були виділені окремі дільниці. На Вірменській вулиці будується вірменський собор Успення Богородиці (Аствацацін), тут з 1364 року був осідок львівського вірменського архієпископа, повноваження якого поширювалися на всю вірменську діаспору на території теперішньої України (крім Криму), Молдови і Волощини. У єврейському кварталі (гетто) на вулиці Жидівській було збудовано нову синагогу. Русини, як і католики, отримали право селитися всюди, в тому числі на Ринку, проте їхня чисельність, порівняно з католиками була мізерною. Також русини не мали у Львові православної ієрархії. Спроби Казимира ІІІ відновити Галицьку православну митрополію (архієпископство) не увінчалися успіхом — вона перебувала в Галичі, який тільки починав зводитися з руїн, і скоро занепала.

У 1370 році помер король Казимир III, який не мав синів. За Вишеградським договором 1339 року, підтвердженим договором між Казимиром III та Людвіком I 1350 року[4] спадкоємцем став король Угорщини Людовік І Анжу. Намагаючись позбавити Галичину від польських впливів і приєднати її до Угорської Корони, призначив намісником Руського королівства свого прибічника — князя Владислава Опольського. Владислав Опольський поводив себе як незалежний володар, проте його влада тут тривала недовго (1372–1378).

Цей період історії Львова характеризувався стрімким розвитком. Місто лежало на важливій ділянці Великого Шовкового Шляху. Оскільки турки перекрили шлях до Константинополя, а мамелюки вигнали хрестоносців з Леванту, каравани пішли в обхід північним напрямком через Золоту Орду, котра гарантувала їм безпеку, через Сарай-Берке до Азова (Тани) і далі до Криму, де було велике місто Солхат (Старий Крим). Поряд піднялися порти Каффа і Солдайя, звідки кораблями товар везли до Монкастро і Кілії, а звідти сухопутнім шляхом через Молдову до Львова і Кракова. Торгова монополія на цих ділянках належала італійцям з Ґенуї, їхніми компаньйонами були німецькі купці зі Львова. Львів став багатим містом, а Польща почала змагатися за гегемонію в Центрально-Східній Європі.

До 1390 року міського війта обирали з-поміж лавників, з 1391 року — почергово: одного року з-поміж лавників, наступного — з райців.

Львів мав право на 2 великі щорічні ярмарки — на Св. Агнети і Св. Маргарети (Трійці), котрі тривали кілька тижнів. Щотижня відбувалися торги.

Львів XIV–XV століть був типовим готичним містом. У 1410–1418 роках Середмістя було обнесено другим оборонним поясом з напівкруглими баштами-ронделями, які оточували місто з трьох боків вздовж лінії теперішніх вулиць Гонти, Данила Галицького, Підвальної і Валової, а з західного боку текла Полтва. Між обома кільцями мурів і зовні їх вирито рови, котрі наповнювалися водою. Було дві брами — Краківська (північна) і Галицька (південна). На початку XV ст. в західному мурі прорубали ще одну меншу браму — Латинську хвіртку, а в східному мурі згодом — Руську хвіртку. У 1430 згадується про міський арсенал («цейхгауз»), вбудований між мурами, який посилював оборону зі східного боку. На площі Ринок збудовано нову Ратушу готичного стилю з високою вежею, на якій 1404-го встановлено міський годинник. 1415 року відкрито міську важню (де зважували товари) на площі Ринок, y 1425 — «підстригальню» (де стригли сукно). 1425 року біля Ратуші встановлено пранґер (ганебний стовп). Протягом 1405–1407 років проведено міський водопровід, яким надходила вода від джерел Погулянки до кам'яного резервуару на площі Ринок. 1452 року забруковано площу Ринок і головні вулиці.

Житлові квартали у Середмісті будували «пруським муром» — фахверком: будинки мали дерев'яний каркас, а стіни були викладені цеглою.

На 1405 рік у Львові жило близько 10000 осіб, з них у Середмісті — 4-5 тисяч. Населення Середмістя було, в основному, німецьким. Те саме спостерігалося в Кракові. Діловодство львівського маґістрату велося спочатку німецькою мовою, 1450 року переведене на латину.

На площу Ринок виходить вівтар Латинського катедрального собору Успіння Діви Марії (катедри), збудованого в готичному стилі. Від 1412 року він став осідком львівського римо-католицького архієпископа (архидієцезія заснована 1375 р. в Галичі). Також у Середмісті було збудовано кілька костелів у готичному стилі — костел Святого Духа, костел Божого Тіла з монастирем домініканців, костел Святого Хреста з монастирем францисканців, за муром з південного сходу костел Андрія з монастирем бернардинів, кілька каплиць. Натомість русини мали тільки одну православну церкву Успіння Богородиці на східній окраїні Середмістя.

З 1382 року відомо про міську латинську школу недалеко від Латинської катедри, від 1375 року — про міський шпиталь біля костелу Святого Духа, з 1422 — про міську патриціанську лазню. Близько 1404 року за містом біля костелу Святого Станіслава існував міський шпиталь для хворих проказою (лепрозорій), а 1450 — шпиталь Св. Лазаря для калік (лазарет) на Калічій горі. 1445 року відомо про міську аптеку, а 1447 — про міського лікаря.

Місто мусило самостійно організувати оборону від ворогів. 1394 року Львів отримав гармати від короля Ягайла. На вежі Галицької брами бл. 1430 року стояв міський трубач (спостерігач), який мав попереджувати про наближення небезпеки; від 1490 року його переведено на вежу Ратуші. 1455 почалось будівництво міських мурів.[6]

Для навчання військовому ремеслу міщани в Європі об'єднувалися в Стрілецькі братства (конфратернії). У Львові воно існувало з кінця XIV ст. Його емблемою було зображення півня (пол. kurek), від чого за ним закріпилася назва «Куркове Братство». Міщани зобов'язані були вправлятися зі стрільби з луків і арбалетів. Для цього збоку від Краківської брами збудовано «цельштат», який відігравав роль тиру. Мішень із зображенням півня була встановлена за пару сотень метрів вздовж рову. Щороку на Зелені свята відбувалися змагання стрільців, переможця, що здобував титул «Король Курковий», вшановували процесією через ціле місто. Про свято «Куркового короля» відомо з 1441 року.

Синхронно зростає незалежність львівського виборного магістрату. На противагу традиційному німецькому самоуправлінню на чолі з війтом, котрий часто був підвладним королю, поряд із Лавою розвивається другий виборний орган — Рада під керівництвом бургомістра. Поступово Рада перебирає собі головні адміністративні функції, залишаючи Лаві тільки функції суду. Проте і Рада, і Лава майже виключно складалися з представників католицької громади. Серед національних меншин найсильнішою на той час була вірменська громада. Вірмени змогли на підставі маґдебурзького права добитися власного автономного самоврядування, хоч і під загальним керівництвом львівського магістрату. Вірменську громаду очолював вірменський війт, щоправда, 1469 року магістрат заборонив львівським вірменам обирати собі війта і надалі справами громади відав його заступник — єреспохан, який мав менші повноваження.

Так само і євреї були організовані у самоврядні кагали, духовним лідером вважався рабин. Коли магістрати в середньовічних містах переважно негативно ставилися до євреїв, то на противагу їм євреям протегував король. Окрім Середмістя, євреї мали великий кагал на Підзамчі навколо давньої синагоги на правому березі Полтви, котрий підлягав владі королівського старости.

Натомість русини все більше втрачали позиції в місті і Галичині. Після поразки руських князів і шляхти у війнах Свидригайла польська влада 1434 року ліквідувала автономію Руського Королівства і перетворила його у звичайне Руське воєводство . Руська галицька аристократія поступово окатоличується і полонізується. Руське населення в Галичині втратило навіть церковну ієрархію — Галицька православна митрополія підпорядковувалася Київській православній митрополії, що перебувала під Великим князівством Литовським, занепала. До всього, церковна метрополія в Константинополі занепадала під натиском турків. У Галичі лишився тільки тільки управитель єпархії. Близько 1475 року її перенесено до Львова до Святоюрського монастиря, управителем був ігумен.

У Середмісті русини концентруються навколо церкви Успіння Богородиці; вулицю Соляників, де стояло найбільше будинків руських міщан, близько 1471 року стали називати Руською. Русини заселяли передмістя Краківське і Галицьке, що розвивалися за однойменними брамами, і належали до юрисдикції магістрату. Велика кількість руського населення проживала на Підзамчі, яке належало до королівської юрисдикції. Проте ніяких автономних самоврядних громад русини у Львові не добилися, залишаючись у підпорядкуванні магістрату на загальних підставах і не витримуючи конкуренції з католицькою громадою. На частині території Підзамча навіть було виділено дільницю «юридику святого Йоанна Хрестителя» (відомa 1415 року), проте її віддано вірменам, котрі створили тут другу самоврядну громаду під керівництвом «вірменського війта» (існувала до 1496-го).

Русини, котрі проживали у Кракові, домоглися створення руської друкарні, де 1491 року Швайпольт Фіоль надрукував кілька релігійних книг руською мовою. Проте через спротив краківського католицького єпископа друкарня Фіоля швидко занепала.

На початку XVI ст., синхронно з посиленням Польщі, яка починає змагатися за гегемонію в Центрально-Східній Європі, відбувається полонізація німецького населення у польських містах, зокрема в середовищі львівської католицької громади. Те саме відбувається і в Кракові. Це супроводжується посиленням національного тиску на русинів.

У відповідь серед руського населення галицьких міст наростає спротив. 1538 року львівські міщани добилися відновлення галицької православної єпископії на Святоюрській горі; єпископом став руський шляхтич Макарій (Тучапський).

Відтепер головними базами українського відродження в Галичині стають міста, де проживають руські купці і ремісники, об'єднані навколо церковних Братств. Найвпливовішим серед них було львівське Успенське братство, зосереджене в Середмісті. Наприкінці 1572 року до Львова прибув друкар Іван Федорович, який організував на Підзамчі приватну друкарню і видав 1573 року книги Апостол і Буквар. Це стало новим стимулом для розгортання діяльності львівських руських міщан. 1585 року діячі Львівського Успенського братства провели його реорганізацію. 1586 року початкову парафіяльну школу при Успенській церкві було перетворено в гімназію — братську школу. Наступним кроком став викуп друкарні І. Федоровича, яка після його смерті потрапила в заставу до лихваря. Навколо Львівської братської школи і друкарні зосереджуються інтелектуали — зокрема брати Памво і Степан Беринди, Лаврентій і Стефан Зизанії. На початку XVII вони переїжджають до Києва, де підготовлено ідеологічний ґрунт для відновлення української незалежності Богданом Хмельницьким.

За першим поділом Речі Посполитої у 1772 році австрійська армія зайняла Львів. Галичину було перетворено на імперську провінцію Королівство Галичини і Лодомерії, сюди призначено губернатора. Львів став центром. Австрійська влада ліквідувала архаїчні структури, самоврядування за маґдебурзьким правом (1786), впорядкувала міську господарку, протягом 1777–1820 років розібрано Низький замок і середньовічні мури, на їхньому місці впорядковано сквери — зі сходу Губернаторські Вали, де збудовано Губернаторство, з заходу — Гетьманські Вали вздовж течії Полтви, де сформувалася нова центральна магістраль — нинішній проспект Свободи. У Львові повіяло духом європейського Просвітництва. В ході «Йозефінської касати» було закрито багато церков і монастирів, а також Львівський університет, котрий перебував в руках єзуїтів. У 1776 організовано міський театр, першу на території сучасної України регулярну газету «Gazettе d'Leopol» («Львівська газета»), котра спочатку виходила французькою мовою.

1783 року було відновлено Львівський університет, як світський заклад, у складі 4-ох факультетів (філософського, юридичного, медичного і богословського), з німецькою мовою навчання. При ньому у 1784 відкрито німецькомовну гімназію (оскільки вона існувала при Академії, її називали Академічною); для цього обом закладам віддали приміщення колишнього католицького монастиря тринитарів у Середмісті.

Нова влада також робить кроки назустріч русинам. 1783 року відкрито греко-католицьку духовну семінарію у Львові, а у 1787 році при університеті відкрито окремий Руський інститут спеціально для навчання греко-католицьких священиків, який проіснував до 1809 року. Львівське Братство було перетворене на музейно-бібліотечну установу Ставропігійський інститут. У зв'язку із закриттям Київської греко-католицької митрополії російською владою, австрійський уряд посприяв у тому, що галицьку греко-католицьку єпархію у Львові було перетворено у 1805 році в Галицьку греко-католицьку митрополію. Митрополитом став Антін Ангелович. Значну роль у цьому відіграв тодішній провідник галицьких русинів Михайло Гарасевич. Відтепер Львів став осідком трьох митрополитів (архієпископів) — греко-католицького, вірменського, римо-католицького.

У червні 1809 року, синхронно з наступом Наполеона на Австрію, в Галичину вступило польське військо з герцогства Варшавського. Поляки взяли Львів і намагалися схопити митрополита Антона Ангеловича і Михайла Гарасевича. Проте наступного місяця їх витіснили росіяни, як союзники кайзера, котрі у вересні передали Львів Австрії.

У 1817 році на базі приватних зібрань організовано польський бібліотечно-архівний заклад Оссолінеум (нині Наукова бібліотека імені В. Стефаника).

У 1832 році в стінах Львівської греко-католицької семінарії виникло українське товариство «Руська трійця», лідером якого був студент Маркіян Шашкевич. Учасниками «Руської Трійці» закладено орієнтацію руського національного руху в Галичині на об'єднання з Наддніпрянською Україною, котра тоді перебувала в складі Російської імперії.

Після того, як 14 липня 1826 року стара ратушева вежа у Львові завалилася, протягом 1826–1835 років збудовано нову Ратушу.

Засновано навчальні заклади, що давали спеціальну освіту — Реальну (Торговельну) академію (1835), Технічну академію (1844).

Збудовано підземний каналізаційний колектор, в який закрито річку Полтву. Над колишньою річкою у 1897–1900 роках збудовано Новий міський театр (Оперу). До відкриття Крайової Промислової виставки у 1894 році збудовано павільйони на верхній терасі Стрийського парку, на якій демонструвалися новітні технічні винаходи. У 1894 році у Львові вперше застосовано залізобетон. Будівельна фірма Івана Левинського для реклами нового будівельного матеріалу звела місток у дворі Львівської Політехніки. У 1881 Людвик Ридіґер провів у Львові першу у світі вдалу хірургічну операцію з приводу виразки шлунка. У 1894 у Львові вперше на території України проведено футбольний і у 1905 році хокейний матчі.

Після поразки Польського повстання 1863–1864 років на території Російської імперії Львів стає головною базою польського визвольного руху. Сюди переїжджає Юзеф Пілсудський, котрий у 1908 створює у Львові воєнізовані організації «Стшелєц». Так само у Львові розвивається національний єврейський сіоністський рух.

1867 року не було жодного адвоката у місті, спроможного вести діловодство українською мовою.[9]

Завдяки українським діячам, зокрема Іванові Франку та Михайлові Грушевському, котрий прибув у 1894 році з Києва, в Галичині завершено формування української політичної нації. Галицькі русини остаточно відмовляються від попередньої самоназви і приймають самоназву «українці». Нове покоління галицьких українців напередодні Першої світової війни формує спортивні структури «Сокіл (товариство)» і напівмілітарні організації «Січ», «Пласт». котрі скоро стали зародком українських збройних сил.