Відмінності між версіями «Користувач:4030939»
4030939 (обговорення • внесок) (→Проекти в яких беру участь) |
4030939 (обговорення • внесок) (→Про себе) |
||
(не показано 10 проміжних версій цього учасника) | |||
Рядок 4: | Рядок 4: | ||
== Про себе == | == Про себе == | ||
− | [[Файл: | + | |
+ | [[Файл:RgydJQrkY1k.jpg]] | ||
+ | |||
Мене звати Олександр,на даний момент мені 17 років,я студент Історико-правового факультету 13 групи Кіровоградського Державного Педагогічного Університету | Мене звати Олександр,на даний момент мені 17 років,я студент Історико-правового факультету 13 групи Кіровоградського Державного Педагогічного Університету | ||
Рядок 10: | Рядок 12: | ||
В мене є декілька інтересів,таких як вивчання нормативно-правової бази нашої країни та картинг. | В мене є декілька інтересів,таких як вивчання нормативно-правової бази нашої країни та картинг. | ||
− | == | + | == Мої проекти == |
+ | |||
+ | [[Військове право Стародавньої Індії ]] | ||
+ | |||
+ | [[Файл:172617768.jpg]] | ||
+ | |||
+ | '''Виникнення держави та її розвиток.''' | ||
+ | Індія була заселена ще з стародавніх часів. Першими жителями Стародавньої Індії були дравиди. Пізніше дравидів замінили багаточисельні племена, що відрізнялись одне від одного способом життя, мовою, віруваннями, культурою. Ці племена створили одну із давніших світових цивілізацій. Мо-хеджо-Даро і Хараппа – два найбільших міста стародавньої цивілізації – були столицями політичних об’єднань. Джерела не дають достовірних відомостей про класову структуру і по-літичну організацію суспільства Харапської цивілізації. За-лишені нею письмена не піддаються перекладу. Але в куль-турі Мохеджо-Даро багато спільного з культурою Шумеру. У ХVІІІ – XVІІ ст. до н.е. Харапська цивілізація переживає пе-ріод занепаду. Прихід індоарійських племен у середині ІІ ти-сячоліття до н.е. завершив занепад головних харапських центрів. | ||
+ | З середини ІІ тис. до н.е. і до першої половини І тис. до н.е. в Стародавній Індії формуються класове суспільство і дер-жава. | ||
+ | З посиленням суспільної нерівності військовий вождь племені (раджа), що раніше вибирався зборами і міг зміщати-ся ними, стає все більш незалежним, підкоряючи собі органи племінного управління. За посаду раджі йде боротьба між представниками найбільш знатних родів племені. З часом ця посада стає спадковою. | ||
+ | Спочатку велику роль продовжували відігравати народні збори, що мали великий вплив при призначенні царя. Але по-ступово збори всіх одноплемінників перетворюються в зі-брання знаті, що призводить до посилення влади царя. | ||
+ | Органи племінної адміністрації поступово перетворю-ються в державні органи. Виші посади в державній адміністрації займають представники рабовласницької знаті. | ||
+ | Племінна дружина поступово перетворювалась у по-стійне військо. Населення обкладається податками, які ста-ють обов’язковими і збираються спеціальними чиновниками. Так на основі родоплемінних колективів виникають державні утворення, невеликі за територією, у формі монархій або рес-публік. | ||
+ | Найбільшою і найсильнішою державою того часу була Магадха. Найбільшої могутності вона досягла в ІV – ІІІ ст. до н.е. при династії Маур’їв, що об’єднала під своєю владою майже всю територію Індостану. | ||
+ | У 327 р. до н.е. війська Олександра Македонського за-воювали значну частину території Індії. Визвольна боротьба, що незабаром розпочалася, завершилась утворенням у Північній Індії великої держави на чолі з Чандрагуптою. У роки правління сина Чандрагупти Біндусара (297 – 272 рр. до н.е.) до складу індійської держави було включено частину Афгані-стану і Белуджистану. | ||
+ | Найбільшого розквіту індійська держава досягла у роки правління сина Біндусара Ашоки (272 – 232 рр. до н.е.). Було об’єднано в єдину державу майже всі землі Індії. | ||
+ | Після смерті Ашоки почався занепад його імперії, яка з часом розпалася на самостійні держави. | ||
+ | Незабаром після розпаду імперії на Індію насунулися хвилі загарбників: бактрійців, саків, скіфів, тюрків, кушанів та ін. Однак правління окупантів не зачепило основи індійсь-кого суспільства. Індія і під владою цих правителів продов-жувала залишатися сукупністю сільських общин або респуб-лік, що управлялися самостійно і були підпорядковані центральній владі. Основна маса загарбників з часом асимі-лювалася, прийняла релігію, традиції і спосіб життя корінних жителів. | ||
+ | '''Державний устрій, суд, збройні сили''' | ||
+ | Магадхо – маурійська епоха – характеризується поси-ленням монархічної влади і падінням ролі інститутів племін-ного управління. | ||
+ | Основою держави вважався цар, який ще при житті при-значав одного зі своїх синів спадкоємцем престолу. Цар стояв на чолі державного апарату і мав законодавчу владу, едикти видавались від його імені і за його повелінням. Цар сам при-значав вищих державних чиновників, був верховним суддею. | ||
+ | Велику роль при дворі відігравав царський жрець, що належав до впливого брохманського роду. | ||
+ | Велику роль в управлінні державою відігравала рада царських сановників – парншад. Вона існувала і раніше, але в епоху Маур’їв набула функції політичної ради. Рада займалася перевіркою всієї системи управління і виконанням наказів царя. | ||
+ | Парншад як політичний орган складався із військової і жрецької знаті, яка намагалась зберегти свої привілеї та об-межити абсолютну владу правителя. У ранні періоди пари-шад був більш ширшим за складом і більш демократичним за характером органом влади, що мав значний вплив на раджу і його політику. Поступово кількісний склад паришаду змен-шується, він аристократизується, його роль усе більше зво-диться до виконання дорадчих функцій при царі. Але навіть в епоху Маур’їв, коли царська влада особливо посилилась, па-ришад зберігав значний вплив, і маурійські правителі не мог-ли не рахуватися з ним. Подібні перетворення переживає і сабха – в минулому широкі за складом збори знаті і представни-ків народу, що виконували дуже важливі політичні функції. В епоху Маур’їв склад сабхи стає значно вужчим, і вона також набуває вигляд царської ради – раджа-сабхи. Але порівняно з паришадом, раджа-сабха була більш представницьким орга-ном. Вона складалася з державних чиновників, представників міст, провінцій, інколи запрошувались старости поселень. | ||
+ | Джерела свідчать про те, що навіть у періоди посилення монархічної влади зберігались інститути і традиції стародав-ньої політичної організації, які певним чином обмежували владу царя. На обмеження влади царя впливали самоізоляція сільських громад та релігійно-етичні норми, що наказували виконувати особливу дхарму – обов’язок: охороняти підданих, опікувати малолітніх, вдів, хворих, організовувати роботи з ліквідації стихійних лих, запобігати голоду (ст. 144, гл. VІІ). | ||
+ | Разом з тим, влада царя (раджі) обожнювалась. Брахма-ни вчили, що цар є бог і його накази треба виконувати як такі, що надходять від божества (гл. 7, ст. 8). | ||
+ | Територія держави в епоху Маур’їв поділялась на провінції, чотири з яких були головними і мали особливий статус. На їх чолі знаходились царевичі, які посилали спеціальних інспекторів по території провінції для перевірки дій місцевих чиновників. | ||
+ | Поряд з поділом на головні провінції існував поділ на звичайні провінції, області, округи. | ||
+ | Нижчою одиницею провінційного управління було село. | ||
+ | На чолі провінцій стояли вищі державні чиновники – ра-джуки. У головних містах округа були канцелярії, з яких по всьому округу розсилались розпорядження. | ||
+ | Високе становище займали спеціальні чиновники з охо-рони кордонів. | ||
+ | Проводячи політику суворої централізації, Маур’ї, разом з тим, не зачіпали багато старих інститутів і традицій, з яки-ми були змушені рахуватися. | ||
+ | У державі залишались автономні, незалежні поліси, що зберігали стару політичну організацію, але в цілому включались у систему загальноімперського управління. Це були стародавньоіндійські республіки гани і сатхі, що існували у лісових та віддалених місцевостях імперії. Земля в них вважалась влас-ністю громадян, хоча знатні кшатрії вже зуміли обзавестися власними маєтками та уділами. Громадяни міст-республік мали зброю, що свідчило про пережитки військової демокра-тії. Вони допомогли імператору Чандрагупті розгромити гре-ків-завойовників на чолі з Олександром Македонським. | ||
+ | Жителі ган і сатх мали рабів, але переважну масу праце-здатного населення становили землероби. Панівне становище посідали кшатрії та їхня знать – раджі. Брахмани тут не мали такого авторитету, як в інших частинах імперії. | ||
+ | Джерела вказують на існування народних зборів, сходок усіх вільних громадян перших трьох варн, на яких також роз-глядалися державні справи. У тих санах, де влада зосереджу-валася у руках народних зборів, форма держави була демократичною, якщо у ради – аристократичною. Однак і в тому, і в іншому випадку зберігався режим республіки. | ||
+ | Суд. Різниці між цивільним і кримінальним процесами не існувало. Розгляд справи міг розпочатись лише за вимогою позивача або потерпілого. Сторона, що звернулась до суду, підтримувала звинувачення. | ||
+ | Судовий розгляд проводився від імені царя. Ймовірно, так розбиралися найтяжчі злочини. До вищого суду входили брахмани і радники. Цар міг доручити судовий розгляд вче-ному брахману і трьом суддям. Це був суд Брахми. Закони зобов’язували суддів шукати істину, справедливо вивчати предмет позову, ретельно оцінювати свідчення свідків, вра-ховувати час, місце, обставини конкретного правопорушення, брати до уваги належність учасників процесу до певної вар-ни, касти. | ||
+ | У дрібних державах правосуддя здійснювали особисто раджі, залучаючи для цього радників з числа осіб, які розумі-лися в праві та юриспруденції. Судочинство проводилось за суворими правилами, канонами (гл. VІІІ, ст. 1 – 2). | ||
+ | Суворо каралися лжесвідчення (гл. VІІ, ст. 13). Заборонялося брати свідчення в осіб нижчої касти проти вищої (гл. VІІІ, ст. 68). За майновими спорами зі складу свідків вилучалися не лише колишні правопорушники, жінки, неповнолітні, а й вчені-брахмани та державні чиновники (гл. VІІІ, ст. 62; 77). | ||
+ | Суд не був повністю відокремлений від адміністрації. Злочини в храмах розглядалися священнослужителями. Про-типравні діяння общинників розглядали органи місцевого са-моврядування. На 10 сіл призначалась колегія із 3-х суддів. | ||
+ | Лише в особливих випадках розслідування і розгляд су-дових справ здійснювався вищим судом. Такі справи поділя-лися на 18 категорій(гл. VІІІ, ст. 4 – 7). | ||
+ | До розгляду справи в суді учасникам процесу не дозво-лялося мати приватні аудієнції в суддів, аби уникнути підку-пу. Чесність, непідкупність суддів перевірялася агентами-провокаторами. Суддя, запідозрений у хабарництві, зловжи-ваннях, корисливому розв’язанні справи, піддавався суворо-му покаранню – вигнанню з конфіскацією майна, навіть якщо був брахманом. | ||
+ | За відсутності свідків вдавались до ордалій: зважування – якщо особа, яку зважували вдруге, ставала легшою, то її ви-знавали винною; вогнем – якщо підозрюваний брав розпечене залізо у руки і не залишалось опіків; водою, отрутою. | ||
+ | Катування та ордалії застосовувались для обмеженого складу злочинів. Брахмани, діти, хворі, вагітні жінки і душев-но хворі тортурам не піддавалися. | ||
+ | У майнових спорах відсутність свідків позбавляє сторо-ну права на позов. Рішення суду, винесене за законом і дхар-мою, не може скасовуватись навіть царем. Незаконне рішення суду цар повинен скасувати, оштрафувати суддю чи радника і прийняти справу до свого розгляду. Ймовірно, таким шляхом здійснювалося право на апеляцію. | ||
+ | Цар особисто розглядав найтяжчі злочини проти влади. Він мав бути об’єктивним, справедливим, не карати невин-них, бо “несправедливе покарання занапащає честь і руйнує славу серед людей” (гл. VІІІ, ст. 127). | ||
+ | ^ Збройні сили. Імперія Маур’їв утримувала більш ніж півмільйонну армію, що складалася з піхоти, кінноти, коліс-ниць, бойових слонів. У армії служили найманці. Кадри воє-начальників комплектувалися лише з кшатріїв. Під час війни збиралося ополчення, до якого зараховувалися не тільки вай-шьї, а й шудри. Військо було добре організованим. До війсь-кової ради входили воєначальники, найближчі радники царя. | ||
+ | |||
+ | |||
+ | [[Файл:Qweqweqe.jpg]] | ||
+ | |||
+ | Хоча Індія відокремлена від решти Азії високими гірськими хребтами, її народи торгували і воювали з державами стародавнього Сходу, надаючи свій вплив на їх військову організацію, військове мистецтво. | ||
+ | Суспільний устрій стародавній Індії характеризується наявністю кастового поділу. Кастовий лад склався на початку I тисячоліття до нашої ери. Брахмани (жерці), кшатрії (воїни) і вайшии (землероби, ремісники і торговці) становили панівні касти, з яких перші два вважалися головними. При цьому кожна попередня каста стояла вище за народженням, ніж наступна, і шана повинен був опинятися тим, хто належить до вищої касти. Шудри складали четверту касту - це безправні й пригнічені бідняки. | ||
+ | За чисельністю каста воїнів була наступною після хліборобів. Воїни користувалися найбільшою свободою; займалися вони тільки військовою справою. Зброя для них робили інші, коней також їм доставляли, в таборі ім служили, доглядали за їх кіньми, чистили зброю, водили слонів, упорядковували колісниці і служили візницями спеціально призначені працівники. Самі ж воїни, якщо потрібно битися, билися, коли ж укладався мир, вели веселе життя - від держави воїнам йшло таку платню, що на нього вони без зусиль могли прогодувати себе та інших. | ||
+ | У бою індійське військо широко використовувало слонів. На спині слона влаштовувалася башточка, і в ній містилися лучники, озброєні луками і дротиками. За прикладом індійців бойових слонів включили до складу свого війська перські царі, а після правління Олександра Македонського - і так звані елліністичні царства. | ||
+ | До складу індійського війська входили піхота, бойові колісниці, вершники і бойові слони. Відомо, що один з правителів мав 50 бойових слонів, 4000 вершників і 130 000 піхотинців. | ||
+ | Індійські піхотинці застосовували великий лук, у ріст людини, і довгі стріли. Один кінець цибулі ставилося на землю, піхотинець упирався в нього лівою ногою і натягував вщерть тятиву. Довгі стріли пробивали щит і панцир. Піхотинець мав щит зі шкіри в зріст людини, але вузький - вже тулуба. Крім лука і стріл піхотинець був озброєний довгим і широким мечем. Вершники мали на озброєнні по два списи для метання (дротики) і невеликі щити; сідел у них не було, але коні загнуздувати. | ||
+ | Бойові слони до появи регулярної кінноти були грозою для піхоти. Їх майстерно дресирували. Слони захищали своїх ватажків, прикриваючи впали на землю своїм тулубом як щитом; убитих ватажків слони виносили з бою. | ||
+ | У стародавній Індії міста були добре захищені. Укріплення складалися зі стін з вежами, навколо стіни звичайно викопували широкий і глибокий рів. Наприклад, стіни міста Палімботра мали 570 веж і більше 60 міцних воріт. | ||
+ | Війни в Індії велися за «законами Ману», які забороняли «вбивати віроломним зброєю, ні зубчастими стрілами, ні отруйними, ні розколотим на кінці вістрям. Він [цар] не повинен вбивати того, хто (в битві) стоїть на підвищенні (якщо він сам знаходиться на колісниці), ні склав руки (в знак помилування), ні того, який (біжить) з розгорнутими волоссям, ні сидячого, ні того, який говорить: «Я твій». Ні сплячого, ні того, у кого немає кольчуги, ні нагого, ні беззбройного, ні того, який дивиться на бій, не беручи в ньому участі, ні того, який б'ється з іншим (ворогом). Ні того, у якого поламано зброю, ні ураженого (горем), ні тяжко пораненого, ні злякався, ні який звернувся у втечу; але у всіх цих випадках він повинен пам'ятати борг справжніх воїнів. Цар повинен завжди діяти без обману і ніколи не нападати віроломно ». У «законах Ману» дуже багато уваги приділено викладу обов'язків царя. Цар повинен бути хоробрим в битві, захищати народ і підкорятися брахманам, бути завжди готовим до війни, показувати свою силу, приховувати свої секрети і помічати слабкі сторони ворога. «Подібно чаплі він [цар] повинна обмірковувати свої справи; подібно леву він повинен виявляти свою силу; подібно вовку він повинен брати свою здобич; подібно зайцеві він повинен йти в безпечне місце ». Але найголовніше - це збереження військової таємниці. «Той цар, таємних планів якого не дізнаються інші люди ... заволодіє всією землею, хоча б у нього була бідна скарбниця». | ||
+ | Закони вимагали від царя «дуже остерігатися друга, який таємно зноситься з ворогом, і втікачів (з табору ворога); бо це найнебезпечніші вороги ». | ||
+ | У сприятливій обстановці наказувалося можна вступати в бій, але краще було досягти мети переговорами, дарами, погрозами, оскільки невідомо, на чиєму боці в бою виявиться перемога. Якщо ж всі кошти будуть вичерпані і мета не буде досягнута, слід вступити в бій, добре озброївшись, щоб напевно перемогти ворогів. Отже, закони не виключали бою, але вважали його крайнім засобом і вимагали ретельного забезпечення успіху. | ||
+ | Важливе значення надавалося вибору моменту початку дій. Починати війну рекомендувалося лише тоді, коли піддані були задоволені політикою царя, коли було сильне і натхнене військо. Якщо немає достатньої кількості рухливих бойових сил (слонів, колісниць, вершників), то війська повинні вибрати і зайняти вигідну позицію. Якщо супротивник сильніше, треба розділити військо, щоб змусити ворога розкидати свої сили. Виступати в похід слід в сприятливому місяці. Перед виступом треба обов'язково враховувати стан свого війська і можливість перемоги. | ||
+ | Закінчивши приготування до війни і забезпечивши базу військових дій, закони рекомендували заслати до супротивника шпигунів, а потім підготувати три роди доріг для руху свого війська: для піхоти, кінноти, бойових колісниць і слонів. | ||
+ | З якого напряму очікувалася небезпека, туди і рухалося військо. | ||
+ | На флангах, попереду і в тилу були загони воїнів, які знали сигнали, «вправні у відбитті атаки і в нападі, безстрашні і вірні». Царю рекомендувалося перебувати в центрі загону, побудованому «подібно лотосу», тобто колом. | ||
+ | Веденню бою закони приділяли менше уваги, але і в цьому відношенні давалися деякі вказівки. Перш за все, там говорилося про використання родів військ залежно від характеру місцевості. «У рівнині повинно битися на колісницях і конях, в покритою водою місцевості - на слонах і човнах, в покритої лісом і кущами місцевості - луками, в горбистій місцевості - мечами, щитами і (іншим) зброєю». | ||
+ | Цар «повинен змусити битися невелику кількість воїнів зімкнутим строєм, при бажанні висунути велику кількість окремими рядами; або він повинен змусити їх битися, побудувавши (невелика кількість) у вигляді голки і (велика кількість) у вигляді громовий стріли ». Рослі і надійні воїни повинні боротися в перших рядах. | ||
+ | Перед боєм царю треба надихнути своє військо, а під час бою ретельно спостерігати за воїнами і «записувати поведінку їх під час битви». | ||
+ | По закінченні бою цар повинен був оглянути свої війська, бойові колісниці, в'ючних тварин, зброю і амуніцію. | ||
+ | |||
+ | |||
+ | [[Файл:073-1.jpg]] [[Файл:075-1.jpg]] | ||
+ | |||
− | [[ | + | |
+ | [[Файл:074-1.jpg]] [[Файл:076-1.jpg]] | ||
== Мої роботи == | == Мої роботи == | ||
В цьому розділі розміщуються посилання (внутрішні та зовнішні)на ваші роботи, додається короткий опис. | В цьому розділі розміщуються посилання (внутрішні та зовнішні)на ваші роботи, додається короткий опис. | ||
[[Категорія:Студенти]] | [[Категорія:Студенти]] |
Поточна версія на 15:28, 26 листопада 2015
Семененко Олександр Сергійович
Про себе
Мене звати Олександр,на даний момент мені 17 років,я студент Історико-правового факультету 13 групи Кіровоградського Державного Педагогічного Університету
Мої інтереси
В мене є декілька інтересів,таких як вивчання нормативно-правової бази нашої країни та картинг.
Мої проекти
Військове право Стародавньої Індії
Виникнення держави та її розвиток.
Індія була заселена ще з стародавніх часів. Першими жителями Стародавньої Індії були дравиди. Пізніше дравидів замінили багаточисельні племена, що відрізнялись одне від одного способом життя, мовою, віруваннями, культурою. Ці племена створили одну із давніших світових цивілізацій. Мо-хеджо-Даро і Хараппа – два найбільших міста стародавньої цивілізації – були столицями політичних об’єднань. Джерела не дають достовірних відомостей про класову структуру і по-літичну організацію суспільства Харапської цивілізації. За-лишені нею письмена не піддаються перекладу. Але в куль-турі Мохеджо-Даро багато спільного з культурою Шумеру. У ХVІІІ – XVІІ ст. до н.е. Харапська цивілізація переживає пе-ріод занепаду. Прихід індоарійських племен у середині ІІ ти-сячоліття до н.е. завершив занепад головних харапських центрів. З середини ІІ тис. до н.е. і до першої половини І тис. до н.е. в Стародавній Індії формуються класове суспільство і дер-жава. З посиленням суспільної нерівності військовий вождь племені (раджа), що раніше вибирався зборами і міг зміщати-ся ними, стає все більш незалежним, підкоряючи собі органи племінного управління. За посаду раджі йде боротьба між представниками найбільш знатних родів племені. З часом ця посада стає спадковою. Спочатку велику роль продовжували відігравати народні збори, що мали великий вплив при призначенні царя. Але по-ступово збори всіх одноплемінників перетворюються в зі-брання знаті, що призводить до посилення влади царя. Органи племінної адміністрації поступово перетворю-ються в державні органи. Виші посади в державній адміністрації займають представники рабовласницької знаті. Племінна дружина поступово перетворювалась у по-стійне військо. Населення обкладається податками, які ста-ють обов’язковими і збираються спеціальними чиновниками. Так на основі родоплемінних колективів виникають державні утворення, невеликі за територією, у формі монархій або рес-публік. Найбільшою і найсильнішою державою того часу була Магадха. Найбільшої могутності вона досягла в ІV – ІІІ ст. до н.е. при династії Маур’їв, що об’єднала під своєю владою майже всю територію Індостану. У 327 р. до н.е. війська Олександра Македонського за-воювали значну частину території Індії. Визвольна боротьба, що незабаром розпочалася, завершилась утворенням у Північній Індії великої держави на чолі з Чандрагуптою. У роки правління сина Чандрагупти Біндусара (297 – 272 рр. до н.е.) до складу індійської держави було включено частину Афгані-стану і Белуджистану. Найбільшого розквіту індійська держава досягла у роки правління сина Біндусара Ашоки (272 – 232 рр. до н.е.). Було об’єднано в єдину державу майже всі землі Індії. Після смерті Ашоки почався занепад його імперії, яка з часом розпалася на самостійні держави. Незабаром після розпаду імперії на Індію насунулися хвилі загарбників: бактрійців, саків, скіфів, тюрків, кушанів та ін. Однак правління окупантів не зачепило основи індійсь-кого суспільства. Індія і під владою цих правителів продов-жувала залишатися сукупністю сільських общин або респуб-лік, що управлялися самостійно і були підпорядковані центральній владі. Основна маса загарбників з часом асимі-лювалася, прийняла релігію, традиції і спосіб життя корінних жителів.
Державний устрій, суд, збройні сили
Магадхо – маурійська епоха – характеризується поси-ленням монархічної влади і падінням ролі інститутів племін-ного управління. Основою держави вважався цар, який ще при житті при-значав одного зі своїх синів спадкоємцем престолу. Цар стояв на чолі державного апарату і мав законодавчу владу, едикти видавались від його імені і за його повелінням. Цар сам при-значав вищих державних чиновників, був верховним суддею. Велику роль при дворі відігравав царський жрець, що належав до впливого брохманського роду. Велику роль в управлінні державою відігравала рада царських сановників – парншад. Вона існувала і раніше, але в епоху Маур’їв набула функції політичної ради. Рада займалася перевіркою всієї системи управління і виконанням наказів царя. Парншад як політичний орган складався із військової і жрецької знаті, яка намагалась зберегти свої привілеї та об-межити абсолютну владу правителя. У ранні періоди пари-шад був більш ширшим за складом і більш демократичним за характером органом влади, що мав значний вплив на раджу і його політику. Поступово кількісний склад паришаду змен-шується, він аристократизується, його роль усе більше зво-диться до виконання дорадчих функцій при царі. Але навіть в епоху Маур’їв, коли царська влада особливо посилилась, па-ришад зберігав значний вплив, і маурійські правителі не мог-ли не рахуватися з ним. Подібні перетворення переживає і сабха – в минулому широкі за складом збори знаті і представни-ків народу, що виконували дуже важливі політичні функції. В епоху Маур’їв склад сабхи стає значно вужчим, і вона також набуває вигляд царської ради – раджа-сабхи. Але порівняно з паришадом, раджа-сабха була більш представницьким орга-ном. Вона складалася з державних чиновників, представників міст, провінцій, інколи запрошувались старости поселень. Джерела свідчать про те, що навіть у періоди посилення монархічної влади зберігались інститути і традиції стародав-ньої політичної організації, які певним чином обмежували владу царя. На обмеження влади царя впливали самоізоляція сільських громад та релігійно-етичні норми, що наказували виконувати особливу дхарму – обов’язок: охороняти підданих, опікувати малолітніх, вдів, хворих, організовувати роботи з ліквідації стихійних лих, запобігати голоду (ст. 144, гл. VІІ). Разом з тим, влада царя (раджі) обожнювалась. Брахма-ни вчили, що цар є бог і його накази треба виконувати як такі, що надходять від божества (гл. 7, ст. 8). Територія держави в епоху Маур’їв поділялась на провінції, чотири з яких були головними і мали особливий статус. На їх чолі знаходились царевичі, які посилали спеціальних інспекторів по території провінції для перевірки дій місцевих чиновників. Поряд з поділом на головні провінції існував поділ на звичайні провінції, області, округи. Нижчою одиницею провінційного управління було село. На чолі провінцій стояли вищі державні чиновники – ра-джуки. У головних містах округа були канцелярії, з яких по всьому округу розсилались розпорядження. Високе становище займали спеціальні чиновники з охо-рони кордонів. Проводячи політику суворої централізації, Маур’ї, разом з тим, не зачіпали багато старих інститутів і традицій, з яки-ми були змушені рахуватися. У державі залишались автономні, незалежні поліси, що зберігали стару політичну організацію, але в цілому включались у систему загальноімперського управління. Це були стародавньоіндійські республіки гани і сатхі, що існували у лісових та віддалених місцевостях імперії. Земля в них вважалась влас-ністю громадян, хоча знатні кшатрії вже зуміли обзавестися власними маєтками та уділами. Громадяни міст-республік мали зброю, що свідчило про пережитки військової демокра-тії. Вони допомогли імператору Чандрагупті розгромити гре-ків-завойовників на чолі з Олександром Македонським. Жителі ган і сатх мали рабів, але переважну масу праце-здатного населення становили землероби. Панівне становище посідали кшатрії та їхня знать – раджі. Брахмани тут не мали такого авторитету, як в інших частинах імперії. Джерела вказують на існування народних зборів, сходок усіх вільних громадян перших трьох варн, на яких також роз-глядалися державні справи. У тих санах, де влада зосереджу-валася у руках народних зборів, форма держави була демократичною, якщо у ради – аристократичною. Однак і в тому, і в іншому випадку зберігався режим республіки. Суд. Різниці між цивільним і кримінальним процесами не існувало. Розгляд справи міг розпочатись лише за вимогою позивача або потерпілого. Сторона, що звернулась до суду, підтримувала звинувачення. Судовий розгляд проводився від імені царя. Ймовірно, так розбиралися найтяжчі злочини. До вищого суду входили брахмани і радники. Цар міг доручити судовий розгляд вче-ному брахману і трьом суддям. Це був суд Брахми. Закони зобов’язували суддів шукати істину, справедливо вивчати предмет позову, ретельно оцінювати свідчення свідків, вра-ховувати час, місце, обставини конкретного правопорушення, брати до уваги належність учасників процесу до певної вар-ни, касти. У дрібних державах правосуддя здійснювали особисто раджі, залучаючи для цього радників з числа осіб, які розумі-лися в праві та юриспруденції. Судочинство проводилось за суворими правилами, канонами (гл. VІІІ, ст. 1 – 2). Суворо каралися лжесвідчення (гл. VІІ, ст. 13). Заборонялося брати свідчення в осіб нижчої касти проти вищої (гл. VІІІ, ст. 68). За майновими спорами зі складу свідків вилучалися не лише колишні правопорушники, жінки, неповнолітні, а й вчені-брахмани та державні чиновники (гл. VІІІ, ст. 62; 77). Суд не був повністю відокремлений від адміністрації. Злочини в храмах розглядалися священнослужителями. Про-типравні діяння общинників розглядали органи місцевого са-моврядування. На 10 сіл призначалась колегія із 3-х суддів. Лише в особливих випадках розслідування і розгляд су-дових справ здійснювався вищим судом. Такі справи поділя-лися на 18 категорій(гл. VІІІ, ст. 4 – 7). До розгляду справи в суді учасникам процесу не дозво-лялося мати приватні аудієнції в суддів, аби уникнути підку-пу. Чесність, непідкупність суддів перевірялася агентами-провокаторами. Суддя, запідозрений у хабарництві, зловжи-ваннях, корисливому розв’язанні справи, піддавався суворо-му покаранню – вигнанню з конфіскацією майна, навіть якщо був брахманом. За відсутності свідків вдавались до ордалій: зважування – якщо особа, яку зважували вдруге, ставала легшою, то її ви-знавали винною; вогнем – якщо підозрюваний брав розпечене залізо у руки і не залишалось опіків; водою, отрутою. Катування та ордалії застосовувались для обмеженого складу злочинів. Брахмани, діти, хворі, вагітні жінки і душев-но хворі тортурам не піддавалися. У майнових спорах відсутність свідків позбавляє сторо-ну права на позов. Рішення суду, винесене за законом і дхар-мою, не може скасовуватись навіть царем. Незаконне рішення суду цар повинен скасувати, оштрафувати суддю чи радника і прийняти справу до свого розгляду. Ймовірно, таким шляхом здійснювалося право на апеляцію. Цар особисто розглядав найтяжчі злочини проти влади. Він мав бути об’єктивним, справедливим, не карати невин-них, бо “несправедливе покарання занапащає честь і руйнує славу серед людей” (гл. VІІІ, ст. 127). ^ Збройні сили. Імперія Маур’їв утримувала більш ніж півмільйонну армію, що складалася з піхоти, кінноти, коліс-ниць, бойових слонів. У армії служили найманці. Кадри воє-начальників комплектувалися лише з кшатріїв. Під час війни збиралося ополчення, до якого зараховувалися не тільки вай-шьї, а й шудри. Військо було добре організованим. До війсь-кової ради входили воєначальники, найближчі радники царя.
Хоча Індія відокремлена від решти Азії високими гірськими хребтами, її народи торгували і воювали з державами стародавнього Сходу, надаючи свій вплив на їх військову організацію, військове мистецтво. Суспільний устрій стародавній Індії характеризується наявністю кастового поділу. Кастовий лад склався на початку I тисячоліття до нашої ери. Брахмани (жерці), кшатрії (воїни) і вайшии (землероби, ремісники і торговці) становили панівні касти, з яких перші два вважалися головними. При цьому кожна попередня каста стояла вище за народженням, ніж наступна, і шана повинен був опинятися тим, хто належить до вищої касти. Шудри складали четверту касту - це безправні й пригнічені бідняки. За чисельністю каста воїнів була наступною після хліборобів. Воїни користувалися найбільшою свободою; займалися вони тільки військовою справою. Зброя для них робили інші, коней також їм доставляли, в таборі ім служили, доглядали за їх кіньми, чистили зброю, водили слонів, упорядковували колісниці і служили візницями спеціально призначені працівники. Самі ж воїни, якщо потрібно битися, билися, коли ж укладався мир, вели веселе життя - від держави воїнам йшло таку платню, що на нього вони без зусиль могли прогодувати себе та інших. У бою індійське військо широко використовувало слонів. На спині слона влаштовувалася башточка, і в ній містилися лучники, озброєні луками і дротиками. За прикладом індійців бойових слонів включили до складу свого війська перські царі, а після правління Олександра Македонського - і так звані елліністичні царства. До складу індійського війська входили піхота, бойові колісниці, вершники і бойові слони. Відомо, що один з правителів мав 50 бойових слонів, 4000 вершників і 130 000 піхотинців. Індійські піхотинці застосовували великий лук, у ріст людини, і довгі стріли. Один кінець цибулі ставилося на землю, піхотинець упирався в нього лівою ногою і натягував вщерть тятиву. Довгі стріли пробивали щит і панцир. Піхотинець мав щит зі шкіри в зріст людини, але вузький - вже тулуба. Крім лука і стріл піхотинець був озброєний довгим і широким мечем. Вершники мали на озброєнні по два списи для метання (дротики) і невеликі щити; сідел у них не було, але коні загнуздувати. Бойові слони до появи регулярної кінноти були грозою для піхоти. Їх майстерно дресирували. Слони захищали своїх ватажків, прикриваючи впали на землю своїм тулубом як щитом; убитих ватажків слони виносили з бою. У стародавній Індії міста були добре захищені. Укріплення складалися зі стін з вежами, навколо стіни звичайно викопували широкий і глибокий рів. Наприклад, стіни міста Палімботра мали 570 веж і більше 60 міцних воріт. Війни в Індії велися за «законами Ману», які забороняли «вбивати віроломним зброєю, ні зубчастими стрілами, ні отруйними, ні розколотим на кінці вістрям. Він [цар] не повинен вбивати того, хто (в битві) стоїть на підвищенні (якщо він сам знаходиться на колісниці), ні склав руки (в знак помилування), ні того, який (біжить) з розгорнутими волоссям, ні сидячого, ні того, який говорить: «Я твій». Ні сплячого, ні того, у кого немає кольчуги, ні нагого, ні беззбройного, ні того, який дивиться на бій, не беручи в ньому участі, ні того, який б'ється з іншим (ворогом). Ні того, у якого поламано зброю, ні ураженого (горем), ні тяжко пораненого, ні злякався, ні який звернувся у втечу; але у всіх цих випадках він повинен пам'ятати борг справжніх воїнів. Цар повинен завжди діяти без обману і ніколи не нападати віроломно ». У «законах Ману» дуже багато уваги приділено викладу обов'язків царя. Цар повинен бути хоробрим в битві, захищати народ і підкорятися брахманам, бути завжди готовим до війни, показувати свою силу, приховувати свої секрети і помічати слабкі сторони ворога. «Подібно чаплі він [цар] повинна обмірковувати свої справи; подібно леву він повинен виявляти свою силу; подібно вовку він повинен брати свою здобич; подібно зайцеві він повинен йти в безпечне місце ». Але найголовніше - це збереження військової таємниці. «Той цар, таємних планів якого не дізнаються інші люди ... заволодіє всією землею, хоча б у нього була бідна скарбниця». Закони вимагали від царя «дуже остерігатися друга, який таємно зноситься з ворогом, і втікачів (з табору ворога); бо це найнебезпечніші вороги ». У сприятливій обстановці наказувалося можна вступати в бій, але краще було досягти мети переговорами, дарами, погрозами, оскільки невідомо, на чиєму боці в бою виявиться перемога. Якщо ж всі кошти будуть вичерпані і мета не буде досягнута, слід вступити в бій, добре озброївшись, щоб напевно перемогти ворогів. Отже, закони не виключали бою, але вважали його крайнім засобом і вимагали ретельного забезпечення успіху. Важливе значення надавалося вибору моменту початку дій. Починати війну рекомендувалося лише тоді, коли піддані були задоволені політикою царя, коли було сильне і натхнене військо. Якщо немає достатньої кількості рухливих бойових сил (слонів, колісниць, вершників), то війська повинні вибрати і зайняти вигідну позицію. Якщо супротивник сильніше, треба розділити військо, щоб змусити ворога розкидати свої сили. Виступати в похід слід в сприятливому місяці. Перед виступом треба обов'язково враховувати стан свого війська і можливість перемоги. Закінчивши приготування до війни і забезпечивши базу військових дій, закони рекомендували заслати до супротивника шпигунів, а потім підготувати три роди доріг для руху свого війська: для піхоти, кінноти, бойових колісниць і слонів. З якого напряму очікувалася небезпека, туди і рухалося військо. На флангах, попереду і в тилу були загони воїнів, які знали сигнали, «вправні у відбитті атаки і в нападі, безстрашні і вірні». Царю рекомендувалося перебувати в центрі загону, побудованому «подібно лотосу», тобто колом. Веденню бою закони приділяли менше уваги, але і в цьому відношенні давалися деякі вказівки. Перш за все, там говорилося про використання родів військ залежно від характеру місцевості. «У рівнині повинно битися на колісницях і конях, в покритою водою місцевості - на слонах і човнах, в покритої лісом і кущами місцевості - луками, в горбистій місцевості - мечами, щитами і (іншим) зброєю». Цар «повинен змусити битися невелику кількість воїнів зімкнутим строєм, при бажанні висунути велику кількість окремими рядами; або він повинен змусити їх битися, побудувавши (невелика кількість) у вигляді голки і (велика кількість) у вигляді громовий стріли ». Рослі і надійні воїни повинні боротися в перших рядах. Перед боєм царю треба надихнути своє військо, а під час бою ретельно спостерігати за воїнами і «записувати поведінку їх під час битви». По закінченні бою цар повинен був оглянути свої війська, бойові колісниці, в'ючних тварин, зброю і амуніцію.
Мої роботи
В цьому розділі розміщуються посилання (внутрішні та зовнішні)на ваші роботи, додається короткий опис.