Відмінності між версіями «Розвиток римського театру»

Поточна версія на 22:58, 10 грудня 2014

ВСТУП

Слово «театр» походить від грецького δατρον – основне значення – місце для видовищ. Для повнішого розкриття даної теми слід сказати, що ж таке – театр. Це рід мистецтва, в якому віддзеркалення життя досягається за допомогою драматичної дії, здійснюваної актором перед глядачами. Театр – це мистецтво синтетичне – в нім об'єднуються виразні засоби літератури, музики, живопису, архітектури і інших видів мистецтв.

Дієва природа театру знаходить віддзеркалення в драмі, складовій вміст театральної вистави.

Зародження елементів театру відбувається в прадавніх обрядах і іграх, що відображали трудові процеси. У основі вистав лежали міфи – оповіді про богів і героїв. Зміна пір року, посів і схід зерна знайшли поетичне віддзеркалення в мотивах смерті і воскресіння героя, складових головне містеріальних вистав, пов'язаних з культом Осиріса в Єгипті, Митри в Ірані, Бела-Мардука у Вавілоні, Деметри і Діоніса в Древній Греції.

ВИТОКИ РИМСЬКОГО ТЕАТРУ

З кінця VI ст до н.е. Рим став аристократичною республікою на чолі з сенатом, що складається із знатних римських громадян (нобілей).

Зростання рабства, розорення дрібних землевласників і ремісників, загострення класових протиріч – все це привело в I ст до н.е. до встановлення в Римі військової диктатури, а потім імперії.

По своєму культурному розвитку римляни стояли значно нижче за етрусків і греків. Через етрусків вони познайомилися з грецьким алфавітом і грецькою міфологією.

У III в до н .е. римляни добре знали вже всіх грецьких богів, яким вони дали римські імена. Грецьке ремесло, мистецтво і архітектура, релігія і міфологія зробили величезний вплив на культуру латинян.

В області літератури і театрального мистецтва римляни часто запозичували готові форми у греків. Проте, не можна бачити в римській культурі лише одні запозичення. Їй властиві і багато оригінальних рис, висхідних до глибокої старовини. Крім того, багато що, запозичене у греків, піддавалося радикальній переробці відповідно до потреб і смаків римського суспільства.

Витоки римського театру і драма сходять, як і в Греції, до сільських свят збору урожаю. Ще у віддалені часи, тоді Рим був невеликою общиною Лациума, по селах справлялися свята у зв'язку із закінченням жнив. На цих святах виспівували веселі грубуваті пісні, так звані фесценіни. Як і в Греції, зазвичай виступали при цьому два полухорія, які обмінювалися один з одним жартами і кепкуваннями часом уїдливого вмісту. Зародившись ще при родових буд, фесценіни існували і в подальші століття, і в них, за свідченням письменника часів Августа Горація, знаходила віддзеркалення і соціальна боротьба між патриціями і плебеями. Горацій говорить, що фесценінські кепкування не щадили і знать, яка і постаралася їх приборкати, – було встановлено строге покарання всякому, хто засуджуватиме іншого в злісних віршах.

Існувала і інша форма примітивних видовищ – сатура. Ці зародки драми в Римі випробували на собі вплив етрусків. Про зародки драми в Римі випробували на собі вплив етрусків. Про це цікаво розповідає римський історик Тіт Лівії (I ст до н. е.). У 364р. до н.е. Рим спіткала морова пошесть. Аби вмилостивити богів, вирішили разом з іншими заходами удаватися до установи сценічних ігор, “справі новому для войовничого народу, оскільки до цього видовища обмежувалися лише кінськими перегонами”. З Етрурії були запрошені актори. Це були танцюристи, які виконували свої танці під акомпанемент флейти. Етруським акторам стала потім наслідувати римська молодь, яка додала до танцю жартівливий діалог, написаний нескладними віршами, і жестикуляцію. Так виникли поступово сатури (по дослівному, перекладу це слово позначає “суміш”). Сатури були драматичними сценками побутового і комічного характеру, що включали діалог, спів, музику і танці, причому музичний елемент грав в них істотну роль.

Про вплив етруських акторів на формування римського театру вказує етруське походження слова «гістріон», яким в Римі стали називати тих, що народних розважають.

Іншим виглядом ранніх драматичних вистав також комічного характеру були в Римі ателани. Римляни запозичували їх від племен осків в Кампанії (ймовірно, близько 300 р. до н. е.), коли Рим вів багатолітні війни в Південній Італії. У Кампанії було містечко на ім'я Ателла. Мабуть, по імені цього містечка римляни і стали називати ателанною прийшли до них від племені осків комічні сценки, що скоро сповна акліматизувалися в Римі.

Сини римських громадян захопилися цими іграми і стали розігрувати їх в дні свят. Участь у виставі ателан не накладала на громадян жодного безчестя, тоді як пізніше, коли у римлян з'явилася вже літературна драма, акторська професія вважалася ганебною.

У ателан діяли чотири постійні комічні персонажі. Це були Макк, Буккон, Папп і Доссен. Макк був дурнем, якого всі обманювали і били. Він був ненажерою і в той же час крайній влюбливим. Його змальовували лисим, з гачкуватим носом, ослячими вухами і в короткому одязі. Буккон був парубком з роздутими щоками і відвислими губами. Він теж любив добре поїсти, але губи відвиснули у нього не стільки об обжерливість, скільки від базікання. Папп – багатий, скупий і безглуздий старик. Доссен – хитрий горбань, неук і шарлатан, який своїм вченим базіканням умів вселяти темним людям до себе пошана.

Ці чотири персонаж-маски були головними героями ателани. Твердого тексту не було зовсім, тому при виконання ателан відкривався широкий простір для імпровізації. Детальнішу характеристику цих типів знаходять в ателан, що отримала літературну обробку (I ст до н. е.).

До народної драми сходить і мім. Як і в Греції, мім відтворював сценки з народного побуту, а інколи і виводив в блазеньському вигляді богів і героїв.

Таким чином, можна сказати, що в Римі існували приблизно ті ж обрядові ігри, що і в Греції. Але далі за слабкі зачатки драми справа не пішла. Як ми бачили, жанри ранніх драматичних вистав (ателан, мімічні танці) були запозичені римлянами в сусідніх племен. Це пояснюється загальним консервативним устроєм римського життя і сильним опором жерців. Тому в Римі не склалося такою багатою поетичними образами міфології, яка в Греції послужила “поштою і арсеналом” грецького мистецтва, у тому числі і драма.

РИМСЬКИЙ ТЕАТР ЕПОХИ РЕСПУБЛІКИ

У обстановці суспільного підйому, викликаного звитяжним закінченням 1-ої Пунічної війни, на святкових іграх 240 р. до н.е. було вирішено поставити драматичну виставу. Постановку доручили грекові Лівію Андронику, що попав до Риму як військовополонений після узяття Тарента в 272 р. до н.е. Постановка Лівія Андроника дала поштовх подальшому розвитку римського театру.

З 235 р. до н.е. починає ставити на сцені свої п'єси драматург Гней Невій (близько 280-201 рр. до н. е.), який належав до римського плебейського роду. На відміну від грецьких драматургів, що написали зазвичай в одному певному жанрі, він вигадував і трагедії і комедії. Трагедії його були також переробками грецьких п'єс. Але Невій займався не лише переробками трагедій з міфологічним сюжетом. Він був творцем трагедій з римської історії. Така трагедія називалася у римлян претекста. Інколи претексти писалися і на сучасних драматургам події. Проте найбільшої слави Невій досяг в області комедії.

Літературна комедія, яка йшла в Римі в III і майже на всьому протязі II ст. до н. е., була переробкою новоаттичною, тобто побутовій комедії.. Римську літературну комедію, що була переробкою грецьких оригіналів, називали паліатою, оскільки її персонажі носили грецьких плащ – палій. Дійові особи паліати мали грецькі імена, і дія завжди відбувалася в Греції.

Творцем паліати був Невій. Хоча він і придержувався грецьких оригіналів, але обробляв їх набагато вільніше, ніж Лівій Андроник. Невій перший застосував в комедії так звану контамінацію, тобто з'єднання в римській п'єсі сцен з двох грецьких п'єс.

У свої комедії Невій вніс деякі риси сучасною йому римському життю, причому проявив демократизм і велику політичну незалежність. Драматург заявляв про своє бажання говорити вільною мовою і розглядав театр як арену того, що батожить пороків і раболіпства. Невій допустив кепкування над впливовим пологів Метеллов і на їх вимогу попав у в'язницю, з якої йому удалося вибратися лише завдяки заступництву народних трибунів. Але все таки Невій не зміг жити в Римі, – він був вигнаний з вітчизни і помер в Північній Африці.

Одночасно з Невієм і після нього писали трагедії і інші поети. Знаменитими римськими трагіками III – II ст. до н.е. були Енній, Пакувій і Акцій. Вони брали для переробки твори всіх трьох великих грецьких трагіків, але найбільш улюбленим оригіналом був для них Евріпід. Його прагнення до реалізму, елементи родинно-побутової драми в деяких його творах робили їх доступніше для римських глядачів, чим п'єса Есхіла і Софокла.

У римській трагедії не могли ставитися у всій своїй складності політичні, релігійно-філософські і моральні проблеми, які зачіпала грецька трагедія. Дуже велика була відмінність і в соціально-політичних буд., і в культурному рівні Греції V ст. і Риму III – II ст. до н.е. Тому грецьких оригіналів доводилося переробляти; ця переробка йшла по лінії насичення трагедії подіями, заплутаності дії, посилення зовнішньої патетики і чисто видовищної сторони. Драматурги прагнули також додати римське забарвлення деяким епізодам грецьких трагедій і чисто римські риси – характерам героїв. Наприклад, в трагедії “Іфігенія” (автор – римський драматург Енній) Агамемнон схожий швидше на римського патриція. Це перш за все цар, він не може вдаватися до скорботи як проста людина. Народ, за його словами, в цьому відношенні має перевагу перед царем: йому дозволено плакати. Роль хору в римській трагедії значно зменшилася порівняно до грецької трагедії. Хорові партії перелагались в монодії і дуети акторів.

Не дивлячись на спроби драматургів пристосувати грецьку трагедію до римських смаків, вона виявлялася для значної частини римської публіки складною за своїм змістом.

Простий народ в Римі з великим задоволенням дивився комедію, яка була йому зрозуміліше, оскільки ближче стояла до життя. Ні трагедії, ні комедії цієї пори до нас не дійшли.

РИМСЬКИЙ ТЕАТР ІМПЕРСЬКОЇ ЕПОХИ

У I ст до н.е. республіка в Римі лягла. Після вбивства Цезаря і перемоги над Антонієм в 31 р. до н.е. імператором в Римі став Октавіан, що отримав згодом почесне прізвисько Август ("Священний"). Август добре розумів суспільне значення театру і всіляко сприяв його розвитку. Перш за все, Август хотів відродити на римській сцені трагедію грецького типа, бачивши саме в ній засіб поліпшення і виховання вдач своїх громадян. Ці прагнення Августа були підтримані одним з видатних римських поетів, Горацієм, і знайшли віддзеркалення в його "Науці поезії".

Проводячи політику Августа, Горацій виступає за ідейне, змістовне мистецтво, основою якого є мудрість. Поет, з одного боку, має бути людиною високоосвіченим, оскільки він виступає як вихователь і наставник громадян. З іншої - його мистецтво має бути емоційне, витончено, тому йому потрібно шліфувати свої твори, перш ніж виставляти їх на суд публіки.

Проте всі зусилля Августа відродити на римській сцені серйозний жанр не увінчалися успіхом.

Хоча вистави влаштовувалися часто, вони носили головним чином розважальний характер. Суспільна роль театру помітно знизилася. Така тенденція особливо посилилася при наступниках Августа.

Зниження ідейної ролі театру позначилося перш за все на його репертуарі. Після встановлення диктатури Октавіана трагедія прийшла до занепаду. Якщо трагедії і ставилися за часів імперії, то лише у вигляді окремих ефектних сцен, що давав можливість акторам показати свою майстерність. Ці актори (їх називали трагедами) надівали костюми і маски, як для виступу в трагедії, проте їх роль зводилася в основному до співу, оскільки акторські арії складали головну частину вистави. Виконання арій з трагедій як самостійна вистава збереглася в Римській імперії аж до останніх днів її існування.

Від трагедії імператорської епохи до нас не дійшло нічого, окрім трагедій філософа Сенеки.

Трагедії Сенека почав писати останніми роками життя, коли відношення до нього Нерона змінилося і він вимушений був обережніше висловлювати свої погляди на існуючі порядки. Всього він написав 9 трагедій, запозичуючи їх сюжети з грецької міфології. По своїй будові трагедії Сенеки теж мало відрізняються від грецьких: партії хору чергуються у нього з партіями героїв, на сцені знаходяться не більше трьох акторів одночасно. Але під впливом соціальних і політичних умов трагедії Сенеки отримали нову спрямованість. Похмура епоха Нерона, з її жорстокостями і погрозами кривавої розправи, як дамокл меч такою, що висіла над кожним, визначила розробку тим.

Герої Сенеки - люди, наділені сильними, спопеляючими пристрастями. Зображення цих пристрастей, що мимоволі наводять героя до загибелі, зображення сильних афектів, жахливих пороків, станів, близьких до патології, - все це стає головним для поета.

Серед героїв Сенеки - жорстокосерді тирани, що зневажають всі закони людяності, здатні на будь-які злочини ради задоволення своєї пристрасті. Героїні, жінки з чоловічою душею, теж не зупиняються ні перед чим ради задоволення своїх бажань.

Персонажі трагедій Сенеки однолінійні: драматург виділяє яку-небудь одну рису в характері і доводить її до межі. У драмах Сенеки постійно зустрічаються сцени страшної помсти, кривавих злочинів. Вочевидь, це було віддзеркаленням тодішнього життя з її атмосферою жорстоких репресій.

До цих пір залишається спірним питання про сценічне життя трагедій Сенеки. Швидше за все вони призначені для читання, але не для постановки: трагедії позбавлені динаміки, деякі сцени технічно неможливо виконати.

ОРГАНІЗАЦІЯ ТЕАТРАЛЬНИХ ВИСТАВ

Вистави влаштовувалися в Римі під час різних державних свят. П'єси йшли на святі Римських для патриціїв іграх, що проводилися у вересні на честь Юпітера, юнони і Мінерви; на святі плебеїв - Плебейських іграх, що відбувалися в листопаді; на Аполлонових іграх - в липні.

Постійної театральної будівлі в Римі не було аж до середини I ст. до н. е.; споруді його опирався консервативний сенат. Для вистави зазвичай на форумі споруджувався дерев'яний поміст заввишки в половину людського зростання. На сценічний майданчик вела вузька драбинка в 4-5 сходинок, по якій актори піднімалися на сцену. У трагедії дія відбувалася перед палацом. У комедіях декорації майже завжди змальовували міську вулицю з фасадами двох-трьох будинків, що виходять на неї, і дія розгорталася перед будинком. Глядачі сиділи на лавках перед сценою.

Але інколи сенат забороняв владнувати місця в цих тимчасових театрах: сидіти на виставах, на думку сенату, було ознакою зніженості. Вся побудована для театральних ігор споруда ламалася відразу ж після їх закінчення.

Грали в постановках вже не аматори, а артисти-професіонали. Їх називали акторами або гістріонами. Римські актори походили з середовища вільновідпущеників або рабів і в порівнянні з грецькими займали набагато нижче суспільне положення. Актори об'єднувалися в трупи на чолі з господарем-антрепренером, який за домовленістю з властями організовував театральну виставу, де сам зазвичай грав головні ролі. Всі жіночі ролі виконувалися чоловіками, жінок в трупи не брали.

Актори-професіонали, що виступали в трагедіях і комедіях в III-II ст. до н. е., грали без масок. Маска з'явилася в цих жанрах досить пізно - в 130 р. до н.е. Тому, на відміну від греків, римляни могли стежити за мімікою акторів. Маски використовувалися і раніше, але лише в особливих випадках - коли треба було, наприклад, обіграти мотив двійника в комедії. У масках також грали актори-аматори, що належали до вищих шарів суспільства.

Важливою подією в театральному житті Риму була поява першого постійного театру, побудованого з каменя. Цей театр був споруджений в 55 г до н.е. Гнєєм Помпєєм Великим і вміщав до 40 тисяч чоловік. В кінці I ст до н.е. в Римі було побудовано ще два кам'яні театри: театр Бальба і театр Марцелла. Від останнього до сих збереглися залишки зовнішньої стіни, розділеної на три поверхи, що відповідає трьом внутрішнім ярусам.

БУДОВА РИМСЬКОГО ТЕАТРУ

Суперечливі джерела засвідчують, що спочатку споруджувалися тимчасові дерев'яні театри, що розбиралися після закінчення свят. У II ст. до н. е. нібито почали робити постійну сцену й амфітеатр, у якому всі глядачі стояли. Римлянам заборонялося приносити з собою лави чи стільці, аби вони не сиділи під час вистав. Заборонялося також улаштовувати вистави ближче, ніж за 1000 кроків від лінії міста. Сцена являла собою два-три будиночки, перед якими й розгорталася дія. Простір, що в грецькому театрі називався «орхестрою» (тобто місцеперебування хору), зберігся і в римському театрі, але тепер він призначався для «високих» глядачів — сенаторів та інших привілейованих осіб (сучасний «партер»). Інші глядачі спочатку стояли, а потім сиділи в амфітеатрі. Боротьба за «сидячі місця» тривала майже століття, римський сенат уперто не хотів їх дозволяти як споруди непотрібні й такі, що розбещують суспільство. Незважаючи на популярність драматичних вистав, перші кам'яні театри з'явилися лише в 55 р. до н. е. (Гнея Помпея в Римі), пізніше — ще три театри. Їхня місткість була досить великою — до 15 тис. глядачів. Усі театри оснащувалися досить складною для тих часів технікою, що давало змогу змінювати декорації, піднімати чи спускати завісу, створювати різні сценічні ефекти. Слід зауважити, що трохи раніше почалося будівництво й окремих амфітеатрів (цирків) для боїв рабів-бестіаріїв з хижаками чи гладіаторів. Місця в театрах не визначалися, нумерованими були лише ряди й сектори.

ВИСНОВОК

Досягнувши великих ідейних і художніх висот, античний театр заклав основи всього подальшого розвитку європейського театру. Можна сміливо стверджувати, що театри Древньої Греції і Древнього Риму сталі основою для подальшого розвитку театрального мистецтва, яке продовжується і в наші дні.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Культурологія: Учеб. Посібник для вузів/ Під ред. Проф. А. Н.

Маркової. – 3-тє вид. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2001. – 319 с.

2. Мала радянська энциклопедия

3. Історія світової культури: Учеб посібник/ наук. Ред. Р. У. Драч. –

Ростов н/Д.: Фенікс, 2000. – 512 с.

4. Іллінська Л. З. Античність: Короткий енциклопедичний довідник/ під ред. А. І. Немировського. – М.: Лабіринт, 1999. –

368 с.

5. Підручник із історії середньовіччя. " Просвітництво " ,Москва,1984.

6. Велика радянська енциклопедія. 2-ое видання, тому 18,стр 507-

510.

7. " Історія закордонного театру " , під редакцією проф. Г.Н.

Бояджиєва і проф.А.Г.Образцовой. " Просвітництво " ,Москва,1981.

8. И.М.Тронский " Історія античної літератури " . " Вищу школу " ,Москва,1988.