Поточна версія на 23:06, 3 жовтня 2014

Зміст

1 Історія Кіровоградщини
2 Люди
3 Архітектура Кіровограда
4 Географія і клімат
5 Кіровоград на карті України Google
6 Таблиця "Найважливіші події на території рідного краю"

Історія Кіровоградщини

Істо́рія Кіровогра́да — історичний розвиток міста Кіровограда, адміністративного центру Кіровоградської області України, від часу заснування (1754) і дотепер.

Від початків містечка до 2-ї пол. XIX ст

Містобудування та освоєння північного Причорномор'я було одним з найзначніших явищ в українській історії. Кінець XVIII ст. став майже для всіх міст північного Причорномор'я тією вихідною позицією, з якої почалося їх подальший розвиток.

План-схема Фортеці Святої Єлисавети в Кіровограді

Функціональна типологія південних міст не відрізнялася особливою складністю. У зв'язку з адміністративною ієрархією поселення ділилися на такі групи:

адміністративні центри — спочатку розвивалися як центри губерній і повітів, заради прискорення їхнього розвитку створювалися великі промислові підприємства і відкривалися навчальні заклади (Кременчук, Вознесенськ, Катеринослав та ін);
торгові міста — в кількісному відношенні, через слабо розвинену зовнішню торгівлю ще не становили значної групи (Хаджибей — Одеса, Таганрог та ін);
ремісничо-торгові поселення — основою їхнього економічного розвитку були ремесло, внутрішня торгівля, а також приміське сільське господарство (Херсон, Маріуполь та ін.)

Ряд характерних особливостей містобудування Південного краю витікав з того величезного значення, яке мав на той час військово-стратегічний чинник.

Військові міста, до яких належить Єлисаветград, одна з найзначніших за тих часів груп міських поселень. Своїм зародженням вони були зобов'язані фортецям на оборонних лініях, які навіть після указів про їхнє скасування ще тривалий час існували, впливаючи на планувальну організацію і на характер розселення. Військові міста зазвичай розміщувалися уздовж державних кордонів.

Реальні заходи для захисту краю були здійснені в 1752 р., коли між Синюхою та Дніпром, згідно з указом від 24 грудня 1751 р., оселилися серби, угорці, волохи, молдавани, хорвати. Вони були розділені на гусарський (кінний) та пандурських (піхотний) полки. А територія утвореної таким чином воєнізованої області стала називатися Нової Сербією.

Відповідно до указу від 14 травня 1754 нові воєнізовані поселення склали Слобідський козачий полк.

Центром Слобідського козачого полку повинна була стати Єлисаветинська фортеця. Вона була заснована для захисту Нової Сербії з півдня. Фортеця була головним форпостом лінії військових укріплень, створеної вздовж російсько-турецького кордону, і розташовувалася приблизно на її середині — між Дніпром і Південним Бугом. Для розвитку, а фактично освоєння цього українського степового краю російський царат мав удатись до неординарних дій — і такий спосіб було винайдено, адже на цих землях було утворено край переселенців — Новосербію. У жалуваній грамоті Іванові Хорвату від 2 січня 1752 року йшлося про те, що разом із започаткуванням слобід сербських переселенців у межиріччі двох приток річки Інгулу — Сугоклії (Сугоклеї) та Балки (Біянки) має бути зведена російська фортеця. Відтак, подальший розвиток історії сучасного Кіровограда поклало спорудження фортеці Святої Єлисавети (Єлисаветинська фортеця) на відібраних в українського козацтва землях Вольностей Війська Запорозького низового з метою контролю над Запорозькою Січчю (під прикриттям захисту південних кордонів Російської імперії від нападів кримських татар). Фортецю було закладено за указом російської імператриці Єлизавети Петрівни в червні 1754 року.

У ході російсько-турецької війни 1768–1774 Єлисаветинська фортеця відіграла помітну роль у боротьбі Російської імперії за вихід до Чорного моря. У ці роки вона була резервною базою російських військ — тут часто розміщувалися штаби армій і полків, проводилися військові навчання. Відразу по війні, 1775 року, Новокозачин отримав статус міста і назву Єлисаветград, хоча озброєння й військовий контингент майже повністю було переведено до Херсона.

Після знищення Запорізької Січі у червні 1775 року та приєднання Кримського ханства до Російськогї імперії 1783 року Єлисаветинська фортеця втратила військово-стратегічне значення. Однак, через вигідне географічне становище Єлисаветграда і бурхливий розвиток аграрної і торгівельної сфери в місті і навколо нього новостворений міський осередок переживав економічне піднесення, перетворившись наприкінці XVIII століття на важливий економічний і торгівельний центр. Зокрема, 1785 року купець Масленников збудував у місті цукровий завод, тут щорічно відбувалися ярмарки з торгівлі зерном, худобою, вовною, хліборобськими знаряддями тощо. Значну роль у становленні міста відіграли переселенці, завезені Російської імперією до Єлисаветграда, а також впливова єврейська громада. Отак, вигідне розташування міста на торговельному шляху, що пролягав із півночі до Чорного моря, сприяло його зростанню, розвитку торгівлі.

Імператорським указом від (21) лютого 1784 року фортеця святої Єлисавети перетворена на місто.

У 1784–1795 роки Єлисаветград як центр Єлисаветградського повіту належав до Катеринославського намісництва, 1795–1801 Єлисаветград був повітовим містом Новоросійської губерії, у 1802 році — Миколаївської губернії, у 1803—29 — Херсонської губернії. Від 1829 до 1865 років — центр військових поселень у Південній Україні (у місті виникло військове містечко), центр повіту в цей час був перенесений до Бобринця.

Розвиток міста у 2-й пол. XIX ст. — на початку XX ст

План Єлисавтграда 1914 року

Від 1865 року Єлисаветград — знову повітовий центр Херсонської губернії. Повернення статусу, а також загальне економічне тло в Російській імперії, зокрема у її південно-західному краї (Україна) сприяли розвитку міста в цей період. З поширенням капіталістичних відносин у сільському господарстві та будівництвом у 1868—69 роки залізниці Харків—Єлисаветград—Одеса в місті зводяться майстерні та заводи для ремонту й виробництва ґрунтооброблювальних знарядь і водяних турбін. 1874 став до ладу потужний завод сільсько-господарських машин, заснований англійськими підприємцями Робертом та Томасом Ельворті (нині ВАТ «Червона зірка») — його продукція (молотарки, сівалки) не раз одержувала відзнаки на всеросійських та міжнародних виставках. Єлисаветград, змагаючись із столицями, один з перших запустив своїми вулицями електричний трамвай, телефонну станцію, телеграф, а 1893 року в місті запрацював водогін. Перетворення і реформи господарства, а також культурні нововведення в Єлисаветграді в значній мірі припали на урядування в місті міського голови Олександра Пашутіна (1878–1905).

Єлисаветград було заново переплановано на квартали і сектори. Місто активно забудовувалось і набуло європейського вигляду. Архітектурний вигляд міста, чистота та порядок, які особливо його характеризували в другій половині XIX ст. дозволили російському літературному критику і публіцисту Миколі Добролюбову в приватному листуванні назвати Єлисаветград «маленьким Парижем», і хоча в ті часи цим епітетом традиційно нагороджували чимало провінційних міст Російської імперії, дана згадка з листуванні відомої особи й назва, дана місту, вже в теперішній час активно використовується, перетворившись на мем у регіоні.

Разом з економічним, пожвавилось і культурне життя міста. Так, 1870 року у Єлисаветграді відкрито земське реальне училище, у різні роки тут працювали проф. В. І. Григорович, історик, археолог і фольклорист В. М. Ястребов (з його ініціативи 1883 року при реальному училищі відкрито краєзнавчий музей), поет і композитор П. І. Ніщинський, а його вихованцями були, зокрема, актори і режисери М. К. Садовський та П. К. Саксаганський, письменник Ю. І. Яновський.

У ті часи у місті жила родина Нейгаузів, у домі яких батьки майбутнього великого піаніста Генріха Нейгауза давали уроки учням. Відтак, на кінець XIX століття тут діяло вже понад 20 гімназій, училищ, семінарій, чоловічі та жіночі школи.

Значною подією культурного життя не лише в масштабах міста і краю, а й цілої України, став початок роботи у місті 1882 року першої української професійної театральної трупи (Театр корифеїв) під керівництвом М. Л. Кропивницького, а пізніше — М. П. Старицького. До неї входили І. К. Карпенко-Карий, М. К. Садовський, П. К. Саксаганський, М. К. Заньковецька, М. К. Садовська-Барілотті та ін.

Місто у 1-й половині XX ст

В роки першої світової війни Єлисаветград відчув на собі зміну ситуації, що відбулась в Російській імперії — посилення соціальної напруги на фоні економічних негараздів, розшарування суспільства. Активізація різного роду політичних рухів та партій істотно вплинули на городян, спричинили стихійні протестні виступи і соціальне незадоволення. Масові заворушення і мітинги особливо активізувалися після Жовтневого перевороту (1917).

Єлисаветградські рублі (1920), аверс

У період визвольних змагань українців протягом 1917—19 років влада в місті неодноразово переходила від однієї політичної сили до іншої (австро-угорці, більшовики, Центральна Рада, Григор'єв, Денікін). Після Лютневої революції в березні 1917 року призначений Єлисаветградським повітовим комісаром Варун-Секрет Сергій Тимофійович. Від початку березня 1918 року і до 29 квітня того ж року, тобто лише протягом 2 місяців Єлисаветград був адмінцентром Землі УНР Низ. Після поразки Української революції та утвердження по всій Україні радянської влади Єлисаветград остаточно зайняли більшовики. Вони застали зруйноване і виморене громадянською війною місто з непрацюючими підприємствами. Значна частина городян, рятуючись від голоду та епідемій, перекочувала до села́. Під час громадянської війни та у перші роки радянської влади у Єлисаветграді (згодом Зінов'євську) виходило немало місцевих «грошових знаків», за якими нині також можна вивчати тогочасну історію.

Від 1923 року Єлисаветград — окружний центр УСРР. 1924 року місто перейменоване на Зінов'євськ на честь уродженця Єлисаветграда, одного з лідерів РКП(б) Г. О. Зінов'єва.

Від 1932 року Зінов'ївськ/Кіровоград у складі Одеської області, від 1939 року — обласний центр.

За роки НЕПу, і потому наприкінці 1920 — поч. 1930-х рр. у ході технічної реконструкції промисловості (індустріалізації) Кіровоград перетворився на важливий індустріальний центр УРСР. На базі заводу сільсько-господарських машин «Червона зірка» було побудовано металообробний, механічний та авторемонтний заводи, значного розвитку набула легка й харчова промисловість. Обличчя міста почало інтенсивно змінюватись, а кількість його мешканців подвоїлась.

У грудні 1934 року місто перейменоване на Кірове (на честь убитого 1 грудня цього ж року партійного і державного діяча СРСР С. М. Кірова). У січні 1939 року назву міста змінили на Кіровоград.

Кіровоград у повоєнний час

https://www.youtube.com/watch?v=VB0u6-fjqkI

5 серпня 1941 року місто було окуповане гітлерівськими військами, під час окупації діяло 6 диверсійних загонів та 16 підпільно-диверсійних груп, якими керував підпільний обком КП(б)У на чолі з П. Василиною і М. Скирдою. Городянам випали тяжкі випробування: грабіжницька окупація, поневіряння сотень тисяч наших людей в полоні та на примусових роботах, терор і репресії. Майже 37 тисяч воїнів і цивільних громадян віддали своє життя за звільнення міста від гітлерівської окупації (імена багатьох з них викарбувані на стелах і гранітних плитах міського Меморіального кладовища на Фортечних валах). Місто звільнене від окупантів 5 січня 1944 року в результаті Кіровоградської наступальної операції.

Забудова радянської доби на набережній

Протягом 1950-х у Кіровограді збудовано нові підприємства — завод залізобетонних виробів, завод «Металіст», швейну фабрику тощо. У 1960—80-і роки Кіровоград продовжував нарощувати економічну базу, а населення міста знову подвоїлося. У цей час була в цілому оформлена сучасна міська інфраструктура, а у 1970-х роках з будівництвом набережної Інгула було вирішено давню проблему затоплення прибережної міської зони. Після здобуття Україною незалежності (1991) місто спіткала тривала соціально-економічна криза, яка призвела до ґрунтовного переформатування сфери виробництва та споживання, занепаду комунальної сфери і складних наслідків переходу на ринкову економіку. Однак Кіровограду вдалося вистояти в умовах економічної скрути, зберігши комунальну і транспортну інфраструктури, медичну і освітню галузі. У 1990-ті роки місто отримало свій герб і прапор, розпочалося будівництво і реставрація будинків, пам'яток архітектури. Кіровоград вперше почав відзначати День міста, який з часом став традиційним і улюбленим святом усіх його мешканців.

На чергових виборах міського голови Кіровограда, що відбувалися одночасно з парламентськими 2006 року, було обрано Валерія Кальченка, що одночасно з тим пройшов до Верховної Ради України (за списком Блоку Юлії Тимошенко), і пробувши на посаді міського очільника більше місяця, надав перевагу мандату народного депутата, відтак, місто близько півроку лишалося без міського голови, якого обирали вже 26 листопада 2006 року.

Наприкінці 2000-х міська інтелігенція та широка громадськість Кіровограда гостро здійняли питання про повернення місту його «історичної» назви — Єл(и/і)(с/з)аветград. У жовтні 2008 року навіть міська рада Кіровограда вирішила провести одночасно з позачерговими виборами до Верховної Ради України місцевий референдум про повернення місту назви «Єлисаветград» (1754–1924 рр.). На той час ідею перейменування підтримали депутати з фракцій БЮТ, «Нашої України», Партії регіонів, Ліберальної партії України та Народної партії. Але оскільки рішення про проведення дочасних парламентських виборів одночасно з Президентськими 2010 року прийнято не було, депутати міськради мають скорегувати дату проведення подібного референдуму.

Люди

Із Кіровоградом (Єлисаветградом) пов'язані імена цілої плеяди діячів культури, історії, спорту тощо. Одним із найвідоміших уродженців Єлисаветграда є Володимир Кирилович Винниченко (1880–1951), Голова Секретаріату Центральної Ради, пото́му Директорії УНР, знаний літератор і публіцист. Тут він навчався у місцевій гімназії, провів молоді роки. На його честь названо проспект у центрі Кіровограда.

У Кіровограді (Єлисаветграді) починали свій творчий шлях українські письменники і драматурги Іван Карпенко-Карий та Юрій Яновський; музикант Генріх Нейгауз і композитор Юлій Мейтус, художник-авангардист Олександр Осмьоркін.

У середині 70-х років XIX століття у місті жив український композитор П. Ніщинський. А 1907 року в Єлисаветграді народився російський поет Арсеній Тарковський, батько режисера Андрія Тарковського.

У навчальних закладах міста навчались відомі в майбутньому політики та діячі культури:

у 1958—63 роках Євген Марчук, майбутній прем'єр-міністр України, секретар РНБО, міністр оборони України — у Кіровоградському педагогічному інституті
У 1960—1970-х роках Лідія Забіляста, народна артистка України, солістка Національної опери України (сопрано) та російський композитор і продюсер Ігор Крутой — у Кіровоградському музичному училищі.
Андрій Долуд — український військовий діяч, полковник Армії УНР.
Красовський Михайло Якович — старшина Дієвої Армії УНР.
Русанов Аркадій Васильович — полковник Армії УНР.
Рудик Григорій Опанасович (1912 - 1943) — радянський військовий діяч.

Єлисаветград як мультикультурне місто, де в умовах національної толерантності, співіснували представники багатьох культур, є батьківщиною і місцем зростання визначних діячів їхніх культур, зокрема тут народились російський прозаїк і драматург Юрій Олеша, польський композитор і педагог Кароль Шимановський, а також німецькомовний філософ-неокантіанець XIX століття Африкан Спір, відомий своїм великим впливом на Фрідріха Ніцше; у Єлисаветграді в родині своїх родичів Шимановських провів дитячі роки польський письменник Ярослав Івашкевич.

Архітектура Кіровограда

З історії містобудування Кіровограда

У Кіровограді, зокрема в історичному центрі, частково (у порівнянні з іншими обласними центрами країни доволі непогано) збереглася стара забудова (переважно 2-а пол. XIX століття), в тому числі низка культових споруд, рештки російських укріплень, єврейські квартали тощо. Особливістю Єлисаветграда/Кіровограда є застосування в архітектурі окремих стилів (доволі великого числа), а не пануючого еклектизму, як скажімо в Києві.

Так, з кінця XVIII ст. місто забудовувалось спорудами у стилі класицизму (неокласицизму):

палацовий корпус, ансамбль штабу, юнкерського училища та манежу (40-і рр. XIX ст.); присутствені місця (1848—51, арх. В. Верлон, добудовані 1882—1913). Зразком українського бароко в місті є будівля, в якій зараз міститься академічний український музично-драматичний театр ім. М. Л. Кропивницького (сер. XIX ст.).

Є в місті і споруди т.зв. «єврейського бароко», по суті еклектичні, але з використанням деяких цікавих стилів — так, скажімо, в будівлі сучасної міської лікарні № 3 на вулиці Дворцова використано мавританський стиль. У низці будівель в стилі модерн вдало застосовано мотиви неоросійського («неоруського») стилю.

Наприкінці XIX — на початку ХХ ст.ст. цікавою архітектурною тенденцією у Єлисаветграді стало використання стилю модерн:

будівля Пасажу — зараз обласний художній музей, 1887;
будинок Барського, збудований у стилі «ранній модерн» у 1885—1905 рр, зараз краєзнавчий музей;
будинок поштової контори, зараз офіс дирекції Кіровоградської філії «Укрпошти», кін. XIX ст., з елементами модерну та інші.

Однак у немалому ступені архітектурне обличчя Кіровограда визначали робочі квартали, забудовані спорудами напівбарачного типу. Вулиця Кірова — одна з декількох вулиць історичного центру, що зберегла забудову робітничих кварталів.

За СРСР Кіровоград був забудований багатоповерховими (на той час) адміністративними, громадськими та житловими будинками, серед яких:

будинок обкому Компартії України (арх. Л. Дворець, В. Сікорський, 1954);
універмаг «Дитячий світ» (арх. А. Сидоренко, 1955);
Будинок політосвіти (1972);
критий ринок (1972);
педагогічний універитет (арх. А. Сидоренко, 1978).

У 1970-х роках значним успіхом місцевих інженерів та будівничих стала реалізація проекту з упорядкування і забудови міської набережної річки Інгул.

Наприкінці 1980-х рр. було розпочато будівництво, а здано в експлуатацію вже за незалежної України (1992 року) готель «Європа», на розі вулиць Велика Перспективна і Єгорова, що відтоді посідає провідне місце в готельному господарстві регіону.

У 2000-х після тривалої економічної кризи в місті знову почали зводити будівлі, переважно бізнесового призначення, також житлові будинки.

Архітектори Кіровограда

Визначними архітекторами-будівничими Єлисаветграда є:

Андрій Михайлович Достоєвський (1825—1897) — молодший брат видатного російського письменника Ф. М. Достоєвського, працював міським архітектором Єлисаветграда від жовтня 1849 року до липня 1858 року;
Яків Васильович Паученко (1866—1914) — видатний будівничий Єлисаветграда, рідний дядько художника-авангардиста О. О. Осмьоркіна. За його проектами було збудовано лікарню Червоного Хреста Св. Анни, лікувальні Гольденберга (суч. міська лікарня № 3), Вайсенберга, Мейтуса (тепер дитяча музична школа № 1), Міжнародний кредитний банк, Гостинний двір, театр «Ілюзіон» (тепер Кіровоградський облкомплекс), числені приватні будинки, в тому числі і власний будинок митця, в якому зараз розміщений Художньо-меморіальний музей О. О. Осьмьоркіна. У своїй творчості з успіхом поєднував популярний того часу модерн з іншими архітектурними стилями;
Олександр Львович Лишневський (1868—1942) — талановитий архітектор (працював у стилях модерн і неокласицизм, відомий, перш за все, будівлями в Санкт-Петербурзі), початковий період самостійної творчості якого припав на роботу міським архітектором Єлисаветграда (від 1895 до 1901 року); тут за його були збудовані ремісничо-грамотне училище, реальне училище, гімназія, відділення банку, ряд особняків і церква.

Історико-культурні та культові пам'ятки

До історико-культурних та культових споруд і пам'яток Кіровограда належать:

Кафедральний собор Різдва Богородиці (Грецька церква), 1805-12 рр. — кам'яну церкву Пресвятої Володимирської Богородиці було зведено на місці старої дерев'яної. Збереглися давні розписи, реставровані 1905 року, тут також розташовується кам'яна дзвіниця й будинок настоятеля (1812 рік). Собор є єдиною культовою спорудою, яка ніколи не припиняла свою діяльність, навіть за доби СРСР.
залишки Єлисаветинської фортеці — окремі будівлі військового поселення, яке дало початок місту: казарми, аптека, канцелярія, лікувальний корпус, житловий будинок, кухня (у теперішній час тут міститься Перша міська лікарня), фортечні вали, спеціально для огляду встановлено тогочасні гармати.
комплекс будівель військового містечка (кін. 1840-х — поч. 1850-х років).
Спасо-Преображенський собор (пам'ятка архітектури XVIII—XIX ст.ст.) — за СРСР 1965 року в його стінах було відкрито картинну галерею, що власне і врятувало культову споруду від знесення, а з проголошенням незалежності України господарем Спасо-Преображенської церкви 1992 року знову стала релігійна громада УПЦ МП, і відтоді богослужіння в ньому не припиняються. У 1990—2000-х рр. храм не тільки прикрасився зовні, але й став притулком для багатьох святинь.
Свято-Покровська церква, 1850—75 роки.
Головна синагога, 1853 рік.

Географія і клімат

Геологічна будова, ґрунти і корисні копалини

Геологічна будова території Кіровограда зумовлена його розташуванням на площі Українського кристалічного щита та його структурної одиниці — Кіровоградського тектонічного блоку, в основі якого лежить давній докембрійський фундамент, складений гранітами, гнейсами, чарнокітами, габро-лабрадоритами.

Ґрунти — чорноземи звичайні, глибокі мало- і середньогумусні на лесових породах. Мають високу природну родючість, хоч в орному шарі розпушені і частково втратили в минулому грудкувату структуру.

Корисні копалини на території і в околицях Кіровограда представлені, перш за все, будівельною сировиною. Відомими є Кіровоградські родовище вогнетривких глин і гранітне родовище, розташоване на правому березі ріки Сугоклії. Енергетичні запаси надр міста представлені покладами бурого вугілля (Балашівсько-Кіровоградське родовище) та урану. Є поклади високоякісного піску, придатного для виробництва скла.

Рельєф і гідрографія

Рельєф у місті визначений геологічною будовою. Кіровоград розташований у межах Придніпровської височини. Кіровоград лежить на рівнинах, обабіч ріки Інгул. Місто також перетинає притоки Інгулу Сугоклія та Біянка, низка струмків. Їм притаманні глибокі долини, у яких розширені ділянки змінюються вузькими каньйоноподібними, де береги круті і скелясті. Річище Інгулу в межах міста звивисте, заплава — двостороння. Зведено Кіровоградське (260 га) та Лелеківське водосховища. Стік Інгулу в межах Кіровограда розподіляється таким чином:

березень—травень — 70 %;
червень—серпень — 9 %;
вересень—листопад — 6 %;
грудень—лютий — 15 %.

Середня тривалість льодоставу — 2,5 місяці. Товщина льоду сягає 20—40 см.

Клімат

Клімат Кіровограда обумовлений його розташуванням у степовій зоні. Середня температура січня становить −5,6˚C, липня +20,2˚C. Середньорічна кількість опадів — 474 мм (у середньому за рік у місті спостерігається 130 днів з опадами), найменше — у березні та жовтні, найбільше — у липні.

Найнижча середньомісячна температура повітря в січні (−15,1 °C) зафіксована 1963 року, найвища (+1,6 °C) — 2007 року. Найнижча середньомісячна температура в липні (+17,6 °C) спостерігалась у 1912 році, найвища (+25,6 °C) — в 1936 році. Абсолютний мінімум температури повітря (−35,3 °C) зафіксовано 9 січня 1935 року, абсолютний максимум (+38,7 °C) — 27 липня 1909 року і 20 серпня 1929 року.

За останні 100—120 років температура повітря в Кіровограді, так само як і в цілому на Землі, має тенденцію до підвищення. Протягом цього періоду середньорічна температура повітря підвищилася щонайменше на 1,0 °C. Найтеплішим за всю історію спостережень виявився 2007 рік. Більшим у цілому є підвищення температури в першу половину року.

Переважні напрями вітрів узимку — північно-західні, влітку — південні. Найбільша швидкість вітру — в лютому, найменша — влітку. У січні вона в середньому становить 4,5 м/с, у липні — 3,4 м/с.

Кіровоград на карті України Google

Кіровоград

Таблиця "Найважливіші події на території рідного краю"

Дата	Історична подія
10 (21) лютого 1784 — 7 серпня 1924	місто має назву Єлисаветград
7 серпня 1924 — 27 грудня 1934 року	місто має назву Зінов'євськ
27 грудня 1934 — 10 січня 1939 року	місто має назву Кірово
від 10 січня 1939 року	місто має назву Кіровоград
1754 рік	заснування фортеці святої Єлисавети
1874 рік	запуск підприємства англійців Братів Ельворті
1882 рік	відкриття першого українського професійного театру
1897 рік	відкриття електричного трамваю
8 січня 1944 року	звільнення Кіровограду
1 вересня 1939 року	відновлення роботи педагогічного інституту
1975 рік	відкриття заводу «Друкмаш»
1970-ті роки	будівництво набережної Інгула

Сторінка проекту Моє рідне місто або село

Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка

@@ Рядок 53: / Рядок 53: @@
 У грудні 1934 року місто перейменоване на Кірове (на честь убитого 1 грудня цього ж року партійного і державного діяча СРСР С. М. Кірова). У січні 1939 року назву міста змінили на Кіровоград.
 ==Кіровоград у повоєнний час==
-[[Файл:Кіровоград_наш.jpg|https://www.youtube.com/watch?v=VB0u6-fjqkI]]
+[[Файл:Кіровоград_наш.jpg|зліва|міні|200px|https://www.youtube.com/watch?v=VB0u6-fjqkI]]
 серпня 1941 року місто було окуповане гітлерівськими військами, під час окупації діяло 6 диверсійних загонів та 16 підпільно-диверсійних груп, якими керував підпільний обком КП(б)У на чолі з П. Василиною і М. Скирдою. Городянам випали тяжкі випробування: грабіжницька окупація, поневіряння сотень тисяч наших людей в полоні та на примусових роботах, терор і репресії. Майже 37 тисяч воїнів і цивільних громадян віддали своє життя за звільнення міста від гітлерівської окупації (імена багатьох з них викарбувані на стелах і гранітних плитах міського Меморіального кладовища на Фортечних валах). Місто звільнене від окупантів 5 січня 1944 року в результаті Кіровоградської наступальної операції.[[Файл:800px-Забудова радянської доби на набережній Інгулу в Кіровограді.jpg|міні|300px|Забудова радянської доби на набережній]]
 Протягом 1950-х у Кіровограді збудовано нові підприємства — завод залізобетонних виробів, завод «Металіст», швейну фабрику тощо. У 1960—80-і роки Кіровоград продовжував нарощувати економічну базу, а населення міста знову подвоїлося. У цей час була в цілому оформлена сучасна міська інфраструктура, а у 1970-х роках з будівництвом набережної Інгула було вирішено давню проблему затоплення прибережної міської зони.
@@ Рядок 178: / Рядок 178: @@
 [[Зображення:Photo 5.jpg|right|450px|]]
-=='''Ресурси:'''==
-*Посилання на презентацію  у [http://owncloud.kspu.kr.ua Хмарка-КДПУ];
-*Посилання на власний фотоальбом у  [http://owncloud.kspu.kr.ua Хмарка-КДПУ];
-*Посилання на власний блог у [http://www.blogger.com Blogger];
-*Посилання на добірку відеоматеріалів;
-*Посилання на спільний груповий постер.

Відмінності між версіями «Проект "Моє рідне місто або село" (Бабак Дмитро)»