Відмінності між версіями «Конфлікт людини і долі у трагедії “Цар-Едіп”.»

Поточна версія на 04:23, 15 жовтня 2013

Едіп

«Цар Едіп» (або «Едіп-тиран», грец. Oἰδίπoυς τύραννoς) — трагедія афінського поета і драматурга Софокла , який жив близько в 496—406 років до н. е. Це трагедія про долю і свободу : не в тому свобода людини, щоб робити те, що він хоче, а в тому, щоб переймати на себе відповідальність навіть за те, чого він не хотів. Трагедії — найкращі зразки античної трагедії, як її визначив Аристотель у своїй «Поетиці» : «Трагедія — це відтворення витонченою мовою (різною в різних частинах трагедії) серйозної і закінченої дії, що має певний обсяг і відтворення не розповіддю, а дією, яка викликаючи жаль і страх, спричинює катарсис(очищення)подібних афектів». Софокл відмовився від принципу трилогії з пов'язаними між собою її частинами: у нього кожна окрема трагедія являє собою цілком завершене драматичне ціле, що закінчується загибеллю головної дійової особи. Характерні риси трагедій Софокла: складність композиції, велика кількість театральних ефектів, централізація навколо головного персонажа, вживання трагічної іронії тощо. П'єса Софокла була прийнята Аристотелем в «Поетиці» за ідеал трагічного твору і зіграла величезну роль в історії античної драми. Її героєм стала людина, яка усвідомила свою провину і стратила себе за це. Трагедійний фінал у п'єсі Софокла не пов'язаний з пристрастями і пороками самого головного героя, а зумовлений понад долею.

Сюжет

Батьки Едіпа, злякавшись пророкування про те, що їхній син уб'є власного батька і одружиться на своїй матері, вирішили вбити дитину. Але завдяки жалості виконавця злочину, немовля було передано пастуху із Коринфа і усиновлено коринфським царем Полібом. Вже дорослий, Едіп дізнається про пророцтво та вирішує покинути своїх прийомних батьків, сподіваючись уникнути злої долі. У самому місті Фіви на нього ледь не наїхала колісниця, вершники якої почали ображати і бити хлопця. У бійці, що зав'язалася в колісниці, Едіп вбиває старого і трьох із чотирьох його супутників. Едіп стає правителем Фів і бере в дружини вдову загиблого царя Лая — Іокасту.

15 років по тому місто охоплює епідемія чуми. Намагаючись знайти причину чуми, жителі міста звертаються до дельфійського оракула, який говорить про необхідність знайти і вигнати вбивцю царя Лая. Пошук вбивці доводить Едіпа до гіркої істини: вбивця Лая — він сам, Лай був його батьком, а його дружина Іокаста насправді його мати. Іокаста, яка дізналася правди раніше Едіпа, намагається зупинити його пошуки, але їй це не вдається, і, не витримавши ганьби, вона вбиває себе. Едіп вважаючи себе негідним смерті, прирікає себе на сліпоту. Він гордо йде вперед, знаходячи колишню впевненість у собі, вірить, що ще зможе принести людям користь. Він мусить врятувати Фіви - і правда стає прилюдною. За власним вироком він засуджує себе й на довічне вигнання: "З видющого - сліпець, із багача - жебрак".

Людина у трагедії “Цар-Едіп”

За часів афінської демократії етика вимагала від громадян доброчесності, без якої людина не може бути корисного ні собі, ні народові. Греки вбачали найвищу доброчесність у справедливості. У їхньому розумінні справедливість - це прагнення до загального добра (основа демократії). Едіп каже, що горе народу для нього "більше, ніж власне". Трагедію "Едіп-цар" часто розглядають як трагедію долі. Нездатні збагнути зв'язок подій, люди пояснювали несподіване лихо долею: так судилось. Філософи і вчені новітніх часів звертались до трагедії Софокла "Едіп-цар" з різних нагод: коли йшлося про свободу волі, про питання, - що таке провина тощо.

Трагедія Софокла в світовій культурі

«Цар Едіп» посідає важливе місце у розвитку європейського, а зокрема українського театрального процесу. На українських теренах він стає темою для діалогу між європейськими культурами. Через вистави режисери намагалися самоідентифікуватися в європейському театрі ХХ ст., часто намагаючись відмежуватись від національних особливостей, наситивши не українськими національними традиціями або ж цілковито апелюючи до українського театру в європейській культурі (Лесь Курбас), тобто здійснюючи національну репетицію античності заради своєрідного її вступу у світову культуру. Перша постановка Софокла в Україні українською мовою належить Лесеві Курбасу, йдеться про виставу «Цар Едіп» 1918 року у перекладі Івана Франка. Звичайно, до цього часу на території України ставили твори класичної доби, але, як правило, німецькою, польською, російською мовами.

Курбасівський «Едіп-Цар» — це вистава стилю, вистава темпоритму і гармонії. Лесь Курбас проводив репетиції під метроном, щоб домогтися особливої мелодики та ритміки тексту. Кожен образ, рух, жест у виставі Курбаса — не однотипний, не плаский.

П'єса «Едіп-Цар» була популярною і визнаною не тільки в Україні, а й в усій Європі впродовж більш ніж два тисячоліття. Софокл — поет періоду розквіту рабовласницької демократії з її повагою до традицій і визнанням особистості водночас.

Тема долі Едіпа в різні часи і епохи цікавила митців. Сенека-молодший написав трагедію «Едіп», Вольтер — «Едіп», П. Корнель — «Едіп», Гофмансталь — «Едіп і Сфінкс», Жан Кокто — «Пекельна машина», Краузе — «Едіп та його мати» та багато інших. У російській літературі до цієї теми зверталися В.Озеров, І. Анненський, В. Брюсов, Ф. Сологуб, у польській — С. Виспянський, в Україні — Леся Українка. Найвідомішим музичним твором за цим сюжетом є опера Ігоря Стравінського «Цар Едіп», лібрето Ж. Кокто латинською мовою.

Висновок

Софокл – великий грецький драматург, що подарував нам один з самих чудових творів людської цивілізації, – трагедію «Цар Едіп». В центрі сюжету коштує людина, визначаючи тему трагедії – тему етичного самовизначення особи. Софокл розкриває перед нами питання уселенського масштабу: хто вершить долю людини – боги, або ж він сам? У пошуках відповіді на це вічне питання герой трагедії Едіп пішов з рідного міста, практично прирікаючи себе на вірну загибель. Боги передрекли йому убити свого батька і одружуватися на своїй матері. Він знайшов, як йому здавалося, вірне рішення: піти з рідного будинку. Але Едіп, на жаль, не зрозумів найголовнішого: боги визначають лише загальну подобу долі людини, її напрям, одну з можливих гіпотетичних версій майбутньої реальності. Все інше залежить лише від самої людини, від його особи, від того, що в нім приховане. Своїм пророкуванням боги Олімпу вказали Едіпові, що він здатний убити батька і одружуватися на матері, і саме тому він має бути постійно напоготові, не даючи вирватися тим воістину страшним здібностям, які в нім поміщені. Але він прийняв все буквально і не побачив тієї істини. І лише в найостанніший момент, у момент духовного прозріння він розуміє, яким сліпим він був тоді, і на знак цього виколює собі очі. Тим самим він виражає головну ідею трагедії: не боги вершать долю людини, але він сам. Доля, невідворотність – ніщо в порівнянні з людиною, що розуміє і усвідомлює своє етичне і духовне єство.

--Огілько Анастасія 113 05:23, 15 жовтня 2013 (EEST)