Відмінності між версіями «Стаття на тему Філософські твори Г.Сковороди, 2016»

Версія за 16:45, 21 листопада 2016

Вступ

Розвиток духовної культури українського народу нерозривно пов’язаний з іменем великого філософа, педагога, поета і письменника Григорія Сковороди. Його діяльність припадає на другу половину XVIII століття. Внесок митця у суспільну і філософську думку та літературу можна зрозуміти лише у зв’язку з соціально-економічними процесами тієї доби. У цей час посилилася визвольна боротьба закріпаченого селянства. На фоні цих подій формувалися погляди і переконання Григорія Сковороди. Він виступає з протестом проти світу, в якому панують жорстокі порядки, соціальна нерівність, ганебні пристрасті. Сковорода таврував можновладців, пройнятих жадобою наживи та владолюбністю. Світ зла у нього досить конкретизований, його носіями він вважає поміщиків, глитаїв, здирників, панство, духівництво. Це був поступовий прогрес сходження від простої критики і заперечення існуючого суспільства до складання та вироблення певного філософського вчення, що складалося із систематизованих та всебічно обгрунтованих поглядів і принципів. Від літературних творів у вигляді віршів та епіграм, висміюючих державний лад і притаманні йому недоліки, Сковорода з часом переходить до складання філософських притч, діалогів та творів, де замислюється не над конкретними, а над вселенськими проблемами. Його цікавлять морально-етичні, естетичні принципи, питання педагогіки та виховання всебічно розвиненої і високоморальної особистості. Крім того, Сковорода звертається до питання побудови світу та сенсу людського життя і щастя. Звичайно, щоб зрозуміти філософсько-педагогічні погляди Григорія Сковороди, необхідно детальніше прослідкувати його життєвий шлях та процес становлення і формування його як великого філософа, літератора та педагога, що залишив помітний слід в історії українського народу

Творчість Сковороди. Найяскравіші приклади творів

"Бджола і Шершень"

Байки в Г. Сковороди стислі й лаконічні, вони складають­ся з двох частин: у першій частині коротко розповідається про якийсь випадок, а в другій — подано мораль, яку автор називає «силою». Інко­ли друга частина байок — «сила» — у кілька разів об’ємніша за основну частину й сприймається як філософський трактат. Головне в байках Сковороди — глибокий зміст, про це він так сказав: «Байка тоді нікчем­на та баб’яча, коли в простому та чудному лушпинні своєму не ховає зерна істини». Одна з найвідоміших байок Г. Сковороди «Бджола та Шершень» у формі діалогу між персонажами розкриває одвічну тему суперечності між трудовим способом життя й паразитичним існуванням. Образи Бджоли й Шершня алегоричні: Бджола — «герб мудрої людини, що в природженому тілі трудиться», а Шершень — «образ людей, що жи­вуть крадіжкою чужого й родилися на те тільки, щоб їсти й пити». Бджола бачить своє щастя лише в «сродній праці», тобто праці за по­кликанням: «Нам незрівнянно більша втіха збирати мед, ніж спожива­ти. До цього ми народжені». Шершень цього збагнути не може й заро­зуміло наділяє Бджолу такими характеристиками: «ти така дурна», «багато у вас голів, та безглузді». Ідея байки: праця має стати для лю­дини природною потребою і «найсолодшою поживою», лише тоді праця «потрібне робить неважким, а важке — непотрібним». У силі байки ав­тор бачить щастя людини в «природженому ділі», яке є справді «найсо-лодшим бенкетом». Мораль Шершень — узагальнений образ людей, що живуть грабунком інших і створені лише для того, щоб їсти й пити.Бджола ж — мудра людина, яка трудиться в «сродному ділі», тобто за своїм покликанням. Чимало Шершнів безглуздо кажуть: навіщо, наприклад, студентові вчитися, якщо нічого за це не має. Вони не розуміють, що справа, яка припадає до душі, дає найбільше задоволення. За природними законами живуть тварини (Хорт, Кішка, бджола) та наймудріші з людей (наприклад, давньоримський державний діяч і письменник Катон). Немає більшої радості, як «жити за натурою». Це означає не вдоволення низьких потреб і скотської похоті, а виконання свого природного призначення в житті. Саме про таку близькість до природи сказав давньогрецький філософ Епікур: «Дяка велика блаженній натурі за те, що потрібне зробила неважким, а важке непотрібним». Дотримуватись таких правил у житті — значить догодити Богу, бо «усе в ньому і він в усьому».

Створення збірки "Сад божественних пісень"

Історія написання збірки лягає на Переяславський період — важлива віха в житті Г. Сковороди. На власні очі він спостерігав свавілля й жорстокість поміщиків, які нещадно визискували кріпаків. Тут він мав можливість тісніше зблизитись з трудовим народом, пройнятися його думками і сподіваннями. Саме в цей період остаточно формується його світогляд як просвітителя, демократа, визначаються основні творчі принципи як передового письменника і філософа. Численні враження і живі спостереження, нагромаджені в ці роки, митець осмислює й узагальнює в літературній творчості. Він складає вірші, в яких виявив себе талановитим і своєрідним поетом-філософом, поетом-ліриком. Написані в переяславський період і пізніше (1753–1785), поетичні твори Г. Сковорода об’єднав у збірку «Сад божественных песней, прозябшій из зерн священнаго писанія». Зі «священным писанием» вірші здебільшого пов’язані тільки формально. Автор брав лише епіграфи до цих творів з Біблії, але за своїм змістом вони далекі від біблійних текстів. Особливості назви збірки «Сад божественних пісень» Збірка митця отримала таку назву за давньою поетичною традицією (згадаймо збірник «Сад страданій Христа…» або курс піїтики Митрофана Довгалевського «Сад поезії»). У своїх творах поет виступає як лірик, що зв’язав своє життя з життям народу, а тому й по-новому ставив та розв’язував ряд важливих питань сучасної йому дійсності. Не бог, а природа, людина, її думки і почуття стали основним змістом його збірки. Характерні ознаки для поетичних творів «Саду божественних пісень» Вірші Г. Сковороди, як ті, що ввійшли до збірки, так і ті, що зустрічаються в його філософських трактатах і листуванні,— це передусім поезія особистих переживань автора, його морально-філософських роздумів про смисл життя, про істинне щастя, добро, чесність тощо. Органічне поєднання особистих і громадських мотивів — найхарактерніша ознака поезії Григорія Савича. Тематика «Саду божественних пісень» Г. Сковорода звертається до пейзажної лірики і проникливо оспівує красу рідної природи. Досі не втратили естетичного значення його пісні «Весна люба, ах, прийшла!», «Ах поля, поля зелені», «Ой ти, птичко жолтобоко». В останньому творі ми бачимо піднесення найвищих якостей людини: розуму, совісті, працьовитості, проповідь життя, близького до природи. Ідеал поета — не явір, який стоїть над горою і якому буйні вітри ламають вітки, а верба, що шумить низько над водою. Відповідний і епіграф до цієї пісні: «Господь гордим противиться, смиренним же дає благодать». У пісні 13 («Ах поля, поля зелені»), як і в попередній, виразно звучать народнопісенні мотиви. Автора приваблюють поширені в народній ліриці образи зелених ланів, чистих поточків, кучерявих лісів, жайворонків, соловейків і т. п. Силабічний розмір поезії наближається до побудови українських народних пісень. Життю міста з його гарячковою невсипучістю, виром пристрастей і бажань він протиставляв поезію тихих полів, зелених дібров, настрій безтурботного мандрівника, який не знає честолюбства і користі. Критика соціального зла, як і у всіх просвітителів ХУІІІ ст., поєднується в його віршах з антиурбаністичними мотивами, наприклад, як у пісні 12 («Не пойду в город богатий…»). Тут міським настроям протиставлена сільська природа як запорука свободи духу, морального здоров’ я, гармонії: «Не пойду в город богатий. Я буду на полях жить, / Буду век мойкоротати, где тихо время бежит». І ці слова — не лише поетична фігура, а справжнє переконання Сковороди, який відмовляється від духовної і світської кар’єри. Почуттям досягнутого миру з собою пройняті пісні 14, 28, 30. Так у пісні 28 («Возлети на небеса, хоть в Версальскіи ліса») поет ніби подає екстракт тих думок, які становлять предмет його філософських шукань. Пісня сповнена відвертого презирства до земних благ, до розкошів. Ні небеса, ні краса Версальських парків, ні золота одежа, ні царська корона не приносять щастя. Мудрість життя — у радості душевної гармонії. Вершиною поетичної творчості Сковороди є знаменита 10-та пісня («Всякому городу нрав і права»). Написав її поет у 1758-59 рр. у с. Ковраї, коли працював домашнім учителем у родині поміщика Томари і мав змогу глибоко вивчати життя селян-кріпаків. Добре знав він і життя міського населення. Тому змальовані поетом персонажі постають перед нами в доказових, живих деталях. Це типові образи панів і підпанків: злодіїв, шахраїв, розпусників. Перед нами постає точна картина тогочасної дійсності з пекучими протиріччями, соціальною нерівністю, вседозволеністю багатіїв та бідами покривджених. У цьому вірші кожний рядок має величезне смислове навантаження. Під вогонь сатири потраплять чиновники-бюрократи, шахраї, стяжателі, нечесні судді та схоластична система тогочасної освіти. Сковорода осуджує і брехню, і неробство. Пісня позначена впливом українського фольклору. Вона навіть побудовою і мовними засобами нагадує відому кобзарську лірницьку пісню «Про Правду і Кривду». Сковорода протиставляє недосконалому суспільству «совість, як чистий хрусталь». Ясний розум, чисте сумління є морально- естетичним ідеалом Сковороди, який він протиставляє світові зла, наруги, несправедливості.

"De Libertate"- тема свободи

Найбільша цінність для ліричного героя (а разом із ним і для автора) — це воля, особиста свобода. Проти волі всі інші принади світу — болото. Взірцем борця за волю народу Г. Сковорода називає Богдана Хмельницького, гетьмана, що очолив національно-визвольну війну українського народу проти польської шляхти. Вірш емоційно багатий, у ньому використані риторичні питальні та окличні речення, звертання. Сковорода обстоював права людської особистості в кожній людині, а, в перекладі на конкретну політичну мову того часу, це означало сильну демократичну тенденцію, що була поєднана із співчуттям до закріпачених селянських мас, з гострою неприязню до московських гнобителів. В одному своєму вірші, що носив багатозначний заголовок лат. «De libertate» («Про свободу») він писав тодішнім жаргоном, винесеним із Академії: Что то за вольность? Добро в ней какоє? Іни говорять, будто золотоє. Ах, не златоє: єсли сравнить злато Против вольности, єще оно блато… Будь славен вовік, о муже ізбранне, Вольности отче, герою Богдане! Згадка про Богдана та й самий заголовок вірша не залишають сумніву, про яку саме «вольность» думав тут Сковорода. На особистій моралі, як писав С. Єфремов, він очевидно не спинявся, а зв’язував її з громадським і національним ладом — «сопрагаючи, — як сам висловлювався, — сродную собі частную должность (обов’язок) з общею (загальною)». Такі думки не подобались московській цензурі.

Зв'язок філософської спадщини Сковороди з сучасністю

Шлях Григорія Савича Сковороди в філософію

Висновок