Відмінності між версіями «Гуцало ВП 6.4. Формування особистості молодшого школяра»

Версія за 11:06, 13 січня 2016

6.4. Формування особистості молодшого школяра

Переломним моментом у формуванні особистості молодшого школяра є криза 7 років. Криза 7 років – це період народження соціального “Я” дитини, коли зміна самосвідомості призводить до переоцінки цінностей (виникає новий рівень самосвідомості).

На думку Л.С. Виготського, криза 7 років характеризується узагальненням переживань, що спричинює формування стійких афективних комплексів. Переживання набувають нового сенсу, між ними встановлюються зв'язки. Така перебудова емоційно-мотиваційної сфери веде до виникнення внутрішнього життя дитини, з’являються психологічні бар’єри.

Часто внутрішнє життя не відповідає зовнішньому. Дитина думає, перш ніж щось зробити, починає приховувати свої почуття й переживання. Відповідно, втрачається дитяча безпосередність. Цей симптом виявляється як внутрішня орієнтація в тому, який сенс може мати для дитини здійснення діяльності: задоволення чи незадоволення своїм місцем у стосунках із дорослим, іншими дітьми. Так уперше виникає емоційно-смислова орієнтувальна основа вчинку.

Новоутворення молодшого шкільного віку Основні психологічні новоутворення молодшого шкільного віку: довільність психічних процесів, здатність до самоконтролю, внутрішній план дій, рефлексія.

За твердженням учених важливого значення набуває розвиток довільності. Довільність психічних процесів – це уміння свідомо ставити цілі, шукати і знаходити засоби їх досягнення, долати труднощі та перешкоди, набуття здатності вчитися, пізнавати самостійно.

У дошкільному віці розвитку довільності сприяла ігрова діяльність. Зростання довільності виявлялося у зосередженості і стійкості уваги, довготривалості збереження образів у пам'яті, збагачена уява. У молодшому шкільному віці навчальна діяльність вже вимагає від дитини присвоєння спеціальних дій, завдяки яким увага, пам'ять, уява набувають вираженого довільного характеру. Однак довільність пізнавальних процесів у дітей шести-семи, десяти-одинадцяти років виникає лише за умови максимального прояву вольового зусилля, коли дитина спеціально організовує себе під натиском обставин або за власним спонуканням [22, с. 208].

Внутрішній план дій – це пошук найзручніших способів виконання завдань, зіставлення варіантів дій, планування їх порядку та засобів реалізації; контроль та самоконтроль розв'язання завдань, словесний звіт, самооцінка в навчальній діяльності. Поява внутрішнього плану дій як новоутворення молодшого школяра виявляється у здатності до мовчазного читання, планування і виконання дій подумки (подумки сформулювати відповідь на запитання).

Самоконтроль – це здатність визначати логі¬ку власних дій і за необхідності корегувати їх. Ці схеми контролювання трохи модифікуються і зберігаються протягом життя. Поява самоконтролю впливає на формування у школяра самоповаги та поваги до інших, забезпечує психологічний захист, що дає змогу мати престиж у суспільстві [2, с. 102].

Самоконтроль, уміння організовувати навчальну діяльність виявляється у здатності виокремлення взаємопов'язаних етапів планування, самооцінювання, самоорганізації у вивченні навчального матеріалу, усвідомленні мети і способів навчання у школі та вдома як передумови осмисленої, цілеспрямованої й ефективної навчальної діяльності.

Найістотніше в навчальній діяльності – це рефлексія, усвідомлення власних дій, психічних станів, нових досягнень і змін, що відбулися; здатність обґрунтовувати правильність своїх висловлювань, бачення особливостей власних дій, їх аналіз, порівняння з діями інших людей; спроможність виробляти власну думку, власні погляди, уявлення про цінності, значущість учіння тощо. Результатом поглибленої рефлексії своїх досягнень і змін є ключові оцінки: “Не вмів” – “Вмію”, “ Не міг” – “Можу”, “Був” – “Став”.

Дуже важливо, щоб дитина стала для самої себе одночасно предметом зміни і суб'єктом, який здійснює ці зміни самої себе. Якщо дитина одержує задоволення від рефлексії на своє сходження до доско¬наліших способів навчальної діяльності, до саморозвитку, – це означає, що вона психологічно занурена в навчальну діяльність [22, с. 187]. Якщо дитина набуває рефлексії, то стає підлітком (В.В. Давидов).

Серед інших новоутворень дослідники називають орієнтацію на групу однолітків; формування усвідомленої і узагальненої самооцінки; узагальнення переживань, стриманість у виявах почуттів, формування вищих почуттів; усвідомлення вольових дій, формування вольових якостей. Новоутвореннями пізнавальної сфери є: словесно-логічне мислення (з опорою на наочність), аналізуюче сприймання; поява синтезуючого сприймання (наприкінці періоду); довільна змістовна пам'ять; довільна увага; навчальні мотиви. З'являється внутрішнє прагнення до навчання і успіхів у ньому.

Відповідно до концепції Е. Еріксона, в цей віковий період формується таке особистісне утворення, як почуття неповноцінності або некомпетентності, в результаті відбувається диференціація дітей на тих, які впевнені і які невпевнені. Саме у невпевнених починається розвиватись неповноцінність. За Е. Еріксоном, центральною подією у молодших школярів є психосоціальний конфлікт – любов до праці проти почуття неповноцінності. Працьовитість виникає як наслідок успіхів при докладанні певних зусиль і отриманні заохочення за це. Ця риса розвивається у навчанні та праці.

Повноцінний розвиток особистості дитини неможливий без формування почуття компетентності. Навчальна діяльність – основна для молодшого школяра, і якщо в ній дитина не відчуває себе компетентною, її особистісний розвиток спотворюється. Для становлення почуття компетентності важливі успішне навчання, усвідомлення своїх здібностей та уміння якісно виконувати різні завдання.

Методи розвитку в дітей адекватної самооцінки і почуття компетентності:

• створення в класі атмосфери психологічного комфорту і підтримки;

• створення позитивного емоційного фону при будь-який, навіть низькій оцінці;

• оцінювання вчителем конкретної роботи, а не особистості;

• орієнтація учнів на індивідуальні досягнення (не порівнювати дітей між собою, не закликати наслідувати відмінників);

• не захвалювати гарних учнів, але заохочувати найменше просування в навчанні слабкого, але старанного;

• змістовно оцінювати роботу учнів, навчити їх єдиним принципам оцінки.

Якщо говорити про новоутворення мотиваційної сфери, то крім потреб у пізнанні і соціальній компетентності, які набувають “силу” вже у перші роки навчання, далі виникає потреба у самостійності. До закінчення початкової школи учень хоче не стільки самостійно робити, скільки самостійно вирішувати, що йому робити.

Фактори, які впливають на виникнення новоутворень молодших школярів

І. Учбова діяльність:

• формування уміння організовувати навчальну діяльність (виокремлення взаємопов'язаних етапів планування, самоконтролю, самооцінювання, самоорганізації у вивченні навчального матеріалу, усвідомлення мети і способів навчання у школі та вдома як передумови осмисленої, цілеспрямованої й ефективної учбової діяльності);

• формування самоконтролю у процесі оволодіння еталонами, розвиток операцій порівняння і співставлення, прогнозування майбутнього результату діяльності;

• розвиток адекватної самооцінки, перехід від оцінювання результатів своїх дій на основі співставлення з оцінними судженнями дорослих (зразками) до “внутрішніх” еталонів, коли дитина оцінює певні якості в конкретний момент, порівнюючи їх із тим, як ці якості виявлялися у неї раніше;

• формування здатності дитини усвідомлювати те, що вона робить, що зробила; обґрунтування правильності розв’язання поставлених учителем завдань (оцінка дитиною, а чи правильно вона зробила і чому вона вважає, що правильно);

• формування здатності дитини перевіряти глибину своїх знань; спроможність виробляти власну думку, власні погляди, уявлення про цінності, значущість учіння;

• сприяння усвідомленню дитиною власних внутрішніх психічних актів, станів, способів поведінки;

• переборення дитиною тенденцій до бездумного наслідування і завчання;

• придбання у процесі навчання “якостей суб'єктивності”, дитина має стати суб'єктом своєї власної активності;

• розвиток розумової активності, комуніка¬тивних здібностей, творчих якостей; формування почуття індивідуаль¬ності та належності до дитячої групи;

ІІ. Научуваність (здатність до навчання) молодшого школяра

До системи властивостей особистості і діяльності школяра, які характеризують його можливості у засвоєнні навчальної програми, а отже, бути факторами новоутворень можна віднести:

• сформованість правильних уявлень про школу і навчання, прагнення до успіху;

• бажання приймати навчальну задачу, виконувати завдання педагога;

• певну сформованість якостей, що забезпечують сприймання, переробку і збереження різноманітної інформації в процесі навчання;

• певну сформованість якостей, що забезпечують планування, контроль і оцінку учнем власної діяльності, а також сприйнятливість до навчального впливу;

• довільність регуляції діяльності (в умовах детальної інструкції дорослого);

• наявність найпростіших форм інтелектуальних почуттів, допитливість щодо об'єктів та людей;

• стійкий емоційний стан у школі тощо.

ІІІ. Професійна майстерність та психолого-педагогічна компетентність вчителя початкових класів:

• упровадження методів розвитку адекватної самооцінки і почуття компетентності школярів: створення у класі атмосфери психологічного комфорту і підтримки;

• забезпечення позитивного емоційного фону;

• оцінювання конкретної роботи, а не особистості;

• орієнтація учнів на індивідуальні досягнення; заохочення до підвищення успішності.

ІV. Компетентність та відповідальність батьків дитини, їхня здатність супроводжувати процес учбової діяльності дитини вдома

Розвиток самосвідомості молодшого школяра

В молодшому шкільному віці інтенсивно розвивається самосвідомість: дитина починає розуміти, що вона є індивідуальністю, яка піддається соціальним впливам: вона зобов'язана вчитися і в процесі учіння змінювати себе, присвоюючи колек¬тивні знаки (мову, цифри тощо), колективні поняття, знання, ідеї, які існують у суспільстві, систему соціальних очікувань стосовно поведінки і ціннісних орієнтацій; водночас дитина переживає свою унікальність, свою самість, прагне затвердити себе серед дорослих і однолітків. У навчальній діяльності у школяра складаються уявлення про себе, самооцінка, формуються навички самоконтролю і саморегуляції [22, с. 211].

Особливості розвитку самосвідомості молодшого школяра:

• значно розширюється сфера соціальних контактів дитини, що неминуче впливає на її первинну Я-концепцію;

• самосвідомість набуває нового рівня, виявляється як внутрішня позиція, учень починає самовизначатися як суб'єкт навчальної діяльності;

• розвиток особистості дітей залежить від шкільної успішності;

• формується більш точне і повне уявлення про свої фізичні і психологічні якості та якості оточуючих людей, що призводить до уточнення і ускладнення Я-образу та образів інших людей (М.Й. Боришевський, П.Р. Чамата та ін.);

• Я-образ дитини невіддільний від соціально схвалюваних позитивних рис, а рівень домагань залежить від успіхів у навчанні та становищі в системі стосунків з однолітками;

• дитина здатна диференціювати ставлення до себе оточуючих, визначати свої позитивні та негативні риси характеру, Я-образ дає змогу відрізнити себе від інших людей (такої, яка успішно або не успішно навчається, яку хвалять чи карають, з якою хочуть або не хочуть товаришувати);

• школа сприяє самостійності учня, надає йому широкі можливості для вивчення навколишнього (фізичного і соціального) світу. Дії школяра набувають набагато важливішого для нього значення, оскільки він уже змушений сам відповідати за себе. З кожним роком молодші школярі стають більш самостійними, а їх судження критичнішими. Починаючи з 3-го класу, в молодших школярів з'являється наполегливість як вольова риса характеру. До закінчення початкової школи учень хоче не стільки самостійно робити, скільки самостійно вирішувати, що йому робити;

• формуванню самосвідомості молодших школярів сприяє усвідомлення ними структури власної мовної діяльності, подальше оволодіння мовленням, зокрема читанням і письмом. У процесі засвоєння мови, зокрема, граматики об'єктами аналізу й синтезу дітей стають не тільки предмети, дії та стани, які означаються словами, а й самі ці слова як одиниці мовлення. Фізичні й психічні стани, дії та вчинки дитини відображаються в них узагальнено, у формі певних уявлень і почасти понять. Завдяки цьому і про себе саму дитина починає думати в узагальнених формах, які становлять важливу основу для формування поняття про себе на наступних етапах життя і розвитку [5, с. 148-149].

Самооцінка

Школа стає джерелом вражень, на основі яких починається розвиток самооцінки дитини. Тут її досягнення та невдачі набувають офіційного характеру, постійно фіксуються і стають публічними. Це ставить дитину перед необхідністю прийняти дух оцінного підходу, який з тієї пори пронизуватиме все життя.

Самооцінка молодших школярів конкретна, ситуативна, багато в чому визначається оцінкою вчителя. Рівень домагань формується насамперед внаслідок досягнутих успіхів і невдач у попередній діяльності. Коли в учбовій діяльності дитини невдач більше ніж успіхів і цю ситуацію вчитель ще й постійно підкріплює низькими оцінками, то результатом стає розвиток почуття невпевненості в собі та неповноцінності, які мають тенденцію поширюватися й на інші види діяльності.

У молодших школярів набуває самооцінка різних типів. Існує взаємозв'язок особливостей самооцінки молодших школярів і рівнів сформованості навчальної діяльності: у дітей з високим рівнем сформованості навчальної діяльності спостерігається відносно стійка, адекватна і рефлексивна самооцінка; низькому рівню сформованості навчальної діяльності відповідає недостатня рефлексивність самооцінки, її висока категоричність і неадекватність [22, с. 212].

Деякі молодші школярі, які досягли успіхів і визнання оточуючими, мають високий рівень домагань у всіх видах діяльності. В інших дітей унаслідок захвалювання теж може сформуватися високий рівень домагань, виправданий лише суб'єктивно [2, с.99]. Звичайно, найбільш благополучний варіант – коли самооцінка є досить високою і адекватною. Умовою цього є знання дитиною своїх здібностей і наявність можливості для їх реалізації. Дуже важливо, щоб дитина знала: я можу і вмію це і це, а ось це я можу і вмію краще усіх. Здатність робити щось краще за інших є принципово важливим для молодших школярів. Не даремно саме цей віковий період характеризується прагненням дитини опанувати різними вміннями.

У разі успіху у дитини розвивається почуття власної умілості, компетентності, у випадку невдачі, навпаки, почуття неповноцінності. Умілість дитини, знання нею своїх сильних і слабких сторін є підставою для формування самостійності, впевненості в собі, особистісної незалежності, що дозволяє бути більш компетентною і в спілкуванні з однолітками. До кінця молодшого шкільного віку з'являється рефлексія, створюються нові можливості для формування самооцінки досягнень і особистісних якостей. Самооцінка стає більш адекватною і диференційованою. У формуванні самооцінки, самокритики та інших виявів самосвідомості учнів важливу роль відіграють стосунки учнів у колективі. Взаємодіючи з членами колективу, школяр порівнює себе з іншими дітьми, учиться об'єктивніше оцінювати свої фізичні й розумові сили, свої якості, знаходячи критерії для об'єктивної оцінки своєї діяльності.

Отже, конкретизуємо особливості самооцінки молодших школярів: відбувається перехід від конкретно-ситуативної до узагальненої самооцінки, самооцінка стійка, але недостатньо адекватна, дітям властива відсутність самокритичності (швидше помічають помилки та недоліки однолітків, ніж власні), школярі точніше оцінюють результати навчальної роботи, ніж якості особистості, самооцінка дитини опосередковує її ставлення до себе, інтегрує досвід її діяльності та спілкування з іншими людьми; спостерігається слабка диференційованість самооцінки за змістом (перенесення оцінки своєї навчальної діяльності на оцінку моральних чи інших якостей); самооцінки залежить від оцінки діяльності й поведінки дитини дорослими (батьками, вчителями). В онтогенетичному плані ставлення до себе виникає дуже рано і є лінійним відображенням ставлення близьких дорослих до дитини.

Молодший шкільний вік особливо сприятливий для розвитку мотивації досягнення успіхів у навчальній, трудовій, ігровій діяльності дітей. Згодом цей мотив стає досить стійким, домінує над мотивом уникнення невдач, прискорює розвиток різноманітних здібностей дитини.

Характерологічні особливості молодших школярів.

Характер у цьому віці щойно формується. Через недостатню сформованість вольових процесів спостерігаються імпульсивність поведінки, примхливість, упертість. У поведінці дітей чітко виявляються особливості їхнього темпераменту, зумовлені властивостями нервової системи. Однак більшість молодших школярів чуйні, допитливі та безпосередні у вияві своїх почуттів та ставлень.

Розвиток здібностей. Уже на початку навчання в школі першокласники відрізняються один від одного рівнем обізнаності з навколишнім світом, спостережливістю, вмінням думати, запам'ятовувати й відтворювати, висловлювати свої думки за допомогою усного мовлення та ін. У процесі навчання здібності в учнів не тільки використовуються, а й розвиваються. Виробляються уважність, спостережливість, якості пам'яті, мислення й мовлення, а також емоційні й вольові властивості. Розвиток цих компонентів відбувається в молодшому шкільному віці нерівномірно. Повільніше розвиваються перцептивні, мнемічні компоненти, порівняно більших прогресивних змін зазнають якості, пов'язані з уявою, мисленням та мовленням. Формуються й емоційні, вольові компоненти здібностей учнів. До них належать упевненість, наполегливість, самоконтроль у роботі, витримка, здатність чинити опір навіюванню.

Ознаки інфантильності розвитку молодших школярів:

• відсутність шкільних інтересів;

• відставання у розвитку пізнавальної і емоційно-вольової сфери;

• низька працездатність, підвищена виснажуваність;

• незрілість емоцій і вольових почуттів;

• обмежений запас знань і уявлень про оточуючу дійсність;

• обмежений словниковий запас;

• загальна нерозвиненість мовлення ;

• відсутність самостійної індивідуальної діяльності;

• сприймання характеризується уповільненим темпом;

• у мисленні багато труднощів з вербально-логічними зв'язками;

• всі види пам'яті нерозвинуті;

• геть відсутня кмітливість;

• сприймання і переробка сенсорної інформації займає багато часу;

• низький рівень самоконтролю в учбовій діяльності;

• не сформовані розумові операції (аналіз, синтез).

Розвиток мотиваційної сфери молодшого школяра

Ядром особистості О.М. Леонтьєв вважав мотиваційну сферу. Першокласники відчувають великий інтерес до школи, яка приваблює їх новизною, атрибутикою, обстановкою. Домінуючими мотивами є інтерес до світу дорослих, намагання наблизитися до них через нову соціальну позицію школяра, встановлення та збереження позитивних взаємин з дорослими у родині та школі, демонстрація особистих досягнень, самоствердження через змагальність.

Успішність учбової діяльність спонукається як зумовленими нею мотивами, так і мотивами, породженими внутрішньою позицією школяра. Пов'язані з виконанням обов'язків учня заняття викликають позитивні емоційні переживання, натомість втрачають привабливість справи, які цікавили їх у дошкільному дитинстві.

У молодшому шкільному віці актуальними стають пізнавальні потреби, інтерес до опановування способів діяльності, до процесів читання, малювання. Проте пізнавальна мотивація як така сформована недостатньо. Серед різноманітних соціальних мотивів навчання головний – одержання високих оцінок, прагнення одержати схвалення референтної особистості. Інші мотиви – відповідальність, необхідність отримати освіту усвідомлюються, але реально не діють. Вони залишаються тільки “знаними” (О.М. Леонтьєв).

Цей вік сприятливий для розвитку мотивації досягнення успіхів у навчальній, трудовій, ігровій діяльності дітей. У молодшому шкільному віці розвивається такий мотив поведінки, як наслідування ідеалів. У школяра початкової школи вони конкретні, нестійкі, швидко змінюються під впливом нових, яскравих вражень. Боротьба мотивів у молодших школярів не завжди закінчується вибором найбільш важливого мотиву.

Інтереси молодших школярів:

1) інтерес до нового живить учбову мотивацію дитини;

2) інтереси еволюціонують, набувають порівняно з дошкільним віком більш стійкого характеру;

3) формуються пізнавальні інтереси, пов'язані з процесом пізнання, з інтелектуальними почуттями;

4) інтереси непостійні, короткочасні, поверхові (цікавляться лише зовнішньою стороною об'єкту);

5) значний інтерес викликають різні види художньої діяльності – малювання, ліплення, вишивання, випилювання, виразне читання, виконавська діяльність;

6) інтереси формуються за наслідуванням, часто їх зумовлюють лише випадкові обставини;

7) інтереси близькі до власного життєвого досвіду, мають широкий спектр, розпорошені одночасно на багато об'єктів чи суб'єктів, спрямовані на найближчий результат.

Виховання устремління до знань – найважливіше завдання початкового навчан¬ня. Допитливість слід підтримувати як головну рушійну силу навчальної діяльності школяра. З цією метою учень повинен постійно шукати відповіді на різноманітні питання, пояснювати все, що вдається спостерігати або теоретично виявляти. Якщо учень заучуватиме відповіді з книг, його допитливість, активна мотивація поступово зни¬кнуть, а пізнавальний інтерес перестане бути рушійною силою учбової діяльності.

Умови, в яких виникають і закріплюються інтереси:

1. Доцільне співвідношення старого і нового матеріалу, нове будується на основі відомого.

2. Можливість реалізувати свою активність у творчому перетворенні матеріалу.

3. Розкриття можливостей практичного використання матеріалу.

4. Різні форми позаурочної роботи, які поглиблюють інтереси (екскурсії, змагання, конкурси, вікторини).

5. Захопленість самого вчителя предметом викладання, стимулювання успіху, результативності діяльності.

Особливості морального розвитку молодших школярів

Молодший шкільний вік – це період народження соціального “Я” дитини, з’являється просоціалъна поведінка.

Просоціалъна поведінка – позитивна, конструктивна, соціально корисна поведінка, протилежність асоціальної поведінці. У цьому віці дитина здатна мотивувати свою поведінку моральними розмірковуваннями, обов’язком, альтруїстичними настановами. Здатність дитини виявляти моральні почуття – якісно новий тип мотивації, що обумовлює і якісно новий тип поведінки школяра.

В цьому віці відбувається засвоєння моральних норм і правил поведінки: дитина оволодіває власною поведінкою, більш точно і диференційовано розуміє норми поведінки вдома, в громадських місцях, виявляє підвищену увагу до мораль¬ної сторони вчинків, прагне дати вчинку моральну оцінку, норми поведінки перетворюються у внутрішні вимоги до себе.

Вже в дитячому віці діти здатні відчувати дистрес на звук людського плачу, а пізніше виявляти емпатію, турботу й участь до іншої людини. Однак справді альтруїстична поведінка їм ще недоступна. Альтруїзм – система ціннісних орієнтацій особистості, при якій центральним мотивом і критерієм моральної оцінки є інтереси іншої людини або соціальної спільноти.

Альтруїзм – досить пізнє утворення, що виникає в дитини приблизно в 6-7 років. Ж. Піаже датував появу дійсної кооперації як просоціальної поведінки приблизно у віці 7 років і стверджував, що вона виникає внаслідок розвитку здатності дитини бачити світ з позиції іншої людини. Саме в цей період більшість дітей здатна демонструвати просоціальну поведінку.

На думку Л.І. Божович, виникнення в дитини до 6-7 років так званих “моральних інстанцій” призводить до змін в структурі її мотиваційної сфери. Це сприяє формуванню почуття обов’язку – основного морального мотиву, що вже безпосередньо спонукує дитину на конкретну поведінку. При цьому на першому етапі оволодіння моральними нормами мотивом, що спонукує дитину до певної поведінки, є схвалення дорослих.

Прагнення відповідати вимогам дорослих, а також засвоєним правилам і нормам починає виступати для дитини у формі узагальненої категорії “треба”. Це і є та перша моральна інстанція, яка стає для дитини не тільки відповідним знанням, але і безпосереднім переживанням необхідності поводитися саме так, а не інакше.

Проте, загалом уявлення дітей про мораль багатше і пра¬вильніше, ніж їхня поведінка. Уявлення про товариськість, справедливість, добро, яке діти отримують на уроках і під час етичних бесід, як зазначає І. Бех, не завжди і не одразу стають дієвим регулятором їхньої поведінки і взаємин. Діти знають, що потрібно бути доб¬рими, справедливими, проте не розуміють, як поводитися у тому випадку, коли з'являється сильне бажання самому отримати цікаву роль, коли важко відмовитися від цікавого доручення [2, с.97].

Отже, особливостями засвоєння морально-етичних якостей, норм і правил поведінки є наступні: молодші школярі вже мають деякі уявлення, пов'язані з вічними цінностями та їх антиподами (доброта – жорстокість, чесність – нечесність тощо); їм притаманні уявлення про національні цінності (поняття національної гідності, любов до рідної мови, національних свят і традицій тощо) та деякі цінності особистого життя (почуття гумору, життєрадіс¬ність, працьовитість, увага до власного здоров'я тощо). Молодші школярі вживають терміни, пов'язані з моральними якостями, але далеко не всі учні розуміють їх зміст, далеко не всі ці дефініції входять у механізм регуляції поведінки. Діти поступово стають більш самокритичними [5, с. 146].

У період від 5 до 12 років змінюється уявлення школярів про мораль: від морального реалізму (непохитне, однозначне розуміння добра і зла; бездумне виконання вимог дорослого) до морального релятивізму (у кожному вчинку можна побачити морально виправдане і те, що можна засудити; інколи можна вчи¬нити не так, як вважає дорослий) [15, с. 47].

Основні фактори особистісного розвитку молодших школярів

Сприятливі фактори:

• здатність дитини до вироблення дисциплінарних форм поведінки в дитячому колективі, вміння гальмувати свої безпосередні бажання;

• поряд з властивою емоційною незрілістю поява пізнавальних інтересів, прийняття навчальної діяльності як необхідної;

• прагнення до самоствердження, яке виявляється не в порушенні поведінки, а в заняттях спортом у гуртках та інших регламентованих формах діяльності.

Фактори ризику розвитку молодших школярів:

• поєднання нерозвиненої пізнавальної активності й особистісної незрілості, що суперечить зростаючим вимогам до соціальної ролі школяра;

• постійно підвищена моторна збудливість, яка поєднується з ейфорійним фоном настрою;

• підвищені сенсорні потреби у вигляді прагнення до гострих відчуттів і бездумних вражень;

• акцентуація інтересу до ситуацій з наявною агресією або жорстокістю;

• наявність невмотивованих коливань настрою, конфліктності, вибуховості, забіякуватості у відповідь на незначні вимоги або заборони;

• негативне ставлення до занять, епізодичні прогули окремих “нецікавих” уроків; втечі з дому в разі загрози покарання; захисні психологічні реакції;

• реакції протесту, пов'язані з небажанням навчатися у школі, відмова від самопідго¬товки, навмисне (“на зло дорослому”) невиконання домашніх завдань;

• гіперкомпенсаторні реакції з прагненням звернути на себе увагу негативними формами поведінки – грубістю, злобними витівками, невиконанням вимог учителя;

• виявлення до кінця навчання в початкових класах стійких прогалин у знаннях з основних розділів програми; неможливість засвоєння подальших розділів програми через слабкі інтелектуальні передумови та відсутність інтересу до навчання;

• наростаюче тяжіння до асоціальних форм поведінки під впливом більш старших дітей і дорослих;

• дефекти виховання у вигляді безконтрольності, відсутності нагляду, грубої авторитарності, асоціальної поведінки членів сім'ї.

далі п.6.5.