Відмінності між версіями «В.Винниченко – письменник, громадський діяч, керівник»

Версія за 13:16, 15 грудня 2015

ВСТУП

Володимир Винниченко визначна особа в історії України. Він відомий прозаїк, драматург, філософ, публіцист, художник, політик, громадський і державний діяч. З його ім’ям пов’язані яскраві сторінки національного літературного процесу. В.Винниченко, наділений багатьма талантами, а серед них - надзвичайною чутливістю до чужого болю, здатністю співпереживання, бажанням віддати себе справі соціального і національного визволення, просто не міг бути поза колом революціонерів. Через сто тридцять п’ять років після народження і шістдесят чотири роки після смерті, Володимир Винниченко залишається однією з найбільш знакових і популярних постатей в історії вітчизняної літератури, культури та філософсько-політичної думки, а його спадщина продовжує викликати величезний інтерес. Особистість В.Винниченка - блискуче свідчення досить масштабної і виразної тенденції своєї доби - справжні інтелектуали, особистості з найкращими людськими якостями, у своїй переважній більшості пов’язували своє життя з революційним рухом; принаймні сприяли або співчували йому. Біографія В. Винниченка, сповнена карколомними поворотами, перемогами і поразками, ідейно-художніми пошуками, спробами урівноважити контрастні філософсько-світоглядні та естетичні домінанти доби, могла б бути вдячним матеріалом не для одного пригодницького чи філософсько-психологічного роману. З ім’ям В.Винниченка пов’язані найважливіші політичні процеси перших десятиліть ХХ століття - створення і функціонування впливових національних політичних партій, піднесення національно-визвольної боротьби, вибуху Української революції, відродження нації й національної державності, реалізації ідеї соборництва. Перший голова першого національного уряду України - Генерального Секретаріату, організатор антигетьманського повстання, глава Директорії УНР.

ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ В. ВИННИЧЕНКА

Дитинство та юність: у «Біографічних даних» (1937 р.) Володимир Винниченко зазначає: «Родився 1880 році в місті Єлисаветграді на Херсонщині в селянсько-робітничій родині. Першу освіту мав у народній школі. Вчителька школи, помітивши якісь мої якості, настояла перед батьками, щоб дали мене до гімназії. Брат, робітник-друкар, піддержав це домагання і взявся матеріально підтримувати батька. Але гімназію закінчив не в Єлисаветграді, бо вийшов з неї (чи змушений був вийти) через «бунтарський дух». Закінчив у другій гімназії в Златополі на Київщині». За іншими джерелами В.Винниченко народився 26 липня 1880 р. у селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (нині с. Григорівка Новоукраїнського району Кіровоградської області) у робітничо-селянській родині. Батько Кирило Васильович Винниченко, замолоду селянин-наймит, переїхав з села до міста Єлисаветграду й одружився з удовою Євдокією Павленко, народженою Линник. Від першого шлюбу мати Володимира мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з К. В. Винниченком родився лише Володимир. У народній школі Володимир звернув на себе увагу своїми здібностями, і через те вчителька переконала батьків, щоб продовжували освіту дитини. Незважаючи на тяжке матеріяльне становище родини, по закінченні школи Володимира віддали до Єлисаветградської гімназії. Гімназіальне начальство, учителі, а за ними й учні зустріли малого українця насмішками. Його українська вимова, бідна одежа та інші ознаки пролетарського походження викликали до нього серед його товаришів у гімназії, дітей російської або зрусифікованої буржуазії, ворожість. Це ставлення вперше викликало у малого Володимира свідомість того, що на світі не всі люди рівні, що світ поділений на бідних і багатих, на тих, що говорять "панською мовою", і тих, з мови яких сміються. Усвідомлення свого становища не пригнітило малого, але викликало в нього протест та дієву реакцію: бійки з учнями, розбивання шибок у вчителів. Протести проти соціальної та національної нерівності поклали основи його революційності на все життя. У старших класах гімназії він бере участь у революційній організації, пише революційну поему, за яку одержує тиждень «карцеру», й нарешті його виключають з гімназії. Але Володимир не думає кидати своїх студій. Він готується до іпиту і йде складати його екстерном до златопільської гімназії. У 1901 р. він вступає на юридичний факультет Київського університету і того ж року стає членом таємної студентської революційної організації «Студентська громада» та пише перше оповідання «Народний діяч». Цього ж року посилає це оповідання до «Літературно-Наукового Вісника» в Галичині, але оповідання тоді не було надруковане. У 1902 році був уперше заарештований за належність до революційної української організації й посаджений до київської в’язниці. По кількох місяцях, за браком офіційних доказів у «злочині», був випущений з ув'язнення, але виключений з університету і виселений з Києва без права жити по великих містах. З 1902 р., після публікації в «Киевской старине» оповідання «Краса і сила», стає відомим як письменник. Саме тоді, коли єлисаветградський гімназист робив перші проби пера. Восени, через виключення з числа студентів, Володимира Винниченка позбавлено права на відстрочення військової служби й забрано в солдати. Проте військової служби він фактично не відбував, бо влада, боячись революційного вплину на товаришів-військових, тримала Володимира під арештом, в канцелярії роти. Але він, переодягаючись вночі у цивільне, тікав з касарні й віддавав свій час на провадження роботи серед київського пролетаріяту. Цю діяльність викрито, й Володимир мав бути заарештований. Довідавшись від військових товаришів з канцелярії роти про те, що готується арешт, Володимир Винниченко скидає солдатську уніформу і емігрує до Галичини. Володимир Винниченко вступає до Революційної української партії (РУП), яка з 1905 р. стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). У Львові В.Винниченко провадить партійну роботу. За її дорученням проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії, за що 1903 р. при перевозі нелегальної літератури з Галичини до Києва на кордон був заарештований, виключений з університету й ув’язнений до одиночної камери Лук’янівської в’язниці в Києві, звідки йому згодом вдалося втекти. Він активно публікується у партійних газетах «Праця», «Селянин» і пише брошури й книги на революційні теми. В.Винниченка арештовано і як дезертира, і революціонера його посадили у військову в’язницю. За пропаганду серед війська та за дезертирство його мали засудити до військової каторги, а за суто політичне "злочинство" - провіз нелегальної літератури - він мав бути суджений окремо. Після півторарічного перебування в кріпості його звільнила перша російська революція - революція 1905 року. У 1906 році мандрівка по Україні, в результаті якої написано цілу низку оповідань: «На пристані», «Раб краси», «Уміркований та щирий», «Голод», «Малорос-європеєць», «Ланцюг» та інші. В 1907 році знов був заарештований у Києві й посаджений в «знамениту» Лук’янівку. Через вісім місяців сидіння Винниченка випущено "на поруки". Довідавшись про те, що має бути засуджений за свою політичну діяльність на каторгу, Винниченко ще раз емігрував. В цей період він написав багато творів на соціальні та етичні теми: «Дисгармонія», «Щаблі життя», «Контрасти». Цей період еміграції тривав аж до 1914 року. Незважаючи на велику загрозу бути знов заарештованим, він бере й далі участь у нелегальних з'їздах. В 1908 році він перебував у Швейцарії, Італії, Франції. У 1909 р.: Швейцарія, Київ, Париж; 1910 р.: Париж, Німеччина, Петербург; 1911 р.: Галичина (Львів), Німеччина, Італія (Флоренція, Генуя, Сестрі Леванте), Париж, Галичина, Буковина. На початку Першої світової війни В. Винниченко вернувся до Росії і жив до 1917 р. під чужим ім’ям переважно в Москві, займаючись літературною діяльністю.

ПОЛІТИЧНА КАР’ЄРА

Керівник уряду Центральної Ради 1917 – 1918 років. Як політичний і державний діяч – неоднозначна і суперечлива постать, постійно перебував мовби в подвійному колі: визволення соціальне і національне; ідея соціалістична та ідея національна. У 1916 р. Винниченко живе в Москві, видає і редагує журнал «Промінь», а вже у 1917 р. повертається до Києва, стає одним з організаторів і керівників Центральної Ради, згодом головою першого українського уряду – Генерального Секретаріату, генеральним секретарем внутрішніх справ, очолює українську делегацію, яка у травні 1917 р. передала Тимчасовому урядові вимоги Центральної Ради про надання Україні автономії. В.Винниченко пройшов складний шлях політичного діяча з широкою амплітудою коливань своїх поглядів, за що його критикували як «зліва», так і «справа». Також В.Винниченко – автор майже усіх декларацій і законодавчих актів УНР. Першим документом, який певною мірою визначав контури програми діяльності уряду, стала Декларація Генерального секретаріату, розроблена за безпосередньою участю і під керівництвом В.Винниченка та вперше ним оприлюднена на пленарному засіданні ЦР вже 26 червня. Основою для підготовки зазначеної Декларації став I Універсал, який урочисто проголошував новий лад вільної автономної України, у якій «однині самі будемо творити наше життя». Одних лише національно-політичних домагань стає замало. Український народ повинен був об’єднатися і для розв’язання економічних та соціальних проблем. Ось чому, за словами В.Винниченка, ЦР мала поширити свою платформу, стати національним парламентом, в якому освітлюються і вирішуються усі питання, що висуває життя. Українська делегація протестувала проти зайнятої Тимчасовим урядом позиції, вимагала затвердити Статут, відстоювала кожне його принципове положення. Вже після перших засідань В. Винниченко і члени делегації хотіли перервати переговори і їхати до Києва. Продовження переговорів у такій обстановці давалися нелегко. «З якої речі я маю на собі переносити найгірші сторони соціальної істоти сих людей? – писав він. – Розуміється, коли б ішло про мою особисту справу, мої відносини з цими людьми кінчились би цілком інакше, так само, як і відносини членів делегації. Але справа йшла не про інтереси тої чи іншої людини. Залагодивши справи з Тимчасовим урядом, В.Винниченко з головою занурюється в роботу Генерального секретаріату. Вже через кілька днів він направляє розпорядження губернським комісарам, яких зобов’язав повідомити всім урядовим і громадським організаціям і установам, що губернські та повітові комісари, а також їх помічники «є однині органами влади Генерального секретаріату і як такі повинні лишатися на своїх місцях». В.Винниченко попереджав, що ніхто, крім Генерального секретаріату, не має права усувати комісарів та їх помічників з посад. За чотири наступні місяці, ніби надолужуючи втрачений час, під керівництвом В.Винниченка відбулося 63 засідання Генерального секретаріату, на яких розглянуто понад 430 питань політичного, економічного, військового, дипломатичного характеру. Наступним кроком Володимира було звернення Генерального секретаріату «До війська і громадян України». В ньому сказано, що всі війська і всі партії повинні визнати владу Генерального секретаріату УЦР і «всіляко підлягати його розпорядженням». Конкретні і рішучі кроки Винниченка у справі організації роботи уряду, його особиста впевненість і активність сприяли подоланню розгубленості серед української політичної еліти та спрямували зусилля ЦР на продуктивну роботу. Впродовж короткого часу були прийняті ухвали про поширення влади Генерального секретаріату на всі губернії України, припинення військових дій у Києві, розформування офіцерських і добровольчих загонів, реорганізації і демократизації штабу КВО і т.п. Паралельно з цим особливо продуктивною діяльністю глави уряду України стала підготовка нормативних і законодавчих актів. В. Винниченко особисто розробляв найважливіші законопроекти і програмові документи Генерального секретаріату. За його поданням ухвалювалися численні резолюції, різні рішення, які мали доленосне значення для розвитку української революції. Наприкінці грудня 1917 р. і на початку січня 1918 р. становище в Україні загострювалося. З одного боку, Раднарком оголосив стан війни між Росією та Україною і направив свої збройні сили в Україну, з іншого – українські соціалісти-революціонери встановили зв’язки з лівими есерами Росії, які підтримували більшовиків, з метою перебрання в свої руки Генерального секретаріату. Маючи найбільшу фракцію в ЦР, для есерів це не складало великих труднощів. Але і раніше, і в цей період найбільшою перепоною для них лишався В.Винниченко. Авторитет і популярність цього діяча були надзвичайно високими серед політиків і широких верств населення. Тому есери використовували найменшу можливість для дестабілізації роботи уряду і ЦР з метою усунення В. Винниченка від влади. Про це свідчить й перехоплена у Києві телеграма, яку ще у грудні надіслав з Петрограда більшовицький комісар національних справ Й. Сталін до м. Брест-Литовський (нині Брест, Білорусія) одному з більшовицьких делегатів – Карахану. Під час цього виступу В. Винниченка не було на засіданні Малої ради. Тому від імені соціал-демократичної фракції виступив її керівник О. Гермайзе, який піддав політику есерів нищівній критиці, звинуватив їх у тому, що з переляку перед більшовиками вони перехоплюють їхні гасла і «тим самим думають врятувати своє становище. Стоячи перед фактом політичного переляку, перед фактом капітуляції і торгу іменами, – сказав на закінчення О. Гермайзе, – ми відкликаємо наших товаришів з Ради народних міністрів». 15 січня В. Винниченко вручив М. Грушевському подання про відставку свого кабінету міністрів. 18 січня Мала рада вимушена була його прийняти і доручила формування нового уряду есеру В. Голубовичу. Перебуваючи у вирі політичного життя на посаді голови уряду України, В. Винниченко допускав помилки, прорахунки, утопізм у досягненні поставленої мети, які з часом сам же і викривав. У пам’яті українського народу він залишиться також людиною, яка була вимоглива до себе, найвище за все ставила чесність і моральність у великій політиці. Під натиском більшовицьких військ уряд УНР на чолі з новим прем’єром змушений евакуюватися до Житомира. В. Винниченко разом з дружиною Розалією Яківною поїхав на південь, до Бердянська, під час гетьманщини жив на хуторі Княжа Гора на Канівщині, де займався літературною творчістю, написав п’єсу «Між двох сил». Тут був заарештований гетьманською вартою у надуманій підозрі підготовки до державної змови, але через авторитет його швидко звільнили з-під варти. Після чого він знову переходить до активної політичної діяльності.

На посаді голови Директорії. У серпні 1918 р. В.Винниченко очолює опозиційний до гетьманського режиму П. Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягає на відновленні УНР, створенні її найвищого органу – Директорії, головою якої став на таємному засіданні українських політичних партій, що відбулося у Вінниці 13 листопада 1918 р. Після краху гетьманського режиму як голова Директорії В. Винниченко доручає члену УСДРП В. Чехівському очолити РНМ УНР. В цей же час В. Винниченко висунув ідеї проведення загальноукраїнського Трудового конгресу і передачу влади трудовим радам. На Конгресі В.Винниченка переобрали на посаду голови Директорії. Згодом між ним і С.Петлюрою, який теж входив до Директорії і очолював військові формування УНР, загострилися суперечності. В.Винниченко відстоював необхідність орієнтації на радянську Росію, а С. Петлюра вів переговори з представниками Антанти. Відсутність єдиної позиції серед Директорії змушувала В. Винниченка кілька разів просити ЦК УСДРП відкликати його з поста голови. В той час ні В. Винниченко, ні голова уряду В.Чехівський практично не контролювали ситуації, і 10 лютого вони пішли у відставку. В.Винниченко виїжджає за кордон.

ЛІТЕРАТУРНА ТВОРЧІСТЬ

Літературна спадщина: літературна спадщина Володимира Винниченка — золотий фонд України. Він автор першого українського фантастичного роману «Сонячна машина» (написаний у 1922–1924 рр.,), де вказано: «Присвячую моїй сонячній Україні». Появу перших його творів вітали Іван Франко і Леся Українка. 1902 р., в «Киевской старине» з’являється його перше оповідання «Краса і сила» У 1909 році Михайло Коцюбинський писав: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка». «Серед млявої тонко-аристократичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників, — писав Франко в рецензії на збірку оповідань Винниченка „Краса і сила“ (1906), — раптом виринуло щось дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І відкіля ти взявся у нас такий? — хочеться по кождім оповіданню запитати д. Винниченка». Після 1920 року Володимир Винниченко, зрозуміло, не міг так легко струсити «порох політики». Не випадково V Всеукраїнський з’їзд оголосив Винниченка ворогом народу, поставив його «поза законом». Періоди творчості: творчість Винниченка розпадається на два періоди: перший охоплює більшу частину його творів «малої форми» (нариси, оповідання), написаних (із 1902) до наступу реакції після революції 1905 . До другого періоду відносяться оповідання, п'єси і романи, які з'явилися після революції 1905 року. Перший період: живлячись настроями бідняцько-батрацьких мас в епоху наростання революції (селянські рухи 1902) і революційними прагненнями відомої частини української інтелігенції, Винниченко уже з перших кроків своєї творчості почав розповідати нове і по-новому («Біля машини», «Контрасти», «Голота», «На пристані», «Раб краси», «Хто ворог?», «Голод», «Салдатики», «Кузь та Грицунь», «Босяк», «Терень»). Саме оформлення цих творів («мала форма» — стисло, коротко, популярно) розраховане на масове споживання, на революційну функціональність. Недарма деякі з оповідань випускалися як агітброшури. Але виявляючи революційну потенцію і безперспективність батраків, селян-бідняків, Винниченко кличе до них не міський пролетаріат, який був зрусифікований і відірваний від села, а «революційну» інтелігенцію. Водночас в інших своїх творах Винниченко гостро, яскраво і влучно висміює міщанські захоплення, життєві «ідеали» («Заручини»), боягузливе українофільство і шалений націоналізм («забирайтеся, кацапи, із наших українських в'язниць!» — в оповіданні «Уміркований та щирий»), національне «народництво» і «культурництво» («Антрепреньор Гаркун Задунайський», пізніше — комедії: «Молода кров», «Співочі товариства»), розкриває зміст ліберальності «рідних» поміщиків і буржуазії («Малорос-європеєць»). Згодом Винниченко пише низку оповідань про революційну інтелігенцію («Промінь сонця», «Талісман», «Студент», «Зіна», а також — «Чудний епізод», «Історія Якимового будинку», «Дрібниця», «Тайна»). В оповіданнях Винниченко виявив високу майстерність — уміння живо, вільно, захоплюючи розповідати і яскраво, художньо показувати. Другий період: свій другий етап Винниченко починає драмами: «Дисгармонія», «Великий Молох», «Щаблі життя». За ними йдуть: «Memento», «Базар», «Брехня»,«Чорна Пантера і Білий Медвідь», «Між двох сил». Також нереволюційні, занепадницькі і його романи («Рівновага», «Чесність з собою»,«Записки Кирпатого Мефістофеля», «Посвій», «Божки», «Хочу!»). На літературну творчість В. Винниченка цього періоду вплинули філософські концепції Ф. Ніцше. Він передусім нещадно розкриває гнійники і критикує. У цій критиці він жорстокий і відвертий, але і поверховий, частково публіцистичний. Тут Винниченко у більшості випадків займає позицію індивідуального удосконалення. Протестуючи проти бруду, Винниченко виводить «позитивних» реформаторів, які сповідують свободу особистості по відношенню до колективу, «чесність із собою» тощо. Найкращі твори Винниченка відзначаються великою майстерністю. Імпресіонізм його характерно вирізняється, наприклад, фіксацією дієвих, переважно зорових деталей, а також тонких і, водночас, гостро діючих психологічних рухів-рефлексів. Також в еміграції Винниченко активно береться до літературної роботи з 1925 року. Його п'єси «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Медвідь», «Закон», «Гріх» перекладаються на німецьку мову і з'являються в театрах Німеччини та інших європейських країн. Друкуються і перекладаються його романи «Чесність з собою», «Записки Кирпатого Мефістофеля»… На екранах Німеччини у 1922 році демонструється фільм «Чорна Пантера». Не забувають про Винниченка і в Україні. Київський державний драматичний театр імені Івана Франказдійснює постановку п'єси «Над».

ВИСНОВКИ

Увійшовши в українську літературу та ставши володарем дум свого покоління, юнак дуже швидко зайняв керівні позиції в українській соціал-демократії. Маючи незаперечний моральний авторитет, В.Винниченко у квітні 1917 року був обраний заступником Голови Центральної Ради М. Грушевського, очоливши вже у червні її виконавчий орган - Генеральний Секретаріат. Саме рукою В. Винниченка було розставлено найрельєфніші роки прогресивного поступу українства. Мова про перші три Універсали ЦР. Зокрема третім було зафіксовано реалізацію віковічного прагнення багатьох поколінь українців до власного державного буття. Такі документи, такі акції - це предмет законної гордості кожної нації, кожного народу. І як тут з гіркотою та болем не згадати, що одна з останніх книжок про В.Винниченка має промовисту назву «Пророк не своєї Вітчизни». Таланти В.Винниченка, здатність поєднувати холодний науковий розрахунок із тонким, оперативним реагуванням на злами політичної ситуації, метаморфози кон’юнктури досить наочно виявлялися і в межах обох згаданих періодів. На початку Української революції автономістсько-федералістський курс М. Грушевського і В.Винниченка отримав практично абсолютну підтримку українства не в останню чергу тому, що загалом історично справедливі й абстрактно привабливі гасла самостійності М. Міхновського практично не поділялися масами. Звісно, позначилася й пропаганда планів федеративного переустрою республіки Росія з широкою національно-територіальною автономією таких регіонів, як Україна, що її посилено вів той-таки В.Винниченко. Але нав’язати масам те, чого вони не бажають, до чого не дозріли, неможливо. Тож слід визнати реалістичність тогочасної позиції В. Винниченка. І в цьому дедалі більше переконує те, що в умовах конфлікту Центральної Ради з РНК, коли по планах федералізації Росії було завдано нищівного удару, В. Винниченко першим із діячів, які до того дотримувались автономістсько-федералістських орієнтацій, закликав до нової національної стратегії - самостійності; гасла, реалізованого в IV Універсалі ЦР. З цієї позиції В. Винниченко не сходив ніколи, висував її наріжною вимогою і в умовах пошуку шляхів замирення з радянською Росією на початку 1919 р., і в процесі переговорів із партійно-радянським керівництвом РСФРР та УСРР в 1920 р., і в передсмертному «Заповіті борцям за визволення». З такою ж послідовністю він відстоював ідеї рівноправного союзу суверенних радянських республік. Слід погодитися, що за життя В.Винниченка історичною детермінантою, якій не було надійної альтернативи, виявився варіант радянської федерації. А відтак небезпідставними, принаймні зрозумілими, були плани В.Винниченка щодо забезпечення максимальних можливостей для національної самореалізації українства у тісному поєднанні з прогресивними соціальними перетвореннями в СРСР. Логічними й до певної міри виправданими можна кваліфікувати і кроки Винниченка-політика щодо створення закордонних груп українських комуністів, як і його зусилля щодо повернення в Україну. Це були не епатуючі дивацтва непрогнозованої особистості чи вузькокорисливе пристосуванство, а уособлення досить потужної, об’єктивної тенденції: вичленення із найвпливовіших партій Української революції - УПСР і УСДРП - достатньо численних і авторитетних течій та груп - «боротьбистів» і «незалежників», які тяжіли до комуністичної, радянської платформи, оформлення Української Комуністичної партії (боротьбистів) і Української Комуністичної партії, тенденції до зближення і злиття з КП(б)У. Можна висловити припущення, що прийняття умов співпраці, висунутих у 1920 р. В. Винниченком, відкрило б досить конструктивну перспективу для реалізації українського національного інтересу, вкорінення демократичних засад державного будівництва й формування застережних чинників щодо катастроф, які спіткали Україну в майбутньому. Мабуть, до певної міри останнє розуміли чи принаймні інтуїтивно уловлювали тогочасні лідери УСРР - Х. Раковський і Д. Мануїльський, які, всупереч позиції Політбюро ЦК РКП(б), все ж таки спробували знайти варіант використання талантів В.Винниченка-політика на користь нації. Однак нігілістичне ставлення керівництва РКП(б) до національних особливостей розвитку України і брак необхідних важелів для проведення незалежної політики у лідерів КП(б)У завадили втіленню в життя обопільних розрахунків. Винниченко-політик ніколи не прагнув власного вивищення, намагався себе підкорити суспільним потребам (звісно, як він їх розумів і оцінював). Тому-то В.Винниченко з презирством відкидає пропозицію П. Скоропадського очолити Раду Міністрів, не згоджується на прохання політичних сил УНР взяти на себе диктаторські повноваження у січні 1919 р. І без будь-яких зволікань він залишає посаду голови Директорії в лютому 1919 р., відхиляє можливість потрапити на вищі щаблі влади в УСРР у 1920 р., зрікається першості в закордонному українському національному фронті, створеному власними зусиллями. Не змогли затягти його у свої тенета дипломати і спецслужби Антанти, запропонувавши в 1921 р. перебрати від С. Петлюри владу в екзильному проводі УНР. Він відмовляє і нацистському керівництву стати на чолі маріонеткового уряду окупованої України. Основний мотив патріота, гуманіста і демократа незмінний - він не може бути причетним до інститутів влади, якщо вони не відповідають національним інтересам.