Відмінності між версіями «Кримінальне право Римської Республіки»

Поточна версія на 09:10, 3 грудня 2015

Кримінальне право Римської Республіки

Мета нашої роботи - дати загальну характеристику основних понять і елементів системи кримінального права та судочинства в Римському праві. Досягнення мети нами розглядається як виконання поставлених перед нами у цій роботі завдань, а саме: відобразити систему і розвиток кримінального права, розглянути систему римських суден, дати характеристику процесуальним формам, передбаченим Римським правом, і описати основні стадії виробництва в різних формах процесу. У ранньому римському кримінальному праві зберігалися численні риси родоплемінних відносин. Воно ще не виокремилося в самостійну правову галузь і було тісно пов'язане з релігією, звичаями, традиціями. Тобто норми права мали синкретичний характер. Водночас ще з найдавніших часів у кримінальному праві вже почали розрізняти правопорушення приватного і публічного характеру. До публічних деліктів належали злочини проти держави, вбивство, зґвалтування, підпал, брехливі свідчення в суді, крадіжка або знищення врожаю, порушення межових знаків, складання та поширення пасквілів. Тісний зв'язок права з релігією призводив до того, що багато з правопорушень вважалися образою богів, що, крім світських покарань, спричиняло релігійні прокляття. До приватних деліктів відносили будь-яку крадіжку майна, посягання на гідність, честь, здоров'я особи, знищення чи пошкодження чужих речей.

Покарання поділялися на тяжкі та легкі. До перших належали смертна кара (проста і кваліфікована), вигнання та позбавлення громадянства. Легкими покараннями були тілесні покарання та штрафи.

У пізньореспубліканський період спостерігається значний розвиток інститутів римського кримінального права. З'являється поняття вини, умислу, необережності та випадковості. Замах на злочин ще не відокремлюється від здійснення самого злочину (покарання було однаковим). Намір вчинити злочин, який не був реалізований, не підлягав покаранню. Зберігаються залишки самосуду. Публічні злочини дістають детальнішої кваліфікації. Умовно їх можна поділити на чотири групи:

• проти держави - державна зрада, збройний напад на державні установи чи опір представникам влади, казнокрадство, фальшивомонетництво. образа величі римського народу, заподіяння відчутної шкоди державі;

• релігійні злочини - порушення правил здійснення релігійних обрядів, образа богів;

• злочини проти моралі - подружня зрада, полігамія, зґвалтування;

• злочини проти особи - вбивство, підпал, крадіжка рабів, нічна крадіжка чи крадіжка зі зломом, брехливі свідчення в суді тощо.

За доби імперії продовжувало діяти республіканське кримінальне законодавство, доповнене численними імператорськими конституціями та іншими нормативними актами. Новими характеристиками кримінального законодавства цього часу є:

1. встановлення відповідальності за злочини, вчинені з необережності;
2. покарання зловмисника залежно від ступеня його вини;
3. визначення різниці у приготуванні до злочину, посяганні на нього та вчиненні самого злочину;
4. поява інституту неосудності. До неосудних (таких, які звільнялися від покарання), належали душевнохворі та малолітні.

Розширилася система складів злочинів, хоча саме поняття "злочин" так і не було визначене.

• проти держави (конкретний їх перелік суттєво не відрізнявся від таких самих злочинів республіканської доби);

• проти імператора (поширення образливої інформації на правителя держави);

• проти християнської релігії (образа релігії, церкви, священнослужителів, поширення єресі);

• проти суду (перешкода у здійсненні правосуддя, змова обвинувача з обвинуваченим, підкуп у суді, хабарництво службових осіб);

• проти порядку управління (підбурювання рабів на бунт, здобуття виборних посад недозволеними методами, хабарництво чиновників, привласнення чужого імені, зміна встановлених державою мір і ваги та ін.);

• проти власності (крадіжка державного чи церковного майна, худоби, підпал, порушення межових знаків);

• проти особи (вбивство, побиття, крадіжка вільних людей, переховування рабів, подружня невірність).

Система покарань значно ускладнилася, а вид покарання визначався соціальним статусом зловмисника та потерпілого. Зал я кувальна мета продовжувала діяти, але із прийняттям християнства спостерігається деяке пом'якшення покарань, особливо таких, які завдавали додаткових страждань злочинцю перед смертною карою. Було ліквідоване розп'яття на хресті, таврування розпеченим металом, криваві видовища у цирку, гладіаторські бої тощо. Суворо каралися злочини проти моралі. Набули поширення каторжні роботи на державних рудниках, виселення за межі держави, заслання у далекі провінції, ув'язнення, тілесні кари та штрафи. Конфіскація майна застосовувалася переважно як додаткове покарання.

Формування професійної найманої армії в Римі зумовило появу норм, які визначали поведінку воїна, порядок проходження служби, встановлювали дисциплінарну чи кримінальну відповідальність воїнів. У кримінальному праві утворюються групи злочинів, які кваліфікуються як військові. Серед них найтяжчими були зрада, непокора наказу командира, заклик до бунту, невиконання розпоряджень, образа командира чи фізичний опір йому, втрата зброї, дезертирство. Спроба вчинити самогубство, навіть під впливом нестерпного болю, страждань, розчарувань чи хвороби супроводжувалося вигнанням з ганьбою із армії. До менш тяжких правопорушень військового характеру належало самовільне залишення місця перебування воїна з наступним його поверненням, ухилення від військової служби, переховування з метою уникнення служби у мирний чи воєнний час.

Судочинство

У розвитку судочинства Стародавнього Риму можна виділити три основних етапи. На першому з них слабка державна влада не вважала своїм обов'язком втручатися у приватноправову сферу і розглядати спори, що виникали між громадянами, стаючи на захист їхніх прав та інтересів. Громадяни захищали себе самі. Звичайно, такий захист нерідко набував форми самоуправства і не вкладався у визначені правом норми поведінки. Тому згодом відкрите самоуправство було заборонене під страхом покарання.

На другому етапі головною фігурою у сфері судочинства стає претор. Цивільні справи відокремлюються від кримінальних. Правотворча роль магістратів у цивільному процесі посилюється, хоча у вирішенні майнових спорів ще продовжували керуватися звичаєвим правом, а в ролі суддів виступали авторитетні старійшини, жерці, голови місцевих общин.

Третій етап у розвитку судочинства співпадає з кардинальними перетвореннями в державному устрої Риму. Він припадає на монархічний період римської державності, коли судовий процес став виключною монополією державних органів.

У кримінальному судочинстві ніяких правил його здійснення не встановлювалося. Розслідування справи спершу проводили самі магістрати. Вони ж розглядали справу, керуючись при цьому звичаєвим правом, законодавством, власними едиктами або просто чинили на власний розсуд. Правда, у звинуваченнях у вчиненні злочину була можливість апелювати на рішення магістратів до центуріатних чи трибутних коміцій.

У II ст. до н. е. для розгляду кримінальних справ створюються постійні судові колегії. Особливістю розгляду справ у них було те, що ініціатива в їх порушенні і обвинуваченні належала виключно приватним особам. На них покладався обов'язок збирати докази, запрошувати свідків, доводити свою правоту в суді. Справа могла бути припинена на будь-якій стадії, якщо позивач відмовлявся від своїх вимог. За бездоказовість чи наклепницьке звинувачення позивача можна було притягти до відповідальності. Комісії здійснювали судочинство усно і відкрито, оратори виступали із звинувачувальними та із захисними промовами.

У добу імперії у судочинстві відбулися значні зміни. Імператор особисто або через урядовців на прохання тієї чи іншої сторони розглядав важливі спірні справи. У провінціях така форма судочинства була домінуючою завжди. Правителі в них самостійно розглядали майже всі справи, судили і постановляли рішення чи виносили вироки. У 294 р. н. е. імператор Діоклетіан спеціальною конституцією узаконив цю давню практику, надавши право правителям провінцій одноосібно розглядати судові справи. Сфера діяльності слідчих комісій поступово обмежувалася і вони, врешті-решт, припинили існування.

У пізньоримський період доставка відповідача до суду перестала бути приватною справою. Виклик у суд здійснювався офіційно, за участю представника державної влади. Розслідування справи і суд проводили певні урядовці - префект Преторія, префекти міст чи правителі провінцій. Слідство набуло таємного і письмового характеру, оцінку доказів здійснювали судді. Серед доказів вини правопорушника першорядного значення набувало власне зізнання, яке нерідко давалося під тортурами, шляхом погроз чи залякування. Тортури не застосовували щодо осіб з привілейованих станів і воїнів. Судові засідання часто зводилися до формальної процедури ознайомлення з протоколом слідства, іноді без допиту свідків і самого обвинуваченого. Існували спеціальні станові суди, котрі розглядали справи сенаторів, придворних чинів, духовенства, військових.

Ідея проекту

Задум проекту полягає в освоєнні матеріалу щодо кримінального права Римської Республіки. Мета-дослідження основ кримінально права,його основних засад і визначень,вивчення специфіки кримінального права саме в Римській Республіці. Передбачуваним результатом є оволодіння необхідною літературою і джерелами,а також ресурсами,які стосуються обраної теми проекту.

Автор проекту

Користувач:3919133

Матеріали проекту

Інтернет ресурси проекту

[http://bukvar.su/gosudarstvo-i-pravo/183109-Ugolovnoe-pravo-i-sudebnyiy-process-v-Drevnem-Rime.html%7CКримінальне право і судовий процес у Стародавньому Римі ]

право

матеріали

Додаткові матеріали проекту

Презентація до проекту[1]

Результати проекту

Звіт у вигляді презентації.