Відмінності між версіями «Реферат»

Матеріал з Вікі ЦДУ
Перейти до: навігація, пошук
 
(не показано 4 проміжні версії 2 учасників)
Рядок 5: Рядок 5:
 
                                             РЕФЕРАТ
 
                                             РЕФЕРАТ
 
                                             на тему:
 
                                             на тему:
                  «Реформи Людовіка IX (1226–1270 рр.) та подальший розвиток Франції»
+
                            «Судова система Арбського халіфату»
  
  
Рядок 14: Рядок 14:
 
                                                                                           Студентка I курсу 13 групи
 
                                                                                           Студентка I курсу 13 групи
 
                                                                                           Історично-правового факультету
 
                                                                                           Історично-правового факультету
                                                                                             Пихтіна Поліна
+
                                                                                             Поліщук Аліна
 
                  
 
                  
  
Рядок 25: Рядок 25:
  
 
'''                                  Зміст
 
'''                                  Зміст
  Вступ
+
   1.Вступ
   1.Посилення королівської влади
+
+
* Реформи короля Людовика IX (1226-1270 рр.)
+
* Державний лад
+
+
    2.Зміни у правовому положенні станів в XIV -XV століттях
+
+
* Розвиток міст
+
* Суспільні прошарки Франції в XIV ст.
+
 
 
    3.Складання станово-представницької монархії
+
  2.Утворення Арабськогохаліфату
 
 
* Нова форма правління та її наслідки
+
  3.Суспільний лад Халіфату
* Конфлікт Короля Філіпа Красивого та римського папи
+
        Бонифацию VIII
+
 
 
 +
  4.Ісламська держава
 +
 
 +
  5.Джерела мусульманського права.
 +
 +
 +
  6.Висновок
 
 
* Остаточне утвердження станової-представницької  
+
   
монархії
+
  7.Список використаної літератури '''
* Генеральні штати
+
 
+
 
      Висновок
+
                                                '''1.ВСТУП'''
      Список використаної літератури '''
+
Історія держави й права зарубіжних краї належить до тихий суспільних наук, котрі прийнято називати історико-правовими, оскільки смердоті мають пряме ставлення як до науки історія то й до науки про державу й право.
 +
 
 +
      У зв’язку конкретно-історичним підходом до державно-правових явищ й процесів, що притаманні тому чи іншому суспільству на певному етапі його розвитку, історія держави й права оперує великою кількістю фактів, конкретних подій політичного життя, діяльності держав, урядів, класів, партій й т.д. Алі у тій годину, історія держави й права й не просто набір знань про минуле держави й права. 
 +
 
 +
Наука історії держави й права зарубіжних країн має власну історію. Еволюція східного середньовічного суспільства пройшла особливий шлях, що відрізняє його від розвитку феодального Заходу. Панування соціально-економічних й соціально-політичних традиційних структур визначало надзвичайно уповільнений характер цієї еволюції. Отже, поняття феодалізму, що застосовується в навчальній літературі до цого суспільства є в значній мірі умовним. Рабство на Сході ніколи не відігравало значної ролі в суспільному виробництві, але й воно та продовжувало існувати в середні віки, а деякі соціальні інститути європейського феодалізму були притаманні й давньому й середньовічному Сходу.   
 +
 
 +
Уявлення про Середньовіччя сформувалися в буржуазній історіографії разом із поняттям нова історія в епоху революційних змін ХVII-XVIII ст. При цьому, нова історія Західної Європи протиставлялась її минулому, яку на свій чергу, сприймалось як зміну двох попередніх періодів: античної давнини й середньовіччя. Ця трьох етапна схема набула завершеної форми, коли антична давнина пов’язуватись із рабовласництвом, а феодалізм – із середньовіччям й розглядався в буржуазній історіографії як особливий соціально-політичний лад, політична організація середньовічного суспільства із притаманною централізацією й системою васальних відносин. 
 +
 
 +
Жорстку соціально-економічну детермінованість поняття феодалізму набуло в марксистській літературі, у вченні про формацію як особливому способі виробництва.  
 +
 
 +
При формаційних підходах в якості основних виділяються виробничі відносини, а кожне конкретне сус-пільство розглядається як система, в котрі усі інші суспільні зв’язки вважаються виробничими надбудовами з них. Це і визначило моністично-матеріалістичний погляд формаційної періодизації історичного процесу, в якому на зміну рабовласництву приходити феодалізм, потім капіталізм й, нарешті, комунізм. 
 +
 
 +
Повна неможливість вкласти в цю схему історію багатьох суспільств призвела самого До. Маркса в його ранніх творах до вчення про особливий “азіятський спосіб виробництва”, спори щодо якого велися в нашій науковій літературі до недавнього години. До беззастережного визнання соціально-економічної й соціально - політичної специфіки й давнього, й середньовічного східних суспільств з їхнім уповільненим характером розвитку, глибоким на суспільний розвиток традицій, релігійної ідеології і ін. Феномен цих суспільств свідчить про багатоваріантність самої суспільної еволюції.
 +
 
 +
Ос-кільки в Європі середньовіччя є синонімом феодалізму, тієї і досить умовними треба вважати й застосування поняття середньовіччя до східних суспільств у силу крайніх труднощів визначення його нижніх й верхніх хронологічних границь. Тім годиною у суто методичному плані необхідність визначеної періодизації настільки тривалого періоду в історії Сходу пов’язується із комплексом історичних факторів, із якісними змінами в політичній структурі, зі створенням централізованих імперій, з завершенням формування найбільших цивілізованих центрів, світових релігій й їхнім могутнім впливом на периферійні зони і ін.
 +
 
 +
Виділяючи найбільш загальні риси подібності соціально-економічної еволюції середньовічних країн Сходу, слід зазначити , що жодна із цих країн не досягла в епоху середньовіччя європейського рівня пізнього феодалізму, коли в його надрах почали розвиватися капіталістичні відносини. Тут у порівнянні із основними середньовічними європейськими країнами різко відставав розвиток промисловості, товарно-грошових, ринкових відносин.
 +
 
 +
Уповільнений характер розвитку визначив стійку багатоукладність східних середньовічних суспільств, тривале співіснування патріархально-родових, кланових, рабовласницьких, напівфеодальних й інших укладів. Вагомий вплив все хід історичного розвитку країн Сходу здійснило поширення державної власності на грішну землю, що сполучалася із іншою формою власності – общинним. Державна власність у її вузькому розумінні включала лише велике землеволодіння монарха й державної скарбниці. У широкому ж змісті вон не зводилася до власності монарха, а охоплювала й земельні дарування й присвоєння ренти-податку із визначеної територї.
 +
 
 +
Алі в середньовічних суспільствах Сходу держава всіляко державну власність на грішну землю із властивої їй традиційною системою експлуатації подібних селян, стримувала розвиток приватної власності, перешкоджало створенню тут західноєвропейської системи панського господарства.
 +
 
 +
Сполучення різних форм земельної власності, особлива контрольно-регулююча роль економіці знаходили вираження, насамперед в особливій структурі пануючого класу, в всіх неєвропейських середньовічних суспільствах. Якщо в західній середньовічній Європі сформований клас приватних земельні власників, що експлуатують працю залежних селян, спирався на феодальну державу, що об'єктивно виражала його волю, то пануючий клас у країнах Сходу - це сама держава в особі саново-бюрократичного соціального прошарку, причетного до влади, що живий за рахунок ренти-податку головним чином із формально - вільних хліборобів-селян.
 +
 
 +
Для середньовічних суспільств Сходу характерний й менший ступінь залежності безпосередніх виробників-селян, відносно більший обсяг їхніх прав, зв'язаних із Розпорядженням своєю земельною ділянкою. Відсутність панського господарства й панщини призвело доти, що тут селяни не були прикріплені, а зв'язані податковим тягарем, підтримуваним за допомогою державного апарата, чиновництва. Ця залежність, що виражалася в становій неповноцінності "простолюдина", скріплювалося правами, релігією, общинними порядками.
 +
 
 +
Специфічне місце займало і східне середньовічне місто. Низький рівень суспільного поділу роботи в країнах Сходу знаходив вираження в тім, що місто не стало організуючою й направляючою силою суспільного прогресу. Воно жило за рахунок перерозподілу ренти-податку, бо прибавочний продукт, що концентрується до рук окремих соціальних груп, не ставав капіталом, не включився у виробництво. Реміснича продукція йшла не так на ринок, але в задоволення потреб правлячих сановно-бюрократичних, у тому числі й військових кіл. Купецький ж капітал виконував при цьому функції своєрідного агенту між ними й ремісниками-виробниками.
 +
 
 +
Східна сільська громада, що являла собою замкнутий господарський світло зі спадкоємним, незалежним від ринку поділом ремесла й землеробства, гальмувала розвиток двостороннього товарообігу між містом й селом, а разом із тім й формування стану городян, купецтва міського типу.
 +
 
 +
Це у свою чергу визначило й порядки, що існували в східному місті. Ремісник перебував под повторюємо контролем бюрократичного державного апарату, був скований правовими, релігійними розпорядженнями, становими, кастовими обмеженнями. У східному середньовічному місті не існувало особливого міського права. Правовий статус міського жителя не відрізнявся від сільського.
 +
 
 +
На відміну від європейського східне місто Герасимчука ареною політичної боротьби, що безпосередньо впливає на зміну форм держави. Не стало воно та і опорою центральної влади у боротьбі із роздробленістю, як це мало - в Європі.
 +
 
 +
Специфічні риси соціально-політичного розвитку країн Сходу визначалися тією обставиною, що не склалися державні форми, властиві феодальній Західній Європі. Не було б сеньйориальної монархії як своєрідного союзу феодалів сеньйорів, що володіють суверенними правами в межах територій своїх доменів. Ця форма могла скластися в суспільстві, де процес утворення класів носивши завершень характер. Не могла скластися й станово-представницька монархія в суспільстві, у якому місто було б позбавлено будь-якої було б самостійності, де не сформувався стан городян зі своїми становими цілями і інтересами.
 +
 
 +
Розповсюдженою формою східної середьновічної держави стала спадкова монархія, в якій були відсутні інституційні форми обмеження влади правителя. Разом із тім, ці державні форми не були ідентичні. Різним був й рівень централізації в цих державах, ступінь застосування військово-деспотичних засобів й методів здійснення державної влади. Більш того, смердоті мінялися й на окремих етапах розвитку конкретних східних середньовічних держав.
 +
 
 +
Безперечну специфіку соціально-політичній структурі східного суспільства додавала пануюча релігійна ідеологія, саме ставлення членів суспільства до релігії й влади. При цьому до релігії смердоті відносилися як до вчення, що могло бути використано лише для влади.
 +
 
 +
 
 +
                                      '''2.Утворення Арабського халіфату'''
 +
У VІІ столітті в арабських племен, центром розселення які був Аравійський півострів, почався розпад родоплемінного ладу. Підсилилася майнова, а потім й соціальна диференціація. Шейх (глава племен) й сайди (племінні старійшини) захоплюють кращі землі оазисів. У їхню власність переходити велика кількість худоби. З'являються рабі. Право займати суспільні посади стає спадковим привілеєм найбільш багатих батьківщин.
 +
 
 +
Розпад родоплемінних відносин особливо далеко зайшло в Хіджазу (район узбережжя Червоного моря). Тут навколо оазисів концентрувалися напівосілі племена, що займалися не лише скотарством, але й й землеробством. У цьому районі були торгово-ремісничі міста: Мекка, Ясриб, через котрі пролягав великий караванні шлях із півдня на північ. У містах домінували багаті купці-лихварі. Відокремившись у привілейовану групу, смердоті, проте, не порвали родинних зв'язків із визначеними племенами й їхньою знаттю. У цих районах перебувала велика кількість знедолених бедуїнів. Руйнувалися вікові зв'язки, узи й традиції взаємодопомоги, що зв'язували всіх одноплемінників. Нещастям для простих людей був міжплемінна ворожнеча, котра все підсилювалася. Постійні взаємні військові набіги супроводжувалися убивствами, викраденням людей й худоби.
 +
 
 +
Так було в обстановці глибокої соціально-економічної кризи народжувалося нове (класове) сус-пільство. І, як це мало - в інших народів, ідеологія суспільного руху, що об'єктивно виступив за новий лад, набула релігійної форми.
 +
 
 +
Виникнення нової релігії - Ісламу - пов'язано із ім'ям Мухаммеда (приблизно 570-632 р.). Мухаммед проголошував необхідність нового порядку, що виключав колишню племінну ворожнечу. Всі араби незалежно від свого племінного походження покликані були скласти єдину народність. На чолі їхнього винен бути Пророк - "намісник Бога на землі". Єдиною умовою вступу в цю спільноту було б визнання нової релігії й жорстке дотримання її норм.
 +
 
 +
Серед простих людей нові ідеї знайшли своїх прихильників. Вони прийняли Іслам, бо давно зневірилися у могутності племінних божків, котрі не захистили їхні від нещасть й руйнувань.
 +
 
 +
Народний характер первісного руху відлякував багатих, але й це продовжувалося не довго. Спостерігаючи за дією прихильників Ісламу, смердоті почали розуміти, що нова релігія не загрожує їхнього корінним інтересам. Незабаром представники родоплемінних й торгових верхівок увійшли у склад правлячої еліти мусульман.
 +
 
 +
До цого години (20-30 р. VІІ століття) було б довершене організаційне оформлення релігійної мусульманської громади, очолюваної Мухаммедом. Створені військові зажени вели боротьбу за об'єднання країни под прапором Ісламу. Діяльність цієї релігійної військової організації поступово здобувала політичний характер.
 +
 
 +
Нова держава вирішувала одну із найважливіших завдань, що стояла перед країною - подолання племінного сепаратизму. До середини VІІ століття об'єднання Аравії було б в основному довершено.
 +
 
 +
 +
 
 +
 
 +
 
 +
 
 +
 
 +
                                '''3.Суспільний лад Халіфату'''
 +
Смерть Мухаммеда поставила запитання про його послідовників на посаді верховного глави мусульман. До цого години його найближчі родичі й сподвижники (родоплемінна й купецька знати) консолідувалися в привілейовану групу. З її середовища й стали вибирати нових одноособових вождів мусульман - халіфів ("заступників Пророка").
 +
 
 +
Під їхнім керівництвом у VІІ-VІІІ століттях були завойовані величезні територї, включаючи Ближній й Середній схід, Північну Африку й деякі інші райони. Одним із найважливіших стимулів руху арабів на нові землі стала відносна перенаселеність Аравії. Корінні мешканці завойованих земель майже не лагодили опір прибульцям, бо до цого знаходилися под ярмом інших держав, що їхнього нещадно експлуатували. Вони над захисті старих панів й їхніх порядків.
 +
 
 +
як наслідок, на завойованих землях виникла нова велика держава - Арабський Халіфат. У його склад ввійшла і Аравія. Давши своїй новій батьківщині нову релігію, араби здобули взамін продуктивні сили, що знаходилися на відносно високому ступені розвитку. Вступивши в райони древньої культури (Месопотамію, Сирію, Єгипет), смердоті опинилися под впливом глибокого соціального перевороту, основним напрямком якого було б формування феодалізму.
 +
 
 +
Одночасно із утворенням Халіфату формувалося й його право - шаріат. Право спочатку формувалося як найважливіша частина релігії. Його основними джерелами стали Коран - священна книга ісламу, що містить норми, котрі носять характер моральних установ; сунна - збірник переказів про вчинки й виречення Мухаммеда, що містить норми сімейно-спадкоємного й суднового права; іджма - рішення, винесені авторитетними мусульманськими правознавцями, із питань, не відбитим у Корані й сунне, фетва - письмовий висновок вищих релігійних авторитетів за рішеннями світської влади щодо окремих питань громадського життя.
 +
 
 +
Під впливом цих процесів розкладання первіснообщинного ладу в арабів було б швидко довершене.
 +
 
 +
Арабський феодалізм поряд із головними, загальними для феодального суспільства будь-якої країни рисами, мав важливі особливості. Рівень розвитку феодалізму в західних областях Халіфату не був однаковою. Вона перебувала в прямій залежності від рівня їхнього соціально-економічного розвитку, що був до завоювання. Якщо в Сирії, Іракові, Єгипті феодалізм панував практично роздільно, то більшій частині Аравії збереглися значні пережитки родоплемінного ладу.
 +
 
 +
 
 +
 
 +
 
 +
                                        '''4.Ісламська держава'''
 +
Державний апарат Халіфату був досить централізованим. Цьому значно сприяла концентрація до рук глави держави значної частини земельного фонду країни. Вища влада: духовна (імамат) й світська (емірат) - перебувала до рук халіфа. Перші халіфи обиралися мусульманської знаттю зі свого середовища. Однак досить швидко влада Халіфату стала спадковою. Арабська держава набула форми централізованої теократичної монархії. Влада Халіфа в принципі визнавалася необмеженою. Реально він винен був рахуватися із найбільшими феодалами країни, що нерідко організовували двірські перевороти, скидали неугодних їм правителів.
 +
 
 +
Центральними органами державного керування вважалися наступні відомства (дивани):
  
 +
1) Диван-ал-Джуід, що завідував оснащенням й озброєнням війська. Під його контролем працювали чиновники, котрі складали списки ополченців й найманців, а також визначали розміри оплати й земельні пожалувань за службу.
  
                                                '''ВСТУП'''
+
2) Диван-ал-Харадж, що контролював діяльність центральних фінансових органів, зайнятих обліком податкових й інших надходжень у скарбницю.
Я вирішила написати про Францію, тому як у мене особливе почуття до цієї країни. Моя мама в минулому вчитель французької мови, і напевно від неї мені передалася симпатія до всього французького. У попередньому році я писав реферат про Францію, але з географії. Там я аналізував сучасне становище країни на світовій арені. А в цьому я хотів би заглянути в минуле. Мені цікаво, що відбувалося 10 століть тому. Те життя, ті люди мені поки ще незрозумілі, і я сподіваюся, що коли закінчу цю роботу, у мене складеться єдиний образ про цю країну.
+
Показати весь період становлення Франції в одному рефераті надзвичайно важко, і тому мною був обраний період з XI по XVI століття. За ці століття відбувався найважливіший для Франції процес - процес централізації. Він йшов у два етапи. Перший - це складання сеньоріальної монархії. Другий складання станово-представницької монархії. Перехідним періодом послужила Столітня війна. Крім цих питань я розгляну становий розподіл суспільства в різні періоди, а також взаємини між основними класами.
+
Мені здається, що найбільш цікавою частиною в роботі з літературою буде робота з хроніками. Ясно, що хроніку не завжди можна вважати в усіх відношеннях правильною. Адже там присутній якийсь елемент суб'єктивності того, хто пише цю хроніку. Але, по-моєму, будь-який процес можна зрозуміти тільки якщо бачити його зсередини. Літописи залишаються єдиною можливістю істинного погляду на пішла епоху.
+
Моє завдання - проаналізувати і зіставити всі факти, що оточують ці події. І на підставі цього самому робити які-небудь висновки.  
+
  
 +
3) Диван-ал-Барид - керування доріг й пошти, будівництво доріг, колодязів й т.д. Будучи фактично єдиною організацією, здатною якнайшвидше забезпечити передачу інформації, це відомство здійснювало й таємне спостереження за діяльністю й політичним настроєм місцевої влади й населення. Це визначало його значимість. Чиновники пошти не підпорядкувалися посадовим особам у провінціях.
  
                                      '''1.Посилення королівської влади'''
+
Вищі лагодь відомств призначалися халіфом й були безпосередньо проти нього відповідальні. Серед них перше місце належало візиру (чи візирю). Спираючи на підтримку знаті, візири поступово зосередили у своїх руках керування й тім самим відтіснили у певній мірі халіфів від їхньої реальної влади.
Реформи короля Людовика IX (1226-1270 рр.)
+
Велику роль у підвищенні авторитету королівської влади та зміцнення центральної адміністрації зіграли реформи короля Людовика IX (1226--1270 рр.). Важливе місце серед них займала військова реформа: створення міської міліції, загонів найманців. У результаті король у меншій мірі став залежати від феодального ополчення, більш ефективно використовував збройні сили в боротьбі з непокірними васалами. Прагнучи приборкати феодальну міжусобицю, Людовик IX заборонив приватні війни в королівському домені. На решті території вводилися так звані 40 днів короля. Протягом цього терміну феодали не могли починати військові дії, з тим, щоб будь-яка з сторін спору могла перенести спір до суду короля. Новий порядок істотно посилював позиції королівської влади.
+
Державний лад
+
При Людовику IX з королівської курії, що представляла раніше з'їзд феодалів, починають виділятися спеціалізовані центральні відомства. Малий королівський рада стала постійним дорадчим органом при королі, рахункова палата відала королівськими фінансами. У 1260 році на базі королівської курії було створено спеціальний судовий орган - парламент, який збирався на сесії в Парижі чотири рази на рік і став вищим судом у Франції. Він складався з призначуваних королем духівників, лицарів, легистов - випускника юридичних факультетів університетів, активно підтримували королівську владу. Спочатку королі брали участь у засіданнях Паризького парламенту, але потім перестали їх відвідувати. Людовик IX ввів на території домену єдину королівську монету, заборонивши тут використання грошей, випущених іншими феодалами. На решті території країни королівська монета мала право звернення поряд з місцевими монетами і поступово витісняла останні. Королівська скарбниця отримала таким чином новий джерело доходів. Була створена також система спеціальних інспекторів, які стежили за вірністю королю сенешаль і бальї, розглядали скарги на їх дії.
+
Реформи Людовика IX, активно проводив політику з подолання феодальної роздробленості, розпочату ще на початку XIII ст. Філіпом II Августом, сприяли територіального об'єднання країни і консолідації основної маси феодалів і міського населення навколо короля. Таким чином, що сталися в XIII в. зміни в суспільному та державному ладі заклали основу для подальшого виникнення у Франції станово-представницької монархії.
+
  
 +
У кінці 8 століття намітилися нові тенденції в розвитку арабської держави. Місцева знати, зміцнившись на завойованих територіях, втрачає колишню зацікавленість у єдності Халіфату. До цого години еміри здобули можливість створювати своє, у ряді районів дуже численне військо. Вони отримують зважується на власну користь податкові платежі. Розкол Халіфату на окремі незалежні держави стало питанням години.
  
  
 +
                               
  
 +
                                  '''5.Мусульманське право'''
 +
Одним із найвидатніших явищ у середньовічній цивілізації на Сході стало мусульманське право (шаріат). Це правова система, що згодом набула світового значення.
  
 +
Шаріат з самого початку склався й розвивався як конфесійне право. Воно було б органічно злите остеологією ісламу, пронизане його релігійно-етичними уявленнями.
  
                '''2.Зміни у правовому положенні станів в XIV -XV століттях'''
+
      Для шаріату, особливо на перших стадіях його розвитку, характерна увага не дуже до прав мусульманина, а до його обов'язку, що досить широко представлено в шаріаті й саме ці обов’язки визначали все життя правовірного мусульманина.
'''Розвиток міст'''
+
Подальше зростання міст і товарного виробництва спричинив за собою не тільки зростання чисельності і політичної активності міського населення. Він викликав перебудову традиційного феодального господарства, форм експлуатації селянства. Під впливом товарно-грошових відносин відбулися істотні зміни в правовому становищі селян. До XIV ст. в більшій частині Франції зникає серваж. Основна маса селянства являє собою особисто вільних цензітарієв, зобов'язаних платити сеньйору грошову ренту (ценз), розмір якої зростав. Посилення феодальної експлуатації, а також економічні труднощі, пов'язані зі Столітньої війною з Англією, викликали загострення внутрішньополітичної боротьби. Це знайшло своє відображення в ряді міських повстань (особливо в Парижі в 1356--1358 рр.) І селянських війнах (Жакерія в 1358 г.). Відбулися зміни і в боротьбі серед самих феодалів, що було пов'язано з посиленням королівської влади та її зіткненням в процесі об'єднання країни з феодальної олігархією. Під час Столітньої війни було вироблено багато конфіскацій земель великих феодалів, що змінили французькому королю. Ці землі були роздані дрібним і середнім дворянам, активно підтримував королівську владу.
+
'''Суспільні прошарки Франції в XIV ст.'''
+
У XIV - XV ст. у Франції завершилася перебудова станового ладу, що виразилася у внутрішній консолідації станів. Оформлення трьох великих станів не означало зникнення успадкованого ще від попереднього періоду ієрархічної будови класу феодалів. Однак заради зміцнення своїх загальних позицій феодали були змушені поступитися колишньої самостійністю, відмовитися від деяких традиційних сеньйоріальних привілеїв. Консолідація станового ладу означала поступово припинення винищувальних міжусобних феодальних війн і встановлення нових механізмів залагодження внутрікласових конфліктів.
+
Першим станом у Франції вважалося духовенство. Об'єднання всіх священнослужителів в єдине стан було результатом того, що королівська влада до XIV ст. здобула принципово важливу перемогу в боротьбі з папством. Було визнано, що французьке духовенство повинно жити за законами королівства і розглядатися як складова частина французької нації. При цьому обмежувалися деякі церковні прерогативи, які заважали політичному об'єднанню країни і визнанню верховенства королівської влади, був скорочений коло осіб, які підпадали під церковну юрисдикцію. Зі встановленням єдиного правового статусу духовенства зміцнилися його найважливіші станові привілеї. Духовенство, як і раніше, мала право на отримання десятини, різних пожертвувань, зберігало свій податковий і судовий імунітет. Воно звільнялося від будь-яких державних служб і повинностей. Останнє не виключало того, що окремі представники духовенства залучалися королем до вирішення важливих політичних питань, виступали в якості його найближчих радників, займали високі посади в державній адміністрації.
+
Другим станом в державі було дворянство, хоча фактично в XIV - XV ст. воно відігравало провідну роль у соціальному та політичному житті Франції. Це стан об'єднало всіх світських феодалів, які розглядалися тепер не просто як васали короля, а як його слуги. Дворянство являло собою замкнуте і спадкове (на відміну від духовенства) стан. Спочатку доступ в стан дворян був відкритий для верхівки городян і заможних селян, які, розбагатівши, купували землі у розорилися дворян. Родове дворянство, яке прагнуло зберегти дух феодальної кастовості, домоглося того, що покупка маєтків особами неблагородного походження перестала давати їм дворянські звання.
+
Найважливішою привілеєм дворянства залишалося його виключне право власності на землю з передачею у спадщину всіх недвижимостей і рентних прав. Дворяни мали право на титули, герби та інші знаки дворянської гідності, на особливі судові привілеї. Вони звільнялися від сплати державних податків. По суті єдиною обов'язком дворянства стає несення військової служби королю, а не приватній сеньйору, як було раніше.
+
Дворянство як і раніше було неоднорідним. Титулована знать герцогі, маркізи, графи, віконти та інші претендували на високі пости в армії і в державному апараті. Основна ж маса дворянства, особливо нижчого, змушена була задовольнятися значно скромнішим становищем. Її благополуччя безпосередньо пов'язувалося з посиленням експлуатації селян. Тому дрібне і середнє дворянство енергійно підтримувало королівську владу, вбачаючи в ній головну силу, здатну тримати у вузді селянські маси.
+
У XIV - XV ст. в основному завершилося формування і "третього стану" (tiers etat), яка поповнювалася за рахунок швидко зростаючого міського населення і збільшення числа селян-цензітарієв. Це стан було дуже строкатим за своїм складом і практично об'єднало в собі трудове населення і формується буржуазію. Члени цього стану розглядалися як "неблагородні", не мали будь-яких особливих особистих або майнових прав. Вони не були захищені від свавілля з боку королівської адміністрації і навіть окремих феодалів. Третій стан було єдиним податним станом у Франції, і на нього лягало все тягар сплати державних податків . Сама організація третього стану носила феодально-корпоративний характер. Воно виступало насамперед, як сукупність міських асоціацій. У цей час не виникла ще ідея рівності і загальності інтересів членів третього стану, воно не усвідомило себе єдиною загальнонаціональною силою.
+
  
 +
Однієї із характерних рис середньовічного мусульманського права був його відносна цілісність. разом з явленнями про єдиного бога Аллаха - затвердилася ідея єдиного правового порядку, що має універсальний характер. Більш того, виникнувши спочатку на Аравійському півострові, мусульманське право в міру розширення кордонів Халіфату поширило свій вплив на нові територї.
  
 +
Алі усе ж таки таке мусульманське декларація про перший план висувало не територіальний, а конфесійний принцип.
  
 +
як конфесійне право шаріат відрізнявся й від канонічного права в країнах Європи тім, що він регулював не суворо окреслені сфери суспільного церковного життя, а виступав у якості всеохоплюючої й всеосягаючої нормативної системи, що затвердилася в цілому ряді сторін Азії і Африки. Згодом норми шаріату вийшли далеко за межі Ближнього й Середнього Сходу, поширили свій вплив на Середню Азію й частину Закавказзя, на Північну, а також частково Східну й Західну Африку, на цілий ряд країн Південно-Східної Азії. Однак настільки бурхливе й широке поширення ісламу й шаріату потягло за собою і усе більший прояв в ньому місцевих особливостей й відмінностей при тлумаченні окремих правових інститутів й рішень у конкретних правових суперечках. Так, згодом з утвердженням двох головних напрямків у ісламі, відбувся розкол у шаріаті, де поряд із ортодоксальним напрямком виник й інший напрямок - шиїзм, що і до нашого години має домінуючі позиції в Ірані, а так саме частково в Лівані й Йомені. Протиборство між цими напрямами знайшло своє закріплення у правових нормах, що стосуються самих різних сторін життя держави й суспільства. То в шиїзмі передбачається правовий порядок передачі державної влади в спадщину, зосередження світського й релігійного авторитету до рук духовних осіб - імамів, що вважалися непогрішними. Більш того, імами визнавали лише тих перекази про пророка Мухаммеда, котрі були їм правовими вказівками, що сягали праведного останнього халіфа Алі.
  
  
                    '''3.Складання станово-представницької монархії'''
 
'''Нова форма правління та її наслідки'''
 
На початку XII ст. у Франції на зміну сеньоріальної монархії приходить нова форма феодальної держави станово - представницька монархія. Становлення станово-представницької монархії тут нерозривно пов'язане з прогресивним для даного періоду процесом політичної централізації (вже до початку XIV ст. Було об'єднано 3/4 території країни), подальшим піднесенням королівської влади, ліквідацією самовладдя окремих феодалів.
 
Сеньоріальная влада феодалів по суті втратила свій самостійний політичний характер. Королі позбавили їх права збирати податки на політичні цілі. У XIV ст. було встановлено, що для справляння сеньоріальної податі (тальї) необхідна згода королівської влади. У XV ст. Карл VII взагалі скасував збір тальї окремими великими сеньйорами. Король забороняв феодалам встановлювати і нові непрямі податки, що призвело поступово до їх повного зникнення. Людовик XI відняв у феодалів право карбувати монету. У XV ст. в обігу у Франції була лише єдина королівська монета.
 
Королі позбавляли феодалів і їх традиційної привілеї - вести приватні війни. Лише окремі великі феодали зберігали в XV ст. свої незалежні армії, які давали їм деяку політичну автономію (Бургундія, Бретань, Арманьяк).
 
Поступово зникло Сеньйоріальні законодавство, а також за допомогою розширення кола справ, що складали "королівські випадки", істотно обмежувалася сеньоріальная юрисдикція. У XIV ст. була передбачена можливість апеляції на будь-яке рішення судів окремих феодалів в Паризький парламент. Цим остаточно був зруйнований принцип, згідно з яким сеньоріальная юстиція вважалася суверенною.
 
  
'''Конфлікт Короля Філіпа Красивого та римського папи Бонифацию VIII'''
 
На шляху французьких королів, які прагнули до об'єднання країни і до посилення особистої влади, протягом ряду століть було ще одне серйозне політичне перешкода -римсько-католицька церква. Французька корона ніколи не погоджувалася з домаганнями папства на світове панування, проте, не відчуваючи необхідної політичної підтримки, уникала відкритої конфронтації. Таке становище не могло зберігатися нескінченно, і до кінця XIII-початку XIV ст. зміцніла королівська влада ставала все більш несумісною з політикою римської курії. Король Філіп Красивий кинув виклик римському папі Бонифацию VIII, зажадавши від французького духівництва субсидій для ведення війни з Фландрією та поширивши королівську юрисдикцію на всі привілеї кліру. У відповідь папа видав в 1301 році буллу, в якій загрожував королю відлученням від церкви. Цей конфлікт закінчився перемогою світської (королівської) влади над духовною і перенесенням під тиском французьких королів резиденції римських пап у м Авіньйон (1309--1377 рр.)  так Зване "авіньйонський полон пап".
 
Перемога французької корони над римським папством, поступова ліквідація самостійних прав феодалів супроводжувалася в XIV - XV ст. неухильним зростанням авторитету і політичної ваги королівської влади. Велику роль в юридичному обґрунтуванні цього процесу зіграли легісти. Легісти відстоювали пріоритет світської влади над церковною, заперечували божественне походження королівської влади у Франції: "Король отримав королівство ні від кого іншого, окрім як від себе, і за допомогою своєї шпаги".
 
У 1303 році була висунута формула: "король є імператором у своєму королівстві". Вона підкреслювала повну незалежність французького короля в міжнародних відносинах, у тому числі і від германо-римського імператора. Французький король, згідно з твердженнями логістів, мав усі прерогативи римського імператора. З посиланням на відомий принцип римського права легісти стверджували, що король сам є верховним законом, а, отже, може створювати законодавство по своїй волі. Для прийняття законів королю вже не був потрібний скликання васалів або згода королівської курії. Був висунутий також тезу: "всяке правосуддя виникає від короля", відповідно до якого король отримав право розглядати будь-яке судове справу сам або ж делегувати це право своїм слугам.
 
'''Остаточне утвердження станової-представницької  монархії'''
 
Станово-представницька монархія утвердилася на певному етапі централізації країни, коли не були до кінця подолані автономні права феодальних сеньйорів, католицької церкви, міських корпорацій і т.д. Вирішуючи важливі загальнонаціональні завдання і приймаючи на себе ряд нових державних функцій, королівська влада поступово ламала політичну структуру, характерну для сеньоріальної монархії. Але при здійсненні своєї політики вона стикалася з потужною опозицією феодальної олігархії, опір якої не могла подолати лише власними коштами. Тому політична сила короля значною мірою виникала від тієї підтримки, яку він отримував від феодальних станів.Саме до початку XIV ст. остаточно оформляється побудований на політичний компроміс, а тому не завжди міцний союз короля і представників різних станів, у тому числі і третього стану. Політичним виразом цього союзу, в якому кожна зі сторін мала свої специфічні інтереси, стали особливі станово-представницькі установи - Генеральний штати і провінційні штати.
 
'''Генеральні штати'''
 
Появі Генеральних штатів як особливого державного органу передували розширені зборів королівської курії (консиліуми і т.д.), що мали місце ще в XII - XIII ст. Скликання Генеральних штатів королем Філіпом IV Красивим 1302 року (сама назва "Etats generaux" стало використовуватися пізніше -з 1484) мав під собою цілком конкретні історичні причини: невдала війна у Фландрії, серйозні економічні труднощі, суперечка короля з римським папою. Але створення загальнонаціонального станово-представницького установи було і проявом об'єктивної закономірності в розвитку монархічної держави у Франції. Періодичність скликання Генеральних штатів не був встановлений. Це питання вирішував сам король в залежності від обставин і політичних міркувань. Кожне скликання штатів був індивідуальним і визначався виключно розсудом короля. Вище духовенство (архієпископи, єпископи, абати), а також великі світські феодали запрошувалися особисто. Генеральні штати перших скликань не мали виборних представників від дворянства. Пізніше затверджується практика, згідно з якою середнє і дрібне дворянство обирає своїх депутатів. Вибори проводилися також від церков, конвентів монастирів і міст (по 2 -3 депутата). Але городяни і особливо легісти іноді обиралися і від станів духовенства і дворянства. Приблизно 1/7 частина Генеральних штатів становили юристи. Депутати від міст представляли їх патрицианско-бюргерську верхівку. Таким чином, Генеральні штати завжди були органом, що представляє заможні верстви французького суспільства.
 
Питання, що виносяться на розгляд Генеральних штатів, і тривалість їх засідань також визначалися королем. Король вдавався до скликання Генеральних штатів для того, щоб отримати підтримку станів з різних приводів: боротьба з орденом тамплієрів (1308), укладення договору з Англією (1359), релігійні війни (+1560, 1 576, 1 588 рр.) І т.д . Король запитував думку Генеральних штатів по ряду законопроектів, хоча формально їх згоди на прийняття королівських законів не було потрібно. Але найчастіше причиною скликання Генеральних штатів була нужда короля в грошах, і він звертався до станам з проханням про фінансову допомогу або дозвіл на черговий податок, який міг збиратися тільки в межах одного року. Лише в 1439 році Карлом VII було отримано згоду на стягнення постійної королівської тальї. Але якщо мова йшла про встановлення будь-яких додаткових податків, то, як і колись, була потрібна згода Генеральних штатів.
 
Генеральні штати зверталися до короля з проханнями, скаргами, протестами. Вони мали право вносити пропозиції, критикувати діяльність королівської адміністрації. Але оскільки існував певний зв'язок між проханнями станів і їх голосуванням по запитуваною королем субсидіям, останній у ряді випадків поступався Генеральним штатам і видавав на їх прохання відповідний ордонанс.
 
Генеральні штати в цілому не були простим інструментом королівської знаті, хоча об'єктивно вони допомогли їй посилитися і зміцнити свої позиції в державі. Вони в ряді випадків протистояли королю, ухиляючись від винесення угодних йому рішень. Коли стану проявляли непоступливість, королі тривалий час їх не збирали (наприклад, з 1468 по 1484). Після 1484 Генеральні штати практично взагалі перестали збиратися (до 1560 року).
 
Найбільш гострий конфлікт Генеральних штатів з королівською владою стався в 1357 році в момент повстання городян у Парижі і полону французького короля Іоанна англійцями. Генеральні штати, у роботі яких взяли участь головним чином представники третього стану, висунули програму реформ, що одержала назву Великий березневий ордонанс. Замість надання королівської влади субсидій вони зажадали, щоб збір і витрачання грошових коштів проводилися самими Генеральними штатами, які повинні були збиратися три рази на рік, і без скликання їх королем. Були обрані "генеральні реформатори", які наділялися повноваженнями контролювати діяльність королівської адміністрації, звільняти окремих чиновників і карати їх, аж до застосування смертної кари. Проте спроба Генеральних штатів закріпити за собою постійні фінансові, контролюючі і навіть законодавчі повноваження не мала успіху. Після придушення 1358 року Паризького повстання і Жакерії королівська влада відкинула вимоги, що містилися в Великий березневий ордонанс.
 
У Генеральних штатах кожне стан збиралося і обговорювало питання окремо. Тільки в 1468 і +1484 рр. всі три стани проводили свої засідання спільно. Голосування зазвичай організовувалося по бальяже і сенешальство, де і обиралися депутати. Якщо виявлялися відмінності в позиції станів, голосування проводилося по станам. У цьому випадку кожен стан мав один голос і в цілому феодали завжди мали перевагу над третім станом.
 
Депутати, обрані в Генеральні штати, наділялися імперативним мандатом. Їх позиція з питань, що виносяться на обговорення, в тому числі при голосуванні, була пов'язана інструкцією виборців. Після повернення із засідання депутат мав відзвітувати перед виборцями.
 
У ряді регіонів Франції (Прованс, Фландрія) з кінця XIII в. виникають місцеві станово-представницькі установи. Спочатку вони називалися "консиліум", "парламент" або просто "люди трьох станів". До середини XV ст. стали вживати терміни "штати Бургундії", "штати Дофіна" і т.д. Назва "провінційні штати" закріпилося лише в XVI ст. До кінця XIV в. було 20 місцевих штатів, в XV в. вони були практично в кожній провінції. У провінційні штати, так само як і в Генеральні штати, селяни не допускалися. Нерідко королі виступали проти окремих провінційних штатів, оскільки вони опинялися під сильним впливом місцевих феодалів (в Нормандії, Лангедоке), і проводили політику сепаратизму.
 
Центральне і місцеве управління. Виникнення станово-представницької монархії і поступова концентрація політичної влади в руках короля не спричинили за собою відразу ж створення нового апарату державного управління.Центральні органи керування не зазнали суттєвої реорганізації. В цей же час затверджується важливий принцип, що король не пов'язаний думкою своїх радників, а, навпаки, всі адміністративні та інші владні повноваження державних чиновників виникають від короля. З колишніх посад, які перетворилися тепер на придворні титули, зберегла своє значення тільки посаду канцлера, що став найближчим помічником короля. Канцлер, як і раніше, був главою королівської канцелярії, він становив тепер численні королівські акти, призначав на судові посади, головував у королівської курії і в раді за відсутності короля.Подальший розвиток централізації проявилося в тому, що важливе місце в системі центрального управління зайняв створений на базі королівської курії Велика рада (з 1314 по 1497). До цієї ради входили легісти, а також 24 представники вищої світської і духовної знаті (принци, пери Франції, архієпископи і т.д.). Рада збиралася один раз на місяць, але його повноваження носили виключно дорадчий характер. У міру зміцнення королівської влади його значення зменшується, король частіше вдається до скликанню вузького, таємної ради, що складається з осіб, запрошених на його розсуд. З'являються і нові посади в центральному королівському апараті, що підбираються з легистов і відданих королю незнатних дворян,  секретарі, нотаріуси тощо Ці посади не завжди мали чітко позначені функції, не були організаційно зведені в єдиний апарат управління. Прево і бальї, які раніше були основними органами місцевої адміністрації, в XIV ст. втрачають ряд своїх функцій, зокрема військову. Це пов'язано з падінням значення феодального ополчення. Багато судові справи, які раніше розглядали бальї, переходять до призначуваних ними лейтенантам. З кінця XV в. королі безпосередньо призначають у бальяжи лейтенантів, а бальї перетворюються на проміжне і слабке адміністративна ланка.
 
Прагнучи до централізації місцевого управління, королі вводять нові посади губернаторів. У деяких випадках губернатори, які одержували звання королівського лейтенанта, мали чисто військові функції. В інших випадках вони призначалися в бальяже, замінюючи бальї і отримуючи більш широкі повноваження: забороняти будувати нові замки, не допускати приватні війни і т.д. У XIV ст. з'являються такі посадові особи, як генерал-лейтенанти, призначувані зазвичай з принців крові і знатного дворянства. Спочатку ця посада засновувалася на короткий термін і з вузькими повноваженнями: звільнення від сплати деяких податків, помилування тощо У XV ст. число генерал-лейтенантів збільшилася і терміни їх діяльності зросли. Зазвичай вони управляли групою бальяжей або адміністративним округом, який наприкінці XV ст. став називатися провінцією.
 
Централізація на місцях торкнулася і міське життя. Королі часто позбавляли міста статусу комун, змінювали раніше видані хартії, обмежували права городян. Королівська адміністрація починає контролювати вибори міської адміністрації, підбираючи угодних кандидатів. Над містами була встановлена система адміністративної опіки. Хоча в XV ст. комуни в деяких містах були відновлені, вони повністю інтегрувалися в королівську адміністрацію. Міська аристократія раніше користувалася обмеженим самоврядуванням, але на всіх важливих засіданнях міських рад, як правило, головував королівський чиновник.
 
Організація фінансового управління. Відсутність стабільної фінансової бази довгий час позначалося на загальному положенні королівської влади, тим більше що величезних витрат зажадала Столітня війна. Перший час важливим джерелом надходження кошти державну скарбницю залишалися доходи з домену та від карбування монет, причому королі, прагнучи зміцнити своє фінансове становище, нерідко випускали неповноцінні гроші. Однак поступово основним джерелом поповнення скарбниці стає збір королівських податків. У 1369 році був узаконений постійний збір мита та соляного податку. З 1439року року, коли Генеральні штати санкціонували стягування постійної королівської тальї, фінансове становище короля істотно зміцнилося. Розміри тальї неухильно збільшувалися. Так, при Людовіку XI (1461--1483 рр.) Вона виросла в три рази.У цей же період виникають спеціалізовані органи фінансового управління. На початку XIV ст. було створено королівське казначейство, а потім з королівської курії виділилася спеціальна рахункова палата, яка давала королю поради з питань фінансів, перевіряла доходи, що надходять від бальї, і т.д. При Карлі VII Франція була розділена на генеральство (женераліте) у фіскальних цілях. Поставлені на чолі їх генерали мали ряд адміністративних, але насамперед податкових функцій.
 
Організація збройних сил. Загальна перебудова управління торкнулася і армію. Продовжує зберігатися феодальне ополчення, але з XIV ст. король вимагає безпосередньої військової служби від усього дворянства. У 1314 році великі сеньйори оскаржили цей порядок, але в роки Столітньої війни він затвердився остаточно. Поступово досягалася основна мета королівської влади - створення самостійної збройної сили, що є надійним інструментом централізованої державної політики. Зміцнення фінансової бази короля дозволило йому створити найману збройну силу (з німців, шотландців та ін.), Організовану в ударні загони. У 1445 році, отримавши можливість стягувати постійний податок, Карл VII організовує регулярну королівську армію з централізованим керівництвом і чіткою системою. По всьому королівству були також розквартировані постійні гарнізони, покликані не допускати відродження феодальної смути.
 
Судова система. Королівська адміністрація проводила політику уніфікації і в судовій справі, кілька обмежуючи церковну і витісняючи сеньйоральну юрисдикцію. Судова система як і раніше була вкрай заплутаною, суд не був відділений від адміністрації.
 
Дрібні судові справи вирішував прево, але справи про серйозних злочинах (так звані королівські випадки) розглядалися в суді бальї, а в XV ст. -в суді під головуванням лейтенанта. У суді бальї брало участь місцеве дворянство, королівський прокурор. Оскільки прево, бальї, а пізніше і лейтенанти призначалися і звільнялися на розсуд короля, вся судова діяльність повністю контролювалася королем і його адміністрацією. Виросла роль Паризького парламенту, члени якого з 1467 стали призначатися не на один рік, як раніше, а довічно. Парламент перетворився на вищий суд у справах феодальної знаті, став найважливішою апеляційною інстанцією по всіх судових справах.
 
  
Поряд із здійсненням чисто суддівських функцій парламенту у першій половині XIV ст. набуває право реєстрації королівських ордонансів та інших королівських документів. З 1350 року реєстрація законодавчих актів у Паризькому парламенті стає обов'язковою. Нижчі суди і парламенти інших міст при винесенні своїх рішень могли користуватися тільки зареєстрованими королівськими ордонансами. Якщо Паризький парламент знаходив у реєструємому акті неточності або ж відступ від "законів королівства", він міг заявити ремонстрацію (заперечення) і відмовити такому акту в реєстрації. Ремонстрація долалася тільки за допомогою особистої присутності короля на засіданні парламенту. В кінці XV ст. парламент неодноразово використовував своє право ремонстрації, що підвищувало його авторитет серед інших державних органів, але призвело, в кінцевому рахунку, до конфлікту з королівською владою.
 
  
  
 +
                                      '''Висновок'''
 +
Своєрідності держави Арабського халіфату і інших держав мусульманського світу було б безпосереднє пов'язано із їхнього релігією. Універсальна релігія іслам, що скидатися із неподільності духовної й світської влади, був органічно пов'язана теократичною ідеєю про всемогутність, всесилля й неподільність самого Аллаха, що знайшла вираження в Корані: "Немає Бога крім Аллаха, й Мухаммед - пророк його". Іслам визначав у мусульманському світі й характер соціальної структури, й державних установ,й правових інститутів й моралі - всю духовну сферу мусульман. Так, релігійно-правовим основам мусульманського суспільства відповідала особлива соціальна структура, що характеризується відсутністю системи титулів, привілеїв, вибраності, що передаються спадково. Тут були усі рівні, а скоріше в однаковій мірі безправні перед теократичною Державою й її главою -халіфом, султаном.
  
 +
Іслам виключав невір'я, проти нього не можна було б виступати ані прямо, ані побічно, навіть сперечаючись по його окремих положеннях, не бо єретиків, як у Європі, спалювали на багатті, а бо це означало протипоставити, виключити собі із мусульманського суспільства.
  
                                                  '''Висновок'''
+
Універсалізм ісламу, основна ідея мусульманської ідеології й політичної теорії про злитість духовного й світського визначили і особливе місце держави в ісламському суспільстві, її безумовне абсолютне панування над суспільством, її теократично-авторитарну форму.
Для Франції процес централізації проходив дуже тривалий час. Це пояснюється складністю даного процесу. До того ж, існував ряд об'єктивних причин, які перешкоджали об'єднанню Франції. Однією з таких причин була зовнішня боротьба з сусідніми державами. Яскравим прикладом цьому послужила тривала і руйнівна Столітня війна. Ще однією з'явилася постійна боротьба за французьку корону. Її хотіла дістати і Англія (для неї отримати корону Франції означало можливість об'єднати дві держави під одним прапором), і багаті феодали всередині країни.
+
До речі сказати, боротьба феодалів з інтриг майже завжди переростала в збройні конфлікти. Всі ці явища досить сильно дестабілізували обстановку всередині країни. Церква також представляла загрозу для єдності країни, тому як мала у своєму володінні величезні землі, тобто фактично була досить великим феодалом, який також вів боротьбу за економічно вигідні території.
+
Всі ці проблеми необхідно було вирішити, перш ніж створювати централізовану державу. Французькі королі довгі роки, крок за кроком об'єднували під прапором свого домену роздроблення феодальні землі.
+
Написавши даний реферат, я відкрив для себе багато нового і цікавого і постарався виконати ту задачу, яку ставив перед собою. Тепер я став краще розуміти Францію, її життя, її людей, її історію.
+
  
 +
      Не одна із країн Сходу ніколи не відрізнялися тім ступенем всесилля держави, що був властива Арабському халіфату.
  
 
                                   '''СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:'''
 
                                   '''СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:'''

Поточна версія на 17:06, 1 грудня 2015

                 МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ
                   Кіровоградський державний педагогічний університет
                    імені Володимира Винниченка
                                           РЕФЕРАТ
                                           на тему:
                            «Судова система Арбського халіфату»



                                                                                           Виконала
                                                                                          Студентка I курсу 13 групи
                                                                                          Історично-правового факультету
                                                                                           Поліщук Аліна
               


                                                       Кіровоград 2015
                                                                                                          


Зміст

  1.Вступ	
  2.Утворення Арабськогохаліфату	
  3.Суспільний лад Халіфату	
  4.Ісламська держава	
  
  5.Джерела мусульманського права.


  6.Висновок	


  7.Список використаної літератури 		


                                                1.ВСТУП
Історія держави й права зарубіжних краї належить до тихий суспільних наук, котрі прийнято називати історико-правовими, оскільки смердоті мають пряме ставлення як до науки історія то й до науки про державу й право.
      У зв’язку конкретно-історичним підходом до державно-правових явищ й процесів, що притаманні тому чи іншому суспільству на певному етапі його розвитку, історія держави й права оперує великою кількістю фактів, конкретних подій політичного життя, діяльності держав, урядів, класів, партій й т.д. Алі у тій годину, історія держави й права й не просто набір знань про минуле держави й права.   

Наука історії держави й права зарубіжних країн має власну історію. Еволюція східного середньовічного суспільства пройшла особливий шлях, що відрізняє його від розвитку феодального Заходу. Панування соціально-економічних й соціально-політичних традиційних структур визначало надзвичайно уповільнений характер цієї еволюції. Отже, поняття феодалізму, що застосовується в навчальній літературі до цого суспільства є в значній мірі умовним. Рабство на Сході ніколи не відігравало значної ролі в суспільному виробництві, але й воно та продовжувало існувати в середні віки, а деякі соціальні інститути європейського феодалізму були притаманні й давньому й середньовічному Сходу.

Уявлення про Середньовіччя сформувалися в буржуазній історіографії разом із поняттям нова історія в епоху революційних змін ХVII-XVIII ст. При цьому, нова історія Західної Європи протиставлялась її минулому, яку на свій чергу, сприймалось як зміну двох попередніх періодів: античної давнини й середньовіччя. Ця трьох етапна схема набула завершеної форми, коли антична давнина пов’язуватись із рабовласництвом, а феодалізм – із середньовіччям й розглядався в буржуазній історіографії як особливий соціально-політичний лад, політична організація середньовічного суспільства із притаманною централізацією й системою васальних відносин.

Жорстку соціально-економічну детермінованість поняття феодалізму набуло в марксистській літературі, у вченні про формацію як особливому способі виробництва.

При формаційних підходах в якості основних виділяються виробничі відносини, а кожне конкретне сус-пільство розглядається як система, в котрі усі інші суспільні зв’язки вважаються виробничими надбудовами з них. Це і визначило моністично-матеріалістичний погляд формаційної періодизації історичного процесу, в якому на зміну рабовласництву приходити феодалізм, потім капіталізм й, нарешті, комунізм.

Повна неможливість вкласти в цю схему історію багатьох суспільств призвела самого До. Маркса в його ранніх творах до вчення про особливий “азіятський спосіб виробництва”, спори щодо якого велися в нашій науковій літературі до недавнього години. До беззастережного визнання соціально-економічної й соціально - політичної специфіки й давнього, й середньовічного східних суспільств з їхнім уповільненим характером розвитку, глибоким на суспільний розвиток традицій, релігійної ідеології і ін. Феномен цих суспільств свідчить про багатоваріантність самої суспільної еволюції.

Ос-кільки в Європі середньовіччя є синонімом феодалізму, тієї і досить умовними треба вважати й застосування поняття середньовіччя до східних суспільств у силу крайніх труднощів визначення його нижніх й верхніх хронологічних границь. Тім годиною у суто методичному плані необхідність визначеної періодизації настільки тривалого періоду в історії Сходу пов’язується із комплексом історичних факторів, із якісними змінами в політичній структурі, зі створенням централізованих імперій, з завершенням формування найбільших цивілізованих центрів, світових релігій й їхнім могутнім впливом на периферійні зони і ін.

Виділяючи найбільш загальні риси подібності соціально-економічної еволюції середньовічних країн Сходу, слід зазначити , що жодна із цих країн не досягла в епоху середньовіччя європейського рівня пізнього феодалізму, коли в його надрах почали розвиватися капіталістичні відносини. Тут у порівнянні із основними середньовічними європейськими країнами різко відставав розвиток промисловості, товарно-грошових, ринкових відносин.

Уповільнений характер розвитку визначив стійку багатоукладність східних середньовічних суспільств, тривале співіснування патріархально-родових, кланових, рабовласницьких, напівфеодальних й інших укладів. Вагомий вплив все хід історичного розвитку країн Сходу здійснило поширення державної власності на грішну землю, що сполучалася із іншою формою власності – общинним. Державна власність у її вузькому розумінні включала лише велике землеволодіння монарха й державної скарбниці. У широкому ж змісті вон не зводилася до власності монарха, а охоплювала й земельні дарування й присвоєння ренти-податку із визначеної територї.

Алі в середньовічних суспільствах Сходу держава всіляко державну власність на грішну землю із властивої їй традиційною системою експлуатації подібних селян, стримувала розвиток приватної власності, перешкоджало створенню тут західноєвропейської системи панського господарства.

Сполучення різних форм земельної власності, особлива контрольно-регулююча роль економіці знаходили вираження, насамперед в особливій структурі пануючого класу, в всіх неєвропейських середньовічних суспільствах. Якщо в західній середньовічній Європі сформований клас приватних земельні власників, що експлуатують працю залежних селян, спирався на феодальну державу, що об'єктивно виражала його волю, то пануючий клас у країнах Сходу - це сама держава в особі саново-бюрократичного соціального прошарку, причетного до влади, що живий за рахунок ренти-податку головним чином із формально - вільних хліборобів-селян.

Для середньовічних суспільств Сходу характерний й менший ступінь залежності безпосередніх виробників-селян, відносно більший обсяг їхніх прав, зв'язаних із Розпорядженням своєю земельною ділянкою. Відсутність панського господарства й панщини призвело доти, що тут селяни не були прикріплені, а зв'язані податковим тягарем, підтримуваним за допомогою державного апарата, чиновництва. Ця залежність, що виражалася в становій неповноцінності "простолюдина", скріплювалося правами, релігією, общинними порядками.

Специфічне місце займало і східне середньовічне місто. Низький рівень суспільного поділу роботи в країнах Сходу знаходив вираження в тім, що місто не стало організуючою й направляючою силою суспільного прогресу. Воно жило за рахунок перерозподілу ренти-податку, бо прибавочний продукт, що концентрується до рук окремих соціальних груп, не ставав капіталом, не включився у виробництво. Реміснича продукція йшла не так на ринок, але в задоволення потреб правлячих сановно-бюрократичних, у тому числі й військових кіл. Купецький ж капітал виконував при цьому функції своєрідного агенту між ними й ремісниками-виробниками.

Східна сільська громада, що являла собою замкнутий господарський світло зі спадкоємним, незалежним від ринку поділом ремесла й землеробства, гальмувала розвиток двостороннього товарообігу між містом й селом, а разом із тім й формування стану городян, купецтва міського типу.

Це у свою чергу визначило й порядки, що існували в східному місті. Ремісник перебував под повторюємо контролем бюрократичного державного апарату, був скований правовими, релігійними розпорядженнями, становими, кастовими обмеженнями. У східному середньовічному місті не існувало особливого міського права. Правовий статус міського жителя не відрізнявся від сільського.

На відміну від європейського східне місто Герасимчука ареною політичної боротьби, що безпосередньо впливає на зміну форм держави. Не стало воно та і опорою центральної влади у боротьбі із роздробленістю, як це мало - в Європі.

Специфічні риси соціально-політичного розвитку країн Сходу визначалися тією обставиною, що не склалися державні форми, властиві феодальній Західній Європі. Не було б сеньйориальної монархії як своєрідного союзу феодалів сеньйорів, що володіють суверенними правами в межах територій своїх доменів. Ця форма могла скластися в суспільстві, де процес утворення класів носивши завершень характер. Не могла скластися й станово-представницька монархія в суспільстві, у якому місто було б позбавлено будь-якої було б самостійності, де не сформувався стан городян зі своїми становими цілями і інтересами.

Розповсюдженою формою східної середьновічної держави стала спадкова монархія, в якій були відсутні інституційні форми обмеження влади правителя. Разом із тім, ці державні форми не були ідентичні. Різним був й рівень централізації в цих державах, ступінь застосування військово-деспотичних засобів й методів здійснення державної влади. Більш того, смердоті мінялися й на окремих етапах розвитку конкретних східних середньовічних держав.

Безперечну специфіку соціально-політичній структурі східного суспільства додавала пануюча релігійна ідеологія, саме ставлення членів суспільства до релігії й влади. При цьому до релігії смердоті відносилися як до вчення, що могло бути використано лише для влади.


                                      2.Утворення Арабського халіфату

У VІІ столітті в арабських племен, центром розселення які був Аравійський півострів, почався розпад родоплемінного ладу. Підсилилася майнова, а потім й соціальна диференціація. Шейх (глава племен) й сайди (племінні старійшини) захоплюють кращі землі оазисів. У їхню власність переходити велика кількість худоби. З'являються рабі. Право займати суспільні посади стає спадковим привілеєм найбільш багатих батьківщин.

Розпад родоплемінних відносин особливо далеко зайшло в Хіджазу (район узбережжя Червоного моря). Тут навколо оазисів концентрувалися напівосілі племена, що займалися не лише скотарством, але й й землеробством. У цьому районі були торгово-ремісничі міста: Мекка, Ясриб, через котрі пролягав великий караванні шлях із півдня на північ. У містах домінували багаті купці-лихварі. Відокремившись у привілейовану групу, смердоті, проте, не порвали родинних зв'язків із визначеними племенами й їхньою знаттю. У цих районах перебувала велика кількість знедолених бедуїнів. Руйнувалися вікові зв'язки, узи й традиції взаємодопомоги, що зв'язували всіх одноплемінників. Нещастям для простих людей був міжплемінна ворожнеча, котра все підсилювалася. Постійні взаємні військові набіги супроводжувалися убивствами, викраденням людей й худоби.

Так було в обстановці глибокої соціально-економічної кризи народжувалося нове (класове) сус-пільство. І, як це мало - в інших народів, ідеологія суспільного руху, що об'єктивно виступив за новий лад, набула релігійної форми.

Виникнення нової релігії - Ісламу - пов'язано із ім'ям Мухаммеда (приблизно 570-632 р.). Мухаммед проголошував необхідність нового порядку, що виключав колишню племінну ворожнечу. Всі араби незалежно від свого племінного походження покликані були скласти єдину народність. На чолі їхнього винен бути Пророк - "намісник Бога на землі". Єдиною умовою вступу в цю спільноту було б визнання нової релігії й жорстке дотримання її норм.

Серед простих людей нові ідеї знайшли своїх прихильників. Вони прийняли Іслам, бо давно зневірилися у могутності племінних божків, котрі не захистили їхні від нещасть й руйнувань.

Народний характер первісного руху відлякував багатих, але й це продовжувалося не довго. Спостерігаючи за дією прихильників Ісламу, смердоті почали розуміти, що нова релігія не загрожує їхнього корінним інтересам. Незабаром представники родоплемінних й торгових верхівок увійшли у склад правлячої еліти мусульман.

До цого години (20-30 р. VІІ століття) було б довершене організаційне оформлення релігійної мусульманської громади, очолюваної Мухаммедом. Створені військові зажени вели боротьбу за об'єднання країни под прапором Ісламу. Діяльність цієї релігійної військової організації поступово здобувала політичний характер.

Нова держава вирішувала одну із найважливіших завдань, що стояла перед країною - подолання племінного сепаратизму. До середини VІІ століття об'єднання Аравії було б в основному довершено.




                                3.Суспільний лад Халіфату

Смерть Мухаммеда поставила запитання про його послідовників на посаді верховного глави мусульман. До цого години його найближчі родичі й сподвижники (родоплемінна й купецька знати) консолідувалися в привілейовану групу. З її середовища й стали вибирати нових одноособових вождів мусульман - халіфів ("заступників Пророка").

Під їхнім керівництвом у VІІ-VІІІ століттях були завойовані величезні територї, включаючи Ближній й Середній схід, Північну Африку й деякі інші райони. Одним із найважливіших стимулів руху арабів на нові землі стала відносна перенаселеність Аравії. Корінні мешканці завойованих земель майже не лагодили опір прибульцям, бо до цого знаходилися под ярмом інших держав, що їхнього нещадно експлуатували. Вони над захисті старих панів й їхніх порядків.

як наслідок, на завойованих землях виникла нова велика держава - Арабський Халіфат. У його склад ввійшла і Аравія. Давши своїй новій батьківщині нову релігію, араби здобули взамін продуктивні сили, що знаходилися на відносно високому ступені розвитку. Вступивши в райони древньої культури (Месопотамію, Сирію, Єгипет), смердоті опинилися под впливом глибокого соціального перевороту, основним напрямком якого було б формування феодалізму.

Одночасно із утворенням Халіфату формувалося й його право - шаріат. Право спочатку формувалося як найважливіша частина релігії. Його основними джерелами стали Коран - священна книга ісламу, що містить норми, котрі носять характер моральних установ; сунна - збірник переказів про вчинки й виречення Мухаммеда, що містить норми сімейно-спадкоємного й суднового права; іджма - рішення, винесені авторитетними мусульманськими правознавцями, із питань, не відбитим у Корані й сунне, фетва - письмовий висновок вищих релігійних авторитетів за рішеннями світської влади щодо окремих питань громадського життя.

Під впливом цих процесів розкладання первіснообщинного ладу в арабів було б швидко довершене.

Арабський феодалізм поряд із головними, загальними для феодального суспільства будь-якої країни рисами, мав важливі особливості. Рівень розвитку феодалізму в західних областях Халіфату не був однаковою. Вона перебувала в прямій залежності від рівня їхнього соціально-економічного розвитку, що був до завоювання. Якщо в Сирії, Іракові, Єгипті феодалізм панував практично роздільно, то більшій частині Аравії збереглися значні пережитки родоплемінного ладу.



                                       4.Ісламська держава

Державний апарат Халіфату був досить централізованим. Цьому значно сприяла концентрація до рук глави держави значної частини земельного фонду країни. Вища влада: духовна (імамат) й світська (емірат) - перебувала до рук халіфа. Перші халіфи обиралися мусульманської знаттю зі свого середовища. Однак досить швидко влада Халіфату стала спадковою. Арабська держава набула форми централізованої теократичної монархії. Влада Халіфа в принципі визнавалася необмеженою. Реально він винен був рахуватися із найбільшими феодалами країни, що нерідко організовували двірські перевороти, скидали неугодних їм правителів.

Центральними органами державного керування вважалися наступні відомства (дивани):

1) Диван-ал-Джуід, що завідував оснащенням й озброєнням війська. Під його контролем працювали чиновники, котрі складали списки ополченців й найманців, а також визначали розміри оплати й земельні пожалувань за службу.

2) Диван-ал-Харадж, що контролював діяльність центральних фінансових органів, зайнятих обліком податкових й інших надходжень у скарбницю.

3) Диван-ал-Барид - керування доріг й пошти, будівництво доріг, колодязів й т.д. Будучи фактично єдиною організацією, здатною якнайшвидше забезпечити передачу інформації, це відомство здійснювало й таємне спостереження за діяльністю й політичним настроєм місцевої влади й населення. Це визначало його значимість. Чиновники пошти не підпорядкувалися посадовим особам у провінціях.

Вищі лагодь відомств призначалися халіфом й були безпосередньо проти нього відповідальні. Серед них перше місце належало візиру (чи візирю). Спираючи на підтримку знаті, візири поступово зосередили у своїх руках керування й тім самим відтіснили у певній мірі халіфів від їхньої реальної влади.

У кінці 8 століття намітилися нові тенденції в розвитку арабської держави. Місцева знати, зміцнившись на завойованих територіях, втрачає колишню зацікавленість у єдності Халіфату. До цого години еміри здобули можливість створювати своє, у ряді районів дуже численне військо. Вони отримують зважується на власну користь податкові платежі. Розкол Халіфату на окремі незалежні держави стало питанням години.



                                 5.Мусульманське право

Одним із найвидатніших явищ у середньовічній цивілізації на Сході стало мусульманське право (шаріат). Це правова система, що згодом набула світового значення.

Шаріат з самого початку склався й розвивався як конфесійне право. Воно було б органічно злите остеологією ісламу, пронизане його релігійно-етичними уявленнями.

      Для шаріату, особливо на перших стадіях його розвитку, характерна увага не дуже до прав мусульманина, а до його обов'язку, що досить широко представлено в шаріаті й саме ці обов’язки визначали все життя правовірного мусульманина.

Однієї із характерних рис середньовічного мусульманського права був його відносна цілісність. разом з явленнями про єдиного бога Аллаха - затвердилася ідея єдиного правового порядку, що має універсальний характер. Більш того, виникнувши спочатку на Аравійському півострові, мусульманське право в міру розширення кордонів Халіфату поширило свій вплив на нові територї.

Алі усе ж таки таке мусульманське декларація про перший план висувало не територіальний, а конфесійний принцип.

як конфесійне право шаріат відрізнявся й від канонічного права в країнах Європи тім, що він регулював не суворо окреслені сфери суспільного церковного життя, а виступав у якості всеохоплюючої й всеосягаючої нормативної системи, що затвердилася в цілому ряді сторін Азії і Африки. Згодом норми шаріату вийшли далеко за межі Ближнього й Середнього Сходу, поширили свій вплив на Середню Азію й частину Закавказзя, на Північну, а також частково Східну й Західну Африку, на цілий ряд країн Південно-Східної Азії. Однак настільки бурхливе й широке поширення ісламу й шаріату потягло за собою і усе більший прояв в ньому місцевих особливостей й відмінностей при тлумаченні окремих правових інститутів й рішень у конкретних правових суперечках. Так, згодом з утвердженням двох головних напрямків у ісламі, відбувся розкол у шаріаті, де поряд із ортодоксальним напрямком виник й інший напрямок - шиїзм, що і до нашого години має домінуючі позиції в Ірані, а так саме частково в Лівані й Йомені. Протиборство між цими напрямами знайшло своє закріплення у правових нормах, що стосуються самих різних сторін життя держави й суспільства. То в шиїзмі передбачається правовий порядок передачі державної влади в спадщину, зосередження світського й релігійного авторитету до рук духовних осіб - імамів, що вважалися непогрішними. Більш того, імами визнавали лише тих перекази про пророка Мухаммеда, котрі були їм правовими вказівками, що сягали праведного останнього халіфа Алі.




                                      Висновок

Своєрідності держави Арабського халіфату і інших держав мусульманського світу було б безпосереднє пов'язано із їхнього релігією. Універсальна релігія іслам, що скидатися із неподільності духовної й світської влади, був органічно пов'язана теократичною ідеєю про всемогутність, всесилля й неподільність самого Аллаха, що знайшла вираження в Корані: "Немає Бога крім Аллаха, й Мухаммед - пророк його". Іслам визначав у мусульманському світі й характер соціальної структури, й державних установ,й правових інститутів й моралі - всю духовну сферу мусульман. Так, релігійно-правовим основам мусульманського суспільства відповідала особлива соціальна структура, що характеризується відсутністю системи титулів, привілеїв, вибраності, що передаються спадково. Тут були усі рівні, а скоріше в однаковій мірі безправні перед теократичною Державою й її главою -халіфом, султаном.

Іслам виключав невір'я, проти нього не можна було б виступати ані прямо, ані побічно, навіть сперечаючись по його окремих положеннях, не бо єретиків, як у Європі, спалювали на багатті, а бо це означало протипоставити, виключити собі із мусульманського суспільства.

Універсалізм ісламу, основна ідея мусульманської ідеології й політичної теорії про злитість духовного й світського визначили і особливе місце держави в ісламському суспільстві, її безумовне абсолютне панування над суспільством, її теократично-авторитарну форму.

      Не одна із країн Сходу ніколи не відрізнялися тім ступенем всесилля держави, що був властива Арабському халіфату. 
                                  СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
  • Брандт М. Ю. «Хрестоматия по истории Средних веков. 6 класс. Часть 2», Москва 1998 год
  • Бродель Ф. «Что такое Франция? Пространство и история», Москва 1994 год
  • Бродель Ф. «Что такое Франция? Люди и вещи», Москва 1995 год
  • Дюби Ж. «Европа в средние века», Москва 1194 год
  • Примак П. И. «Франция. Учебное пособие по страноведению 8-11 класс», издательство «Народная Асвета», Минск 1994 год
  • Пти-Дютайи Ш. «Феодальная монархия во Франции и Англии XI-XIII вв.», Москва 1974 год
  • «Энциклопедия Всеобщая История. Том 1», издательство «Аванта+», Москва 1996 год
  • «Энциклопедия История Европы. Том 2», издательство «Наука», Москва 1992 год